Художник Павло ВАСИЛЬЧЕНКО: «Мрію створити комікс у співавторстві з письменником»
Дизайнер книги створює про неї враження не менше, ніж письменник. Від нього часто залежить її успіх й автора. А якщо дебютують обоє – ставки дуже високі. Професійний художник-оформлювач Павло Васильченко розповідає, як починав працювати з книгами. Саме він створив обкладинку до дебютного роману Ірини Тетери «Самотні вітри».
«Самотні вітри» – Ваша перша робота над книжкою? Які інсайти приніс цей досвід?
Я художник-оформлювач із більш ніж двадцятирічним стажем, але працювати з книжками тільки почав. Це дуже цікавий досвід. Авторка роману – жінка, але написаний він від імені чоловіка. Роман психологічний, його енергії вирують у глибинах натур, і це був сильний виклик для мене. Я довго шукав візуальний образ роману як цілісності – було більше десяти ескізів палітурки. Працювати довелося дуже багато, але цікаво. Знаю, не всім художникам такий варіант до душі, а для мене це звично. Здобута в Україні й Великобританії освіта навчила приймати професійні виклики й пропонувати якісне виконання завдання, що теж не просто: критерії якісно/не якісно залежать і від смаків. Думаю, проблема багатьох художників у дефіциті ідей: пропонують видавцеві один-два ескізи, і якщо вони його не влаштовують, то працювати над новими ідеями продовжує не кожен. Звісно, коли робота вимучена, вистраждана, то людина готова битися за неї. Тому на цьому етапі шляхи ілюстратора й видавця часто розходяться. Для мене ж знайти абсолютно нові рішення – не проблема. Кожна робота – урок, крок у розвитку, тому я дуже ціную складні завдання й конструктивну критику.
За яких обставин зустрілися з видавництвом і чи підтвердилися Ваші уявлення про співпрацю?
Це було на виставці моїх картин у Києві. Разом зі своїм батьком я вирішив запросити і видавця його книжки. Василь Теремко, директор «Академії», подивившись мої роботи, сказав: «Нам треба працювати!». Так усе й закрутилося. Рожевих окулярів під час співпраці я не вдягав. Усе моє життя пов’язане з живописом і дизайном, що передбачає багато спілкування, тож до побажань і змістовної критики я ставлюся добре. Не було жодної правки до ескізів «Самотніх вітрів», із якою я був би не згоден. Всі вони обґрунтовані – десь справді «розсипалася» композиція, а десь промахнувся з вибором кольорової гами. Я не стаю в позу, працюючи з видавцем, а дослухаюся і дискутую, коли бачу на те підстави. Річ у тім, що роман Ірини Тетери виходив у серії «Ім’я», а будь-яка серія має бути стилістично витримана, навіть якщо оформленням кожної книжки займаються різні дизайнери. Автор, ілюстратор, видавець і маркетолог бачать книжку по-різному, а завдання їх усіх – знайти спільний знаменник. До такого колективного творчого процесу ставлюся спокійно, бо це допомагає комплексно побачити твір і його трансформацію в книжку. Зрештою, круто, коли колеги підкидають слушні ідеї.
Які жанри літератури Вам до вподоби, і Ви найохочіше їх ілюстрували б, оформляли б книжки?
Фантастика, фентезі, сай-фай і детективи. Знаю, що в «Академії» вже велика підліткова лінійка, тож фентезі для тінейджерів, думаю, оформити мені було б цікаво й нескладно. Моєму старшому синові – двадцять п’ять років, середньому – вісімнадцять, а доньці – десять, тож я розумію, чим живе й чого хоче такий читач (сміється).
Жіночий роман – матерія тонка. Чи відчували Ви «опір» твору під час створення обкладинки?
Ні, таких відчуттів не було. Зазвичай я читаю твір, роблю для себе його стислий виклад, який потім іще кілька разів скорочую. Так з’являються опорні точки, ідеї, які втілюються у візуальний образ книги. Із романом «Самотні вітри» все було ніби очевидно – це любовний трикутник, однак завдання поставало зобразити його небанально. Результат мені дуже сподобався. Думаю, він відображає все, що заклала в твір його авторка.
Чи надихав сюжет роману на написання картин?
Ні, «Самотні вітри» – не мій жанр, та й історія не резонує в мені. Я не страждаю від нерозділеного кохання й легше ставлюся до різних колізій у стосунках між чоловіком і жінкою. Це життя, і воно непередбачуване. Проте читати роман Ірини Тетери все ж було цікаво. Хотілося дізнатися, чим завершаться історії між героями і чи завершаться взагалі (усміхається).
Яку кольорову палітру ви обрали б, щоб розповісти про роман «Самотні вітри»?
Я бачу світ повним фарб, яскравим і насиченим, тож так його і зображаю. Якби моя воля, то «Самотні вітри» теж зробив би яскравими, хоча читачам, вочевидь, настрій роману видасться більш похмурим. Мені подобаються монохромні роботи, але створити їх я не можу – пробував. Усе одно повертаюся до свого бачення й відчуття кольору, використовую силу контрасту.
Можете назвати найсуттєвіші відмінності між створенням живописного полотна й книжкової обкладинки?
Думаю, принципових немає. В обох випадках важливі ідея, ключова емоція й настрій, який викликають вони в читача чи глядача. А щодо технічної й технологічної сторони творчості – частину своїх робіт зробив на планшеті. Я прихильник нових технологій і впевнений, що ще десять-п’ятнадцять років, і все стане віртуальним, перейде в інтернет. У свої сорок два зрозумів: або освоюєш нові технології, або лишаєшся за бортом. Рішення було очевидним, тому навчився всьому й активно послуговуюся.
Звісно, одна з особливостей роботи над книжковою обкладинкою – заданий формат. Але це мені ніколи не заважає, навпаки, це полегшує завдання, скеровує. Головне – ідея, а вже кольорова гама й шрифтові рішення залежать від професіоналізму художника. Навіть фішка «Академії» – біле тло всіх палітурок – теж стало цікавим викликом. Мої роботи візуально «ущільнені», зовсім позбавлені білих плям. Працюючи над романом «Самотні вітри», я би все залив кольором (сміється). В мене були ескізи, де я просто підкладав інший колір і думав: «Ну крутіше ж!». Однак сформований, упізнаваний стиль книг видавництва – дуже важливий, він працює як бренд, тому ламати його не варто.
Яке враження на Вас як фахівця, митця справляє сучасне оформлення книг?
Мене особисто мало що чіпляє. Є дуже красиві перекладні зарубіжні видання, але треба зважати, що часто права на твір продають разом із конкретним дизайном, втручатися в який у кращому разі дозволяють мінімально. Обожнюю, як зарубіжні колеги оформлюють енциклопедії й монографії. А от підхід, коли на обкладинку тулять фото головного героя з екранізації твору, мені не подобається. Я люблю лаконічний, яскравий і промовистий дизайн. Потрібно побачити обкладинку книжки й зрозуміти, про що твір. Дизайн художньої літератури українських авторів не завжди тішить око. Їхнє оформлення часто неінформативне, воно мене не підкуповує взяти книжку в руки й перевірити свої здогадки в анотації.
Запал працювати над дизайном книг не зник? Чого б Вам хотілося досягти в цій справі?
Звісно, ні! Ця робота поєднує все, що я люблю: читати, малювати й отримувати гроші (сміється). Хіба не ідеальна робота? А щодо досягнень – мрію створити комікс у співавторстві з письменником і видавцем. Це проект, заради якого я всім цим займаюся. Хочеться вийти з ним на зарубіжний ринок. Зараз я приділяю йому всього 10% свого робочого часу, а хочеться – 50%. Проте відчуваю, що потенціалу й бажання в мене вистачить, тож мрія цілком досяжна.
Маєте власні, перевірені досвідом секрети творчої лабораторії художника?
Якихось конкретних лайфхаків нема – щоразу це по-іншому. Проте має бути якийсь поштовх – слово чи образ – от за нього хапаюся, й далі робота йде на повну. Я називаю це першою точкою. Кожна моя картина має таку точку, з якої вона «розросталася». А ще для мене важливий простір, в якому творю. Пробував працювати у всіх цих модних нині коворкінгах. Не вийшло – маю бути наодинці, бо як людина допитлива, починаю всіх розглядати, а це відволікає. Хіба ж попрацюєш спокійно, коли повз тебе проходять красиві дівчата? (усміхається).
Переконаний, важливо правильно себе налаштувати й знати особливості свого організму. Скажімо, першу половину дня я присвячую рутинним справам – роблю рами чи натягую полотно, наприклад. А за творчу роботу беруся вже з четвертої вечора. Стараюся будь-яку роботу завершити до півночі, бо мозок втомлюється, а око замилюється. Хоча бувають випадки, коли на мене ніби сходить творча лавина, то так можу й до глибокої ночі працювати.
І нарешті: хто такий, звідки взявся і як фахово ріс художник Павло Васильченко?
Класичну освіту я здобув у Луганському державному художньому училищі, після якого відразу вступив до Royal Holloway University of London, в школу «Art & Design». Це був дворічний спецкурс для тих, хто вже отримав базову художню освіту, але не визначився з професією. Мабуть, це були найкращі роки мого життя. Практично без канікул, кожні два місяці ми вивчали щось різне. Наприклад, комп’ютерну графіку, живопис, фотографію, текстиль тощо. Але залишитися за кордоном не захотів – був молодим і дуже вірив у потенціал нашої країни. Повернувшись, здобув багато досвіду в різних сферах. Працював верстальником у газеті, пізніше відкрив власне рекламне агентство. Разом із партнерами в Луганську створив і власну газету – «Восточный курьер», яку пізніше продав, живучи вже в Криму. Займався бізнесом – спершу був готель, потім меблева фабрика. Але це все одно історії про дизайн. За моїми архітектурними проектами збудовані одинадцять будинків, я сам розробляв дизайн меблів для своєї фабрики й навіть займався ландшафтним дизайном у Нікітському ботанічному саду.
Рік, прожитий в Італії був часом творчого пошуку, своєрідною паузою. А з поверненням шість років тому в Україну повернулося й бажання займатися живописом. І за які б проекти нині не брався, я в першу чергу ілюстратор і живописець.
Тепер точно – нарешті: про що мріє художник Павло Васильченко?
Хочу вийти на західний ринок, щоб галереї помітили мене як художника. Перші кроки до цього вже зробив, але йти до мети ще довго. І, звісно, комікс – це проект, який точно не дасть мені творчого спокою, поки я його не втілю.