Відгук-лонгрід від Ніни БЕРНАДСЬКОЇ
Книга Дмитра Кешелі «Родаки» побачила світ у відомому київському видавництві «Академія», і вже саме її зовнішнє оздоблення привертає увагу читача: серія – «Ім’я», жанр – роман-колаж, інтригуюча анотація на цілу сторінку із ключовою ударною фразою «В українській літературі так ніхто не пише. На таке читання рідко щастить», ефект якої посилений словами Андрія Куркова: «Ця книга і її автор мають з’явитись і в Києві, інакше ніколи не буде сенсу говорити про національний культурний простір. Дмитро Кешеля був «інакшим» геніальним автором за часів СРСР, і вже після незалежності його, як і ще кількох письменників, знову занесли до «інакших» і не помічали в Києві. Прийшла пора заново відкрити Дмитра Кешелю».
Отож моє відкриття цього письменника почалося із читання роману, який вразив колоритними персонажами, неповторним авторським стилем, викликав сміх і світлу печаль водночас. Але про це – трохи пізніше.
Далі – пошук інформації про автора. І тут виявилося, що Дмитро Кешеля – знаний український письменник із Закарпаття. Так, в «Українській літературний енциклопедії» (1990) можна знайти вичерпну, як на той час, довідку про письменника: його освіту, місце роботи, прозові й драматичні твори, їх переклади численними мовами, зокрема російською, що одразу наштовхує на думку – автор справді-бо талановитий, адже у радянські часи письменнику з України зовсім не просто було вийти, як тоді писалося, на всесоюзні обрії. А Дмитро Кешеля зміг це зробити: його збірки друкуються у Москві у 1981 («Зеленый дождь») і в 1989 роках («Пора грибной печали»). До речі, у біобібліографічному покажчику І.Хланти «Літературне Закарпаття у ХХ столітті» (1995) знаходимо інформацію про те, що російський переклад збірки «Зелений дощ» удостоєний премії видавництва «Молода гвардія» як краща книга року молодого автора. Повість-балада «Коли заговорить каміння» друкувалася в журналі «Дружба народов» за 1984 рік, оповідання «Дедовы родники» увійшло до кількох московських збірок прози молодих. А В. Поп у нарисі життя і творчості письменника зауважив, що деякі твори Д.Кешелі спершу з’явилися у перекладі російською мовою, а лише згодом надруковані українською. Та й увагою критики цей автор не обійдений, адже його прозу рецензували Д.Герасимчук, М.Жулинський, П.Скунць, В.Панченко, В.Поп, І.Чендей, М.Жулинський. Найуважнішіми до творів земляка виявилися ужгородські рецензенти: як засвідчує уже згаданий покажчик, у 1978-1994 роках жодна з книг Д.Кешелі не пройшла повз увагу критиків. Теж факт неабиякий – і сьогодні представники критичного цеху так оперативно не відгукуються на книжкові новинки.
В «Енциклопедії Сучасної України» (а це вже 2012 рік) також є стаття про Дмитра Кешелю. З неї довідуємося, що письменник став лауреатом кількох премій, обласних і всеукраїнських, залишився вірним своїй праці на Закарпатському телебаченні, здолавши численні кар’єрні сходинки.
Зауважимо, що бібліографія письменника сьогодні розпросторена такими творами, як «Жіванський світ» (1997), «Осінь великих небес, або Прирічанські характери» (2005), «Запишіть у свідки мої сльози» (2011), «Політ співочого каміння» (2012), «Молитва за втраченими світами» (2015), та іншими, виданими в Ужгороді, п’єсами «Дорога до раю», «Недотепа із Вертепа».
Уже з появою перших творів прозаїка критиків надзвичайно стурбувало питання про індивідуальний стиль автора. Узагальнюючі штрихи щодо цього питання знаходимо в «Українській літературній енциклопедії» (гумор, використання фольклорних джерел) та «Сучасній енциклопедії України» (гострі проблеми сучасності, історії, сатира й гумор). Щодо критиків, то їх міркування розгорталися у двох напрямках: пошук типологічних збігів, з одного боку, а з іншого, – з’ясування оригінальності творів Д.Кешелі. Так, обговорюючи одну з перших книг письменника – «А Земля таки крутиться», рецензенти відзначили не лише його зростання як майстра слова, а й неповторність індивідуальної манери письма: поєднання фантастичних елементів із реалістичним тлом, яскравий гумористично-сатиричний струмінь (Д.Герасимчук), співіснування в одних і тих же образах трагічного, комічного і ліричного (П.Скунць). В.Панченко у літературно-критичному нарисі «Віч-на-віч з епохою» (1978) також звернув увагу на «оригінальну творчу особистість автора» збірки «А Земля таки крутиться», його уміння поєднати усмішку й лірику, драматизм і поезію, уміння створити народні характери – колоритні, живі постаті земляків у творі «Прирічанські характери, або життєпис аборигенів безсмертного села».
На думку критики, етапною для Д.Кешелі стала книга «…І в Смерті були твої очі: Осінні сповіді» (Ужгород,2004). Вже в анотації відзначено ті нові риси, що з’явилися в письмі автора з більш ніж тридцятирічним стажем у літературі: філософічність, вихід за межі усталених уявлень про життя і реальність.
Окрема сторінка творчості Д.Кешелі – його численні романи, також помічені критикою, переважно крайовою. Так, Олександра Ігнатович, аналізуючи «Прирічанські характери…», вказує на життєве кредо письменника – не лукавити ні перед собою, ні перед читачем, і воно, це кредо, власне, і визначає домінанту художнього світу прозаїка: створення своєрідної Книги буття закарпатської землі та її людей, для яких сакральними є гора Меланія, Велика ріка і Небо. Ця ж дослідниця, рецензуючи вже інший роман Д.Кешелі – «Видіння зрячої води, або Дурний Іван стріляє, а Богонько кулі виправляє», також помічає у ньому сакрально значущий ментальний код, рустикальний світ, зворушливу гумористичну легкість, героя-оптиміста, який вчиться комунікувати зі світом. Продовжуючи вивчення творчості Д.Кешелі, О.Ігнатович у ювілейній статті, присвяченій 60-літтю письменника, узагальнює риси його романного часопростору: акцент на духовності у буденному світі, «прагнення зберегти ідентичність, окреслення життєустрою і світоглядних джерел краянина в умовах ХХ століття» як лейтмотив творчості; стверджує, що головний герой – хлопець-підліток, місцем буття якого виступає не так сільська хата, як гірська природа.
Якщо у визначенні домінант художнього світу Д.Кешелі критики майже одностайні, то щодо особливостей його стилю помічаємо широкий спектр міркувань і висновків. Чи не першим торкнувся цієї теми П.Скунць, запримітивши і в заголовках творів, і в образах, і в стилі близькість до химерних романів О.Ільченка, В.Земляка, прози Г.Маркеса. В.Панченко також спостеріг схожість між художніми полотнами закарпатського автора й творами В.Земляка. Цікаво, що, відповідаючи на питання анкети – «Хто ваші літературні учителі? Чим захопила вас творчість письменника (чи письменників), на яку ви орієнтували своє перо?» – в книзі «Віч-на-віч з епохою» В.Панченка, сам Д.Кешеля зазначив, що своє серце і письменницьку совість він звіряє за творами Чехова, Коцюбинського, Стефаника, Черемшини, Булгакова, Астаф’єва, Бєлова, Чендея, Томчанія, Потушняка, Григора Тютюнника, Загребельного, Шукшина, Думбадзе, Бикова. А далі – зовсім неочікувана думка про те, що вчителями художнього слова для нього є живописці: і закарпатські майстри пензля – Ф.Манайло, Й.Бокшай, А.Ерделі, і відомі в Україні та за її межами К.Білокур, Н.Піросмані, Чюрльоніс. У них письменник учився «методам ясності бачення світу, чіткості, багатогранності внутрішнього вислову, поетичності», а ще – розуміння істини: «для літератури й мистецтва взагалі була і залишається найвищою цінністю людина, людина в її духовних злетах і трагічних колізіях, людина в її вічних муках шукання і пізнання справжньої суті життя». Ці зізнання письменника дуже промовисті, адже, найперше, засвідчили гуманістичну спрямованість творчості і високі вимоги до слова, його візуальної та чуттєвої сили.
Критики постійно намагалися вписати твори Д.Кешелі у загальноукраїнську традицію і навіть світовий контекст. Так, О.Ігнатович маркує трагічні романні долі героїв як шекспірівські, М.Нейметі помічає раблезіанські мотиви і «хемінгуеївську» притче вість. О.Ігнатович певна того, що автор із «довженківською снагою виписує образи, картини природи, людські емоції – і перед читачем наче монтується фільм-життя краян з їхніми повір’ями, химерами, легендами, сподіваннями і непохитною вірою у Всевишнього». В. Поп помітив схожість збірки «Пора грибної печалі» до «Інтермеццо» М.Коцюбинського. Водночас цей дослідник простежив і ширший генетичний зв’язок набутку письменника з проблематикою багатьох українських митців слова, серед яких і О.Ільченко. Отож більшість дослідників «вписували» прозу Д.Кешелі у контекст химерної прози, проте це твердження спростувала уже на початку 2000-тисячних О.Ігнатович: «І хоча номінували митця тоді (у 80-і ХХ ст.) автором химерної прози, все ж це не відобразило сутності його творчих шукань. У доробку Д.Кешелі простежується зрощення філософії та психології з виразним домінуванням міфічного. Відкритість серця і митцева «чесність із собою» (В.Винниченко) роблять його творчість також суголосною з поетичним світом земляка Федора Потушняка».
У зв’язку з цим зауважимо, що коли у 80-х роках Д.Кешеля щиро говорив про своїх літературних учителів, про свої читацькі уподобання, то вже в кінці 90-х, ніби відповідаючи рецензентам, він категорично заявив: «Я – Кешеля, із своїм, власним художнім світом! У творчості нікого не копіюю і ні перед ким не колінкую. І коли вже говорити про мого найбільшого вчителя – це мій рідний народ…».
А тепер – про «Родаки». У цьому романі виявився ще й талант Д.Кешелі-містифікатора, який як справжній чарівник міксує тексти попередніх творів, додає до них щось нове, інтригує читача новими і вже відомими заголовками. Так, композиційно цей твір складається із трьох частин, дві з яких відсилають до раніше опублікованих текстів, принаймні за назвами – «Видіння зрячої води», «Політ співочого каміння». Одразу зазначу і майстерність прозаїка в поетичному означуванні змісту ним створеного. Скажімо, якщо до вже згаданих заголовків із книги «Родаки» додати третій «Так уповідано» (а насправді це назва першої частини роману), то вже на рівні називання вибудовується загадково-первісна міфічно-архетипна картина українського (закарпатського) світу: слово – вода – каміння. Філософська проблематика у цьому творі справді представлена потужно, мудро, але й приземлено чи, вірніше, заземлено завдяки гумористичній стихії, яка просто вихлюпує зі сторінок роману. І в цьому, здавалося б, поєднанні непоєднуваного – також секрет майстерності талановитого автора, його унікальність, бо в сучасній українській літературі прозаїки уміють працювати з характерами, демонструвати ерудицію, виявляючи її в інтертексті, вибудовувати цікаві сюжети, граючись із читачем, проте не завжди вміють розсмішитийого. Саме сміх повернув Д.Кешеля у романістику, сміх заземлений, інколи грубуватий своїми натуралістичними нотами, але сміх очищувальний, світлий, життєствердний.
Символічно, що більшість комічних ситуацій і колізій у творі пов’язані з дитиною – головним героєм підлітком Митьком, незвичайним за сприйняттям світу хлопчиком, незвичайним і тим, що виховується у родині без мами, незвичайним і своїм «хистом» потрапляти в обставини для звичайної людини звичайні, а для «збийвіча» – екстраординарні. Власне, з такого випадку і розпочинається роман, оповідь у якому ведеться від першої особи, тобто Митька, і це посилює комізм твору, бо світ постає саме в сприйнятті цього дотепного й веселого персонажа. «Добігає моє солоденьке літо, через кілька день школа, і я мушу нині обрізувати свій хвіст – перескладати екзамен із біології. Чесно зізнатись, щорічне перескладання шкільних іспитів для мене вже стало ритуалом… І не вельми потерпаю. Проте сьогоднішній – винятковий: біологію перескладаю в пана вчителя Іштвана Фийси. А це все одно, що йти живісінькому в пекло або свідомо дати вирвати собі всі зуби». Власне, роман Д.Кешелі художньо унаочнює думку вчених-літературознавців про походження його, роману, з новели шляхом нанизування цих коротеньких оповідок. Справді, сюжетне намисто «Родаків» – це низка історій та історійок про Митька, його шкільних друзів, учителів, родину, оточення. І всі вони – сміховинні (урок біології з темою про походження людини, обшук у хаті баби Фіскарошки, перевірки школи райвно, залицяння Мані). Ці історії часто нагадують анекдоти, але саме тому, що вони оповідані із усією безпосередністю і чесністю, властивою підлітку, додають роману тональності абсурдної. Про абсурд життя загалом говорить і сам автор, уводячи до твору сюжетну лінію історичного буття народу, проте звучить вона тихіше, ніж приватні історії головних героїв твору. І в цьому проявляється ота велика мудрість автора, примножена веселим сміхом, – не людина для влади, а влада повинна служити людині, її благу, її розквіту. Історичні координати твору, як і його просторові орієнтири, цілком впізнавані, проте для письменника осердям його художнього світу є людина, часто недосконала, бо є такою від народження; інколи досконала й освічена, але перемелена соціальними катаклізмами й кинута на дно життя, а ще – особа, вихована радянською владою (читай – спотворена нею, бо відірвана від високого світу природи (для письменника – справжності) : від того слова, яке напучує і просвітлює, від «зрячої» води, яка очищає, від каміння, яке і літає, і співає. Тобто від того дивосвіту, в який приходить людина, в якому повинна розквітати, сміятися, мріяти, словом, жити. Про історичні реалії, навіть страшні, письменник також пише з гумором. І справа не лише в сприйнятті їх, а в тому, що, на думку автора, безглуздя світу лише так, зі сміхом, треба сприймати. Оцей тон автора витримано від першої до останньої сторінки роману. Наприклад, баба Фіскарошка «з однаковою шанобливістю ранком кланялася Гітлеру і Леніну, Гортію і Сталіну, Масарику і Хрущову… … Нікому навіть на гадку не спадало, що люди, які ніяк не могли поділити між собою незмірно велетенські земні простори, небеса і води Господні, заради яких гинули мільйони, зникали народи і держави, тепер умістилися у крихітній селянській комірчині. І всім було просторо, і всім було затишно й блаженно…». Ці рядки з першого розділу роману, його заспіву. А фінальні фрази – в уже іншій – серйозній тональності, бо вони – про головне: «…Господь створив людину не для знищення, а для життя». Так замикається і проблемне коло роману, і його філософічний зміст, і його гумористичний струмінь: через очищувальний сміх автор стверджує важливі гуманістичні постулати.