Новий роман Володимира Даниленка “Ніч із профілем жінки” – не схожий на все, що автор писав раніше. Проте, він до глибини душі вражає своєю глибиною й емоційністю.  

Спецслужба присилає оперативного працівника та журналістку, які не можуть виявити загадкову жінку, що спритно обходячи облави і пастки, тримає всіх у напрузі. Різні люди, опиняючись у центрі подій, не могли збагнути, що відбувається насправді. Розгадка знайшлася, як у всіх детективах, несподівано.

Пропонуємо насолодитися уривком із книжки, яку можна придбати тут.

Уривок із роману “Ніч із профілем жінки”

Облава почалася об одинадцятій вечора. У темному небі пролетів і забекав бекас, і відразу ми побачили Денисюка з ліхтариком, Люшенка з дубельтівкою, Матихолю, Коржука, Калиту з палицями і Костя Барзишиного з вилами. Вони рухалися зосереджено й сердито, біля церковної брами зупинилися. Люшенко запхав у стволи патрони, звів курок і голосно сказав:

— Хай не вилазить, бо не промахнусь!

Ми трималися на відстані, спостерігаючи за облавою. Матихоля зневажливо перекинув палицю в ліву руку й відчинив хвіртку. Вони зайшли на церковне подвір’я. Високі ялини обступили їх з усіх боків. У темряві ледь проступав похмурий силует дерев’яного розп’яття. Вечір був задушливий і безвітряний. У вологому повітрі розливався запаморочливий запах жасмину. Промінь ліхтарика застрибав на церковному рундуку. Вони постояли навпроти зачинених дверей із навісним замком і рушили навколо церкви. Ліхтарик вихопив старі зарослі травою могили, біля яких Коржук злякано скрикнув.

— Що таке?! — тривожно вигукнув Кость Барзишин.

Люшенко навів у темряву двостволку, і за його спиною підняли палиці Калита з Матихолею.

— Наступив на їжака, — голосно відповів Коржук.

Матихоля нервово реготнув, а Денисюк на нього зашипів:

— Нещасноє животноє, а вон з його смєїцца.

Вони обійшли їжака і рушили далі. Десь біля млина пронизливо кричав сич. Нам здалося, що за церквою щось відбувається, ніби ущільнилося повітря й, висолопивши заслиненого язика, за нашими спинами захекав невидимий звір. Я відчув, як затремтіли жижки і на руках виступили сироти. Небезпека була зовсім близько. На відстані одного стрибка.

— Тікаймо! — прошепотів я.

— Все тільки починається, — зловтішно мовив Борик.

На його обличчі з’явилася моторошна посмішка, яку я не побачив, а відчув у темряві. Він стежив за церковним подвір’ям, де в цей час не було жодного руху, ніби облава десь зникла.

— Що, злякався? — запитала Натка.

Дівчата збилися в тісне коло й захихикали. Я відчував, що вони поводяться якось дивно, ніби це була розвага. Тільки Льодзик сторожко озирався й ховався за Борика. Із-за церкви вискочив промінь ліхтарика, й з’явилися темні силуети:

— Тут її немає.

— На кладовищі вона.

Ми позадкували до бібліотеки і звідти спостерігали, як виходять вони з церковного подвір’я. На дорозі чоловіки дістали цигарки, закурили, про щось тихо між собою поговорили й рушили до цвинтаря.Дочекавшись, коли облава дійде до Михтодьового саду, ми подалися назирці. Біля кладовища вони зупинилися, Денисюк відчинив хвіртку, і на цвинтар із наставленою дубельтівкою сторожко зайшли Люшенко й решта чоловіків. Денисюк присвічував ліхтариком, і вони почали обстежувати кожну могилу.

Ми прокралися на кладовище і, ховаючись за пам’ятниками, спостерігали за облавою. Я жив навпроти кладовища й міг сказати, що треба додому, але якась незрозуміла сила тримала мене в їхній компанії. Можливо, не хотів, аби після слів Натки мене вважали боягузом. Та насправді я був у полоні події, яка наробила переполоху в Туровці та навколишніх селах. Відчував, що доки я з компанією Борика, доти ця загадкова й страшна історія буде ходити за мною.

Пахло барвінком, маргаритками, фарбою, свіжовиритою могилою і ще чимсь специфічно цвинтарним. До кладовища я звик із дитинства, щодня доводиться на нього дивитися. Проживання поруч із ним виховало в мені звикання до смерті, яка жила через дорогу. Ми були зі смертю сусідами, і це виробило в мені погляд на смерть, як на щось буденне, що супроводжує людину все життя. Від такого сусідства мимоволі станеш філософом.