У світі, де успіх письменника оцінюють рейтингами, а вподобання читача визначає таргетована реклама, важливо почути голос автора. Як література діагностує суспільство й як суспільство формує літературу, – поділився Анатолій Дністровий. Про те, як треба читати найновіший його роман “Б-52” письменник теж розповів.

Із позиції сьогодення все дуже стрімко старіє. І роман про реальність, яка була десять років тому, на перший погляд, неактуальний. Але сьогодення також стрімко старіє. Я цю історію вже проходив із романом “Пацики”. І він показав, що в людей і досі є активний запит на тексти, які соціологічно точно ретранслюють певний минулий час (у романі “Пацики” – це останній рік СРСР у Тернополі). У 2005 році мене питали: “Навіщо ти написав “Пацики”? Це ж не про сучасний світ”. А я тоді відповідав, що це перший роман в нашій літературі Незалежності про останній рік совка. А тепер у низки мудрагелів я скромно запитую, де ж тоді їхні “сучасні” романи про їхній “сучасний” світ далекого 2005 року?

Так само буде і з моїм найновішим романом “Б-52”, який писав не для сучасного читача. Це перший роман в українській літературі про нашу суперечливу “Веймарську республіку” 2005−2013 років. Так я називаю цей суперечливий період між Помаранчевою революцією та Революцією гідності, коли на тлі невпевненості в майбутньому відбувалося балансування на межі демократії й авторитаризму. Кілька наступних десятиліть лише посилять його соціологічну достовірність. Я в цьому не сумніваюся. В нашому мінливому світі і в літературі поняття “сучасний” − це теплий труп, який через хвилину опустять в яму.

У “Грі престолів” є персонаж із дуже цікавою трансформацією – це Пес (вбивця, який втомився вбивати і прагне чогось іншого, кращого). Українське суспільство останніх тридцяти років мені нагадує цього Пса: відбувається повільна відмова від девіантної поведінки, від одіозних пострадянських суспільних норм. Цей процес відбувається постійно, але не так стрімко, як би нам хотілося.

У прозі я здебільшого усвідомлено обираю героя з непривабливого середовища й пропоную історію його звільнення або відмови від старої соціалізації. Так було в романах “Місто уповільненої дії”, “Пацики” і “Дрозофіла над томом Канта”. Цей же принцип я застосовував і в “Б-52”.

Мій Пес на початках також принципово непривабливий, але трансформується до чогось іншого й кращого. Моя стратегічна мета в прозі – показати ці поступові мікрозміни в українському суспільстві від 1991 року й донині. Це головний сюжет моєї приватної людської комедії.

Але читачам, які котрусь із моїх книжок відкрили, обурилися й не дочитали – це зрозуміти не до шмиги. Такий банальний читач мене ніколи й не цікавив. У таких випадках завжди роблю суттєву ідеологічну ремарку: свою прозу я пишу не для снобів-пуритан, а для тих, хто пройшов через соціальний ліфт і знає на власній шкірі, що це насправді означає.

P.S. Нагадаємо, що роман Анатолія Дністрового “Б-52” цьогоріч отримав спеціальну відзнаку директорки Українського інституту книги Олександри Коваль, а також увійшов у довгий список літературної премії “Книга року ВВС-2019”.