Дволикий Янус української класики

Михайло Коцюбинський — один із небагатьох українських класиків, котрого залюбки публікували в Європі. Зарубіжні читачі одразу оцінили переклади: автор з невідомої України спромігся на те, чого даремно прагнув багато хто з європейських літератів — бути різним у межах навіть одного оповідання. «В одному творі об’єднано, здавалося б, несумісні елементи: у всій своїй повноті вони не тільки не порушують, а навпаки, творять гармонію вищого порядку», — пише про Коцюбинського–модерніста літературозна­вець Ярослав Поліщук у книжці «І ката, і героя він любив… Михайло Коцюбинський. Літератур­ний портрет». Са­ме цією розвідкою київське видавництво «Академія», яке активно утверджується у сеґменті біографічної літератури, започаткувало нову серію «Життя і слово»

Багатоликість Коцюбинсь­кого, яку подобають читачі, водночас заводила на манівці багатьох теоретиків. Книжка Я.Поліщука — це насамперед нове прочитання критики про нього. І зіставлення тих різних трактувань часом просто дивовижні. Наприклад, радянське літературознавство міцно припнуло було письменника до критичного реалізму з його декоративним співчуттям «маленькій людині». Натомість наш дослідник упевнений, що саме Коцюбинський чи не найбільше прислужився перегляду стильового канону ХІХ століття: «Манера побутового реалізму І.Нечуя–Левицького та Панаса Мирного наприкінці століття виглядала вже певним анахронізмом», — а Коцюбинський просто кохався на всіляких літературних хай–теках, його вабили передусім нерозкриті потенції Слова.

До речі, ще на початку 1920–х років український критик В.Коряк пробував дискутувати з тими, хто називав Коцюбинського «співцем упосліджених робітників та селян», — назвав свій нарис про нього цілком однозначно: «Поет української інтелігенції». Але такий автор пролетарській культурі був ні до чого, і Корякову оцінку усунули з усіх подальших публікацій.

Відтак головним твором Коцюбинського проголосили­ роман «Fata morgana». Лише в наші часи Михайлина Коцюбинська змогла написати: «Спро­би перенести у твір ідеологічну схему обернулися непереконливістю». Я.Поліщук іще категоричніший: «Fata morgana» — «творча невдача». Більш за те: роман, що його у підручниках іменували «закликом до революції», за неупередженого погляду виявився діаметрально протилежним офіційним оцінкам. Я.Поліщук вважає, що автор намагався проілюструвати «фатальну ілюзорність віри в можливість революційного вирішення суспільних конфліктів… Революція — fata morgana».

На цьому прикладі добре видно, що комуністична ідеологія не цуралася цілковитого перекручення фактів, навіть коли ішлося про класика. І водночас ані словом не прохоплювалася про деякі справді новаторські прояви. Як–от: Михайло Коцюбинський першим із відомих письменників торкнувся теми повноформатного колонізаційного наступу Росії на кримських татар.

Ярослав Поліщук пише, що «рішучий перегляд оцінки» творчості класика стався лише у першій половині 1990–х у дослідженнях Юрія Кузнєцова та Віри Агєєвої. Звичайно, для реставрації–реабілітації класика вони зробили чимало. Але чомусь водночас забуто блискучу піонерську передмову Валерія Шевчука до вибраного М.Коцюбинського — «Що записано в книгу життя», котре вийшло якраз у ті роки у харківському «Фоліо». Прикметно, що це була перша книжка задуманої В.Шевчуком та Р.Корогодським серії «Українська література ХХ століття», де планувалося публікувати переважно невідомих або перекручених цензурою письменників, — і саме Коцюбинському «довірили» відкрити материк упослідженої української класики.

У тій статті В.Шевчук виклав своє бачення спадкоємності у назагал пошматованому українському літературному процесі. Місце Коцюбинського (традиції і впливи) визначено так: Г.Сковорода й М.Гоголь — М.Коцюбинський — В. Під­могильний та Ю.Янов­ський — Є.Гуцало і Г. Тютюнник. Там же В. Шевчук торкнувся проблеми двоїстості образу Коцюбинського, яка й дозволяла по–різному трактувати його творчість. «В письменнику зразу вгадувався джентльмен», — пише сучасний дослідник, ніби полемізуючи зі своїм попередником, Михайлом Євшаном. Той характеризував Коцюбинського прямо протилежно: «І ката, і героя він любить як артист… Він артист — чоловіка нема». Та хоч Ярослав Поліщук і взяв до назви книжки частину цієї красивої фрази, в суті справи він солідаризується швидше з В.Шевчуком, фіксуючи, як Коцюбинський повсякчас коливався між песимізмом та віталізмом і в житті, і на письмі.

«Він у всьому двоіпостасний… але щоб зрозуміти це наочно, треба хоч коротко переглянути його життя», — зазначає В.Шевчук. Оцього якраз трохи бракує книжці Я.Поліщука. Наприклад, пише: «Рік 1909 не був удатний для творчості: написано тільки одну новелу «Дебют». Й лише з інших джерел довідуємося, що тоді письменник сильно хворів. Або таке: «В 1911 р. М. Коцюбинський нарешті зміг здійснити давню мрію та стати професійним літератором. «Товариство розвою української науки і штуки» призначило йому довічну пенсію». Знов–таки доводиться звертатися до інших книжок, аби дізнатися, що підтримав письменника знаний меценат Євген Чикаленко. Цікаво було би більше взнати і про півроку роботи Коцюбинського оглядачем газети «Волинь», де він вів рубрику «Свет и тени русской жизни».

Утім годі ставити на карб авторові рецензованої книжки те, що він і не планував робити. Для Я.Поліщука факти реальної біографії письменника важать насамперед тоді, коли потверджують результати його власної методики. А вона така: «Прозова творчість письменника може бути розцінена як символічна біографія». І тут, аналізуючи твори Коцюбинського (і вивершуючи тим самим його «символічну біографію»), літературознавець показує себе майстром. Надто тоді, коли зіставляє манеру Коцюбинського з модними у тогочасній Європі інтелектуально–мистецькими напрямами: спочатку імпресіонізмом, далі — фройдизмом. Та головне, повторюся, що зробив Я.Поліщук, — дав переконливу порівняльну картину усіх попередніх критичних збочень та прозрінь стосовно життя і творчості Михайла Коцюбинського. І тим самим книжка «І ката, і героя він любив…» фактично заміщає десятки раніше написаних томів про цього класика…

Костянтин Родик