У прозі Леся Українка дебютувала сімнадцятирічною і зверталася до неї впродовж усього творчого життя. Над епічними творами працювала з не меншою наполегливістю й відповідальністю, ніж над лірикою чи драмою. Про це висловилася в листі до Драгоманових, завершуючи оповідання «Одинак»: «Певна річ, що я белетристики і не думаю покидати, бо то вже моя натура того б не дозволила, тільки ж я багато раз у раз писати белетристики ніколи не могла, бо вона занадто палить мене, і коли б я, наприклад, з рік щодня писала вірші чи прозу красну, то мій Brennmaterial вичерпався б так, що з мене б тільки облудка лишилась». Вона не лише талановито володіла епічним баченням і словом, а й переймалася читацьким сприйняттям текстів. Під враженням творів Надії Кибальчич писала їй: «Я б навіть, на Вашому місці, дещо там позбавила тої виразності, з якою воно обмальовано… бо то не дає змоги читачеві самому думати, читаючи».
Проза Лесі Українки — це й завершені різножанрові оригінальні твори (образок «Така її доля», спогад «Весняні співи», оповідання «Жаль», «Над морем», легенда «Щастя», нарис «Голосні струни»), і незакінчені тексти (думки арештованого «Помилка», утопічна фантазія «А все-таки прийди!»), і переклади з багатьох літератур. За оповідання «Голосні струни» вона була нагороджена золотим жетоном від конкурсної комісії Київського літературно-артистичного товариства.
У белетристиці Лесі Українки домінують очевидні атрибути модерністичної техніки (зображення почуттів, настроїв персонажів через уривчастість фрази, недомовленість, відсутність розв’язки, застосування психологічного аналізу, філософських фрагментів, інтелектуальної лексики), що неминуче задає широкий діапазон читацьких можливостей та інтерпретаційну різноплановість.
Тогочасна критика не вельми обдаровувала письменницю своєю увагою, хоча на засіданнях «Плеяди» чи у дружньому, родинному колі прочитаний твір сприймали захоплено. Іван Франко категорично стверджував: «…не в новелах її сила… Її талант — ліричний, але не вузько суб’єктивний; їй удаються й епічні і драматичні форми, але тільки тоді, коли вони являються тільки формами могутньої лірики. Чиста епіка і чиста драма не входить, як нам здається, у обсяг її таланту». Щоправда, І. Франкові дуже подобалося оповідання «Жаль». Інакше вважав Михайло Павлик: радив авторці навіть знищити його. А Іван Нечуй-Левицький критикував мову оповідання «Приязнь». З цього приводу в листі до Ольги Кобилянської Леся Українка іронізувала: «Хоча мої критики і не славлять моєї прози, ну, та все ж воно, може, буде “корисне”…». Схвальні відгуки почали з’являтися вже після її смерті: Михайло Грушевський, Людмила Старицька-Черняхівська, Андрій Ніковський, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара та інші критики розгледіли непересічний талант прозаїка європейського рівня. Захоплено писав про неоромантичний стиль її творів Борис Якубський: «Маємо зразки художньої досконалості, що не поступляться перед більшістю інших белетристичних творів нашої літератури тих років (1905—1917)».
Рання проза Лесі Українки була про сільське життя, згодом вона зосереджується на різних аспектах духовних випробувань інтелігенції, проблемах емансипації, мистецтва у житті людини. У деяких творах помітна екзотизація місця подій та персонажів: «початок віків» (легенда «Щастя»), кримські пейзажі (оповідання «Над морем»), божевільня («Місто смутку»), в’язниця («Думки арештованого»), Єгипет і «психологія мусульманського гаремного жіноцтва» («Екбаль-ганем»). Устами арештованого літератора (оповідання «Помилка») Леся Українка пояснює незвичність такого художнього прийому: «Я брав навмисне “об’єктивні” теми, ніби з історії або з чужого мені соціального осередку, але ж се був тільки “маскарад душі”… Я уділяв своїм героям по часточках своє серце…». Щастя, любов, приязнь, громадянський обов’язок, творчість, порив до ідеалу — одвічні питання, над якими роздумувала авторка, створюючи прозові шедеври з багатоманітним арсеналом виражальних можливостей (ліризм, детальне відтворення почуттів та відчуттів людини, мінливого настрою, зображення не так події, як ситуації, використання внутрішнього монологу, драматизованого діалогу).
Нарис «Ein Brief ins Weite» («Лист у далечінь») відчутно сповідальний, але не відвертий, тому диктує потребу неодноразового читання. Зміст листа розкриває душевний світ героїні, переконуючи в щирості її намірів і тону. Перша фраза подібна до рядка газетної кореспонденції, відправник якої сподівається відшукати свого адресата: «Цей лист, напевно, ніколи не доведеться Вам читати, а навіть якщо це трапилось, в чому не можу бути впевнена, то в усякому разі Ви не могли б знати, від кого цей лист і до кого він звернений». Наступними фразами жінка намагається ніби нагадати про себе, уточнити місце і час зустрічі: «Не знаю Вашого імені, та, ймовірно, ніколи його не дізнаюся. Ми зустрілись під час одної морської плавби (для мене це була подорож на чужину, для Вас повернення додому)…».
Романтично налаштований читач, крім захоплення благородними людськими взаєминами, природними за своєю суттю (героїня згадує про зустріч із незнайомцем, який тактовно дбає про неї під час подорожі), знайде такі фрази, які виявляють закоханість жінки: «Не знаю, але я її зустріч не можу ніколи забути, хоча безліч таких випадкових дорожніх знайомств з того часу випали мені зовсім з пам’яті»; «Як тільки Ви подали мені руку, у мене було таке враження, ніби ми разом проходжувалися вже не раз»; «…Ваша рука мені була кращою опорою, ніж залізні поручні сходів; мені здавалось, неначе я це давно знала». Сум і надія відчуваються у фінальній фразі: «І все ж, коли я Вас згадую та бачу в далекій перспективі Вашу постать, дуже хочеться сказати Вам: “Дякую, мій друже!” — і мені справді жаль, що Ви не можете цього почути!».
Про втрату жінкою віри у свої сили, відчуття нею відчуженості — надкоротке оповідання «Пізно». Фабульно воно про те, як зображена на картині «пишна красуня в бальовій сукні, з погордливим усміхом на коралових устах, з буйними кучерями над мармуровим чолом» із плином часу перетворюється на «пов’ялу, зажурену жінку» в чорному вбранні. До неминучого біологічного старіння додаються й насмішки чоловіка, які її «вбивають». Жінка ностальгійно згадує про стосунки зі своїм першим, нині покійним, чоловіком, який «ледве смів любити її, молився на неї», а вона «позволяла любити себе і вважала се за велику ласку». Другий чоловік — освічена людина, і, як згадує жінка, «йому хотілось, щоб вона укупі з ним сиділа над політичною економією, робила переклади для нього». Однак коло її зацікавлень було інше — бали й сентиментальні романи. Тепер її врода зів’яла, жінка перейняла чорне вбрання й гладке чесання волосся від чоловікової сестри. Зовнішні зміни не зумовили внутрішніх, бо для них, вважає чоловік, «надто пізно»: журфікси (зібрання) для молоді були невдалими й зазнавали глузування, а знання з політичної економії потребували широкого кругозору й ерудиції. З підтексту стає зрозуміло, що в молоді роки інтелектові чоловіка вона могла протиставити вроду, а з плином часу — лише свій портрет у бальовій сукні. Виразним є акцентне слово, яке впродовж тексту набуває різних смислових відтінків і винесене в назву твору: пізно жінка повертається з балу, пізно приходить її чоловік після промов у колі молоді, пізно змінюватися жінці, пізно чоловікові шукати нового щастя. Притаманні героїні обмеженість, покірність, запопадливість, розчарування й песимізм чітко контрастують із жіночими образами драматичних творів авторки.
На окремому місці в прозовій спадщині Лесі Українки — нарис «Голосні струни». Настя Гриценко мешкає в маленькому будиночку разом із братом Павлом, вона — горбань. Світ персонажів пов’язаний з мистецтвом. Піаніно, полиця з бюстами Шопена та Бетховена, скрипка, столик зі звоями нотного паперу — усе виявляє особливе захоплення брата й сестри музикою, їхні тонкі, поетичні натури, вразливість і внутрішнє багатство. Захоплений музикою і Богдан, якому симпатизує Настя. Хлопець не здогадується про її любовні переживання, бо сам безнадійно закоханий у молоду привабливу панночку. Романс Р. Шумана «Ich grolle nicht» («Я не гніваюсь!») на слова Генріха Гейне про нерозділене кохання став лейтмотивом подальших взаємин Насті й Богдана, віщуванням їхніх нездійсненних мрій. Гейне, Шуман, Леся Українка та персонажі її нарису пережили глибокі й сильні почуття, і цей досвід слугував їм імпульсом до творчості.
У листі до Ольги Кобилянської Леся Українка висловила своє розуміння джерел успіху художнього твору: «Коли читач жалує, чому якийсь твір не довший, ніж він є, то сеє, властиве, чималий комплімент авторові, бо речі нудні або невдалі здаються завжди надміру довгими, хоч би і мало карток займали». Є чимало підстав сподіватися, що майстерна проза Лесі Українки приємно вразить і сучасного читача.
Вікторія Сірук