Нова повість Юлії Чернієнко “Хікі шукають любов” – надзвичайно глибока й емоційна. Живі герої, абсолютно реальні ситуації і, звісно ж, кохання.

Улі здалося, що світ повстав проти неї, і єдиний вихід — сховатися від життя за дверима власної кімнати. Шлях до мрії перегородила Дронові страшна аварія, прикувавши його до інвалідного візка. Насправді світ не такий жорстокий, а якщо проявити силу волі — все може змінитися.

Пропонуємо насолодитися уривком із книжки, яку можна придбати тут.

Уривок із повісті “Хікі шукають любов”

Вона бігла сходами, забувши про ліфт, ковтаю- чи сльози, за якими майже нічого не бачила. «Ненавиджу… ненавиджу!» — гупало у скронях. Влетіла у квартиру, розкидавши босоніжки, промчала до своєї кімнати, різко крутонула клямку й підперла
спиною двері.

— Все, більше ні ногою звідси, — схлипнула здушено. — Тепер нікому мене не дістати! Я — Рапунцель!

Сидітиму в башті, ніколи, ніколи не вийду звідси, — у приступі нервового сміху впала на ліжко і втопила в подушку-кицьку розпухле лице. Якийсь час її плечі здригалися, а потім завмерли — мов маятник, у якому закінчився заряд. Вона сховалася у важкий, але рятівний сон-забуття. Через кілька годин світ силоміць нагадав про себе — клацнув дверний замок. Вона ворухнулася, прислухалася. А так було добре нічого не відчувати, не пам’ятати…

— Ти вдома? — почула спокійний голос мами. — А-а-а, бачу. Невже так важко поставити взуття на місце?

Сховала обличчя в долоні: «Мовчати, не слухати…».

— Улю, допоможи з вечерею, — не вгавала мама.

«Вона ж не відчепиться! Їй же все байдуже! Головне — кляті капці не на місці!» — затулила долонями вуха.

— Я не голодна! — крикнула.
— А я — так! — мама вже торсала двері. — Ти чому замкнулася?
— Бо так, — перевернулася із живота на спину і заплющила очі. — Не хочу їсти, не хочу нікого бачити. Дай мені спокій! Я сплю! — в голосі прорізалися істеричні ноти.
— Як ти зі мною розмовляєш? — обурилася мама. — Щось сталося? Може, захворіла? Ну, як знаєш. Я залишу бутерброди в холодильнику.

Уля гепнула кулаком у подушку.

— Яке лицемірство! — прошипіла. — А якби я погодилася на вечерю, то вона б варила суп — «правильну» їжу для дитини, а для себе можна й «неправильну»! У всьому, навіть у дрібницях, — фальш і брехня!

Надривно засвистів чайник на плиті. «Скільки разів казала їй: купи електрочайник — вимикається сам, але ні!» — ніяк не могла заспокоїтися Уля. Нарешті свист ущух. Мабуть, мама заварила чаю (чим не гаряча страва!) і бутерброди з ковбаскою топче. Ковтнула в’язку слину — їсти хотілося, але тільки коли у квартирі настала тиша й шпарина під дверима потемніла, вислизнула на кухню, потягнула сендвіч разом із тарілкою, прихопила глазурований сирок. Вона ненавиділа цей брехливий і лицемірний світ, їй не хотілося нікого бачити, але їсти… Їсти хотілося.

— Уль, прокидайся, — мама стояла на порозі. — Час снідати. Чого киснеш у квартирі? — намагалася достукатися до неї. — Літо скоро закінчиться!

Уля й не поворухнулася, лише подумки пообіцяла собі зачиняти кімнату на ніч. І взагалі — завжди зачиняти. Хай не пхається ніхто.

— Ма, дай спокій, — відвернулася до стіни, наче намагаючись сховатися.
— Ну гаразд, спи, тебе ніби ґедзь укусив. Сніданок на столі. Не забудь посуд вимити за собою і зварити щось на вечерю, — причинила двері мама.

Уля аж скривилася: «Сніданки, вечері — тільки й розмови про них. От що її найбільше хвилює! Навіщо взагалі людям їсти? Навіщо працювати цілими днями — аби набити шлунок? І в цьому сенс життя — нажертися й постійно лицемірити? Якби можна було пити тільки воду: набрав пляшку зранку — й маєш вітамінів з мінералами на день…».

— Ну все, бувай, я пішла на роботу, — мамин голос трохи подобрішав.

Уля промимрила у відповідь щось нерозбірливе й щільніше загорнулася у простирадло. Лежала нерухомо до того моменту, коли клацнули за мамою вхідні двері. Тоді звільнилася з білого кокону і сповзла босоніж на підлогу. Розчісуватися і вмиватися не стала — нащо? У неї ж сьогодні перший день її нового життя — без поспіху, без обов’язків, без друзів, без… У серці, мов шпичка, ворухнулася колюча думка, що друзів у неї більше нема, але вони ще не знають про це. Нічого, ждати їм недовго.

Надибала в зім’ятій постелі телефон, відшукала потрібний контакт — Улас. Змахнула фотку, напруженими пальцями набрала повідомлення.

Привіт! Їду з міста надовго. Там поганий зв’язок, то не дивуйся, якщо не відповідатиму.