Сучасна економічна теорія. Економічна нобелелогія (“Академія”)

Довбенко М. В.

Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2005
Обсяг – 336 сторiнок
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

У навчальному посібнику розкрито сутність теорій, концепцій, ідей найвидатніших сучасних економістів-лауреатів Нобелівської премії, які репрезентують новітній етап розвитку економічної теорії. Їхні теоретичні надбання послужили могутнім стимулом прогресу економічної науки, модернізації економічної політики і практики, перетворення знань економіки на економіку знань у глобалізованому світі.

Для студентів вищих навчальних закладів.

Зміст

Поступ до економіки знань

1. Неокейнсіанський напрям в економічній нобелелогії

1.1. Теорія економічного зростання
1.2. Теорія нерівномірних поштовхів
1.3. Теорія попиту
1.4. Теорія життєвого циклу
1.5. Метод затрати—випуск
1.6. Теорія оптимального розподілу ресурсів
1.7. Загальнорівноважна модель торгівлі Дж.-Е. Міда
1.8. Теорія інвестицій q
1.9. Модель ЛІНК
1.10. Модель ринків з асиметричною інформацією

2. Неокласичний напрям в економічній нобелелогії

2.1. Теорія неокласичного синтезу
2.2. Модель загальної економічної рівноваги Ерроу—Дебре
2.3. Теорема неможливості К.-Дж. Ерроу
2.4. Теорія співвідношення факторів виробництва
2.5. Концепція дуалістичної економіки з надлишком робочої сили
2.6. Теорія промислової організації

3. Розвиток неолібералізму нобеліантами

3.1. Концепція спонтанного характеру ринкового порядку
3.2. Теорія економіки ринків
3.3. Монетарна концепція
3.4. Теорія раціональних очікувань
3.5. Концепція непослідовності політики у часі

4. Неоінституціоналізм у теоріях нобеліантів

4.1. Шведська (стокгольмська) школа макроекономіки
4.2. Нова інституційна економічна теорія (НІЕТ)
4.3. Базова теорія економічної політики
4.4. Теорія суспільного вибору
4.5. Теорія людського капіталу
4.6. Теорія оптимальних валютних зон
4.7. Сучасна теорія портфельних інвестицій
4.8. Теорія вартості капіталу Модільяні—Міллера

5. Формування нобеліантами поведінкової eкономіки

5.1. Поведінкова економічна теорія
5.2. Теорія перспектив
5.3. Економіка добробуту

6. Новітні технології прикладного аналізу в економічній теорії

6.1. Кліометрія
6.2. Система національних рахунків
6.3. Рівновага Неша
6.4. Методи аналізу економічних часових рядів
6.5. Розподіл Ховельмо
6.6. Модель життєвого циклу отримання доходів, навчання і споживання
6.7. Аналіз дискретного вибору
6.8. Експериментальна економіка

Тести
Література
Короткий термінологічний словник

Уривок із навчального посібника (“Сучасна економічна теорія. Економічна нобелелогія” Довбенко М. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Неокейнсіанський напрям в економічній нобелелогії

Після Другої світової війни послідовники Дж.-М. Кейнса — неокейнсіанці, — розвиваючи його погляди, запропонували своє розуміння циклічного руху економіки і, відповідно, його державного регулювання. Вони наголошували на динамічному характері економіки, в якій використовують гроші і яка перебуває у стані невизначеності. Природа фактора часу така, що ринки не завжди перебувають у стані рівноваги, а їх суб’єкти не завжди отримують правильні сигнали для визначення оптимальної лінії поведінки.
Представники цього наукового напряму розробили також теорії економічного зростання, що спричинили істотний вплив як на розвиток економічної думки, так і на формування економічної політики майже всіх розвинутих країн.
Основоположниками неокейнсіанства є лауреати Нобелівської премії С.-С. Кузнець, П.-Е. Самуельсон, Дж. Тобін, Дж.-Е. Мід, Р.-М. Солоу, Ф.-Е. Модільяні, Л.-Р. Клейн та ін.

1.1. Теорія економічного зростання

Проблема довгострокового економічного зростання привертала увагу економістів ще з часів меркантилізму — раннього економічного вчення, згідно з яким головну роль у створенні прибутку відіграє сфера обігу, а багатство нації визначається грошима. Важливе місце вона посідала у працях шотландського економіста Адама Сміта (1723—1790) та інших представників старої класичної школи. З утворенням неокласичної школи, що зосередилася на рівноважному мікроекономічному аналізі, інтерес до проблеми зростання дещо знизився. Однак зрушення в економіці розвинутих західних країн у період між двома світовими війнами змусили економістів знову звернутися до цієї проблеми.
Кількісний підхід у формуванні теорії економічного зростання. У процесі «кейнсіанської революції» виникла цілісна макроекономічна теорія, що оперувала агрегатними показниками (характеризують сумарну економічну діяльність господарюючих суб’єктів) і досліджувала умови макроекономічної рівноваги. У цей час ключову роль у формуванні теорії економічного зростання відіграли праці С.-С. Кузнеця, засновника кількісного підходу (сукупність методів обробки статистичних даних для теоретичного аналізу законів розвитку економічної системи і регулювання макро- та мікроекономічних процесів).

Кузнець (Kuznets) Саймон-Сміт (1901—1985) — американський економіст, лауреат Нобелівської премії (1971). Народився в м. Харкові. Навчався на юридичному факультеті Харківського університету, де вивчав економічні науки. Працював у статистичному відділі Центральної ради профспілок, де керував однією із секцій бюро статистики.
У 1922 р. переїхав до батька в Нью-Йорк. Ставши громадянином США, закінчив Колумбійський університет зі ступенем бакалавра, здобув ступінь магістра з економіки. Захистивши дисертацію на тему «Циклічні коливання: роздрібна і оптова торгівля, Сполучені Штати, 1919—1925» (керівник — В. Мітчелл), здобув вчений ступінь доктора економіки.
Працював науковим співробітником Ради з досліджень у галузі соціальних наук, провідним співробітником Національного бюро економічних досліджень США. З 1931 р. — професор економіки і статистики Пенсільванського університету; з 1954 по 1960 рік — професор політекономії в університеті Джонса Гопкінса, а з 1960 р. — професор економіки у Гарвардському.
Перші праці С.-С. Кузнеця з’явилися в американській пресі в середині 20-х — на початку 30-х років ХХ ст. («Циклічні коливання: роздрібна і оптова торгівля, Сполучені Штати, 1919—1925» (1926), «Столітня динаміка виробництва і цін» (1930), «Суть і значення тенденцій» (1930), «Сезонні коливання у промисловості й торгівлі» (1933) та ін.).
Із середини 30-х років спеціалізувався на вивченні національного доходу і національного продукту США. Цю тему розробляв у працях «Національний доход і формування капіталу, 1919—1935 рр.» (1937), «Товарний потік і формування капіталу» (1938), «Національний продукт у період війни» (1945), «Національний продукт з 1869 р.» (1946), «Національний доход: підсумки досліджень» (1946).
У роки Другої світової війни (1942—1944) перебував на державній службі в Управлінні військового виробництва, працював заступником директора Бюро планування та статистики при Міністерстві військової промисловості США (1944—1946). Звільнившись із державної служби, до кінця життя займався викладацькою і науково-дослідницькою роботою.
С.-С. Кузнець — один з ініціаторів заснування і керівник Конференції з дослідження національного доходу та багатства, постійний автор серії «Дослідження доходу і багатства» (51 книга). Він сприяв утворенню Міжнародної асоціації з досліджень доходу і багатства. У 1953—1963 рр. — голова Проекту Фалька з економічного розвитку Ізраїлю, з 1963 р. — почесний голова Інституту економічних досліджень Моріса Фалька (Ізраїль), у 1961—1970 рр. — голова Комітету з економіки Китаю в рамках Ради з досліджень у галузі соціальних наук.
У 1949 р. обраний президентом Американської статистичної асоціації, в 1954 р. — президентом Американської економічної асоціації, яка у 1977 р. нагородила його медаллю імені Ф. Волкера. Йому присуджено почесні вчені ступені Гарвардським, Прінстонським, Колумбійським, Пенсільванським і Єврейським університетами.

Науковий підхід С.-С. Кузнеця характеризувався повнотою охоплення, глибиною деталізації, відтворенням історичних даних, емпіричними дослідженнями зростання та коливань, розвитком економетричних напрацювань, кількісної економічної історії тощо.
У праці «Столітня динаміка виробництва і цін» С.-С. Кузнець досліджував довготривалі тенденції у динаміці виробництва і цін багатьох категорій товарів за даними шести країн. Він дійшов висновку, що періоди зростання виробництва окремих товарів чергуються з періодами сповільнень, і дає власне тлумачення цієї закономірності. Сформульовані у цій праці висновки стали одним із наріжних каменів його майбутніх спостережень за змінами у складі національного продукту, що супроводжує економічне зростання. С.-С. Кузнець стверджує про наявність циклічної складової у динаміці виробництва і цін, період якої перевищує тривалість звичайного економічного циклу, але коротший, ніж у період довгих хвиль Кондратьєва (цикли кон’юнктури періодичністю 50—60 років). Середня його тривалість становила приблизно 22 роки. С.-С. Кузнець назвав ці хвилі «вторинними віковими коливаннями», пізніше «довгими коливаннями», а інші дослідники — «циклом Кузнеця».
На цих спостереженнях ґрунтуються праці С.-С. Кузнеця та інших вчених, у яких доводилася наявність широкоамплітудних і тісно взаємопов’язаних коливань з періодом 20 років у багатьох сферах економічного життя Великобританії, США та інших держав (зростання населення, зовнішня та внутрішня міграція, структура внутрішніх інвестицій і міждержавних потоків капіталу, платіжний баланс, зростання грошової маси). Питання про те, чи є хвилі Кузнеця самовідтворювальними, відкрите й досі, однак виявлення їх має важливе значення для аналізу довгострокового економічного зростання. За Кузнецем, для виокремлення довгочасових трендів (розрахункова випрямлена крива зміни економічного показника, побудована у результаті математичного оброблення динамічного ряду даних) необхідно брати періоди спостережень триваліші, ніж звичайний економічний цикл. Сам С.-С. Кузнець пропонував виходити з періоду спостережень приблизно у 50 років.
Програма досліджень С.-С. Кузнеця в галузі економічного зростання складається з трьох частин. Перша — це збірник великих статей, серед яких праця «До теорії економічного зростання» (1955). Учений зауважував, що загальна теорія економічного зростання повинна пояснювати механізм розвитку передових промислових держав, причини, що стримують розвиток відсталих країн; охоплювати держави з ринковою економікою і плановою, країни великі і малі, розвинуті й ті, що розвиваються; пояснювати вплив на економічне зростання зовнішньоекономічних зв’язків, вплив війн та інтервенцій. Це зумовлено різноманіттям проблем, пов’язаних з економічним зростанням за різних умов. Тому автор наполягав, щоб емпіричні дослідження були широкоохопними з часового і просторового погляду. Він вважав, що об’єктом спостереження мають виступати не географічні регіони чи промислові райони, а цілі країни.
Стосовно стратегії досліджень вчений був переконаний, що передусім необхідне збирання фактичного матеріалу про минулий досвід. Він закликав до проведення широких емпіричних досліджень з чотирьох ключових елементів економічного зростання: демографічне зростання, зростання знань, внутрідержавна адаптація до факторів зростання та зовнішні відносини між країнами. Маючи деякі напрацювання, він сподівався, що з часом ці концепції увійдуть до єдиної загальної теорії економічного зростання.
Другим складником програми С.-С. Кузнеця є низка історичних та статистичних досліджень зростання населення і національного продукту та змін у структурі економіки, що супроводжують це зростання: статті під рубрикою «Кількісні аспекти економічного зростання націй» (1956—1966), праця «Сучасне економічного зростання» (1966).
Згідно з дослідженням С.-С. Кузнеця, сучасних темпів зростання було досягнуто у процесі промислової революції, що відбулася в Англії між 1780 і 1820 рр., у США — між 1810 і 1860 рр. і в Німеччині — між 1820 і 1870 рр. У цих країнах різке підвищення темпів економічного зростання збіглося із становленням капіталізму як провідної економічної системи. На ранніх стадіях економічного розвитку в них спостерігалося прискорення темпів зростання сумарного доходу, а також темпів зростання населення, причому і те, й інше супроводжувалося технологічними вдосконаленнями.
Центральною темою емпіричних досліджень С.-С. Кузнеця є зростання агрегованого продукту країни. Автор стверджує, що воно передбачає глибоке перетворення багатьох аспектів економічного життя: структури виробництва, галузевої і професійної структури зайнятості, розподілу занять на роботу в середині сім’ї та ринкову діяльність, структури доходу з точки зору факторів виробництва, чисельність, віковий склад і територіальний розподіл населення, міждержавні потоки товарів, капіталу, робочої сили та знань, організації промисловості і державного регулювання. Ці зміни, на його думку, є необхідною умовою сукупного зростання, що формують, стримують або підтримують економічний розвиток країни.
Третім елементом програми С.-С. Кузнеця були теоретичні дослідження. Аналізуючи статистичні дані, він виявив закономірності у змінах різних показників і, зокрема, у довготривалому періоді питома вага нагромаджень у національному продукті зростає неоднаково зі зростанням національного доходу. Це було визначним і несподіваним емпіричним результатом.
Висновки С.-С. Кузнеця у деяких аспектах випереджали теорію життєвого циклу заощаджень, що пояснює і прогнозує споживання та заощадження людей впродовж усього їхнього життя. Коливання у галузевій структурі зайнятості (від видобувної промисловості у бік переробної, а відтак — сферу послуг) учений пояснює еластичністю кінцевого попиту за доходами, закономірностями технологічного прогресу (при якому затрати праці безпосередньо у виробництві — «у цеху» — скорочуються, зате зростає потреба у трудових витратах для виконання проміжних чи допоміжних функцій, особливо у сфері ділових і державних послуг), а також неоднаковими темпами зростання продуктивності у цих трьох сферах. Це його твердження і нині залишається загальноприйнятим.
У своїх працях С.-С. Кузнець намагався пояснити загальні властивості і причини економічного зростання на основі історичного досвіду. Наприклад, проблему природи економічного зростання порушено у працях: «Загальні принципи сучасного економічного зростання» (1966), «Рушійні сили економічного зростання: що показує історія?» (1981).
С.-С. Кузнець переконував, що джерелом сучасного економічного зростання є науково-технічний прогрес (НТП). На його думку, «…епохальна інновація, яка характеризує нинішню економічну епоху, полягає у розширеному застосуванні науки для розв’язання проблем економічного виробництва». Тобто С.-С. Кузнець вважав технологічний розвиток екзогенним (зумовленим зовнішніми причинами) фактором. Однак ця теза правильна лише частково, оскільки технологія є лише потенціалом. «Головне полягає саме у застосуванні [науки], причому це стосується не тільки результуючого економічного зростання, а майже такою ж мірою ефекту зворотного зв’язку стосовно розвитку самої науки; виходить щось схоже на самостимуляцію економічного зростання». Йдеться про те, що імпульс до зростання, можливо, і виникає у зв’язку з потенціалом, що відкриває технологічний прогрес, однак якщо суспільство хоче цим потенціалом скористатися, воно має спершу змінити свою інституційну структуру. А надалі використання науки у виробництві передбачає створення експериментальних лабораторій, які забезпечуватимуть нові дані для подальшого стимулювання наукового прогресу.
Найвагомішим є внесок С.-С. Кузнеця у порівняльний аналіз економічного зростання. Він визначив і проаналізував виникнення нової епохи в історії розвитку економіки. Його ідеї стали основою сучасної теорії економічного зростання. Простеживши виникнення сучасної економіки у різних країнах, він виокремив три показники, що визначають належність держав до сучасної економіки:
— темп приросту доходу на душу населення;
— розподіл робочої сили за галузями;
— розміщення населення по території.
С.-С. Кузнець розробив методи визначення національного доходу. Запропоновані ним підходи взято на озброєння статистиками («подвійний підрахунок» національного доходу як суми витрат і як суми доходів). Його методи статистики національного доходу, національного продукту та інших важливих показників використовують не лише в офіційній звітності в США, а й у статистичних публікаціях інших країн.
На початку 50-х років ХХ ст. зростає інтерес до проблем економічного зростання. У цей час загострилося суперництво США з СРСР та Японією, вичерпався потенціал зростання повоєнного періоду, посилилася увага до проблем розвитку країн «третього світу». Економісти уточнювали і конкретизовували проблеми економічного зростання, створювали моделі економічного зростання з метою знайти оптимальне співвідношення між факторами зростання, визначити умови, які б забезпечували бажані темпи і стабільність розвитку, досліджувати найважливіші пропорції, в тому числі між споживанням і нагромадженням.
Модель Харрода—Домара. Модель визначення темпів зростання незалежно один від одного розробили англійський економіст Рой Харрод і американський економіст Овсій Домар (Домашевицький). В основі моделі Р. Харрода — рівність інвестицій і заощаджень, а в моделі О. Домара — рівність грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропозиції). Обидві моделі схожі, і їх прийнято розглядати як модель Харрода—Домара. Це модель однофакторна: у ній єдиним фактором зростання є капітал, який начебто «вбирає» в себе потенції всіх інших факторів.
Автори запропонованої моделі виходять з того, що у разі зростання продуктивності праці коефіцієнт капіталомісткості, тобто відношення капіталу до випуску продукції, суттєво не зміниться. У цьому випадку зростає і відношення капіталу до праці, і відношення виробленої продукції до трудових затрат. Значить, коефіцієнт «капітал—виробництво» залишається незмінним.
Модель Харрода—Домара ґрунтується і на інших припущеннях: якщо у виробництві задіяні всі фактори, зберігається рівність попиту і пропозиції, то приріст попиту дорівнюватиме приросту пропозиції. Ця модель розкриває складні взаємозв’язки, здатні врівноважити змінні зростання лише у довгостроковому періоді. Власне, одна з цілей моделі Харрода—Домара полягає саме у з’ясуванні, якою буде крива зростання не у відносно короткий відрізок часу, наприклад, у межах циклу, а в довгостроковому періоді. Модель покликана підказати, які умови необхідні для постійного, рівномірного зростання.
Звичайно, однофакторна модель Харрода—Домара не є універсальним інструментом аналізу. Вона має обмежене використання і базується на великій кількості припущень («за інших рівних умов»). Це — інструмент теоретичного аналізу, а не конкретної розробки рекомендацій та напрямів економічної політики. Адже коефіцієнт капіталомісткості в різних країнах на різних стадіях господарського розвитку неоднаковий.
Недоліком моделі Харрода—Домара є те, що вона характеризується перебільшенням нестійкості західної економіки і недооцінюванням сил, що сприяють її зростанню.
Модель зростання Р.-М. Солоу. У середині 50-х років ХХ ст. почався новий етап розвитку теорії зростання, оскільки необхідно було віднайти та обґрунтувати механізм постійних темпів економічного зростання. Ключову роль у цей період відіграла модель зростання Р.-М. Солоу (Модель економічного зростання Солоу було розроблено для закритої економіки, в якій внутрішні інвестиції дорівнюють внутрішнім заощадженням і в якій немає міжнародної торгівлі. Насправді економічне зростання в державі відбувається за наявності міжнародних зв’язків, що може мати значний вплив на процес зростання. Модель Солоу легко модифікується для відкритої економіки. Крім цього, в модель було включено тільки два з трьох можливих джерел зростання — праця і капітал; технічний прогрес залишався за межами моделі. Однак його легко можна ввести в модель.).

Солоу (Solow) Роберт-Мертон (нар. 1924)— американський економіст, лауреат Нобелівської премії (1987). Народився в м. Нью-Йорку. Навчався у Вищій школі Дж. Медісона, Гарвардському університеті, де під керівництвом В. Леонтьєва вивчав теорію загальної рівноваги, методи міжгалузевого балансу та ін. Тут здобув ступінь магістра гуманітарних наук, а в 1951 р. захистив докторську дисертацію з економіки.
З 1949 р. викладацька і науково-дослідницька діяльність Р.-М. Солоу пов’язана з Массачусетським технологічним інститутом. Отримав всі професорські ступені: асистент-професор, асошіейт-професор і «повний» професор економіки.
У 1958 р. у співавторстві з Р. Дорфманом і П.-Е. Самуельсоном опублікував працю «Лінійне програмування і економічний аналіз», у якій сформулював «правило автостради», яке визначає оптимальний шлях до максимального обсягу виробництва певної структури.
Р.-М. Солоу здійснив математичний аналіз результатів, отриманих із застосуванням двох моделей: максимізації темпів зростання і максимізації прибутку. Його висновок полягав у тому, що відмінності значень основних показників на основі двох моделей у тривалому періоді часу не суттєві. У співробітництві з П.-Е. Самуельсоном розробив моделі міжнародної торгівлі, споживання та ін.
Протягом 1975—1980 рр. працював директором Бостонського федерального резервного банку. Окрім проблем прикладної економіки, значну увагу приділяв теорії фірм і ринків. У своїх дослідженнях він стверджує: і ті фірми, які орієнтуються на зростання виробництва, і ті, що орієнтуються на прибуток, реагують однаково на зміни таких параметрів, як ціна факторів виробництва чи зміни в рівні податків.
На початку 60-х років працював провідним спеціалістом у Раді економічних консультантів, а з 1987 р. — член цієї Ради, член Національної академії наук США, Американської академії мистецтв і наук. Нагороджений Американською економічною асоціацією медаллю імені Дж.-Б. Кларка (Медаль Дж.-Б. Кларка присуджується раз у 2 роки кращому економісту-досліднику, молодшому 49 років.) (1961). Почесний доктор Чиказького університету.

Основи моделі зростання Солоу було закладено у праці «Внесок у теорію економічного зростання» (1956).

Модель зростання Солоу — модель, що виявляє механізм впливу заощаджень, зростання населення і НТП на рівень життя і його динаміку.

Досліджуючи цю проблему, учений дійшов висновку, що основною причиною нестійкості економіки у моделі Харрода—Домара є фіксована величина капіталомісткості (а), яка відображає жорстке співвідношення між факторами виробництва — працею і капіталом (К/L). У такому випадку один з цих факторів часто залишається «недовантаженим» (незначна реакція на ситуацію в економіці).
Відповідно до принципів неокласичної теорії пропорції між капіталом і працею повинні бути змінними (саме в цьому полягає неокласичний характер теорії зростання Р.-М. Солоу). Вони визначаються виробниками, які мінімізують витрати залежно від цін на ці фактори. Тому замість фіксованого (К/L) Р.-М. Солоу включив у свою модель лінійно-однорідну виробничу функцію:

Y = F(K, L).

Поділивши усі члени на L і позначивши дохід на одного робітника (Y/L) через y, а капіталоінтенсивність K/L — через k, одержимо:

y = LF(k, 1) Lf(k).

Як і в моделі Харрода—Домара, у моделі Солоу передбачається, що населення зростає незмінним темпом n, а інвестиції становлять постійну питому вагу доходу, що визначається нормою заощадження s:

I = sY.

Темп приросту k тоді можна записати як

17

або

dk’ = sf(k) – nk,

де dk, dK і dL — диференціальні прирости відповідних змінних (у цій праці знято надмірні математичні тонкощі).
Це фундаментальне рівняння Солоу можна виразити так: приріст капіталоснащеності одного працівника — це залишок від питомих інвестицій (заощаджень) після забезпечення капітальними благами всіх додатково залучених працівників.
Якщо sf(k) = nk, то капіталооснащеність залишається такою самою (dk = 0), тобто економіка зростає без будь-яких структурних змін у співвідношенні між факторами. Це і є збалансоване зростання.
У моделі Солоу, на противагу моделі Харрода—Домара, траєкторія збалансованого зростання є стійкою. Р.-М. Солоу підтверджує свою думку графіком (рис. 1).

18

Пряма nk на цьому графіку показує, скільки кожний працівник повинен заощаджувати та інвестувати зі свого доходу, щоб забезпечити капітальними благами майбутніх працівників (у тому числі власних дітей).
Крива sf(k) демонструє, які його фактичні заощадження залежно від досягнутого рівня капіталооснащеності. Зі зростанням капіталооснащеності k темп зростання інвестицій/заощаджень знижується. Відстань по вертикалі між кривою та прямою означає (відповідно до фундаментального рівняння Солоу) диференційну зміну показника капіталооснащеності dk. У точці k* (наприклад, k1) капіталооснащеність зростатиме, а у всіх точках праворуч від k* (наприклад, k2) — спадатиме. Отже, економіка постійно коливається у бік k*, і траєкторія збалансованого зростання є стійкою.
У моделі Солоу норма заощаджень s має значення тільки до виходу економіки на траєкторію стійкого розвитку: чим більша величина s, тим вищий графік sk і, відповідно, — рівень k*. Але тільки-но зростання збалансовується, його подальший темп залежить лише від зростання населення і технологічного прогресу.
З моделі Солоу випливають такі висновки:
а) вона показує, що норма заощаджень в економіці визначає розмір запасу капіталу, а відповідно, і обсяг виробництва. Чим вища норма заощаджень, тим вищі капіталооснащеність і продуктивність;
б) зростання норми заощаджень викликає період швидкого зростання до досягнення нового стійкого стану; у довгостроковому періоді зростання норми заощаджень не впливає на темп зростання; тривале зростання продуктивності залежить від технологічного прогресу;
в) способами прискорення нагромадження капіталу є зростання державних заощаджень і податкове стимулювання приватних заощаджень;
г) темп зростання населення впливає на рівень життя: чим вищий темп зростання населення, тим нижчий обсяг виробництва у розрахунку на одного працівника.
Згідно з моделлю Солоу, чим більша норма заощаджень, тим вищою є капіталооснащеність працівника у стані збалансованого зростання, а отже, вищий темп збалансованого зростання. Однак таке зростання не є самоціллю. Тому логічним є визначення умов оптимального для суспільства економічного зростання.
«Золоте правило зростання». Одночасно і незалежно один від одного на початку 60-х років проблему оптимального для суспільства економічного зростання порушили Е. Фелпс, Дж.-Е. Мід, М.-Ф.-Ш. Алле та ін. Саме Е. Фелпс вивів «золоте правило нагромадження капіталу», шукаючи відповідь на запитання, якої величини капітал захоче мати суспільство, що перебуває на траєкторії збалансованого зростання. Якщо він буде дуже великим, це гарантуватиме високий рівень виробництва, однак більша його частина йтиме не на споживання, а на нагромадження. За такої умови суспільство не зможе насолодитися плодами зростання. Якщо ж обсяг капіталу буде надто малим, то споживати можна буде майже все, що вироблено, а вироблено буде небагато. Десь посередині між цими величинами знаходиться максимальний для суспільства обсяг споживання.

«Золоте правило» (у моделі зростання Солоу) — норма заощаджень, за якої встановлюється стан стійкого зростання економіки з максимальним рівнем споживання на кожного працівника (чи максимальним рівнем споживання на ефективну одиницю робочої сили).

Отже, рівнем «золотого правила» є такий рівень капіталооснащеності, що забезпечує найбільший обсяг споживання. На цьому рівні чистий граничний продукт капіталу дорівнює темпу приросту виробництва. Оцінки, зроблені для реальних економік, таких як економіка США, свідчать, що запаси капіталу є значно нижчими від рівня «золотого правила». Досягнення цього рівня передбачає збільшення інвестицій і, відповідно, зниження рівня споживання нинішніх поколінь.
Використання «золотого правила» на практиці обмежене через завищені вихідні передбачення. Однак воно дало змогу сформулювати висновки щодо реального економічного зростання.
Модель Солоу і «золоте правило» виявилися простими і зручними у використанні як аналітичні знаряддя. З їх допомогою стало можливим дослідження впливу на економічне зростання різних модифікацій виробничої функції, технічного прогресу, зміни норми заощаджень і оподаткування тощо. Зусиллями Р.-М. Солоу, Дж.-Е. Міда та інших економістів модель Солоу була дезінтегрована: окремо враховувалося виробництво споживчих та інвестиційних благ. Було створено також моделі, що враховували «вік» капітальних благ, оскільки різні їхні покоління мають різну продуктивність. Дж. Тобін впровадив у теорію економічного зростання державні зобов’язання, якими громадяни володіють нарівні з капіталом.
У 70-ті роки інтерес до теорії економічного зростання знизився, що було зумовлено передусім різкими циклічними коливаннями у західній економіці того періоду. Водночас істотну роль відіграла й та обставина, що після винаходу моделі Солоу і «золотого правила» подальший прогрес полягав в ускладненні математичної техніки без проривів у економічному аспекті.
До 80-х років економістам не вдавалося ввести в модель головний фактор економічного зростання — технічний прогрес, який залишався екзогенним. Нові (також надзвичайно математизовані) введення до теорії зростання, що з’явилися у 80-ті роки, передбачали екстерналію (позитивний зовнішній ефект) економічного зростання, що забезпечує для економіки джерело зростаючої віддачі. Згідно з теорією Пола Ромера (сутність якої полягає в тому, що насправді зростання капіталу на 10% збільшує виробництво майже на 1%, а не на 0,25, як показують розрахунки на основі моделі Солоу), зростаючу суспільну віддачу дають витрати на науково-дослідні та експериментально-конструкторські роботи (НДЕКР), а згідно з твердженням нобелівського лауреата Р.-Е. Лукаса — інвестиції у людський, а не у фізичний капітал. Один із важливих висновків моделей Ромера і Лукаса полягає в тому, що економіка, яка розпоряджається великими ресурсами людського капіталу та розвинутою наукою, має у довгостроковій перспективі більші шанси зростання, ніж економіка, позбавлена цих переваг.
Модель зростання Солоу була своєрідним імпульсом до появи нових напрацювань у галузі неокласичних моделей, що відображають різні взаємозв’язки між працею і капіталом. Досліджувана ним виробнича функція стала основою для розроблення внутрігалузевих балансів економічного розвитку, які, всупереч висновкам кейнсіанської теорії, базуються на принципі автоматичного саморегулювання економічної системи через формування раціональної структури виробництва. Показники, які вводилися у функцію, були сталішими, а зв’язки між ними менш еластичними. Її використання з цією метою виявилося ефективнішим.
Отже, сучасна теорія економічного зростання стала логічною кульмінацією ранніх праць С.-С. Кузнеця, присвячених дослідженню національного доходу та його компонентів. Нині термін «валовий національний продукт» (ВНП) прийнятий у всьому світі. Праці С.-С. Кузнеця із статистики національного доходу і ВНП стали орієнтирами у цій сфері. Він точно оцінив випуск кінцевого продукту, формування капіталу і заощаджень, розподіл доходу між різними верствами населення. Його робота відповідала новим вимогам економіки і стала основою для оцінки ВНП та його складових урядом США, вплинула на подальші дослідження економічного зростання, сприяла виробленню єдиної методики розрахунку національного доходу і ВНП для усіх країн. Аналіз зростання відкрив широкі можливості для емпіричної перевірки теоретичних конструкцій. Макроекономічні дослідження зростання дали змогу отримати дані, що характеризують розміри внеску інновацій в економічне зростання, а також рівень подібності (або відсутність такої) показників продуктивності та середньодушового валового внутрішнього продукту (ВВП) економік різних країн.

1.2. Теорія нерівномірних поштовхів

Дослідження економічних циклів беруть початок у 70-ті роки ХІХ ст. Вагомих результатів досягли А. Маршалл, А. Шпітгоф, Г. Кассель, К.-Й.-Г. Вікселль. Важливими у розвитку теорії економічного циклу стали висновки українського економіста Михайла Туган-Барановського (1865—1919) про головну особливість циклу — коливання розмірів інвестицій. Збагаченню цієї теорії сприяла запропонована австрійським економістом Йозефом Шумпетером (1883—1950) концепція нововведень як джерела порушень рівноваги усередині ринку. Нового змісту зазначеній теорії додали принцип акселерації (згідно з ним кожний приріст чи скорочення доходу, попиту або пропозиції зумовлює більший у відсотковому вираженні приріст чи скорочення обсягу інвестицій); механізм імпульсу (сукупність чинників, що здатні дати поштовх системі як у стані спокою, так і в русі) та механізм поширення (сукупність структурних особливостей системи, що приведена в дію і породжує коливання).
Однак на розвиток економічної науки істотно вплинув екзогенний фактор. У 1929 р. світ охопила Велика депресія: криза збуту і неплатежів, хвиля банкрутств, гігантський скачок безробіття, раптова і глибока дефляція. Минали роки, але економiчна рiвновага не відновлювалася, зберігався високий рівень безробіття. Існуюча економічна теорія такого не передбачала і запропонувати виходу із ситуації не могла, що спричинило кризу неокласичної думки. Знецінилася також і напрацьована на той час теорія економічного циклу. Згідно з нею вiд того, яка кiлькiсть виробленого суспiльством продукту спрямована на споживання, мультиплiкацiйно-акселерацiйний механiзм (Мультиплікаційно-акселераційний механізм — це система взаємозв’язку між мультиплікатором (коефіцієнтом, що виражає співвідношення між приростом доходу і приростом збільшення обсягу інвестицій, який ним породжується) та акселератором (відношення приросту інвестицій до відповідного приросту доходу, споживчого попиту чи готової продукції).) здатний спричинити, вiдповiдно, коливання або «вибухи» в динамiцi нацiонального доходу. Економiсти опинилися у безвиході: мультиплiкацiйно-акселерацiйний механiзм вiдображає коливання, властивi економiцi тiльки за абсолютно нереальної величини акселератора, а якщо виходити iз бiльш реальної його величини, то цей механiзм спричинятиме коливання, якi не вiдповiдають дiйсностi.
Першим зробив спробу вийти із цього становища Р.-А.-К. Фрiш.

Фріш (Frisch) Рагнар-Антон-Кіттіль (1895—1973)— норвезький економіст, лауреат Нобелівської премії (1969). Народився в м. Осло. Здобував освіту за спецiальністю «економiка» в унiверситеті в м. Осло. Продовжував навчання в аспiрантурi у Францiї, згодом — в Англії, Нiмеччинi, Італiї та США. У 1925 р. повернувся до Осло. Працював асистентом професора економiки у мiсцевому унiверситетi. У 1926 р., захистивши дисертацію з математичної статистики, одержав докторський ступінь. У 1931 р. став професором соціальної економіки і статистики, з 1932 по 1965 р. — директор Економічного інституту при університеті в м. Осло. Протягом 1933—1935 рр. — головний редактор журналу «Економетрика».
Р.-А.-К. Фрiшу належать розробка елементiв теорiї циклу в розвитку економiки, а також працi в галузi економiко-математичних методiв дослiдження економiчного зростання i моделювання економiчних процесiв.
Після війни Р.-А.-К. Фріш працював консультантом норвезького уряду, був членом багатьох національних і міжнародних експертних комісій, економічним радником у країнах, що розвиваються (Індії 1954—1955 рр., Єгипті 1957—1964 рр.). Розробив важливі моделі прийняття економічних рішень, якими керувалися у практичній роботі економісти і плановики з різних країн світу.
Разом з Я. Тінбергеном створював моделi, що вiдповiдають метi планування й аналiзу економiчної полiтики.
Будучи прихильником математичного напряму в економiчній теорії, Р.-А.-К. Фріш провів фундаментальнi дослiдження в галузi економетрiї, зробив істотний внесок у розроблення методологiї економiко-математичного аналiзу (вимiрювання функцiї корисностi та виробничої функцiї, побудову iндексiв тощо). Він впровадив в обіг термiни «мiкроекономiка» (на позначення сфери поведінки окремих економічних суб’єктів) i «макроекономiка» (на позначення сфери діяльності у межах єдиної національної економіки).
Науковий доробок Р.-А.-К. Фрiша — понад 160 наукових праць: «Про проблему чистої економічної науки» (1926), «Заощадження і планування обороту» (1933), «Монополiя — полiполiя» (1933), «Аналіз статистичної конфлюентності за допомогою повних регресійних систем» (1943), «Принцип лiнiйного програмування» (1954), «Система використання національного оптимального економічного планування без деталізації» (1963), «Теорiя виробництва» (1965), «Максимуми і мінімуми» (1966) та ін.
Р.-А.-К. Фріш — один із засновників Мiжнародного економетричного товариства. У 1949 р. його було обрано президентом цього мiжнародного об’єднання. Почесний член академiй наук США, Великобританiї, Швецiї та iнших країн, почесний доктор Стокгольмського, Кембриджського, Бірмінгемського, Копенгагенського та інших університетів, лауреат премії імені Фельтрінеллі Національної академії наук Італії.

Досліджуючи проблему, Р.-А.-К. Фріш використав новий на той час економетричний метод аналізу. Сутність цього типу дослідження циклу він виклав у часописі «Економетрика» (1933): «Економетрика зовсім не те ж саме, що економічна статистика. Вона і не те саме, що називається загальною економічною теорією, хоча значна частина цієї теорії має кількісний характер. Не є вона і синонімом застосування математики до економіки. Досвід показує, що кожна з цих трьох точок зору — точка зору статистики, економічної теорії і математики — є необхідною умовою правильного розуміння кількісних відносин у сучасному економічному житті, але, взята сама по собі, кожна з них недостатня. Тільки поєднання усіх трьох точок зору може створити могутній метод дослідження».
За основу досліджень Р.-А.-К. Фрiш узяв модель маятника. Аналізуючи систему коливань, учений виходив з того, що вона може привести до одного з трьох типів поведінки системи:
а) амплітуда коливань може увесь час збільшуватися, і система буде нестійкою;
б) система коливань може бути стійкою за все меншої амплітуди;
в) поведінка системи може бути середнім між першими двома типами поведінки, а отже, не відбувається ні збільшення, ні зменшення амплітуди.
Третій тип учений вважає неможливим, а перший — таким, що суперечить досвіду. Він дійшов висновку, що реальним є другий тип. Однак залишалося питання, яким чином зберігається циклічність, якщо цикл завжди затухає.
Річ у тім, що маятник годинника зупинився б, якби не регулятор ходу, який щоразу дає йому поштовх, підтримуючи гойдання.
Підтвердженням такої відповіді була теорія Й. Шумпетера, згідно з якою інвестиції у нововведення дають поштовх економіці один раз за період циклу, хоча, на відміну від годинника, сила поштовху щоразу різна і залежить від «нез’ясовної» історичної еволюції техніки. І справді, Р.-А.-К. Фрiш довів, що для пояснення збереження коливань, поштовхи не обов’язково мають бути регулярними в часі і за силою, тобто можуть бути нерівномірними.
На основі цих досліджень вченим було сформульовано теорію нерівномірних поштовхів.

Теорія нерівномірних поштовхів — сукупність взаємопов’язаних динамічних моделей економічного циклу, на основі якої стверджується, що якщо система піддається випадковим циклам, то хвилястий рух стає постійним (що відповідає реальним фактам).

Вона ґрунтується на взаємозв’язках між економічними змінними — динамічними факторами (технікою, природними ресурсами, розширенням території і зростанням народонаселення — як детермінантами інвестування) та коливаннями у розмірах інвестицій, пучкоутворним характером інвестування, мультиплікатором інвестицій і функцією споживання та деякими іншими суттєвими її елементами.
Згiдно з теорiєю нерiвномiрних поштовхiв в аналізі економічного циклу слiд розрiзняти проблему поширення, яка полягає в поясненнi структурних особливостей системи, що приведена в дiю i породжує коливання, i проблему iмпульсу, що стосується факторів, здатних дати поштовх системі як у стані спокою (рівноваги), так і в русі. На думку Р.-А.-К. Фрiша, основнi економiчнi закони, об’єднанi у цьому випадку в мультиплiкацiйно-акселерацiйний механiзм, мають тенденцiю спричиняти згасаючi коливання доходу, які, однак, не можуть привести дохід до стану рiвноваги, оскiльки економiчна система схильна до поштовхiв ззовнi.
Іншими словами, якщо стан рiвноваги порушується пiд дією зовнiшнього iмпульсу (наприклад, винаходи, вiйни, державнi втручання), то мультиплiкацiйно-акселерацiйний механiзм починає діяти. За вільного функціонування механiзму без втручань ззовнi, вiн спричинив би коливання доходу, амплiтуда яких поступово зменшувалася б аж до затухання. Однак при цьому знову виникають зовнiшнi iмпульси, якi піднімають хвилю коливань i, таким чином, перешкоджають досягненню рiвноваги.
Теорія нерiвномiрних поштовхів має важливе значення, оскільки вона пояснює факт, що не існує двох однакових циклів і що в сфері економіки часові ряди не знають чіткої періодичності. Тобто вона пояснює тенденцію до регулярності і тенденцію до іррегулярності; обидва ці елементи включені в різні моделі.
У своїй праці «Проблеми поширення i проблеми iмпульсу в динамiчнiй економiцi» Р.-А.-К. Фрiш розглянув щонайменше два фундаментальні принципи: аналіз ролі «зовнішніх» поштовхів у підтриманні коливань системи, яка за відсутності цих поштовхів стійка, а також чисту теорію тих факторів, які визначають розміри виробництва (і розміри платежів) у фірми зі змінними розмірами замовлень чи початкового виробництва.
Ця проблема відома як аналогія з ковбасною машиною, запропонована Д.-Г. Робертсоном (хоча його цікавила радше величина оборотного капіталу, ніж динамічний смисл відставань, що розглядається). Оскільки необхідний час на виготовлення товару, то виникає своєрідний часовий проміжок між початком виробництва і часом фактичної сплати грошей (ідеться про оплату «факторів виробництва»).
Функція, виведена Р.-А.-К. Фрішем за цією аналогією, є основною динамічною характеристикою усього капіталістичного виробництва і є чи не найважливішим елементом в багатьох економетричних моделях циклу. Цей факт разом з певною формою принципу акселерації утворює суттєвий динамічний елемент у моделі Р.-А.-К. Фріша, що побудована на основі його теорії. Акселератор вводить швидкість зміни, а ковбасна машина — проміжок відставання, внаслідок чого ця система також має змішану різнодиференціальну форму.
Р.-А.-К. Фріш водночас сформулював положення про те, що акселератор реверсує (змінює напрям) внаслідок того, що при наближенні до межі повної зайнятості знижується темп приросту продукції. Дослідники взаємодії мультиплікатора i акселератора перебували під враженням уявної могутності понадмультиплікатора. Припускали навіть, що система має вибуховий характер. Однак, як довів Р.-А.-К. Фріш, зростання продукції призупиняється, коли економіка наштовхується на межу повного використання ресурсів, оскільки у цей час акселератор змінює напрям своєї дії.
Дослідження Р.-А.-К. Фріша підтвердили, що доки економіка динамічна, доки зростання і прогрес потребують великих витрат на інвестиції, доти діятимуть могутні сили, що породжують циклічні коливання. Тому не можна розглядати цикл як патологічний стан. Він властивий природі сучасної динамічної економіки. Коливання у витрачанні капіталу приватними особами — це особливість цієї економіки, яка не піддається регулюванню. «Вмонтовані» інституційні механізми можуть лише звузити межі коливань, але тільки певною мірою. Звідси випливає потреба у позитивній антициклічній програмі. Тому впродовж багатьох років її розробленню та реалізації приділяють особливу увагу уряди майже всіх країн.