#довколакнижкове – серія розмов про цінності, які відомі люди відстоюють разом із сучасними підлітковими письменниками. Арсен Чистяков – співзасновник агенції пригод “ВЙО”. Розпитуємо мандрівника та його дружину Наталю про мандри й пригоди в підлітковому й дорослому віці.

Карантин змусив скорегувати плани, тому з Арсеном і Наталею ми зустрілися в Zoom-і. Новий, трохи хвилюючий досвід, але навіть у такому форматі розмова принесла радість та інсайти.

Ініціаторкою розмови була Марта Гулей, бо її дебютна підліткова повість “Одного дня вона розкаже” яскраво змальовує незабутній досвід перших самостійних подорожей.

– Пригадуєте себе тінейджерами? Якими Ви були?

Арсен: У підлітковому віці я був фантазером. Безліч ідей і бажань роїлося в думках. Мав чимало захоплень, багато читав і дивився пригодницькі фільми. Уявляв себе на місці героїв, які бредуть джунглями, шукають золото чи когось рятують. Складним підлітком точно не був – був мрійником. Це у мені лишилося й досі, і, думаю, це класно, бо мотивує сміливо пробувати щось на перший погляд божевільне, дурнувате. Великі речі починаються з фантазій.

Наталя: Складним підлітком і я не була. Батьки казали, що всупереч їхній волі рідко щось робила. Тільки подорожі відстоювала завжди: чи коли  їхала волонтерити в Німеччину, чи коли вибиралася на сплави. Мені дуже кортіло це зробити, тож розгрібання наслідків я лишала на потім. Але все це було вже не у підлітковому, а юнацькому віці. Річ у тім, що до одинадцятого класу я взагалі ніде не була, і це мене дуже мучило. Підлітком подорожувала в уяві – читала багато книжок про подорожі. Багато мріяла про мандри, але мало що робила, щоб втілити. Тому думала, що подорожі мені вже не світять. Однак уже п’ятнадцятилітньою почала активно їздити в Карпати, в сімнадцять помандрувала в інші країни.

 

– Ви знайшли одне одного в подорожах?

Арсен: Ми познайомилися на фестивалі “Кордон”, але це було якось так мимоволі, що ми й не спілкувалися одразу. Пригадую, я тоді не мав де переночувати, то ж спав у полі просто неба. Тож перше наше знайомство було не більше, ніж обмін фразами “Привіт, я Наталя!”, “Привіт, я Арсен”. Тісніше спілкуватися ми почали пізніше.

– Герої повісті Марти «Одного дня вона розкаже» відкривають себе й одне одного під час першої мандрівки автостопом. Чи виправдала сподівання Ваша перша спільна подорож?

Наталя: Ой, нашу першу спільну подорож ліпше назвати “антиподорож” (сміється).

Арсен: це Говерляна була? (масове сходження на Говерлу)

Наталя: Ні, то була Прага, все так класично: автобусний тур, купа людей. Тоді ми зрозуміли, що це взагалі не наше.

Арсен: Такий формат подорожей, коли тебе у всьому обмежують і контролюють – напрягає.

Наталя: Угу, тож на відміну від наступних, наша перша спільна подорож була геть непригодницькою. Після Чехії ми поїхали в Індонезію і там відірвалися на повну.

 

 

– Ви теж вважаєте, що найкращий тест на спорідненість душ – вирушити в дорогу?

Арсен: Однозначно. 

Наталя: Колись казали: хочеш перевірити друга – сходіть із ним у гори. А я додаю: і щоб була кепська погода й обмаль їжі. Тоді ти одразу зрозумієш, хто перед тобою. Наша з Арсеном річна поїздка була дуже крутим тестом.

– Із яких куточків України чи світу порадили б стартувати новачкам?

Арсен: Карпати! Як можна жити у Львові і не хвалити Карпати? (сміється). Я просто дуже люблю гори, бо для мене важливе єднання з природою, а там воно якесь особливе.
Зізнаюся, був уже в купі різних країн, але не об’їздив Україну. Тому для мене вона – black box. Найближчим часом хочу надолужити й відкрити її для себе.

Наталя: Стартувати можна з Тернопільщини, де, наприклад, є багато цікавих печер, до яких дістатися автостопом дуже просто. Ще варіант – поїхати кудись на сплав.

– Від автостопу відмовлятимете чи по-змовницьки підморгнете?   

Арсен: Не казав категоричне “ні”, але точно не підбивав на це. Усе дуже залежить від місця, в якому подорожуєш. Завдяки автостопу можна познайомитися з дуже класними людьми. Так у нас було в Ірані, де нові знайомі потім довго катали нас околицями, в Таджикистані – люди там дуже відкриті й готові спілкуватися. Тому фішка автостопу – це передусім спілкування з новими людьми. Можна дізнатися якусь їхню неймовірну історію чи місцеву байку, якої не розкаже жодна турагенція.

Наталя: В Україні я автостопила кілька разів. Основні проблеми, з якими стикалася – тривале очікування водія, який захоче тобі спинитися. Я вірю в чуйку, інтуїцію, але покладатися виключно на це було би неправильно. Радити щось про автостоп поки не наважуюся (усміхається).

 

– Персонажі підліткових історій завжди вляпуються в пригоди. Повість Марти – не виняток. А чи траплялися за час існування агенції «ВЙО» такі пригоди, вибратися з яких було справді непросто?

Наталя: Моя чуйка, про яку згадувала, якраз і вберігає від такого! (сміється)

Арсен: Таке траплялося хіба під час нашої річної поїздки. Країна, в якій щоразу щось іде не за планом – Казахстан. Був там тричі і кожен візит щось йшло наперекіс. Одного разу був такий випадок: приїжджаємо ми вночі в казахстанське місто Актау. Потрібно було сісти там на потяг і поїхати далі – нічого складного. Однак нас тут же почали ловити місцеві таксисти, кажучи, що потягів уже нема і єдиний спосіб кудись дістатися – взяти таксі. Ми з Наталею якось проштовхалися крізь цих таксистів до перону. Бачимо, потяг, який нам потрібен – стоїть. Швиденько збираємося сісти в нього, аж тут ці таксисти на нас накидаються. Наталя якось застрибнула у вагон, а мене ці знавіснілі водії почали шарпати й буквально витягувати з потяга. Що тоді відбувалося, зрозуміти було складно, але якось-таки у вагон я вскочив. Далі ще цікавіше: один із тих таксистів теж це зробив, їхав з нами й телефонував у поліцію, начебто ми їдемо зайцями і нас треба зсадити з потяга. Ось така була пригода.

Наталя: Якщо ми їдемо кудись із групою, то про особливості поводження в різних країнах туристів попереджаємо завчасно. Бувало, звісно, що дівчата виходили з готелю, вдягнені не так, як дозволено в тій країні, але особливих проблем із цим не було: просто просиш переодягтися й усе.

– А романтичні історії серед групи Ваших туристів зав’язувалися?

Арсен: Так, звісно! Вже під час першої поїздки, як тільки ми стартували з агенцією “ВЙО”, хлопець освідчився дівчині. Потім іще була пара, яка познайомилася під час нашого туру. Після нього вони зустрічалися, через пів року одружилися, а ще через два в них з’явилася дитина. 

– Арсене, Ви майже весь час проводите в подорожах. Вочевидь, лишилося не так багато закутків планети, де Ви ще не були. Ідея написати про це якусь історію вже спадала на думку?

Арсен: Я більше візуал, тому найчастіше використовую фотографію як спосіб передавати історії та емоції. Писати мені хочеться, але поки складно. А так ми з Наталею вели щоденник подорожі – публікували нотатки в своєму блозі.

– До речі, а книжки в свої мандрівки берете?

Наталя: Беру кілька: мені знайома романтика паперових книг, але знаю я і про вагу рюкзака. Тому брати багато книжок не дуже доречно, хоч читаю багато. У нашу річну поїздку брала з собою лише електронні. Інколи купую паперові в місці, де подорожуємо, особливо, якщо це щось справді цікаве. Пригадую, в Непалі був великий вибір книг, зокрема, англійською. Але все складається так: ти купуєш книжку, їдеш далі й прочитавши її, лишаєш у якомусь хостелі.

Арсен: Я теж більше читаю електронні книги, але в подорож їх із собою беру завжди. Правда, якщо мандрую з групою, то нагода почитати випадає тільки перед сном.

– Сьогодні знайти лайфхаки для мандрівників – не проблема. А що, як засновники агенції пригод, Ви радили б не робити?

Наталя: Універсального рецепту для подорожей у різні країни нема, але головне – не зациклюватися на тому, як усе має бути і як ти собі це науявляв. Відкритість дуже важлива у будь-якій поїздці, бо саме так можна відчути радість подорожі “тут і зараз”. Особливо, якщо йдеться про знайомство з культурами інших народів. Можна, звісно, бути в Індії й весь час обурюватися, як там брудно, але значно цікавіше спробувати відчути себе місцевим жителем, проникнутися духом цих місць. Тож це єдине, про що би хотіла нагадати кожному мандрівникові, окрім того, щоб не брати з собою багато речей. (усміхається)

Арсен: Я би порадив максимально поважати чужі традиції, навіть якщо вони зовсім не співпадають із вашим світоглядом. Бо якщо вже кудись приїхав, то поважай спосіб життя місцевих мешканців.

 

– Відвідини яких місць були схожими на найцікавішу пригодницьку книжку?

Наталя: Індонезія (усміхається). Для мене це був такий захопливий досвід: їхати на якомусь маленькому джипі серед джунглів, на горизонті бачити діючі вулкани, біля яких від високої температури парує земля. А ще там купа тварин, яких бачила хіба по телевізору. Там дивовижна природа, яка не залишає байдужим.

Арсен: Для мене таким іще був Тибет. Це відчуття, наче тебе перенесли в якийсь зовсім інший час, наче ти повернувся в минуле.

 

– Розкажіть трохи більше про свою річну подорож.

Арсен: Наша річна поїздка почалася з одруження. Ми одразу ж звільнилися й уже через два тижні поїхали подорожувати. Тож у нас вийшов річний медовий місяць (усміхається). Спершу ми вирушили в Іран. Якраз був Рамадан, тож усе це свято ми провели там, фактично, цілий місяць. Це було справді по-пригодницьки: в червні там дуже спекотно, а під час обов’язкового для мусульман посту до заходу сонця не можна ні їсти, ні пити. Повне занурення в особливу, незвичну нам атмосферу, культуру. Далі було Закавказзя – Вірменія, Грузія, Азербайджан, потім ми поїхали в Казахстан, Узбекистан, Центральну Азію всю об’їхали, полетіли в Індію, Непал, після того була Південно-Східна Азія – Малайзія, Таїланд, Камбоджа, Сінгапур, Лаос, В’єтнам, Китай.

Наталя: Ми дуже любили Азію й раніше їздили туди кілька разів. Потім зрозуміли, що витрачаючи кілька днів і купу грошей на добирання туди, хочеться довше насолодитися мандрівкою. Тож вирішили так спланувати наступну подорож, щоб побути там довше й дослідити сусідні країни. До того ж, у деякі країни складно добиратися, бо немає прямого сполучення – доводиться переміщатися потягами, автобусами. І це круто – мати квиток лише в одну сторону. Скажімо, в Таджикистані ми планували побути три дні, а залишилися на три тижні, так само у Гонконзі – замість двох днів зупинилися на два тижні, а от у Казахстані, навпаки, думали перебувати там два-три тижні, а зірвалися звідти вже через два дні. Тому це дуже кайфово – бути скрізь стільки, скільки хочеш, а не скільки часу відміряно квитком.

– Як змінила вас ця подорож? Із якими інсайтами повернулися?

Наталя: Коли повернулися, думали, що нічого суттєво й не змінилося. Але Арсен кардинально змінив сферу діяльності (до того був програмістом), а я стала сміливіша, більш упевнена в собі. В мене зникло відчуття страху й стало значно легше справлятися з конфліктами.

– Чи думали вже, куди відправитеся в подорож, поки кордони закриті?

Арсен: Давно вже плануємо й дуже хочемо відкрити для себе Полісся. Там є прекрасний національний природний парк “Прип’ять – Стохід”, із чудесними річками, заплавами, лісами, що чимось схожі на мангрові, ті, що в тропічних країнах. Уздовж річок можна поплавати на байдарках, словом, дуже круто. І ще є плани відвідати Причорномор’я – в Миколаївську, Одеську область.