Ще кілька років тому і гадки не було переглядати ідеї і стиль, до яких колись трудно і довго йшли, завдяки яким «Академія» й «Академвидав» здобули все, чим відомі. А тепер є категорична впевненість, що вони мають стати інакшими: опанувати нові сегменти, здобути новий образ і сказати нове слово. Почати вирішили із белетристики.
Насправді видавати художню літературу збиралися давно, однак більше вабила інтелектуальна (навчальна, довідково-енциклопедична, наукова) книжка. Тепер і шкода, і добре, що не поспішали, а час, мабуть, недарма тільки недавно змусив нас шукати себе там, де, здавалося, все знайдено.
Було багато сумнівів, неофітних непевностей, а також відчуттів, що досвід і знання чомусь працюють проти. І все-таки вдалося перетерпіти це, а ще допомогли консультації з професором Юрієм Ковалівим, з яким не один рік співпрацюємо, тепер — над десятитомником «Історія української літератури: кінець ХІХ — початок ХХІ ст.» (є вже чотири томи): він підказав авторів, на творчість яких варто звернути увагу. Деякі прізвища і назви творів уперше почув у тій розмові, і це сильно заінтригувало. Потужно тоді, як і завжди, спрацювало філософське бачення архітектоніки і дизайну книги Василя Штогрина: він згенерував структурний і візуальний образ серії «In crudo» — «Без прикрас».
Свого часу ми таки дочекалися: видання творів Осипа Турянського, Михайла Могилянського, Михайла Івченка, Василя Стефаника, Володимира Гжицького, у підготовці яких брали участь літературознавці Андрій Печарський, Тетяна Синьоок і Олена Романенко, Євген Баран і Сніжана Жигун, — цікаве явище видавничого життя.
За задумом, «In crudo» — серія книг з потоку високої літератури, як не дивно, малознаних авторів, хоч, наприклад, роман «Поза межами болю» Осипа Турянського свого часу читала Європа. У Першу світову війну він пережив жахливі смерті, дивився і в пащу смерті своєї, дізнався про канібалізм не з чужих слів. Цей роман — трагічний досвід душі і розуму, що побували на межі людського і нелюдського. Алегорична повість «Дума пралісу» — про національні комплекси українства і нас теперішніх.
Михайло Могилянський був справді помітною фігурою в літературі на початку ХХ ст., дружив із Михайлом Коцюбинським, Михайлом Грушевським, Іваном Франком, Володимиром Гнатюком і Володимиром Винниченком. Його чутливе око заглядає в закутки психіки, які людина ховає і від себе. Витонченим його словом веде енергія психічної травми. Явлений у більшості оповідань своєрідний погляд на жінку і на колізії, що розгортаються між двома, розкриває глибинні сили, непідвладні розуму і волі людини. На складні перипетії у стосунках із Михайлом Грушевським натякає оповідання «Вбивство», яке завдало Могилянському чимало проблем. І завжди актуальним буде роман «Честь», якщо думка заходить про складнощі в людині і між людьми.
Зачитувалися тоді і прозою Михайла Івченка, що дивувала натурфілософською, гедоністичною життєствердністю. Блискучий стиль, розкриття людини в її бутті як дитини природи і через вплив природних сил робить незвичним перо цього автора, хоч би про що він писав — кохання, пошуки його чи втечу від нього; таємничість і руйнівні сили міста. Івченко — несподіваний, коли цілковито віддається вимислу і коли відштовхується від історичних фактів — такими очима він роздивлявся Григорія Сковороду, який напередодні власного весілля несподівано втік у самостворений світ («Напоєні дні»).
Збірку новел Василя Стефаника назвали «І чого ти, серце моє…», бо він спраді писав кров’ю серця, через що почув якось: «Не пиши так, Василю, бо вмреш».
Роман «Чорне озеро» зробив відомим на всю країну белетристом колишнього січового стрільця Володимира Гжицького, а потім «відправив» його на двадцятирічне заслання. Майже через двадцять літ Гжицький примусово спотворив його, видавши 1957 року в ідеологічно скоригованій редакції. Тепер роман знову приходить до читача автентичним.
Сильно здивувала проза (психологізм, стиль, образи, ситуації) Лесі Українки, навіть недовершені твори і фрагменти. Наприкінці вересня — на початку жовтня до читача прийде її книжечка «З людської намови». І не залишить його байдужим.
Багато авторів, над чиїми творами працюємо, з різних причин постраждали від радянських репресій, і чомусь довго були недовизнані в літературі, тільки останніми роками до них повертається увага. Настанови видавництва не надають переваг жодному прізвищу — цікавлять твори і їх художня вартість. Із багатьма сучасний читач ознайомиться вперше. І буде вражений. Навіть якщо читатиме прозу знайомих і репутаційно не дуже респектабельних, за сучасними світоглядними мірками, письменників. У свої ранні часи вони писали інакше.
Під увагою багато прізвищ — Сильвестр Яричевський, Леонід Пахаревський, Антін Крушельницький, Агатангел Кримський, Гнат Михайличенко, Борис Тенета, Зенон Дончук, Ігор Костецький, Надія Кибальчич, Микола Голубець. Знайдеться місце написаному ранніми Андрієм Головком й Іваном Микитенком — тоді вони були не таким, якими занесені в реєстр української літератури.
Не зможемо оминути прози Ольги Кобилянської, Григорія Косинки, Ірини Вільде, Романа Андріяшика. Постараємося перевідкрити закарпатських прозаїків. Перелічене і близько не вичерпує задумів.
Серія вже прикликає ідеї людей, які знають і люблять літературу. Навіть із-за океану долітають підказки — вдячні Маркові Стеху за це. Прислухаємося до міркувань фахівців, яких знаємо роки, і тих, із ким познайомилися недавно. Шукаємо нових співрозмовників. Відкриті до всіх пропозицій, здатних зробити «In crudo» видавничою серією, яка прикрасить світ естетично небайдужої людини.
«In crudo» — не єдиний модернізаційний проект «Академії». З нього починаємосистемні зміни на всіх напрямах і рівнях. «Академвидав» теж буде інакшим.