Нова повість Сергія Гридіна “Віраж” – цікава історія про життєві перипетії, які одного дня кардинально змінюють все. Розмірені, сповнені звичайних людських радощів і батьківської любові дні раптово руйнує негідник-мажор. І коли здається, що жага помсти – єдина нитка, яка ще зв’язує тебе з життям, з’являється те, чого аж ніяк не очікував на таких віражах.
Пропонуємо уривок із книжки, яку можна придбати тут.
Уривок із повісті
Я нарешті почав розуміти, хто завітав до нас «у гості» і з якою метою. Кинув поглядом на Світлану з тещею. Вони зі здивуванням дивилися то на мене, то на чоловіка, то на гроші, не розуміючи, що відбувається. По тілу наче пробіг електричний розряд. Кулаки стиснулися самі по собі, але я опанував себе і ніби зацікавлено повернувся до сивого.
— Дуже приємно зустріти розумну людину, — вловив він мій погляд. — Отже, ви пишете заяву про те, що не маєте ніяких претензій, а всі інші питання я залагоджу, — полегшено зітхнув.
— Значить, ви пропонуєте купити в нас свободу свого сина за жалюгідні двадцять тисяч? — тамуючи гнів, що закипав у мені, спитав я.
— Зрозумів, — відповів візитер і дістав з іншої кишені ще одну таку саму пачку. — Це вже ділова розмова, — навіть посміхнувся.
Мої рідні жінки і далі дивились на нас, нічого не розуміючи.
— Ах ти сука! — нарешті не витримав я, схопив зі столу гроші й спробував засунути їх до тонкогубого рота.
Сивий сіпнувся, скинув зі столу тарілку і вчепився мені в руки, відштовхуючи від себе. Посуд брязнув об підлогу і розлетівся на шматочки.
Першою зарепетувала баба Надя. Її крик залящав у невеличкій кухні, відбиваючись від стін і шугаючи під стелею. Потім заголосила Світлана. Я ревів як розлючений лев. Уся ненависть до того малолітнього виродка, що в’їхав на дитячий майданчик, спрямувалася на його батька.
Зрозумівши, що гроші до рота через зціплені зуби не влізуть, я схопив Сивого за голову і вдарив нею об стіл. На щастя цього придурка, його мармиза втрапила в тарілку з канапками.
Тут у передпокої брязнули двері. Широкоплечий
амбал, почувши жіночі крики, увірвався у квартиру. Він швидко оцінив ситуацію, долонями вдарив мене по вухах, оглушивши, і відкинув, наче ганчірку, на підлогу. Потім підхопив Сивого, витер йому своїм рукавом обличчя від залишків масла і потягнув на вихід. Той не пручався. Та й свій «дипломатичний» вигляд він уже
втратив.
— І бабло своє забери, суко! — зарепетував я, підвівся з підлоги, вискочив у вітальню і жбурнув пачки крізь відчинені двері у спину Сивому, який з допомогою охоронця вже заходив у ліфт.
Той навіть не озирнувся. Купюри порозліталися по сходах. Широкоплечий кинувся збирати долари. Я сердито сплюнув і грюкнув дверима, відгороджуючи себе від проклятого світу готівки та вседозволеності.
Зранку провів бабу Надю на автобус. Намагався запевнити, що в нас усе буде гаразд. Неквапом човгаючи ногами по мокрому асфальту, повертався додому. Накрапав невеличкий дощик. Холод пробирав навіть крізь одяг. Але до квартири зовсім не хотілося. На повітрі було легше. Думки змінювали одна одну, не затримуючись надовго. Згадався мій сьогоднішній сон.
…Я сиджу в осінньому парку і злегка розхитуюся на дитячій гойдалці. Ноги підігнуті, бо до землі близько, все розраховано на дитину, а тут уліз цілий дядько. Неподалік бігає моя Маринка, щось гукає й усміхається мені. Але слів не чую. Їх відносить вітер, який раптово десь узявся і закрутив жовте опале листя.
Сонце в моєму сні, попри те що надворі стояла осінь, світило майже по-літньому. Я відчув, як чолом стікає піт. Несподівано на доріжці з’явився величезний чорний пес. Він висолопив язика, нюхнув повітря і кинувся до моєї доньки. Вона, зайнята своїми дитячими справами, на це не зважала. Я намагався щось крикнути, попередити про небезпеку, але відчув у роті безліч смердючих хробаків, що гризли мій язик, не даючи сказати навіть слова. Запахло свіжою кров’ю. Пес на мить затримався, ніби відчуваючи цей запах, і пильно подивився на мене. Я зіскочив з гойдалки, замахав руками, намагаючись відволікти його на себе, але собака криво посміхнувся, наче людина, різко стрибнув і
почав шматувати мою дитину. Горло перехопило, я загарчав, не маючи змоги закричати і… прокинувся весь у холодному поту.
На годиннику була четверта ранку. Спати більше не міг. Крутився на дивані, намагаючись забути той жах, який щойно наснився. «А я сам винен у смерті доньки», — несподівано майнула думка. — Справді, якби ми з Маринкою не пішли гуляти, а сіли почитати якусь її улюблену казку, то всього того б не сталося, і вона зараз була б жива. Це моя вина. І як тепер жити? Я, людина, яка вважала себе професіоналом на роботі й хорошим татом і чоловіком, своїми руками вбила найдорожче,
що мала. Чому я тепер лежу тут, на м’якому дивані, а моя кровинка…
Сльози заливали обличчя. Мене трясло як у лихоманці. Намагався стримуватися, щоб не розбудити Світлану, але це не вдавалося. Тоді зарився обличчям у подушку, заглушуючи ридання. Так мене застав ранок. За вікном сіріло. Я вдавав, що сплю, намагаючись дихати рівно.
