Повість-трилер “У полоні болю ” – книга напружена і моментами гнітюча. Її авторка – Алевтіна ШАВЛАЧ – як психолог вдивляється в темні закутки людської психіки, зазвичай приховані, як інша сторона Місяця. Уважно їх роздивляючись, письменниця змальовує все правдиво й безкомпромісно.
Уривок із книжки
“Опритомніла через пронизливий біль у ділянці очей і носа. Дихалося важко. Перше, що побачила — яскраве світло. Та не встигла остаточно отямитись, як його затулила тінь — наді мною схилився Дем’єн. Розгледівши його всміхнене обличчя, я відчула крижаний холод.
— Ні… Ні!.. — мій голос зривався.
— Заспокойся, пташечко, — ніжно промовив Дем’єн, погладжуючи мене по голові. — Тобі дуже пощастило. Перелам носа без зміщення легко і швидко гоїться. Перелам свіжий, тож репозицію я провів власноруч, повністю поклавшись на свій досвід та знання. Повправляв усе сам, уявляєш? При такій процедурі зазвичай використовують місцеву анестезію ін’єкційними анестетиками, але я вирішив, що це зайве. Крім того, ти зімліла. Ну-ну, — помітивши, що я заплакала, зашепотів: — Не варто рюмсати. Це тобі не допоможе. Не допоможе.
— Навіщо ти мучиш мене?! — розпачливо викрикнула я, намагаючись відштовхнути його руку. Мені здавалося, що я лежу на твердій могильній плиті, а не на ліжку. Дем’єн вчепився в моє волосся і примружився, ніби націлившись завдати мені чергового удару, але потім розціпив пальці й підвівся.
— Ватні тампони з носових пазух повиймаємо через два дні, а приблизно за тиждень знімемо гіпс із руки. Однак надалі треба берегтися повторного травмування. Та й спати краще на спині, не втикаючись обличчям у подушку, — сказав він офіційно, буцімто в нас із ним були звичайні стосунки «лікар-пацієнт».
Кілька днів поспіль я майже не вставала. Мене мучив біль, паморочилося в голові. Але знеболювального Дем’єн мені не давав. Навмисно. Анна двічі на день приносила антибіотики, водянистий суп та міцну несолодку каву. А ще якісь сумнівні БАДи в пігулках. Говорити до мене не хотіла, але я відчувала її неприховану зневагу. З’являючись у «моїй» кімнаті, вона голосно сопіла та постійно цокала язиком — аж щелепи випиналися над в’ялими щоками. Я теж мовчала, але ця абсурдна й безпідставна ненависть дуже дошкуляла.
Дем’єн заходив нечасто. Переважно вечорами. Питав про самопочуття і щоразу вдоволено усміхався, коли чув мої скарги. Будучи геть безпорадною, я намагалася не говорити зайвого, адже досі не знала, що саме спровокує його на чергове знущання.
А одного дня до мене завітав Даринин чоловік — рудоволосий Гліб. Він увійшов разом з Анною, хоча та силкувалася зачинити двері перед самим його носом.
— Пані Кайя наразі не в найкращому стані, аби приймати відвідувачів, — почула я зі «своєї» кімнати її безапеляційну відмову. Але Гліб наполегливо щось бубонів і не дуже зважав на слова старої, тож їй не залишалося нічого іншого, як демонстративно гепнути тацею і поспішити доповісти Дем’єнові.
Побачивши на порозі Гліба, я навіть підвелася на лікті.
— Як ви, пані Кайє? — співчутливо всміхнувся молодик.
— Глібе! О, Глібе… — почала я та розридалася.
— Що це ви? Га? Не треба. Годі, годі, — намагався заспокоїти мене.
Раптом я усвідомила, що коли так поводитимусь і
надалі, він пожалкує, що навідався, й піде геть.
— Глібе! — мало не на весь голос скрикнула я, намагаючись узяти під контроль власні емоції. — Підождіть! Будь ласка, зачекайте хвилинку! Не йдіть! Молодик послухався і сів на краєчок постелі. Я перевела дух, витерла очі. Треба було встигнути все докладно і спокійно розповісти йому, допоки Дем’єн не нагодився.
— Ви давно з ним знайомі? — запитала, не знаючи, з чого краще почати.
— З ким? З Дем’єном? — насупився Гліб. — Та відколи працювати почав у цій клятій корпорації. Хай би вона згоріла на попіл!
Я здивовано глипнула на нього.
— Атож! Ви, Кайє, не дивуйтесь, — зачастив молодик.
— Я тут опинився, так би мовити, випадково. Коли зелений ще зовсім був і не знав, куди податися, батько мій, Царство йому Небесне, наполіг, аби я саме сюди йшов… І ось я тут. Що ще додати? А нічого! Осточортіла мені корпорація, колектив цей… Одні й ті ж обличчя день у день, з року в рік. Остогидли вони мені.
— А Дем’єн? — спитала нетерпляче.
— А він тим паче!
— Чому?
— Ненавиджу таких людей!
— Яких — «таких»?
— Досконалих, чорт забирай! Бездоганних! — наголосив на останньому слові.
— Глібе, Дем’єн не той, за кого ви всі його маєте. Усе те, що я кричала на зустрічі інвесторів, правда.
Гліб підвівся. Помітила, як він завагався.
— Оце — я вказала на свій переламаний ніс, — теж його робота.
— Стривайте, то серйозне звинувачення. Зрозумійте мене правильно, але я знаю його дуже давно. Так, він ласий до уваги, жінки його люблять. Усе це так. Але ви кажете, що…
— Глібе! — я не стримала сліз.
Чоловік підняв руку, ніби намагаючись завадити мені говорити далі.
— Ні. Ви таке кажете, що в голові не вкладається. Навіщо це йому?
— Якщо не вірите, то перевірте самі. Це ж так легко!
— Кайя…
— Та ніяка я не Кайя! — таки скрикнула я. Саме в цю мить на поріг ступив Дем’єн.”