Читачі, яким припала до душі підліткова повість “Перехідний вік моєї мами” нарешті можуть порадіти – з’явилася нова книжка авторки!

Нова історія Ірини Мацко “Кава по-дорослому” – про дівчину, якій складно зрозуміти, чому люди не вміють ладити з людьми і чому потрібно собою доказувати свою любов. Вона шукає кохання, а наражається на грубе поводження з собою. Розчарування, здається, знищать її. Але за крок до того, щоб загубити себе в собі і серед тих, хто зруйнував себе, їй відкривається шанс для іншого життя.

Пропонуємо уривок із нової книжки:

“Ще здалеку побачила знайому постать. Це була Анжела. Вона наминала паніні, із наплічника стирчали пачка чипсів і велика пляшка коли. Як? Анжела всім розповідає, що займається спортом, правильно харчується і таке інше. «Здається, мене не побачила. От і добре. А то ще б зчепилися тут…» — подумала Катя, згадавши випадок з електронною сигаретою.

Упевнившись, що Анжела її не помітила, пішла до того місця, де завжди грав Ден. Він дуже зрадів, побачивши її. Цього дня мало грав, а більше розповідав. Каті було цікаво.

У житті Денові було нелегко. Батько покинув їх і тепер має іншу сім’ю, про нього й не згадує. Мама нещодавно поїхала до Англії і гроші поки що надсилає рідко й невеликі. Він живе з дідусем, на його пенсію. Звичайно, цього не вистачає, бо дід хоче дати йому належну освіту, репетиторів, як у всіх, тому доводиться підробляти. Часто непогані гроші має.

Каті було легко з Деном, і вона почала розповідати йому про себе. Зізналася, що дуже любить співати. Часто співає, коли допікають якісь проблеми, щоб відволіктися від них, або коли має хороший настрій. Але завжди на самоті. А ще вона мріє політати під куполом цирку, як колись бачила у фільмі, бо в дитинстві займалася гімнастикою. І обов’язково побувати в Парижі. Та й собаку хоче собі купити.

— Добре, коли мрії збуваються. Але не завжди так буває, — усміхнувся Ден.
— А може, вони лише для того і є, щоб ми все життя ними жили? Щоб вони завжди були десь попереду і вели нас, як зірка?
— Ні, мрії живуть, доки ми в них віримо, і дуже хочуть здійснитися, — щиро засміявся Ден. — Але залежить це тільки від нас. Не можна зраджувати свої мрії, треба намагатися давати їм життя. Бо це найбільша мрія мрії. Дивно, так?
— Ага… — Але це так, просто подумай про це. Усе в наших руках і залежить від нашої віри та волі. І любов також… — голос Дена здригнувся. — Вона також або є, або її нема, залежно від того, віримо в неї чи ні. Тому хтось закохується, а хтось підсміюється над ним, бо для нього її справді нема.
— Ти так цікаво говориш… Мені дуже хочеться так думати…

Катя вперше почула, як про любов думають хлопці. Ну, не всі. Як думає Ден. Слухаючи його, відчула тепло і радість. І їй хотілося, щоб він говорив і говорив… Але Ден замовк, дивлячись кудись, наче повз неї.
— Слухай, а що то за музика, яку ти граєш? Її можна десь скачати, щоб слухати? — розірвала паузу Катя.
— Тобі подобається?
— Дуже…
— Та це я пробую сам писати. Перекину тобі на флешку, якщо хочеш.
— Звичайно. У мене із собою. Візьми, — порившись у наплічнику, Катя протягнула йому флешку. — Шкода, але мені час додому.
— Ок. Приходь. Завтра прийдеш?
— Завтра? Не знаю. Може, прийду. Бувай…
— Бувай…
— Додай мене в мережі, і якщо треба, просто натисни білий кружечок із зеленою цяткою збоку.
— Згода…

На серці в Каті посвітлішало, навіть сирість у повітрі, що хвилю тому пронизувала наскрізь, ніби відступила. Після розмов із Деном завжди було так.

Завернувши за ріг вокзалу, Катя очам своїм не повірила: Анжела сиділа навколішки за кущами і… блювала, пхаючи пальці в рот. Зупинятися не дуже хотілося, тому вирішила перечекати. «А може, їй погано?» — закралася думка”.