Сучасна українська мова (“Академія”)

Бондар О. І., Карпенко Ю. О., Микитин-Дружинець М. Л.
 
Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2006
Обсяг – 368 сторiнок
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

У навчальному посібнику систематизовано розглянуто фонетику, фонологію, орфоепію, графіку, орфографію, лексикологію і лексикографію як розділи сучасної української мови. Особливу увагу приділено нормам української літературної вимови і проблемам правопису. Теоретичні відомості проілюстровано прикладами. Уміщені наприкінці розділів запитання і завдання, а також короткий словник лінгвістичних термінів сприятимуть кращому засвоєнню матеріалу.

Для студентів вищих навчальних закладів.

Зміст

1. Фонетика

1.1. Фонетика як галузь знань про звукову будову мови
Предмет фонетики
Апарат мовлення
Артикуляція звуків
Акустичні властивості звуків
1.2. Класифікації звуків мови
Голосні і приголосні звуки
Проблеми класифікування звуків
Артикуляційна класифікація голосних звуків
Артикуляційна класифікація приголосних звуків
Додаткові артикуляційні ознаки приголосних звуків
Акустична класифікація звуків української мови
Фонетична транскрипція
1.3. Фонетичне членування мовленнєвого потоку
Склад
Звукосполучення
Ритмічна структура
Наголос
Синтагма
Інтонація
Фраза

2. Фонологія

2.1. Фонологія як галузь знань про фонему
Предмет фонології
Ознаки фонем
Система фонем сучасної української літературної мови
Алофони
Фонематична транскрипція
2.2. Чергування фонем
Позиційні чергування
Історичні чергування фонем

3. Орфоепія

3.1. Орфоепія як розділ мовознавства про норми літературної вимови
Предмет орфоепії
Суспільне значення норм літературної вимови
Порушення правил української літературної вимови
3.2. Особливості сучасної української літературної вимови
Вимова голосних звуків
Вимова приголосних звуків
Вимова груп приголосних
Вимова слів іншомовного походження та абревіатур
Засоби милозвучності української мови
Норми наголошування слів сучасної української літературної мови

4. Графіка

4.1. Графіка як галузь знань про співвідношення букв і фонем
Графічна система сучасної української літературної мови
Співвідношення між літерами і фонемами української літературної мови
4.2. Становлення українського письма
Виникнення різних видів письма
Типи стародавнього українського письма
Формування української графіки

5. Орфографія

5.1. Орфографія як система загальноприйнятих правил написання
Сутність орфографії
Принципи орфографії української мови
5.2. Становлення орфографії української мови
Формування орфографії української мови
Розвиток орфографії української мови в ХХ ст.
Правописні проблеми кінця ХХ — початку ХХІ ст.

6. Лексикологія

6.1. Лексикологія як галузь знань про слово
Предмет лексикології
Зв’язки лексикології з іншими розділами мовознавства
Слово як одиниця мовної системи
Значення слова
Структура лексеми
Переносне значення слова
Структура лексичного значення
6.2. Системні відношення лексичних одиниць
Лексико-семантичні поля і лексико-семантичні групи
Гіпонімічні, партитивні і еквонімічні відношення
Синонімічні відношення
Контрастивні відношення
Омонімічні відношення
Паронімічні відношення
6.3. Словниковий склад української мови
Лексика української мови з погляду походження
Активна і пасивна лексика в сучасній українській літературній мові
Власні назви
Терміни
6.4. Стилістичні аспекти лексичних одиниць
Диференціація української лексики з погляду форм існування мови
Функціонально-стилістична диференціація української лексики
Художньо-естетична функція слів
6.5. Українська фразеологія
6.6. Методи дослідження лексики

7. Лексикографія

7.1. Лексикографія як галузь знань про укладання словників
Предмет лексикографії
Лексикографічні праці
Металексикографія
7.2. Становлення лексикографії в Україні. Лексикографічна критика
Розвиток лексикографії в Україні
Лексикографічна критика
7.3. Практична лексикографія
Укладання словників
Комп’ютерна лексикографія

Електронні словники
Короткий термінологічний словник

Уривок із навчального посібника (“Сучасна українська мова” Бондар О. І., Карпенко Ю. О., Микитин-Дрижинець М. Л.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Фонетика

У процесі спілкування різні тексти, акти мовлення, будь-яке мовне формулювання думки виражаються, доводяться до відома інших за допомогою звуків. Ці мовні одиниці є фізичними, тому можуть сприйматися, що уможливлює існування мови. Усі інші одиниці мови являють собою величини нефізичні, ідеальні і безпосередньо, без участі звуків, сприйматися не можуть.

1.1. Фонетика як галузь знань про звукову будову мови

Усім мовам притаманні звуки, які характеризуються певними особливостями. Звуки різних мов мають щось спільне, оскільки вони є людськими, і щось відмінне, адже кожна мова специфічна. Потреби вивчення особливостей звуків зумовили формування фонетики — одного із найдавніших розділів мовознавства.

Предмет фонетики

Термін «фонетика» відомий з античних часів. Проблемами фонетики вже цікавилися давньоіндійський лінгвіст Паніні (V—IV до н. е.), давньогрецькі філософи Платон (428/427—348/347 до н. е.) та Арістотель (384—322 до н. е.).

Фонетика (грец. phonetikos — звуковий) — розділ мовознавства, що вивчає звуковий аспект мовлення.

Предметом дослідження фонетики є звукова будова мови. Усі одиниці, що вивчає цей розділ мовознавства, поділяють на сегментні, які у мовленнєвому ланцюжку становлять окрему ланку (звуки, склади, звукосполучення, ритмічні структури, або фонетичні слова, синтагми, фрази), а також суперсегментні, що у потоці мовлення не становлять окремої ланки, а накладаються на вже наявні сегменти (наголос, паузи, просодія, інтонація).
Для сегментних фонетичних одиниць характерна субординація. Простіша одиниця є будівельним матеріалом для складнішої: із звуків вибудовуються склади та інші звукосполучення, зі складів — ритмічні структури (фонетичні слова, або такти), з них — синтагми (одиниці, більші за фонетичне слово і менші за фонетичну фразу), а з останніх — фонетичні фрази. Менш очевидна субординація властива суперсегментним одиницям.
Основною фонетичною одиницею є звук. У реальному функціонуванні мови звуки ізольовано не вживаються. Вони існують лише у мовленнєвому потоці, у складі значущих одиниць мови (морфем, слів, речень).

Звук мовлення — коливання пружного середовища (повітря), що утворюється апаратом мовлення людини і сприймається її апаратом слуху.

Поняття «звук» є набагато ширшим, ніж поняття «звук мовлення». Дзенькіт розбитої склянки, ревіння реактивного літака, шум дерев, моря — усе це теж звуки. Людське вухо здатне сприймати звукові коливання у діапазоні від 16 до 20 000 Гц. Проте існують звукові коливання, частота яких нижча від 16 Гц (інфразвуки) і вища за 20 000 Гц (ультразвуки). Їх людина не чує.
Для передавання суспільно істотних немовних звуків створено спеціальну групу слів — звуконаслідування. Їх основою є мовний матеріал. Наприклад, гавкіт собаки передається по-українськи як гав-гав, тобто [гаў-г«ў], орфографічний запис російською мовою такий самий, але фонетична реалізація інша — [ґаф-ґ«ф]. Для відтворення гавкоту собаки у цих мовах використані різні засоби. Окремі вигуки будуються зі звуків, які в інших випадках не вживаються. Так, український вигук, яким зупиняють коней, записується як тпру, а вимовляється як один дрижачий губний приголосний. Така «особлива фонетика» вигуків у різних мовах є рідкісним явищем, коріння якого сягає глибокої давнини.
Кожна мова має систему звуків, яка певною мірою відрізняється від звукових систем інших мов. Наприклад, у польській мові є носові голосні, а в українській їх немає. Українського глоткового (фарингального) звука [г] немає у жодній слов’янській мові.
Звуки людина вимовляє і чує, тобто вони реалізуються у двох аспектах — артикуляційному й акустичному. Акустичний аспект охоплює власне акустику — характеристику звука як фізичної величини, як коливання пружного середовища — і нейрофізіологію — сам акт сприйняття, при якому звукові коливання, що впливають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в мозку на слухові узагальнення. Артикуляційний аспект також пов’язаний з функціонуванням мозку. Так, вимова звука виявляється не тільки в роботі апарату мовлення, а й у коригуючій діяльності мозку — створенні артикуляторних узагальнень.
Отже, фонетика як розділ мовознавства вивчає особливості творення і сприймання звукового мовлення.

Апарат мовлення

Творення звуків мови здійснюється за допомогою апарату мовлення. Він не є окремим органом людського тіла, а являє собою поєднання органів дихання та прийняття їжі. У процесі формування мови людство пристосувало їх для відтворення й передавання звуків.
Терміном «апарат мовлення» позначають увесь дихальний тракт — від легенів до губ і носової порожнини. Цей апарат поділяють на три поверхи: нижній, середній та верхній.
До нижнього поверху входять легені й дихальне горло (трахея). Вони не беруть безпосередньої участі в утворенні звуків, а постачають для них матеріал — повітряний струмінь. Фізіологи розрізняють звичайне дихання і дихання мовленнєве, тобто мовленнєвий видих. Він відбувається не плавно і безперервно, а являє собою серію повітряних поштовхів, кожен з яких, як правило, відповідає складові, що вимовляється. Повітряні поштовхи, які породжують мовлення, називають звуковими жестами.
Артикуляція (утворення) звуків починається на середньому поверсі апарату мовлення. Ним є верхня розширена частина дихального горла. У ній розміщений голосовий апарат — дві голосові зв’язки, що являють собою еластичні м’язи, розташовані впоперек гортані. Голосові зв’язки можуть змінювати свою конфігурацію, а також напружуватись і розслаблюватись. Коли вони напружені, поштовх видихуваного повітря спричиняє їх коливання. Ці коливання передаються повітряному струменеві, що проходить між голосовими зв’язками (через голосову щілину). Отже, видихуваний повітряний струмінь, беззвучний у трахеї, стає в гортані носієм голосу. Цей голос ще нечленороздільний, він є одноманітним звучанням, яке набуває членороздільності на верхньому поверсі апарату мовлення — у надгортанних порожнинах. Ритмічні голосові коливання (тон) служать для формування у надгортанних порожнинах голосних звуків, а також сонорних і дзвінких приголосних. При утворенні глухих приголосних голосові зв’язки розслаблені і звукових коливань не утворюють. Отже, глухі приголосні, на відміну від усіх інших звуків, цілком творяться на верхньому поверсі апарату мовлення, без участі середнього поверху, і тому складаються тільки з шуму — неритмічних звукових коливань, породжуваних у надгортанних порожнинах.
До надгортанних порожнин належать глотка, ротова і носова порожнини. Глотка знаходиться над гортанню і є резонатором, тобто посилює звук, змінює його якість залежно від зміни своєї конфігурації. М’язи на задній стінці глотки можуть скорочуватися, звужуючи глотку й підтягуючи її задню стінку до кореня язика. Таким чином у глотці утворюється перешкода на шляху повітряного струменя. Він долає цю перешкоду, поро-
джуючи глоткові, або фарингальні, приголосні. В українській мові є один такий приголосний звук — [г].
Із глотки повітряний струмінь потрапляє в ротову порожнину, а при цілком опущеному м’якому піднебінні — в носову порожнину. Ротова порожнина є найістотнішим для артикуляції звуків резонатором, оскільки може найбільшою мірою змінювати свою конфігурацію. На зміну її конфігурації впливають кілька чинників.
1. Ступінь розкриття (опущення) нижньої щелепи. Під час вимови звука [а] вона опущена значно нижче, ніж при артикуляції звука [і].
2. Участь чи неучасть губ в утворенні звука. За участі губ ротовий резонатор подовжується аж до губ, при цьому вони можуть витягуватись уперед, збільшуючи обсяг резонатора. Якщо губи не беруть участі у творенні звука, тобто розсовуються, то резонатор є коротшим. Так, при вимові [у] губи витягнуті, ротовий резонатор подовжений, а під час артикуляції [і] вони розсунуті, обсяг ротового резонатора менший. При вимові дзвінкого [б] ротовий резонатор діє аж до губ, а під час артикуляції [д] — тільки до верхніх зубів і передньої частини твердого піднебіння. Голосні і приголосні звуки, що утворюються з участю губ, називають лабіалізованими.
3. Положення м’якого піднебіння та його кінцевого виступу — язичка. Ротова порожнина відділяється від розташованої над нею носової порожнини піднебінням, передня частина якого тверда (тверде піднебіння), а задня — м’яка (м’яке піднебіння). М’яке піднебіння разом з язичком утворює піднебінну завісу і може займати три положення:
1) бути напруженим, цілком закриваючи отвір у носову порожнину;
2) бути частково розслабленим, відкриваючи отвір у носову порожнину і не закриваючи отвору у ротову порожнину;
3) бути цілком розслабленим, закриваючи отвір у ротову порожнину.
При артикуляції українських звуків м’яке піднебіння займає перше положення (утворюються ротові звуки без участі носової порожнини: всі голосні і майже всі приголосні звуки) і друге положення (утворюються носові (назалізовані) звуки: [м], [м’], [н], [н/]). З фізіологічного боку активним положенням піднебінної завіси є перша позиція. З мовленнєвого (артикуляторного) боку активним є, навпаки, друге (і третє) положення, а перше — пасивним. При вимові носових приголосних повітряний струмінь виходить через носову порожнину, а ротова порожнина закрита губами ([м], [м’]) чи язиком ([н], [н/]). Саме зміна ротового резонатора (носовий є незмінним і при задіянні лише надає звукам особливого забарвлення) зумовлює різну якість звуків [м], [м’], [н], [н/].
4. Положення язика. Він є найрухомішим і найактивнішим органом апарату мовлення. Язик може істотно змінювати обсяг та конфігурацію ротового резонатора, а отже, і якість утворюваних звуків, особливо приголосних. У сучасній українській літературній мові існує 45 приголосних звуків, з них 33 (73%) є язиковими, тобто творяться за активної участі язика.
Верхня частина язика (спинка) має передню, середню та задню частини. Відповідно до того яка з них перегороджує ротовий резонатор, піднімаючись до верхніх зубів чи піднебіння, виокремлюють передньоязикові, середньоязикові та задньоязикові приголосні. Особливо рухома передня частина язика. Із 33 язикових приголосних української мови 26 є передньоязиковими. Найпередніша частина язика називається кінчиком, а задня, кінцева, — коренем.
Усі органи апарату мовлення поділяють на активні й пасивні. Активні органи є рухомими: легені, голосові зв’язки, задня стінка глотки, піднебінна завіса, язик, губи, нижня щелепа. Пасивні органи автономно переміщуватись не здатні: нижні та верхні зуби, тверде піднебіння й альвеоли (тверді пухирці у тих місцях, де знаходяться корені зубів). У вимові звуків беруть участь лише альвеоли, які знаходяться між верхніми зубами й твердим піднебінням. До пасивних відносять і ті рухомі органи, котрі при вимові звуків ніяких автономних переміщень не здійснюють (щоки).
В артикуляції звуків активні мовні органи відіграють основну роль, формуючи своїми переміщеннями розміри та конфігурацію резонатора при вимові всіх звуків і перешкоду під час артикуляції приголосних звуків. Пасивні мовні органи є теж істотними для вимови звуків, оскільки вони окреслюють контури надгортанних порожнин і разом з активними органами беруть участь у творенні перешкоди, необхідної для артикуляції приголосних звуків.

Артикуляція звуків

Артикуляцією звуків є їх вимова, яка здійснюється завдяки роботі органів мовлення. Звуки мови, якою людина вільно володіє, вимовляються легко і точно. Це зумовлене тим, що рухами всіх органів мовлення керує мозок. Однак у артикуляції звуків свідомість участі не бере: людина не задумується, наприклад, вимовляючи слово урок, що треба спочатку витягнути губи вперед, а робить це автоматично.

Артикуляція (лат. articulatio — розчленування) — розташування органів апарату мовлення і зміна цього розташування в процесі вимови певного звука; утворення звуків мовлення за допомогою апарату мовлення.

Кожен звук артикулюється завдяки індивідуальній конфігурації органів мовлення та властивій лише йому зміні цієї конфігурації. Наприклад, щоб вимовити звук [д], потрібно напружити голосові зв’язки і піднебінну завісу, а передню частину спинки язика притиснути до верхніх зубів так, щоб отвір на шляху повітряного струменя був цілком перекритий. При цьому повітряний струмінь, що виходить з легенів, своїм тиском долає утворену в ротовій порожнині перешкоду, тобто прориває її, унаслідок чого утворюється характерне звучання [д] (тому цей звук за способом утворення належить до проривних).
Для артикуляції звука [т] необхідно так само розташувати органи мовлення, але не напружувати голосові зв’язки, тобто не задіювати їх до утворення звука. Тому звук [т] теж проривний, але на відміну від дзвінкого [д] він глухий. При артикуляції [н] розташування органів мовлення таке ж, як і при вимові [д], але піднебінна завіса вже частково розслаблена й відкриває отвір у носову порожнину, куди й виходить повітряний струмінь. Перешкода, утворена піднесенням передньої частини спинки язика до верхніх зубів, не розмикається протягом усього періоду вимови звука [н] (він називається носовим, або назалізованим, назальним).
Дослідження артикуляції звуків української мови дає змогу стверджувати, що активні органи мовлення можуть бути пасивними при вимові окремих звуків. Так, під час артикуляції [д] та [н] голосові зв’язки активні, а при творенні звука [т] вони пасивні; під час вимови [н] піднебінна завіса є активною, а при творенні [д] і [т] — пасивною.
Артикуляція звука складається з трьох фаз, або етапів:
1) приступ (екскурсія) — підготовка апарату мовлення до вимови звука;
2) витримка (експозиція) — вимова звука зі збереженням відповідного положення органів;
3) відступ (рекурсія) — закінчення вимови звука, при якому органи мовлення змінюють своє розташування для творення наступного звука або переходять у стан спокою.
Звуки мови окремо вимовляються лише в неприродних умовах, передусім при вивченні фонетики. У реальному мовленні вони представлені як мовленнєвий ланцюжок. Під час говоріння звуки слідують один за одним досить швидко, тому екскурсія наступного звука накладається на рекурсію, іноді навіть на витримку попереднього. Звуки зливаються в звуковий потік, окремі компоненти якого мають достатню артикуляційну окресленість, щоб виразити відповідний звук, але частину своїх артикуляційних ознак, наявних при окремій вимові звука, втрачають.
Так, під час вимови звукосполучень [тн], [дн] (тну, дно) від трьох фаз артикуляції проривних [т] і [д] залишається тільки екскурсія. Замість витримки, тобто прориву перешкоди, утвореної зімкненням передньої частини язика з верхніми зубами, відбувається раптове опущення піднебінної завіси, язичок (увуля) якої створює характерний ефект клацання. Воно відкриває отвір у носову порожнину, куди скеровується повітряний струмінь. Звуки [т], [д] зберігають лише свою екскурсію і в звукосполученнях [тл], [дл] (тло, длубати). Їх витримка не реалізується, замість неї стрімко відкривається отвір між боковою (лівою) частиною язика та щокою, куди проходить повітряний струмінь.
Накладання артикуляції притаманне усім звукам, що вимовляються один за одним у межах однієї більшої сегментної одиниці, передусім складу. Вирізаний з аудіозапису мовлення окремий звук люди, як правило, не впізнають, оскільки інформація про нього розподілена на часовому відрізку, що охоплює сусідні звуки.
Опанування артикуляції звуків відбувається у процесі засвоєння дитиною рідної мови.

Акустичні властивості звуків

Звуки мови, крім особливостей артикуляції, мають акустичні властивості, оскільки являють собою звукові коливання. Кожен звук відрізняється від іншого не лише артикуляцією, а й акустичною реалізацією.
До основних акустичних параметрів звука належать ритмічність/неритмічність, висота, сила, тривалість (довгота), тембр і формантна структура.
Ритмічність/неритмічність звука. Звукові коливання, які утворюють звук, можуть бути ритмічними, періодичними, за яких наступне коливання дорівнює попередньому. Ритмічні коливання утворюються вібрацією голосових зв’язок і називаються тонами. Існують і неритмічні, неперіодичні звукові коливання, за яких наступне коливання не дорівнює попередньому. Такі вібрації утворюються в надгортанних порожнинах під час подолання перешкоди повітряним струменем і називаються шумами. Чисто тональними звуками є голосні, а чисто шумними — глухі приголосні. Шум разом із тоном наявний при вимові дзвінких (переважає шум) та сонорних приголосних (переважає тон). Під час артикуляції тональних звуків їх висота майже не змінюється, а при вимові шумних — змінюється.
Висота звука. Вона зумовлена кількістю коливань за одиницю часу. Чим більша частота коливань, тим вищим є звук. Висота звуків вимірюється у герцах (1 Гц — одне повне коливання за секунду). Середній діапазон чоловічого голосу становить 85—200 Гц, а жіночого — 160—340 Гц. У процесі говоріння висота звука постійно змінюється, що зумовлює особливості інтонації.
Сила звука. Цей акустичний параметр визначається амплітудою, тобто розмахом, звукового коливання голосових зв’язок. Чим більший розмах коливання, тим інтенсивніший звук. Отже, чим голосніше людина говорить, тим більшою є сила звуків. Найвищий ступінь інтенсивності — крик. У межах фонетичного слова української мови найбільшу силу має наголошений звук. В одному акті мовлення різним звукам притаманна різна інтенсивність. Зокрема, голосний [а] вимовляється з більшою силою, ніж голосний [і]. Одиницею вимірювання сили звука є децибел (дБ).
Тривалість (довгота) звука. Вона визначається часом вимови звука і вимірюється у мілісекундах (мс) — тисячних долях секунди, або сигмах. В українській мові тривалість звука не має фонологічного навантаження, тому не належить до істотних ознак звуків. Загалом у мовленні однакового темпу наголошений голосний триваліший за ненаголошений, а серед звуків, що знаходяться в однаковій позиції, [і] є тривалішим за [а]. Серед приголосних української мови найвищу тривалість мають африкати ([Ш], [ц], [Ж], [ч], [Ш/] [ц/]), а найнижчу — [р].
Тембр звука. Цей акустичний параметр звука створює його специфіку, надає звукові притаманного лише йому забарвлення. Він, порівняно з іншими акустичними величинами, є найважливішим для розрізнення звуків мовлення на слух. Тембр відмінний у різних звуків, що залежить від додаткових тонів (утворюються внаслідок явища резонансу — посилення основного тону завдяки зміні форми та обсягу надгортанних порожнин) і шумів, які накладаються на основний тон, утворюваний голосовими зв’язками. До додаткових тонів і шумів, що утворюються у надгортанних порожнинах, додаються ще обертони (гармоніки), які виникають унаслідок коливання частин голосових зв’язок. Поєднання усіх цих звучань і утворює власну характеристику звука, яка у вимові різних людей є приблизно однаковою, а у різних звуків — завжди відмінною. У різних людей тембр неоднаковий. Це зумовлене тим, що їхні голосові зв’язки мають відмінний основний тон (і, відповідно, обертони). Оскільки тембр голосу в кожної людини індивідуальний, її можна впізнати за голосом.
Формантна структура звука. Вона охоплює окремі складники (спектр) звука. Формантна структура встановлюється за допомогою спеціальних приладів — спектрографів. Дослідження спектрів звуків свідчать, що вони включають кілька (до чотирьох) формант, або формантних зон, тобто груп частот звукових коливань. Кожна форманта є посиленням тієї з сукупності частот основного тону та його обертонів, яка відповідає власній частоті резонаторів — надгортанних порожнин. Форманти являють собою додаткові тони звука. Спектр, характер (і кількість) формантних зон кожного звука є різними. Український мовознавець Ніна Тоцька (нар. 1923), вивчаючи спектрограми українських голосних звуків, з’ясувала, що, наприклад, звук [а] має широку (тобто протяжну за своєю частотністю) суцільну формантну зону в межах 254—4060 Гц з найбільшою інтенсивністю в межах 806—1280 Гц, а звук [і] має дві виразні формантні зони: 202—508 Гц і 2030—4060 Гц, причому найбільша інтенсивність для кожної зони — 254 і 2030 Гц відповідно. Формантна структура звука визначає його якість, тобто загальну для всіх мовців ознаку звука, що відрізняє його в конкретній мові від інших звуків.
Кожен звук у зв’язку з наявністю акустичних параметрів є специфічним явищем, що дає змогу слухачам чітко розмежовувати різні звуки й ототожнювати однакові. Завдяки цьому звуки стали зручним засобом передавання інформації від мовця до слухача.

1.2. Класифікації звуків мови

Звуки мови, незважаючи на їх індивідуальність, мають певні спільні ознаки, що дає змогу групувати їх як в артикуляційному, так і в акустичному аспектах.

Голосні і приголосні звуки

Усі звуки української мови поділяють на голосні і приголосні. Основою такого розрізнення є функціональні, артикуляційні та акустичні ознаки звуків.
Функціональна специфіка голосних полягає в тому, що вони творять склади: кількість складів у слові зумовлена кількістю голосних звуків у ньому. Приголосні не виконують складотворчої функції, а лише входять до складів, прилягаючи до певного голосного.
Артикуляційна особливість голосних виявляється в тому, що вони творяться без долання перешкоди на шляху повітряного струменя. Вимова приголосних обов’язково супроводжується побудовою перешкоди у вигляді зімкнення або звуження голосового каналу, а також її доланням повітряним струменем, що виходить з легенів. Тому при артикуляції приголосних інтенсивність повітряного струменя вища, ніж під час вимови голосних. У зв’язку з необхідністю долати перешкоду м’язова напруга апарату мовлення при вимові приголосних є нерівномірною і скерована на закриття рота, а під час вимови голосних вона рівномірна і спрямована на розкриття рота.
Акустично голосні відрізняються від приголосних тим, що вони є чисто тональними, а в звучанні приголосних обов’язково наявний шум. Голосні звуки називають вокальними (лат. vocalis — голосний), а приголосні — консонантними (лат. consonantis — приголосний), або консонантами, використовуючи для узагальненого позначення голосних і приголосних скорочення — V і С відповідно. Сукупність голосних мови становить її вокалізм, а сукупність приголосних — консонантизм.
Для акустичної систематизації голосних і приголосних звуків застосовують такі розрізнювальні ознаки, як вокальність/невокальність і консонантність/неконсонантність. Відповідно до цих ознак голосні звуки є вокальними і неконсонантними, сонорні приголосні (у яких тон переважає над шумом) — вокальними і консонантними, а дзвінкі та глухі приголосні (у яких переважає шум або які творяться лише за допомогою шуму) — невокальними і консонантними. Таке впорядкування свідчить, що сонорні приголосні акустично ближчі до голосних звуків, ніж дзвінкі та глухі приголосні. В українській мові ця близькість виявляється, зокрема, у чергуванні сонорних приголосних [в], [й] з голосними [у], [і], пор.: була в хаті — був у хаті, батько й син — брат і сестра.
Опозиція голосних і приголосних звуків є оптимальною умовою побудови мовленнєвого ланцюжка. У більшості мов, у т. ч. й українській, приголосних значно більше, ніж голосних. Це спричинене фізіологічними спроможностями апарату мовлення, а також більшим мовним навантаженням приголосних порівняно з голосними.

Проблеми класифікування звуків

Класифікування звуків, тобто з’ясування специфіки кожного з них, поєднання їх у групи, вимагає розв’язання проблем як об’єктивного, так і суб’єктивного плану.
Існують дві об’єктивні проблеми класифікування звуків.
1. Відсутність у голосних і приголосних спільних артикуляційних ознак, які могли б стати основою єдиної класифікації всіх звуків мови. Тому доводиться окремо групувати приголосні і голосні звуки. Класифікація приголосних пов’язана із перешкодою, що утворюється на шляху повітряного струменя, — із її розташуванням (місце творення приголосних) та характером (спосіб творення приголосних). У класифікації голосних, при вимові яких ніяких перешкод у голосовому каналі не виникає, беруться до уваги ряд творення (передній, середній та задній) і ступінь розкриття ротового резонатора, тобто піднесення (виокремлюють, як правило, три, рідше чотири чи п’ять піднесень). З акустичної точки зору побудова єдиної класифікації звуків мови можлива, оскільки голосним і приголосним притаманні спільні акустичні ознаки (наявність тону і шуму). Однак задовільне акустичне групування звуків для жодної мови ще не розроблене.
2. Створення класифікації звуків у вигляді таблиці може охопити лише дві їх ознаки (розміщення в таблиці по вертикалі і горизонталі). Проте звуки мови мають більше ознак. Так, в українській мові голосні характеризуються такими ознаками, як ряд, піднесення, огубленість (лабіалізованість)/неогубленість (нелабіалізованість). Приголосним звукам української мови притаманні такі ознаки: місце і спосіб творення, дзвінкість/глухість, твердість/м’якість. Отже, теоретично класифікація українських голосних повинна бути тримірною, а класифікація приголосних — чотиримірною, що важко відобразити з допомогою двомірної таблиці.
Класифікування звуків мови ускладнене також наявністю двох суб’єктивних проблем.
1. Помилкове ототожнення звуків і фонем (звукових утворень, що мають у мові функціональне розрізнення) спричинює те, що класифікацію звуків мови іноді називають класифікацією фонем. Однак звуки і фонеми не тотожні. Так, в українській мові фонема <з> виражається звуками [з], [з/], [с], [с/], [ж], [ш] ([з] є основним її виявом, а інші звуки — додатковими виявами), які мусять належати до різних класифікаційних груп. Існує й теоретичне заперечення погляду на артикуляційну чи акустичну класифікацію звуків як на класифікацію фонем: фонема є величиною не артикуляційною чи акустичною, а функціональною, їй притаманні диференційні ознаки. Як правило, ознаки фонем мають акустичні чи артикуляційні позначення, але вони не тотожні відповідним ознакам звуків, оскільки існують винятково в парних протиставленнях. Зокрема, артикуляційні чи акустичні ознаки звуків можуть коливатися, мати різні ступені вияву. Фонематичним ознакам такі коливання не властиві: вони або є, або їх немає. Отже, основою побудови артикуляційної та акустичної класифікацій є звуки, а вже у звуках (і в їх класифікаціях) втілюються фонеми.
2. Існування спроб звести артикуляційні та акустичні ознаки звуків у єдину класифікацію. Це зумовлене частково термінологією, якою позначають основні класифікаційні ознаки приголосних звуків. Місце творення і спосіб творення вказують на артикуляцію. Глухість/дзвінкість, твердість/м’якість відображають акустичне сприйняття, артикуляційно ж ці ознаки характеризуються інакше. Глухість і дзвінкість вказують відповідно на розслабленість і напруженість голосових зв’язок; м’якість порівняно з твердістю артикуляційно являє собою додаткове зсунення язика до середнього піднебіння. У класифікаціях, побудованих на артикуляційних ознаках, з’являються додаткові клітини з акустичним групуванням приголосних: шумні та сонорні (сонанти, тонально-шумні). Щоб витримати це акустичне групування, доводиться розривати єдині з артикуляційного погляду групи, передусім щілинні приголосні, оскільки за способом творення і шумні, і сонорні можуть бути щілинними. Тому не можна поєднувати те, що ґрунтується на різних принципах групування, і питання про артикуляційну та акустичну класифікації звуків необхідно розглядати окремо.
Отже, артикуляційна класифікація повинна створюватися окремо для голосних і приголосних звуків. Акустична класифікація може охоплювати і голосні, і приголосні, оскільки для слухача важливим є сприйняття звука, а не спосіб чи місце його творення.