Ця книжка – не про всіх, а лише про тих, кому її автор, Сергій Чирков, тиснув руку, із ким розмовляв чи навіть пив чарку. Більше ніж двісті п’ятдесят esse_ликів, у яких літератори й актори, дисиденти та президенти зовсім не такі, якими їх звикла бачити публіка.
031. НЕПРОЧИТАНИЙ СВІТЛИЧНИЙ
Стосик віршів був доволі товстий і лежав у нижній шухляді.
Вчора його не було. У жодній із шухляд. Я перевірив, заступаючи на газетну посаду. Погортав знайдене. Автора не позначено. На жодному аркуші нема імені.
— Нумо, покажи, — попросив Микола Ночовний.
І за якусь хвилину тихо вигукнув:
— Це ж Іван Світличний! Винеси його негайно!
Я не зрозумів.
— Світличного минулого року арештували.
Разом зі Стусом.
Нове прізвище ясності не додало. Бачачи мою безнадійну темноту, мій заввідділу загорнув машинопис у стару газету і вийшов з кабінету. Наступного дня мене викликав новоспечений редактор «Молодогвардійця»:
— Маю відомості, ти товаришуєш не з тими
людьми.
— Сорока на хвості принесла чи вчорашні
гості? — спитав я.
За моїми плечима вже були армія і сяке-таке
життя. Замість відповісти Володимир Раєвський кивнув на стелю:
— Дивись мені!
Стеля була свіжопобіленою.
087. КІНО З ОЛЕСЕМ ГОНЧАРОМ
Я знаю, як мають ходити класики. Котрі усвідомлюють свою літературну невмирущість. Так, як Олесь Терентійович увійшов до кабінету голови Держтелерадіо УРСР восени 1983 року. Напередодні виїжджала група і назаписувала синхронів. Перед монтажем вирішили запросити Гончара на перегляд відзнятого. Матеріал виявився препоганим. У героя майбутньої телепрограми запитували банальності, він безбарвно відповідав… Я боявся й поглянути в бік Гончара. Сховав голову під пахву. Класик от-от мав вибухнути гнівом. Або підвестись — і мовчки піти. І раптом почулося: — Тут я добре сказав. Микола Охмакевич, господар кабінету, кивнув і зробив помітку в блокноті. — І це треба неодмінно залишити, — знову пролунав голос Олеся Терентійовича. Спина його була рівною, очі з інтересом дивилися на монітор. Я й собі випроставсь. І подумав: «Слово з живих вуст Гончара — це не слово з-під його пера».
114. ВЕЛИКІ І МАЛІ ВТІХИ МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО
Своїм «Наливайком» поет дуже дорожив. Читав роман по радіо, друкував у дитячій газеті. «Однокласник» також узяв уривок. Я пожартував: якби ексклюзив — ми б у журналі дали повністю.
Вінграновський засмутився.
— Іншим разом так і зроблю, — мовив.
Микола Степанович не любив паралелей. Ні коли його блискуче декламування порівнювали з Євгеном Євтушенком. Ні коли разом з Драчем і Павличком зараховували до перших поетів України. Нервував і коли називали шістдесятником. Нема, казав, більш і менш талановитих поколінь — є талановиті люди.
Пам’ятаю погляд. Поет наче прикидав, у який кадр мене вставити. А може, чекав захопливих слів. Вінграновський був актором, а вони люблять оплески. Дивина: писав проривні«Атомні прелюдії» і напрочуд чуттєву лірику, а найвищу премію країни отримав за збірки творів для дітей…
Проте премія Миколу Степановича дуже тішила.