Наша лінійка видань для підлітків та юнацтва розширюється! Повість “Чорний дощ” Олі ЛІЛІК – історія про хлопця, який опинився на роздоріжжі почуттів до дорослої жінки та ровесниці. Ця любов стала прекрасним переживанням і руйнівною хворобою.

 

На книжкових полицях книжка з’явиться вже напочатку березня, а поки – пропонуємо уривок із повісті.

“Вона пила коньяк. Я намагався сьорбати чай якомога меншими ковтками. Електрики в будинку не було, тому Марта запалила свічку. Ми мовчали. Вона вдивлялася в химерні тіні на стінах, а
я волів би занурити голову в холодну воду. Намагався думати про що завгодно, лиш не про її волосся, усмішку, білу шкіру, тонку шию, груди, але думав лише про це. Нарешті моя чашка спорожніла, і я не знав, що робити далі. Хотів пригорнути Марту до себе й поцілувати, але боявся навіть поворухнутися. Долоні стали вологими, липкими, спиною стікав піт. Зараз вона спитає «Чого тобі, хлопчику? Йди гуляй зі своїми друзями». А вона
допила коньяк, поставила склянку на підлогу й підійшла до вікна:

— Я завжди ненавиділа це місто. Завжди хотіла звідси втекти. Ми з подругами мріяли поїхати в Київ після школи. Що могло чекати нас тут? Нудьга і безнадія. А нам хотілося вогню й пристрастей, — Марта дістала із сумочки сигарету, обережно взяла
її між пальців. — І все склалося непогано. Казали, мені пощастило. Заможний чоловік так про мене дбає. У мене було все. Ніби все.

Свічка згасла. В кімнаті стало темно, залишилася лише невелика калюжа світла від вуличного ліхтаря на підлозі біля вікна. В тій калюжі до мене спиною стояла Марта. Її плечі затремтіли.

— Тобі холодно? — тихо спитав і не впізнав власного голосу.
Марта ледь помітно здригнулася. Калюжа світла
сколихнулася, затріпотіла.

— Одного дня я йшла містом і піймала себе на тому, що всюди шукаю його очі. Я зрозуміла, що хочу бути з ним, з ним єдиним. Кого знала все життя, з ким вчилася в одному класі, хто катав мене на човні, з ким плавала вночі в річці, хто сплів мені вінок із волошок і цілував мої долоні на прощання. Він вирізьбив мене в стовбурі старої верби. Хотів, щоб частина мене залишилася з ним, коли я поїду. Та верба стала моїм притулком… — Марта замовкла, наче заблукала в лісі своїх думок. — Але було пізно, надто пізно, я його втратила. Назавжди… — вона озирнулася: —
Вибач, це я не тобі. Тобі воно не треба. Це я самій собі. Собі…

Марта відклала сигарету. Запалила іншу свічку.
— І що було далі? — спитав.
— Далі? Я приїхала сюди, вийшла з машини і побачила його очі… Твої очі.
— Я перший тебе побачив.
— Ти витріщився на мене, — Марта всміхалася.
— Ти знаєш, що твої очі постійно змінюють колір?
— І які вони зараз?
Схилився нижче:
— Сірі… Сіро-блакитні… Блакитні.
— А твої — відверті й нахабні, — Марта дивилась на мене обережно, наче боялася поранити поглядом.
— Ти так на нього схожий, — легенько торкнулась моєї щоки. — Але ти інший. Твоє обличчя, воно нікуди не поспішає.

Я хотів її поцілувати, але Марта відсторонилася. На мить здалося, що на неї впала чорна тінь. Вона чогось злякалася: чи того, що побачила, чи того, про що подумала. Швидко піднялася.
— Куди ти йдеш? — я так хотів її спинити.
— Мені треба подумати.
— Про що?
— Про обличчя, які нікуди не поспішають.
Вона вийшла й причинила за собою двері.”