Весна буде щедрою на книгоновинки для підлітків та юнацтва. Разом із повістю Олі ЛІЛІК “Чорний дощ” очікуємо нову історію від Олени РИЖКО, авторки “Дівчини з міста”!
Книжка “Знає тільки Мару” – про неймовірну нічну екскурію підлітків міським підземеллям. Їхні наївні очікування романтичних пригод і вражень майже відразу були розтрощені вщент — вони опинилися у смертельній пастці. Безвихідь жорстоко випробовує і розкриває сутність кожного з них.
Олена РИЖКО про свою нову книжку: “Я люблю виклики. Люблю робити те, чого ще не робила. “Дівчина з міста” вийшла дуже дівочою. Значить, наступна книжка мала б бути іншою.
Коли зайшла мова про пригодницьку повість – сумнівів не було – писатиму про дигерів. Адже маю найкращого консультанта – сина, який дигерствує десь із чотирнадцяти. А що консультант надійний – свідчить такий приклад. Якось розмовляли зі студентами про дигерів, а я візьми та й скажи: “Знаю про це з перших рук, бо мій син – дигер”. І тут одна дівчинка озивається: “А хто?”. Я назвала ім’я. І раптом у неї з вуст злітає захоплений вигук: “Так Ви мама Д.?!”.
Це була перша в моєму житті ідентифікація не на кшталт “Так ось Ви яка Олена Рижко”. Завжди згадую про це з усмішкою. Тож мала достовірну інформацію про рукотворні підземелля і дуже доскіпливого дорадника. І, звісно ж, оскільки писати можна лише про те, що знаєш, прийшлося спуститися під землю. Син оцінив мій перший залаз, сказавши “годно!” А це в його вустах – еквівалент ордена. Згодом те ж саме він сказав і про повість. А ще пообіцяв зводити в кілька цікавих систем”.
Уривок із повісті “Знає тільки Мару”:
“Подолавши трубу, вони метрів через п’ятнадцять дісталися колодязя на верхній горизонт. Замість драбини тут були металеві скоби, вбиті в стінку. Виглядали надійними, але Міка, який хоч і не подавав виду, та все ж чувся винним, поліз першим. Піднявся без пригод. За ним інші. Коли всі вибралися, Міка, потерши потилицю, сказав:
— Йдемо обережно. Як завжди, тримаючись праворуч. Будемо обстежувати всі колодязі, які траплятимуться.
— І вірити, що нам пощастить? — запитала Леся.
— Ага, — кинув Міка. — Можеш іще помолитися кому-небудь. Якщо вмієш.
— Що ти маєш на увазі? — Леся спохмурніла.
— Тільки те, що сказав. — Що він має на увазі? — не вгавала Леся.
— Ти знаєш, — Козуб торкнувся її долоні.
— Що не з усіх колодязів можна вибратися? А якщо з жодного не можна буде вилізти?
— Послухай, — Ігор розвернув Лесю обличчям до себе. — Цього не станеться. Ми не знаємо, скільки тут колодязів, але такого, аби всі були наглухо закриті, просто не може бути! Суто статистично. Віриш?
Леся мовчки кивнула. Їй подобалася Козубова розсудливість, але все це бовтання невідомо де напружувало неймовірно. Екскурсія, що мала стати веселою пригодою, от-от норовила перетворитися на страшний кошмар. Замість довідатися про щось нове, завести якесь приємне знайомство, вони, брудні й спітнілі, повзають тут, наче кроти або хробаки-переростки. І ще невідомо, чи взагалі звідси вилізуть.
Тим часом Міка, звелівши Сержеві, аби підстрахував його, подерся вгору. П’ять пар очей зосереджено стежили за кожним його рухом. За кілька секунд Міка дістався верхнього щабля і спробував підважити люк, спочатку руками, потім — плечима. Той не зрушився ані на міліметр.
— Може, я? — гукнув знизу Серж.
— Марна справа, — Міка похитав головою, а тоді щосили гепнув кулаком у стіну і спустився.
Всі мовчали. Міка глянув на Мару:
— Що? — кинув виклично. — Невже нічого не скажеш?
— Я не скажу нічого такого, чого б ти про себе не знав.
— Рілі? — Міка страшенно хотів випустити пару.
— Ага, — Мару розтягла губи в удаваній посмішці, але очі зосталися холодними.
— Куди тепер? — устряв Серж.
— Туди, — Міка махнув рукою, вказуючи напрям.
— А чому люк не відкрити? — запитала стиха Яна. Вона, як і Леся, намагалася триматися поближче до Козуба.
— Що завгодно може бути, — відповів той. — Машина вгорі стоїть. Люк землею засипаний. Або й узагалі поверх нього — бетонна плита.
— А! Козуб помітив, як затремтів Янин голос, і додав:
— Не бійся, — хотів ще повторити про статистику, але вона перебила:
— Знаю-знаю, статистика! Просто… — трохи помовчала й таки додала: — Я прийшла сюди, бо хотіла почати новий етап. Ну, в житті. Забути минуле, як поганий сон. Але схоже на те, що з поганого сну я потрапила прямісінько в кошмар. І ніяк не можу прокинутися”.
