Усе почалося в селі з чудернацькою назвою Кинашів (Вінницька область). Там я народилася. А згодом у мені народилось бажання римувати. Ще до того, як навчилася читати і писати.
Віршувати було – як з гори скотитися. Робила це скрізь і всюди, списавши декілька товстих зошитів. А потім з’явилася… ні, не дебютна збірка, а потреба писати прозу. Це було вже під час навчання у Вінницькому державному педагогічному університеті, де вивчала українську філологію. Упродовж п’яти з лишком років вела блог – майже щодня писала різні історії, які називала етюдами.
Із часом етюди стали схожими на оповідання, в яких оселялися цікаві герої. І тоді зрозуміла, що пора вже наважитися на щось більше. Так визрів перший роман «Людина без людей», оригінал якого прочитала ІренРоздобудько, порадивши надіслати його на літературний конкурс. Згодом він здобув першу премію Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов». Цей роман – результат мого безсоння під час навчання в університеті.
Скільки себе знаю, завжди прагнула стрибнути вище голови і не затримуватися в зоні комфорту. Може, тому покинула затишну Вінницю, де працювала на обласному радіо, й вирушила в Київ навчатися на режисера. Але життя знову привело в журналістику. Працювала кастинг-менеджером на телебаченні, після цього – повернулася до копірайтингу.
Пам’ятаю, в школі завжди мріяла побачити світ, спробувати себе в різних професіях і отримати Нобелівську премію з літератури. Багатьом це і тоді, і зараз видаєтьс смішним – та чому б і ні? Бо якщо й цілитися, то тільки в небо.