Той, хто читає сучасну українську прозу, має змогу останніми роками немало прочитати і про неї. Хоч, правда, не все, що називається прозою, можна без самоґвалтування читати, як і витерпіти намагання критиків приписати деяких авторів до сонму «геніїв», «патріархів» чи бездумне розмахування голоблями над текстами інших.
Глибокого, системного, розважливого погляду на те, що відбувається з теперішньою літературою, бракує як води у пустелі. Книга Роксани Харчук – одна із перших спроб розібратися, якою ж є вона – українська проза порубіжних десятиліть, і хто вони – сучасні українські прозаїки.
А ось що думає про книгу її авторка.
– Про українську літературу постмодерного часу написано чимало. Що спонукало Вас до створення такого тексту?
– На жаль, історія української літератури в багатьох студіях закінчується 80-тими роками ХХ ст., хоча насправді після падіння СРСР в Україні створено нову літературу. З часом, звичайно, буде написано не одну літературну історію цього періоду, але то буде з часом, і ще не відомо коли. Мені випала нагода два академічні роки читати лекції про сучасну українську прозу в Києво-Могилянській академії. Оскільки я вважаю себе не надто вправним оратором, довелося усі свої лекції записати. Так і виник текст цього посібника.
– Ви досить категоричні в судженнях про багатьох прозаїків. Чи не ризикуєте зіпсувати стосунки з ними?
– Усіх прозаїків, про яких пишу, я не тільки шаную, а й люблю. Усі вони є моїми співрозмовниками, хоча із більшістю з них особисто незнайома. Насправді мені не потрібно бачитися із ними, бо ми спілкуємося через тексти. Я високо ціную письменницьку працю, проте не можу не помічати непрофесійності, фальші, провінційності літератора. Мене дратує дешевий епатаж, хоча допускаю, що до мистецтва можна ставитися винятково як до епатажу. Не визнаю спекулятивної літератури, хочу, щоби письменники, особливо молоді, відповідально ставитися до слова. Бо на щенячому захваті від власної молодості далеко не заїдеш.
– Схоже, що найбільше з усіх дослідників цінуєте думку М. Павлишина. Не надто Ви “заземлені” на нього?
– Марко Павлишин, гадаю, дав потужний імпульс до розвитку українського постструктуралізму, найбільше концептуальних ідей для висвітлення новітньої української літератури. Також спираюся на думки Тамари Гундорової і Володимира Єшкілєва, але найважливішими фігурантами в моєму тексті, є самі прозаїки та їх твори.
– Пишучи текст, кого Ви бачили найзацікавленішим читачем його?
– Сподіваюся, книжка стане у добрій нагоді передусім студентам, бо текст написано у стилі навчального видання. Я прагнула зробити його максимально точним, прозорим і динамічним. Також хотіла сказати, що література — надто важлива справа, щоб нею легковажити чи перетворювати її на забавку. Вона формує особистість і створює суспільний клімат, визначає майбутнє людини, нації й цивілізації. Наша цивілізація перестане існувати, якщо зникнуть ті, хто пише, і ті, хто читає.
– Ви доволі відверті у своїй критиці. Автори, які позиціонуються як елітарні, потрапляють до масової і літератури, а Любко Дереш взагалі розглядається як молодик з низьким рівнем культурного розвитку. Ви не боїтеся зіпсувати стосунки з ними?
– Не боюся: зіпсую – то зіпсую. Критика має бути відкритою, не можна безкінечно казати не те, що ти думаєш, домислювати неіснуюче. Якщо ми будемо весь час тішити себе ілюзією, що наша література прекрасна, результату не буде ніякого. Чогось їй все-таки не вистачає… А мої стосунки з авторами не мають великого значення.
– Цитуючи Леся Подерев’янського без купюр, не ризикуєте наразитися на критику «естетів» і «моралістів»?
– Ця література існує. І вживання ненормативної лексики найбільш вмотивоване, на мій погляд, Л. Подерев’янським, який показує безвихідь совєтчини. А чути лайку з уст героїні Забужко, інтелектуалки, досить дивно. Дегенерати Подерев’янського віддзеркалюються суспільство, у якому ми живемо. Кожен у його творах знаходить своє: людям, для яких така мова є звичною, просто «прикольно», що їх мовою написано книгу; освічений читач бачить сатиру, іронію, перетлумачення класики, здебільшого російської. Сьогодні багато критиків кажуть про необхідність розмежування російського і совєтчини, а Подерев’янський чи не першим сказав, що це — єдність, ці ідеї мають одне коріння.