Опис

Навчальний посібник вибудувано на засадах системного аналізу за типовою географічною схемою економічного, соціального, демографічного, політичного життя країн світу, їх економіко-географічного положення, природних, рекреаційних умов і ресурсів, основних макроекономічних параметрів і зовнішньоекономічних зв’язків. Теоретичне осмислення країнознавства як науки поєднане з обширним фактичним матеріалом.

Для студентів географічних та економічних факультетів вищих навчальних закладів.

Зміст

1. Основні засади суспільно-географічного країнознавства

1.1. Суспільно-географічне країнознавство як самостійна гілка географічної науки
Сутність, об’єкт і предмет вивчення суспільно-географічного країнознавства
Понятійно-термінологічний апарат суспільно-географічного країнознавства
Системний підхід до суспільно- географічної характеристики країн
1.2. Історія розвитку географічного дослідження країн
Виникнення й еволюція географії і країнознавства
Зародження і становлення українського країнознавства

2. Країни Європи

2.1. Загальна характеристика Європи
2.2. Країни Західної Європи
Німеччина
Франція
Велика Британія
Швейцарія
Австрія
Нідерланди
Бельгія
2.3. Країни Північної Європи
Швеція
Норвегія
Фінляндія
Данія
2.4. Країни Південної Європи
Італія
Іспанія
Греція
2.5. Країни Східної і Південно-Східної Європи
Росія
Польща
Чехія
Угорщина
Країни Балтії
Білорусь
Болгарія
Словенія
Молдова

3. Країни Азії

3.1. Загальна характеристика Азії
3.2. Країни Південно-Західної Азії
Ізраїль
Туреччина
Країни Аравійського півострова
Саудівська Аравія
Об’єднані Арабські Емірати
Кувейт
Іран
Ірак
Країни Закавказзя
Афганістан
3.3. Країни Східної і Центральної Азії
Японія
Китай
Тайвань
Південна Корея
Казахстан
Країни Середньої Азії
3.4. Країни Південної Азії
Індія
Пакистан
Шрі-Ланка
3.5. Країни Південно-Східної Азії
Сінгапур
Малайзія
Індонезія
Таїланд
Бруней
В’єтнам

4. Країни Північної Америки

4.1. Загальна характеристика Північної Америки
Сполучені Штати Америки
Канада

5. Країни Латинської Америки

5.1. Загальна характеристика Латинської Америки
Мексика
5.2. Країни Центральної Америки
Коста-Ріка
5.3. Країни Вест-Індії
Багамські острови
Куба
5.4. Країни Південної Америки
Бразилія
Аргентина
Чилі
Венесуела

6. Країни Африки

6.1. Загальна характеристика Африки
Південно-Африканська Республіка
Єгипет
Нігерія
Марокко

7. Країни Австралії і Океанії

7.1. Загальна характеристика Австралії і Океанії
Австралія
7.2. Країни Океанії
Нова Зеландія

Література

Уривок із навчального посібника (“Економічна і соціальна географія зарубіжних країн” Безуглий В. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Основні засади суспільно-географічного країнознавства

1.1. Суспільно-географічне країнознавство як самостійна гілка географічної науки

Сучасні тенденції інтеграції України у світове, насамперед європейське, співтовариство зумовлюють особливу актуальність дослідження ролі і місця української держави у світі, знання політичних, економічних і соціально-культурних аспектів світової спільноти загалом і окремих держав.

Сутність, об’єкт і предмет вивчення суспільно-географічного країнознавства

Комплексним дослідженням країн займається країнознавство, яке уже давно виокремилося як самостійна гілка географічної науки (поряд із фізичною географією, соціально-економічною, географією, картографією). Вчені, зокрема російський географ Яків Машбиць (1928—1997), розрізняють такі його головні підсистеми: фізико-географічне (природне), економічне і соціальне (суспільне), комплексне країнознавство. Розмежовують також політико-географічне, медико-географічне, історико-географічне, військово-географічне, демографічне, рекреаційне та інші види країнознавства, пов’язані із суміжними науковими напрямами.
Сутність суспільно-географічного країнознавства. Економічну та соціальну географію зарубіжних країн можна трактувати як суспільно-географічне країнознавство, основними завданнями якого є дослідження природно-ресурсного потенціалу, населення, соціального комплексу, сучасного господарства країн і регіонів у їх взаємодії тощо. Ця наука синтезує досягнення інших географічних дисциплін (географії населення, промисловості, сільського господарства, транспорту, материків тощо), сприяє формуванню уявлення про країну як територіальну соціально-економічну цілісність. Метою суспільно-країнознавчого аналізу є вивчення багатоаспектних взаємозв’язків природно-екологічних, етнокультурних, соціально-економічних і політичних процесів у межах конкретної території, а також передумов, факторів, особливостей і наслідків господарської діяльності, специфіки територіальної структури економіки (райони, територіально-промислові комплекси, промислові вузли, населені пункти тощо), тобто комплексне дослідження економічної і соціальної географії країни.

Економічна і соціальна географія зарубіжних країн — суспільно-країнознавча дисципліна, яка досліджує регіони і їх країни, систематизує і узагальнює дані про їх природно-ресурсний потенціал, населення, господарство, культуру і соціально-політичну організацію.

Комплексність і географічність (територіальна структурованість) суспільно-країнознавчих характеристик переплітаються з їх історичністю, прагненнями охарактеризувати соціально-економічну динаміку в її ретроспективі, стимулювати розвиток територіальної структури країни або регіону як багатоетапний процес.
Сутність цієї галузі наукових знань впливає на вибір предмета і об’єкта її дослідження.
Предмет і об’єкт вивчення країнознавства. Зміст предмета дослідження кожної науки зумовлюється суб’єктом дослідження і детермінується вимогами практики.
Предмет дослідження — аспекти, властивості та відношення, що їх вивчає наука, а також той кут зору, під яким розглядається об’єкт. На відміну від об’єкта він може змінюватися (розширюватися і поглиблюватися). Предмет науки не є тотожним об’єкту, оскільки об’єкт — це емпірічно дана реальність, яка репрезентує певну складову об’єктивного світу, на яку спрямована пізнавальна або практична діяльність, тобто те, що вивчає й досліджує галузь науки.
У сучасній географічній науці поширені різні тлумачення предмета країнознавства. Так, радянський економ-географ (спеціаліст з вивчення економічної географії) Всеволод Анучин (1913—1984) вважав, що предмет країнознавста є стабільним, різняться між собою лише підходи до його вивчення. Він наполягав, що предметом країнознавства як одного із наукових напрямів географії є середовище суспільного розвитку (географічне середовище) на територіях, що окреслені державними або історико-географічними кордонами. Таке середовище слід вважати загальним об’єктом для всіх розділів країнознавства, що виникають при його диференціації. В. Анучин вважав, що предмет будь-якої науки є стабільним, оскільки він невичерпний, а його пізнання триває безкінечно.
Однак стабільність предмета не означає відсутності його розвитку. Отже, країнознавче дослідження вимагає нового, поглибленого вивчення того самого середовища, але вже у його зміненому вигляді.
Представники української школи економічної географії (Я. Олійник, П. Масляк, А. Степаненко) наполягають, що предметом дослідження економічної і соціальної географії світу є географічні проблеми просторової організації світової економіки, сукупність проблем соціального розвитку в їх територіальному відношенні, територіальна організація соціального життя, просторові суспільні системи. Ця наука вивчає територіальний поділ праці, розміщення продуктивних сил, регіональну політику, територіальну організацію виробництва, геополітику та геостратегію країн і регіонів світу, глобальні проблеми людства, просторові соціально-економічні пропорції, транспортні та інфраструктурні мережі і системи, а також системи розселення та інші аспекти просторової організації суспільства.
Предмет цієї науки тісно пов’язаний з об’єктом дослідження, яким є країни та їх складові: географічне положення, природно-ресурсний потенціал, склад і розселення населення, економічний стан і структура господарства, зовнішньоекономічні зв’язки, соціальний комплекс і структура суспільства, внутрішнє районування тощо.
Наукове суспільно-географічне країнознавство основане на аналізі глобальних проблем з урахуванням їх ролі і специфічних особливостей у кожній окремій країні. Суспільно-географічна країнознавча характеристика повинна відображати місце країни у міжнародному поділі праці, різновиди географічного положення тощо.
Методи дослідження. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн послуговується різноманітними методами дослідження — підходами, способами, операціями, які необхідно виконати у певній послідовності для досягнення поставленої мети при вивченні явища або процесу.
Суспільно-географічне країнознавство застосовує специфічні методи, характерні тільки для системи географічних наук, і методи, загальні для усіх суспільних наук. Правильний вибір методів дослідження зумовлює його ефективність. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн оперує як традиційними, так і новими методами.
До традиційних методів належать метод спостережень і опису, картографічний, історичний, порівняльно-географічний, статистичний методи, метод систематизації, бальних оцінок.
Метод спостережень і опису використовували найдавніші мандрівники, фіксуючи свої безпосередні враження від побаченого. Він і натепер відіграє важливу роль у регіональній економічній і соціальній географії світу. Можливості цього методу розширює міжнародний туризм, який дає змогу вивчати особливості природи, населення й господарства різних країн. Не менш важливий для суспільно-географічного країнознавства картографічний метод, який передбачає створення та використання карт, що підвищують інформаційну місткість наукового матеріалу.
Історичний метод ґрунтується на розумінні території, територіальних об’єктів як просторово-часової реальності тощо. Знання географії минулого необхідне для розуміння сучасної географії країн і прогнозування її змін у майбутньому.
Традиційним для суспільно-географічного країнознавства є порівняльно-географічний метод, покликаний виявити найістотніші ознаки подібності й відмінності у всіх аспектах різних країн та регіонів. Широко використовують і метод систематизації, який дає змогу простежити у досліджуваних аспектах певний порядок, прискорити вивчення країн, швидше виявити їх внутрішні закономірності. До основних систематизаційних прийомів, за Е. Алаєвим, належать класифікація (групування досліджуваних об’єктів за сукупностями або класами, що різняться між собою переважно кількісними ознаками) і типологія (групування будь-яких об’єктів за якісними ознаками).
Загальнонауковими за сутністю є також кількісні методи: метод бальних оцінок (використовуєть при оцінюванні природно-ресурсного потенціалу території, аналізі екологічної ситуації в країні) і статистичний метод, який дає змогу оперувати різноманітною інформацією про соціально-економічні процеси в країні. У цьому разі статистика є ефективним інструментом досліджень економічного і соціального стану певної території.
Територіальність (як необхідну ознаку будь-якої країнознавчої роботи) аналізують і за допомогою спеціальних методів, які застосовують лише у межах економічної географії. До них належать різноманітні підходи до районування території (економічне, соціально-економічне, еколого-економічне тощо).
Нові методи охоплюють математичний, математико-географічне моделювання, геоінформаційний, експедиційний, метод дистанційних спостережень, системного аналізу, експедиційний та ін.
У 70-х роках XX ст. суспільно-країнознавчі дослідження поповнилися математичними методами, які дають змогу вивчати певні регіони і країни за допомогою оброблення великих масивів інформації, відобразити певні кількісні (іноді і якісні) закономірності. Математико-географічне моделювання забезпечує ефективне оброблення вихідної інформації (моделювання міграційних процесів, міських систем, природно-територіальних комплексів тощо). Поширеним є геоінформаційний метод (створення геоінформаційних систем як сучасного засобу збирання, збереження та аналізу відомостей про територію, особливості концентрації господарства і населення, стан довкілля). Широко застосовуються у країнознавчих дослідженнях метод дистанційних спостережень (аерокосмічний), який сприяє отриманню докладної інформації про концентрування господарських регіонів, населення тощо на великих територіях, про межі міських агломерацій, стан довкілля тощо; експедиційний метод (збирання первинних даних); метод системного аналізу (дослідження частин цілого), основою якого є поетапне визначення мети, завдань, наукової гіпотези загалом, часткових і загальних особливостей системи, її зв’язків тощо.
Концепції країнознавчої науки. Підхід до предмета і об’єкта вивчення суспільно-географічного країнознавства, добір методів його дослідження зумовили виникнення у процесі формування країнознавчої науки різноманітних концепцій. Найпоширенішими серед них є концепції районної школи країнознавства, проблемного країнознавства, синтезу країнознавства з розв’язанням глобальних проблем та ін.
Концепція районної школи країнознавства. Ця концепція була розроблена радянськими вченими у 20-ті роки ХХ ст. Микола Баранський (1881—1963) прагнув відійти від бачення регіональних описів як компілятивного зведення даних про окремі аспекти життя району і країни. Він трактував країнознавство як форму організації знань про країну на основі переходу від регіоналізму галузей до регіоналізму територіальних комплексів.
М. Баранський критично ставився до описового західного країнознавства, яке ґрунтувалися на емпіричному встановленні елементарних зв’язків «природа — населення — господарство» і не вивчало загальних закономірностей. Він сформулював програму країнознавства районного напряму: обґрунтування кордонів області; характеристика факторів, що впливають на формування області; характеристика господарства і населення; виявлення внутрішніх і міжобласних господарських зв’язків; висновки щодо перспектив розвитку області. Отже, М. Баранський розробив класичну програму країнознавчого дослідження, яка стала основою для написання багатьох країнознавчих праць.
Концепція «полюсів зростання». Вона зародилася у 50-ті роки XX ст. і швидко поширилася серед представників наукових кіл західних країн. Її основоположником є французький економіст Франсуа Перру (1903—1987). Згідно з цією концепцією розвиток виробництва не відбувається рівномірно в усіх галузях господарства. Завжди можна виокремити динамічні галузі, що стимулюють економіку і є полюсами розвитку. Внаслідок концентрації такі галузі мають тенденцію зосереджуватися у певній точці — «полюсі зростання». Зазвичай це місто, іноді район, який внаслідок подібної концентрації позитивно впливає на своє оточення. «Полюси зростання» домінують в економічному просторі, впливаючи на пов’язані з ними і підлеглі їм фірми і поширюючи інновації за різними каналами.
Ф. Перру поєднав уявлення про нерівномірність поляризованого розвитку з ідеєю генерування і поширення нововведень. Ця концепція стала підґрунтям численних планів і програм регіональної політики розвинутих і таких, що розвиваються, країн.
Концепція проблемного країнознавства. У 70-ті роки XX ст. географи Веніамін Гохман (1918—1986) і Я. Машбиць дійшли висновку про необхідність розвитку традиційного (але не пасивноописового) і нового, проблемного (проблемно-орієнтованого) країнознавства. Його сутність полягає у переході від універсальних і загальних покомпонентних характеристик територій до аналізу їх ключових і специфічних проблем, насамперед тих, які визначають найважливіші аспекти сучасного і перспективного соціально-економічного, етнокультурного розвитку та основні характеристики країни.
Проблемні суспільно-географічні країнознавчі характеристики охоплюють такі аспекти соціально-економічного розвитку: забезпеченість природними ресурсами, зокрема ресурсами територіальними, характер використання природних ресурсів і території у визначеній системі міжнародного поділу праці, спеціалізація і розміщення господарства, формування географічних типів і моделей економіки та інфраструктурного оснащення території, географічні проблеми народонаселення і його забезпечення соціальною інфраструктурою, розміщення і розселення населення, процеси районоутворення і територіального управління, проблеми навколишнього середовища. Особливу увагу, як наполягають послідовники концепції, необхідно приділяти проблемам життя і господарської діяльності людини, соціальної та політичної географії, культурного рівня населення тощо.
Концепція синтезу країнознавства з розв’язанням глобальних проблем людства. Вона започаткована у 60—80-ті роки ХХ ст. економ-географами Енрідом Алаєвим (1925—2001), Сергієм Лавровим (1928—2000) та іншими вченими. Автори наполягають, що глобальні проблеми не тільки не скасовують країнознавство, а навпаки, зміцнюють його позиції, ставлять перед ним нові завдання.
Локальні суспільні процеси переростають у регіональні, а регіональні — у глобальні. Окремі регіони й світ загалом перетворюються на цілісний організм, що дає змогу краще бачити їх специфіку і подібність. Такий глобальний підхід орієнтує на порівняльні міждержавні дослідження не тільки для доведення розбіжностей, а й для проникнення у сутність явищ з урахуванням аналізу розбіжностей.
Ця концепція розглядає загальногеографічне країнознавство, а не фізичне та економічне окремо. Вона сприяє освоєнню країнознавцем загальнонаукових принципів і методів побудови моделей і сценаріїв розвитку, методів та технологій управління.
Концепція територіальної структури. Її заснував у 70-ті роки XX ст. російський економ-географ Ісаак Маєргойз (1908—1975). Концепція зорієнтована на взаємопов’язану поліструктурність господарства та суспільства. Однією з таких структур є територіальна. Для вивчення територіального зрізу застосовують синтетичні параметри якісної та кількісної характеристики територіальних структур. І. Маєргойз вважав, що вся дослідницька робота країнознавця підпорядковується одній меті — відображенню цілісної картини просторової організації країни як результату взаємодії її територіальних елементів суспільного й природного характеру. При цьому за сучасних умов такі економічні параметри, як специфіка розселення, реальні транспортні потоки тощо формують значно глибше уявлення про країну та її регіон, ніж властивості природного середовища.
Результативність країнознавчих досліджень (зокрема, суспільно-географічних), вірогідність наукових висновків і положень забезпечуються застосуванням більш широкого інструментарію методичних підходів і засобів, відбором найефективніших з позицій завдань і логіки конкретного дослідження методів, систематичним розвитком методів країнознавства.
Отже, економічна і соціальна географія зарубіжних країн є галуззю країнознавчої науки. Під впливом розвитку наукового знання змінюється і її теоретична база, з’являються або зникають теорії й гіпотези, удосконалюються підходи і методи, які використовує суспільно-географічне країнознавство.