Поки мої однолітки вчилися, я досліджував нетрі, горища й околиці міста. Наступного дня вчителька запитувала: «Де вчора був? Там цікавіше?». Звичайно, там було цікавіше. А після чергового написання твору отримував трояк або риторичне запитання: «Знову списав?». Обурюватися не мало сенсу. Списував.

Це не завадило отримати атестат, закінчити університет, а згодом кардинально змінити спеціальність.

Якби тоді моїм вчителям сказали, що я напишу книгу – це був би анекдот року. Та й сам не повірив би такому повороту. Але зараз тримаю в руках першу книжку «Кібершулер» й почуваюся круто! Перші ж «дорослі» твори були по-своєму «класними» – від них реготали всі, хто тільки міг. Але література як спорт – більше вправляєшся – краще виходить. Так коло замкнулося – те, від чого нудило в школі тепер приносить задоволення. Мабуть, це баг дорослості.

Читати любив завжди. Думаю, все через те, що книги були поруч: жив я на п’ятому поверсі, а на першому була бібліотека.

Робота й вигадування історій – дві штуки, які по-справжньому подобаються. І те й інше дає відчуття, що ти сам створюєш простір і визначаєш, як у ньому все працюватиме, і як це пофіксити, раптом що. Реальність не завжди така піддатлива й однозначна. Не люблю метушні. А вона завжди є на презентаціях, автограф-сесіях і книжкових фестивалях. Цікавіше бути десь зовсім поряд. Але все може й змінитися.

Ілюстрація: Олександр Грехов