«Життя — великий чарівник, багато несподіванок, гарних і важких, має воно в запасі для кожної людини», — підсумовував свій досвід Володимир Гжицький. У його доріг було багато крутих поворотів, йому одному з небагатьох вдалося перейти через сталінські табори і повернутися до творчості. Сталося так, що шлях на схід був вирішальним у його долі — кожного разу змінював її докорінно.
Уперше на схід Гжицький вирушив вояком: по закінченні Тернопільської гімназії (там він мав учителем Василя Пачовського) був мобілізований до австрійського війська, а після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки став до лав Української Галицької армії, закінчивши школу старшин. Наступний 1919 рік був тяжким для УГА, яка під тиском польської армії відступила за Збруч, зазнавши великих утрат.
УГА стала жертвою епідемії тифу, яка лишила при зброї тільки сьому частину війська. Це примусило раніше добре вишколену і боєздатну армію укладати невигідні союзи із противниками: Денікіним, більшовиками, Пілсудським. Останні події відбулися вже без Гжицького, який на початку 1920 р. опинився в Харкові. Версій щодо причин його мігрування дві: Дмитро Нитченко, приятель Гжицького, наводить таку: після нещасливого бою, коли із сотні Гжицького лишилося сім стрільців, а його чекав розстріл, він переходить через Збруч і через якийсь час добирається до Харкова. У такому разі Гжицький залишив УГА вже у травні. За другою версією, це сталося пізніше і проти його волі: у матеріалах слідчої справи йдеться, що в жовтні 1919 р. під час наступу Добровольчої армії Гжицький потрапив у полон. За якийсь час його відбили «червоні», які наприкінці 1919 р. зайняли Харків.
У перші роки свого перебування в Харкові Володимир Гжицький змушений був працювати різноробом, з часом йому вдалося закінчити Харківський інститут сільського господарства і лісівництва. Водночас відкривав для себе літературу, відвідував «плужанські понеділки» — прилюдні літературні читання, які влаштовувала спілка селянських письменників «Плуг». На одному з таких вечорів В. Гжицький, не наважуючись виступити особисто, попросив знайому акторку прочитати його поему «Трембітині тони». Поема мала успіх, а її автора запросили до «Плуга».
У 1924 р. видавництво «Рух» випустило у світ його першу поетичну збірку. Через рік здобула сцену Першого державного театру для дітей п’єса «По зорі», а 1928 р. Гжицький дебютував як прозаїк із повістю «Муца». Усі твори постали з ностальгійних спогадів про рідні місця і склали Гжицькому репутацію перспективного письменника.
З ідеологічних міркувань у «Плузі» було створено секцію «Західна Україна», яка за рік стала самостійною літературною організацією, об’єднавши народжених по той бік Збруча п’ятдесят письменників. Однак головний інструмент радянської експансії — Комуністична партія Західної України, що виокремилась із компартії Польщі і добилася визнання нею (партією) необхідності відходу західноукраїнських земель до УСРР, несподівано дав збій: 1928 р. VII з’їзд КПЗУ, не підкорившись рішенням Комінтерну, проголосив «шумськізм» продовженням ленінського курсу в національному питанні та звинуватив КП(б)У у потуранні російському шовінізму. Це спричинило полеміку між КПЗУ та Комінтерном, КП(б)У та КПП і завершилося саморозпуском КПЗУ-більшості. За таких ідеологічних перипетій з’явився найпотужніший роман В. Гжицького «Чорне озеро».
Наприкінці 20-х років фінансове становище В. Гжицького, на той час співробітника Народного комісаріату продовольства і письменника-перекладача з польської, було настільки певним, що він вирішив податися для відпочинку на Кавказ чи до Криму. Однак його приятель Іван Багмут, теж письменник, рішуче наполягав на мандрівці незвіданими місцями (далекі мандрівки тоді були модними серед письменників). Гортаючи енциклопедію Брокгауза і Ефрона, вони спинили свій вибір на Алтаї, що привабив маловивченістю і відсутністю комарів. Ця спонтанна подорож 1928 р. мала вирішальне значення у житті В. Гжицького, який привіз із Алтаю, крім кількох віршів і нарисів, задум роману.
Роман «Чорне озеро» вийшов у 1929 р. спершу в журнальному варіанті, а невдовзі окремим виданням семитисячним накладом. Наступного року його було перекладено російською і видано в московському видавництві «ГИЗ». Інтерес до роману був такий великий, що видавництво «ЛіМ» запланувало нове видання, а, звернувшись до Укркнигоцентру, який визначав наклади, отримало відповідь, що його можна видати і сто тисяч. Через дефіцит паперу рекомендовано було 15 тисяч примірників, та видавництво спромоглося надрукувати всього п’ять тисяч. А перед тим, після виступу Сталіна про ідеологічні ухили в літературі й мистецтві, головний редактор «ЛіМу» мав намір зняти роман з друку як крамольний, і лише хитрощами Д. Нитченка (тоді — Ніценка), який «забув» вилучити технологічну картку видання з технічного відділу, роман знову побачив світ.
«Чорне озеро» Володимира Гжицького засвідчило, що «шумськізм», «хвильовизм» перестали бути «ухилами», вони сформували потужне антиколоніальне мислення. За жанром — це інтелектуальний роман, головними ідеями якого є колонізація і спротив, а кожен герой своєрідно відтінює їх: художник Ломов — колонізатор-ідеолог; український інженер Манченко — колонізований колонізатор, «месія» прогресу; тьотя Груша — колонізатор-користувач; Таня, її родина, лікар Темір — культуртрегери, змушені зазнати впливу імперії, набути змішаної ідентичності заради змоги нести поступ; кам і його група уособлюють найконсервативніші прошарки етносу, схильні до радикального спротиву. Взаємодія героїв також визначається цими ідеями: одні прагнуть здолати ненависних «урусів», інші — намагаються переконати їх у необхідності відмовитися від того. Дискусії виникають не лише між родиною Токпаків й урусами, а й між алтайцями як представниками різних поглядів.
Символічним центром роману є картина «Кара-кол», яку створює художник Ломов: страшні потвори, що виринули з озера, збираються захопити в полон молоду красуню; дівчина намагається вирватися від них, але її зусилля марні. Художник-колонізатор вбачає небезпеку для Тані і її народу в архаїці предків; давні вірування і традиції, що стримують асиміляцію алтайців, зображено потворами, які прирікають на загибель. Насправді Таню згубили стосунки із життєво розбещеним колонізатором Ломовим, свідомість якого отруєна шовінізмом.
Звинувачення у «викривленому» відтворенні національної політики довели В. Гжицького до третьої — найприкрішої поїздки на схід, на той раз — значно північніший: 1933 р. його було арештовано і запроторено до табору в Республіці Комі.
Карколомність перипетій, що їх зазнав В. Гжицький лише за 13 років перебування у Радянській Україні, вражає ще більше, якщо зважити, що його рідний брат Степан, який лишився у Галичині, за цей час закінчив академію ветеринарної медицини, став асистентом кафедри лікарської хімії і загальної патології, захистив дисертацію і стажувався в Берліні.
Життєва катастрофа В. Гжицького розлучила його з дружиною Марією, з якою він встиг прожити лише дев’ять років. Під час війни вона потрапила у списки тих, хто мав бути вивезений до Німеччини, однак брат і сестра Гжицького допомогли їй втекти і переховували від німців. У 1944 р. її було призначено секретарем сільради, однак вже за два роки арештовано за антирадянську агітацію і засуджено на 10 років таборів і 3 роки обмеження громадянських прав. Відтак їхні шляхи із Володимиром Гжицьким розійшлися навік.
У 1956 р., коли справу було переглянуто і його реабілітували, Гжицький нарешті вирушив додому — на захід — і оселився у Львові. Приїхав не сам, хоч другого шлюбу не мав, і прожив тут сімнадцять років. Писав нові твори, перекладав польських класиків, їздив на Кубу, мандрував європейськими містами.
Усе це стало можливим після потали «Чорного озера»: у новій його редакції було знято згадки про російський шовінізм, а відповідальність за «неприязнь» ойротів до урусів, якої вимагав сюжет, покладалася на… місіонера-єпископа часів царської Росії. І більше: країна ойротів суттєво змінилася, тепер корінному населенню належать тільки гори, а в долинах розселено росіян-кержаків, у селищах з’являються партійні і комсомольські осередки. Але доштукований «позитивний» герой — російський історик-комуніст Смирнов, чия роль у тексті — давати чіткі оцінки героям і подіям, повертає вдумливого читача до антиколоніальних роздумів, бо відбирає в ойротів право творити свою буттєвість і свою історію.
«Чорне озеро» Володимира Гжицького насправді належить до найкращих українських романів ХХ ст. Переконатися можна, щойно перегорнувши сторінку. У цьому виданні — перша версія роману.
Сніжана Жигун