Заголовок Поліщукової розвідки, як її камертон, узято зі статті славного лицаря Української революції Миколи Євшана: «І ката, і героя він [М. Коцюбинський. — В. З.] любить як артист. Зриває з них останню заслону, всі сили напружує, щоб заглянути в безодню їх душ, побачити їх нагими, такими, якими вони є перед самими собою і своїм сумлінням, а поза тим нехай життя їх судить. Він артист — чоловіка нема».

Як відомо, Михайло Коцюбинський належав до тих українських корифеїв, котрих комуністична Москва намагалася привласнити. Радянський стереотип сприйняття М. Коцюбинського, зазначає Ярослав Поліщук, «був проекцію загальної ідеологічної настанови, в якій постулювалися його вірність справі класової боротьби, близькість до марксизму і прагматичне значення творчості…». Криза канонічного образу митця почалася в 60-х роках минулого століття. З’ясувалося, що найбільшу популярність у читачів мала повість «Тіні забутих предків», а не хрестоматійно-обов’язкова «Fata morgana» — «прообраз соціалістичного роману». Модерністська повість лягла в основу знаменитого параджановського кінофільму «Тіні забутих предків» (1964). Проте лиш у наукових працях кінця 80-х—90-х років XX ст. було зроблено рішучий перегляд оцінки М. Коцюбинського, знову, як і у 20-х роках, заговорили про імпресіоністичну поетику майстра, позареалістичні засоби його стилю.

Помітним внеском у справу відновлення справжнього образу нашого класика є праця Я. Поліщука. Він нагадує, що Михайло Коцюбинський належав до майстрів, завдяки яким на початку XX ст. наше письменство зробило рішучий прорив у культурний простір модерної Європи. У лютому 1903 року М. Коцюбинський разом із М. Чернявським висунув ідею нового літературного альманаху — «З потоку життя». Митці підписали відозву, у якій наголошували на потребі оновлення літератури. Ішлося про невідповідність етнографічно-побутового письма «для народу» завданням культурного піднесення українців. По суті, увазі громадськості було запропоновано програму впровадження національного модернізму. Однак вона не знайшла розуміння. Молодих адептів модернізму не задовольняв надто обережний тон програми (бо ж автори відозви намагалися уникнути гострої полеміки між прихильниками старого і нового стилів). А Панас Мирний навіть виступив із критикою ідеї альманаху, бо, на його думку, слід піклуватися насамперед не про запити молодого покоління інтелігенції, а про більшу увагу до народної літератури. Письменники старої школи не відкидали програми модернізму в принципі, а вважали, що вона не на часі. Щоб краще зрозуміти таку позицію, варто з’ясувати суть тогочасного новаторства.

18 листопада 1902 року М. Коцюбинський писав С. Єфремову: «Тепер особливо починаю цікавитись психологічними темами». Таке спрямування духовних інтересів письменника почалося ще наприкінці 90-х років XIX ст., коли він придбав праці видатних західноєвропейських психологів і соціологів. На робочому столі метра — книжки В. Вундта, А. Біне, М. Ланге, Ш. Летурно, Ч. Ломброзо, М. Нордау, У. Мінто, Т. Рібо, А. Сабатьє. Психологізм як визначальний складник модернізму передбачав усебічне пізнання письменником людської психіки.

Аналізуючи твори М. Коцюбинського, написані в перші роки XX ст., Я. Поліщук поділяє їх на гри групи. До першої входять психологічні студії людини в межових ситуаціях («Лялечка», «Поєдинок»). До другої віднесено оповідання кримського циклу, започаткованого (1899) нарисом «В путах шайтана» («На камені», «У грішний світ», «Під мінаретами» — справжні перлини літературного імпресіонізму). Третю групу склали новели, у яких осмислено призначення письменника («Цвіт яблуні», «З глибини», «Intermezzo»). За раннього модернізму, з його демонстративним естетизмом, що нерідко перетворювався на самодостатню філософську концепцію, М. Коцюбинський запропонував оригінальну версію природи творчості, яка привернула симпатії широкого кола читачів. Його новела «Цвіт яблуні» стала в один шерег із такими перлинами, як «Творчість» Е. Золя, «На воді» Гі де Мопассана, «Aquis submersus» Т. Шторма, «Чайка» А. Чехова.

А проте, захоплюючись успіхами, що їх досягла муза українського корифея на шляхах творчого змагання з Європою, не слід забувати про суттєві особливості того процесу. Як зазначає Я. Поліщук, тексти, що вийшли з-під пера М. Коцюбинського на початку XX ст., з огляду на їхню образну специфіку могли задовольнити як модерністів, так і традиціоналістів. У листуванні М. Коцюбинського з такими могутніми представниками традиції, як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко, розбіжності між двома течіями якщо й виявлено, то дуже делікатно. Ситуацію автор монографії пояснює так: «Імовірно, Коцюбинський не бачив глибокого сенсу в гострих дискусіях… Схиляння до компромісу можна пояснити не тільки делікатністю й коректною особистою вдачею, …воно і стає зрозумілим із огляду на тогочасні культурні обставини — відсутність модерністських часописів, професіональної критики, малосильність і кволість українського руху загалом».

Тож і важко погодитися з надмірною «модернізацією» доробку М. Коцюбинського, до якої вдається дослідник: «Пристрасне сонцепоклонництво Коцюбинського постає органічним на тлі численних спроб модерністів витворити новий духовний світ, протиставлений низькій, аморальній і абсурдній реальності, світ високої гармонії і абсолютної краси». Для того щоб бути сонцепоклонником, не потрібно модерністське тло!

Варто заперечити й оцінку, яку дає Я. Поліщук повісті «Fata morgana». Називаючи радянську інтерпретацію твору догматичною, надуманою, автор твердить: прославлення революції не узгоджується «з природою… зрілого таланту [М. Коцюбинського], що принципово відійшов від реалістичного побутописання та об’єктивізму». Письменник так проникливо вивчав «сільські настрої» не для того, щоб похизуватися модерністськими вправами, а для того, щоб дати В руки майбутнім поколінням художній документ, який має допомогти їм у пошуках тривкого шляху до національної і соціальної волі.

Нині, коли паші національно визвольні змагання зазнали тяжкої поразки, маємо з особливою увагою перегорнути сторінки революційних літописів, з-поміж яких почесне місце посідає повість М. Коцюбинського про боротьбу за рідну землю.

Василь Заєць