Народилася 22 квітня 1975 року в селі Вільшанка Житомирської області, але рідним для мене є село Городківка, колись – Халаїмгородок, а ще раніше – Великі Жерделі, тієї ж області, причому рідним настільки, що в деяких документах я зазначила його місцем народження. Там же закінчила школу (1992). Два роки вчилася в Житомирському університеті, а в 1998 р. закінчила філологічний факультет Драгоманівського педагогічного університету.

Бабуся Ганна навчила мене читати, писати й рахувати в чотири роки, а дідусь Петро – досягати мети. Першою прочитаною книжкою був «Фарбований Лис» Івана Франка – старовинне видання в шикарному художньому оформленні. Відтоді книжка – любов незмінна і незрадлива. У п’ять написала першу поему, за малинником біля хати, в тіні розкішного гарбузового листя на акуратних біленьких папірцях для записів. Але нікому слухати її не хотілося, тож довелося надовго забути про письменницьку кар’єру.

У дев’ятому класі на уроці української літератури була глибоко вражена, що найближчим майстром слова виявився житомирянин Валентин Грабовський. На перерві підійшла до вчителя Івана Савицького, який щедро ділився зі мною книжками з власної бібліотеки, й без тіні усмішки повідомила, що раз така скрута з письменниками в Городківці, то цим займуся я. І – почалося. Звісно, з віршування. Спочатку виходило не дуже, але, оскільки істота я надзвичайно вперта, врешті-решт мене почали друкувати газети, а тоді й журнали. Потім з’явилися поетичні збірки «Суїцизм // Тен-клуб» (1994), «Любов до чорного строю» (1998), «В обіймах Місафір», (2002), «Між бажанням і вчинком» (2004), «Любов/Ненависть» (2006). У 2008 вийшов перший роман «Карнавал триває», а згодом – «Сни» (2011) та «Ще одна історія про…» (2016).
Працюю у вищій школі. Люблю вирощувати квіти і вишивати. Маю сина, який для мене – найкращий друг.