Опис

Це перший в Україні підручник, у якому систематизовано викладено історію світової лінгвофілософської думки, запропоновано авторське розуміння сутності філософії мови, її найважливіших категорій, взаємозв’язків з іншими гуманітарними науками, що досліджують мову, проаналізовано лінгвофілософські ідеї видатних філософів, мовознавців, теологів, а також різні напрями філософії мови.

Адресований студентам, магістрантам філософського і філологічного факультетів, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться розвитком лінгвофілософських ідей і теоретичного мовознавства.

Зміст

1. Філософія і мова

Мова, модуси її існування і функції. Наука про мову наприкінці ХХ — на початку ХХI ст.
Образи мови в науці наприкінці ХIХ — на початку ХХI ст.
Мова як об’єкт філософських досліджень
Сутність філософії мови. Представлення сутності мови у науково зорієнтованій філософії мови
Типологія підходів до філософії мови
Філософія мови і інші напрями дослідження мови, що спираються на філософію
Філософія мови як навчальна дисципліна. Основні поняття і категорії філософії мови

2. Лінгвофілософський підхід до мови

2.1. Гумбольдтіанство як вияв антропоцентричного підходу до мови
Лінгвофілософська концепція Вільгельма фон Гумбольдта
Ідеї В. фон Гумбольдта в Україні
2.2. Неогумбольдтіанство як напрям у лінгвофілософії
Загальна характеристика неогумбольдтіанства
Неогумбольдтіанство у США. Філософські основи теорії мовної відносності
Неогумбольдтіанство в Європі. Лінгвофілософська концепція Й. Л. Вайсгербера
2.3. Структуралізм у філософії мови
Передумови виникнення і спільні ознаки лінгвістичного структуралізму
Лінгвофілософська концепція Ф. де Сосюра і її вплив на зародження структуралізму
Найвідоміші школи лінгвістичного структуралізму
2.4. Постструктуралізм і постмодернізм у філософії мови
2.5. Генеративізм у мовознавстві. Лінгвофілософська концепція Н. Хомського

3. Філософський підхід до мови

3.1. Виникнення філософії мови як науки. Перші лінгвофілософські ідеї
Лінгвофілософські ідеї Давнього Сходу
Лінгвофілософські ідеї у Давній Греції
Аспекти філософії мови у стоїків
Лінгвофілософські ідеї в епоху Середньовіччя
Емпіризм і раціоналізм у філософії мови ХVІІ—ХVІІІ ст.
Лінгвофілософські ідеї граматики Пор-Рояля
3.2. Неокантіанство і філософія мови
Загальні засади неокантіанства
Теоретичні засади філософської концепції Е. Касірера
Мова в системі пізнання
3.3. Логіко-семантична програма аналізу мови
Зародження аналітичної філософії. Основи філософії логічного аналізу мови
Логічний позитивізм
Проблеми філософії лінгвістичного аналізу (лінгвістичної філософії)
Вчення про мовні ігри і контекстний характер значення
Тенденції розвитку лінгвофілософських ідей у межах аналітичної філософії другої половини ХХ ст.
Семантичні (референційні) концепції мови
Загальна характеристика прагматичних концепцій мови
3.4. Герменевтичний підхід до мови
Загальна характеристика герменевтики
Герменевтична концепція мови М. Гайдеґґера
Філософія мови Г.-Г. Гадамера
3.5. Феноменологічний і екзистенційно-феноменологічний підходи до мови
Загальні ознаки феноменологічного підходу до мови
Вчення Е. Гуссерля про мову
Лінгвофілософські ідеї М. Мерло-Понті
3.6. Комунікативна (дискурсивна) філософія і мова
Сутність і основні поняття комунікативної філософії
Теоретичні аспекти концепції ідеальної комунікації, пов’язані з мовою
3.7. Теоантропокосмічна теорія мови
Виникнення теоантропокосмічної концепції мови
Загальна характеристика концепції мови в теоантропологізмі
Лінгвофілософська концепція О. Лосєва
Синергетична сутність мови в концепції П. Флоренського
Енергетична концепція сутності мови К. Кастанеди
Сучасні аспекти теоантропокосмічної теорії мови
3.8. Філософська критика природної мови

4. Розвиток лінгво-філософських ідей в Україні

4.1. Особливості лінгвофілософської думки східних слов’ян
4.2. Розвиток лінгвофілософської думки в Україні в Х — середині ХVІ ст.
Лінгвістична ситуація в Київській Русі після прийняття християнства
4.3. Реконструкція лінгвофілософських ідей у межах синкретичного середньовічного знання
Слово як знак. Символізм слова
Логічно-лінгвістичні ідеї
Специфіка давньоруської екзегези
4.4. Філософія мови в XVIII ст. Лінгвофілософська концепція Г. Сковороди
4.5. Філософія мови у XIX ст. Лінгвофілософська концепція О. Потебні
4.6. Лінгвофілософська концепція Д. Овсянико-Куликовського
4.7. Тенденції розвитку сучасної української філософії мови

Короткий термінологічний словник
Література

Уривок із підручника (“Філософія мови. Історія лінгвофілософських учень” Бацевич Ф. С.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Філософія і мова

Внаслідок багатовікових взаємозв’язків лінгвістичної й філософської думки сформувався один із напрямів досліджень ХХ ст. — філософія мови. Вона стала невід’ємною складовою майже всіх філософських і лінгвістичних концепцій сьогодення. Однак, на думку багатьох філософів, історія філософії мови існує у вигляді розрізнених, а часто й несумісних один з одним роздумів з цього приводу.

Мова, модуси її існування і функції. Наука про мову наприкінці ХХ — на початку ХХI ст.

Слово «мова» в мовленні сучасних людей (усному, писемному, друкованому) має широкий спектр значень. Воно охоплює людську мову, мову Творця, ангельську мову, природну мову, штучну мову, мову тварин, мову рослин, мову природи, мову мистецтва (наприклад, танцю, живопису, скульптури тощо), мову жестів, мову науки, або метамову (наприклад, філософії, фізики, хімії, лінгвістики та ін.). Часто можна почути про мову очей, мову рук, мову парфумів, мову закоханих, мову квітів, мову образів, мову символів тощо. У цих випадках слово «мова» вживається у переносному (метафоричному) значенні. Первісним і основним його змістом є природна людська мова — засіб щоденного спілкування людей.
Поняття «мова» є загальним і водночас слугує реальним фоном для виявлення різних «образів мови» в науці і закономірностей їх зміни у ХХ ст. (академік Ю. Степанов).

Мова — 1) людська мова взагалі, мова як певний клас знакових систем; 2) етнічна, або «ідіоетнічна», мова — конкретна реально існуюча знакова система, що використовується в певному соціумі, в певний час і на певній території.

Мова в першому значенні є абстрактним уявленням про єдину людську мову, в якій зосереджені універсальні ознаки всіх конкретних мов. Конкретні мови є численними реалізаціями властивостей мови взагалі (семіотичної системи, що виникла природно і має соціальне призначення, тобто існує не для окремого індивіда, а для певного соціуму). На цю знакову систему накладені обмеження, пов’язані з її функціями і субстанціональним (звуковим) матеріалом.
Мова в значенні найважливішого засобу людського спілкування має різні модуси свого існування. Швейцарський лінгвіст Фердінанд де Сосюр (1857—1913) виділив два модуси існування явищ мови: власне мову — потенційну систему об’єктивно існуючих, соціально закріплених знаків, які співвідносять поняттєвий зміст і типове звучання, а також систему правил їх сполучуваності й уживання, і мовлення — конкретну реалізацію одиниць і категорій мови; говоріння, яке має плин у часі й звукову, писемну або внутрішню форму вияву. Під мовленням розуміють як власне процес говоріння (писання, обдумування), так і його результат (дискурси, тексти, їхні частини тощо), які фіксуються пам’яттю або на письмі. Мова і мовлення утворюють єдиний феномен людської мови. Мовлення є реалізацією мовного коду; воно вводить мову в контекст уживання. Ці два поняття нерозривні.
Поняття мови і мовлення виявилися найважливішими поняттями лінгвістики протягом першої половини ХХ ст. Однак рух гуманітарної думки другої половини ХХ — початку ХХI ст. засвідчив, що категорії мови і мовлення є недостатніми для розуміння сутності мови як найважливішого засобу людського спілкування. Саме тоді було виокремлено таке важливе поняття як комунікація (лат. communico — спілкуюсь з кимось) — незмінна основа свідомості людей, пізнання, суспільного буття загалом тощо. Людина не може існувати поза комунікацією, бо її сутність значною мірою виявляється у спілкуванні з подібними собі. І в цьому аспекті людину розглядають як продукт і результат її спілкування з іншими людьми, тобто як інтерсуб’єктивне створіння.
Одним з найперспективніших і динамічних розділів у психології є психологія міжособистісного спілкування. У філософії активно стверджується думка, що комунікація — універсальне надбання людства й універсальна реальність суспільного існування. Жодна суспільна загальнозначуща справа неможлива поза її колективним (комунікативним, опосередкованим, публічним) визнанням, тобто поза суспільною легітимізацією. На думку багатьох філософів, відбувається зародження комунікативної (дискурсивної) етики, політики, теорії та практики господарства, суспільства і навіть комунікативної філософії.
У мовознавстві жоден опис мови не може вважатися завершеним, якщо він не містить певних аспектів мовної діяльності, яка реалізується за допомогою цієї мови. В межах системно-структурної парадигми, закладеної працями Ф. де Сосюра, що значною мірою ізолювала вивчення мови від учасників спілкування та умов її функціонування, ці проблеми не могли бути вирішені. Виникла потреба розширення меж досліджень, переходу від внутрішньосистемного аналізу до вивчення мови у зв’язку з її носіями, середовищем функціонування.
Отже, поряд із звичними для лінгвістики ХХ ст. двома сосюрівськими виявами (модусами) мови — мовою і мовленням, існує третій — комунікація, яка має свої одиниці й категорії: дискурс, мовленнєвий жанр і мовленнєвий акт.
Класифікаційною одиницею наукового знання є проблемна ситуація, найважливіші чинники якої — розуміння сутності й природи досліджуваного об’єкта, його внутрішньої організації, зовнішніх зв’язків, а також відповідні цьому розумінню підходи (методи) дослідження. Основною ознакою проблемної ситуації в лінгвістиці другої половини ХХ — початку ХХІ ст. вважають динамізацію мови як об’єкта дослідження та антропоцентричне її сприйняття й вивчення. Рух ідей у межах кожної проблемної ситуації насамперед пов’язаний із динамікою розуміння сутності й природи об’єкта дослідження. Є всі підстави стверджувати про певний паралелізм (повторюваність, наслідування) загального напряму розвитку лінгвістичних ідей і розвитку лінгвофілософської (і філософської) думки.
Наприкінці 50-х — у середині 70-х років ХХ ст. у філософії відбувся помітний поворот до вивчення живих мов, підвалини якого були закладені ще в працях Б. Рассела 20—40-х років ХХ ст., учених Віденського філософського гуртка (М. Шлік, О. Нейрат, ранній Р. Карнап), а також Л. Вітгеншейна, Дж.-Е. Мура, А. Айєра та ін. Він мав своїм наслідком зростання уваги філософів до фактів уживання мови в різних контекстах, прагматики мовлення тощо. Саме цей лінгвістично орієнтований напрям аналітичних досліджень отримав назву лінгвістичної (франц. linguistigue — наука про мову) філософії і багатьма лінгвістами ототожнюється з філософією мови загалом.
Водночас у надрах аналітичної філософії визрівають ідеї поєднання вивчення механізмів живої природної мови із когнітивними (лат. cognition — пізнання) (насамперед свідомісно-інтенціональними) аспектами людини-що-розмовляє, носія конкретних мовних картин світу, зафіксованих у багатовіковій історії розвитку конкретних ідіоетнічних (грец. idios — власний, особливий і ethnikos — народний) мов. Уже на початку 80-х років ХХ ст. вчені стверджували про те, що в межах аналітичної філософії набирає силу тенденція руху думки від філософії мови (обмеженої лише мовою і мовленням) до філософії свідомості. На передній план лінгвофілософських досліджень виходять проблеми вивчення «чужої свідомості», природи інтенціональних станів, конвенціональних основ значення і спілкування, ситуацій і установок, фактів, раціональної теорії аргументації та рішень тощо.
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років зароджується, а в середині 90-х років ХХ ст. починає домінувати комунікативна (дискурсивна) парадигма, котра, на думку деяких філософів, репрезентує методологічний поворот від класичної парадигми філософії свідомості до посткласичної парадигми філософії комунікації. Ідеї філософії комунікації були закладені в практичній філософії, презентованій працями К.-О. Апеля, Ю. Габермаса, Д. Бьолера, В. Кульмана, П. Ульріха, М. Ріделя та ін., і мали своїми витоками філософські концепції Ф. Ебнера, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра, К. Ясперса та інших мислителів. Саме в комунікації як дискурсі, де виявляється практичний розум («здоровий глузд») людини, індивіди можуть спільно обговорювати, обґрунтовувати та інституювати різноманітні норми та цінності співжиття, досягати взаєморозуміння. Отже, мовленнєво-комунікативна діяльність є конститутивною і щодо цілераціональної діяльності, і щодо пізнання об’єктивного світу. Одним із головних завдань філософії є дослідження «універсальної прагматики», тобто глибинних умов можливості мовного спілкування, виявлення загальних норм, що формують підвалини комунікативних практик.
У 60—70-х роках ХХ ст. вчені звернулися до прагматичних (соціально-психологічних, контекстних та ситуативних) чинників уживання мови. Лінгвістична прагматика керується принципами динамічного підходу до мови, методологічною основою якого є ідея діяльності; розглядає питання, пов’язані з динамічною теорією тексту, зародженням дискурсивного аналізу і теорії дискурсу загалом, комунікативним синтаксисом, теорією й типологією мовлення, теорією функціональних стилів, соціо- і психолінгвістикою та іншими напрямами досліджень. Сама ж лінгвістична прагматика охоплює комплекс проблем, пов’язаних із суб’єктом і адресатом мовлення, співвідношеннями між учасниками спілкування, специфікою каналів комунікації, зворотнім зв’язком та іншими аспектами міжособистісного, групового і масового спілкування.
Паралельно з розвитком прагмалінгвістики зароджувалися ідеї когнітивного (пізнавального) підходу до вивчення мови, який став домінуючим у науці про мову на початку 80-х років ХХ ст. Когнітивна лінгвістика вивчає проблеми мови як загального когнітивного механізму репрезентації та трансформування найрізноманітнішої інформації з використанням специфічних (мовних) знаків. При цьому функціонування мови розглядалося як різновид когнітивної діяльності. Когнітивна лінгвістика тісно пов’язана з когнітивною психологією, теорією штучного інтелекту, породження і сприйняття мовлення, а також із різними типами семантик (прототиповою, концептуальною, фреймовою та ін.) та граматик (відмінковою, когнітивною, породжувальною, конструкційною тощо), семіотикою та іншими науковими напрямами.
Деякі дослідники вважають, що в діахронному (генетичному) аспекті комунікативна функція передує не лише когнітивній, а й власне символічній як усвідомленому обміну знаковими системами у людському суспільстві. З синхронної точки зору, символічна функція мови є основою комунікації; мовні символи виконують комунікативну й когнітивну функції.
Із середини 80-х ХХ ст. спостерігалося посилення впливу принципів і методів функціонально-комунікативних досліджень на теоретичні засади лінгвокогнітивізму, з яким пов’язувався дискурсивний переворот. У когнітивістиці були започатковані дослідження ролі особистісних знань про реальні або уявні ситуації в процесі породження чи розуміння мовлення. Вони спиралися на концепцію, згідно з якою люди, слухаючи або читаючи дискурс
(франц. discourse — промова, виступ і явище, що інтегрує складні зв’язки між власне мовою, способами мислення і чинниками інтерпретації), не лише конструюють його смисл у вигляді бази тексту, а й створюють або здобувають із пам’яті модель, яка репрезентує те, що вони думають стосовно ситуації, якій присвячено дискурс. Ця ідея поглиблено опрацьовувалась ученими в 90-х роках ХХ ст. Виникло поняття «друга когнітивна революція», пов’язане з дискурсивним переворотом, а когнітивна теорія дискурсу сприймалася як можлива модель опису ментально опрацьованого інформаційного простору людського спілкування (комунікації) загалом. Інтерпретативний аналіз дискурсу допоміг подолати обмеженість «чистого» когнітивного підходу до мови і претендував на роль «когнітивного інструмента» вивчення живої комунікації особистостей. Він розглядає не лише індивідуально-психологічні, а й соціальні чинники комунікації як організованої діяльності, взаємодії, враховує когнітивні чинники установок, пам’яті, емоцій, знань, вірувань, оцінок тощо.
Дослідження останніх років засвідчують, що багато хто з учених надає перевагу комунікативній функції. На їх думку, комунікація є і функцією, і субстанцією мови, оскільки призначення самої системи засобів мови є комунікацією. Комунікативний аспект мови — єдиний у кінцевому підсумку аспект розгляду мови, його суттєва й унікальна характеристика, яка поряд з основною функцією набуває властивостей внутрішнього (семантичного) і зовнішнього (звукового) характеру.
Отже, наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. комунікативна лінгвістика (у її дискурсивному варіанті) виходить на передній план мовознавчих досліджень, виступаючи чинником синтезування ідей когнітивної лінгвістики, психо- і нейролінгвістики, етнолінгвістики та інших напрямів досліджень природної людської мови. На початку ХХI ст. лінгвістика вже розглядається як розвинута наука зі своєю багатою історією, розгалуженою системою внутрішніх і зовнішніх зв’язків, окресленими предметом і об’єктом досліджень. Спостерігається лінгвістичний експансіонізм (лат. expansio — розширення, поширення) ідей, сформульованих у лінгвістиці, в такі науки, як психологія і філософія, логіка і теорія пізнання, нейрологія, когітологія та ін. Дані про мову, отримані за межами лінгвістики, впливають на лінгвістичний аналіз; стають помітнішими активні інтегративно-диференційні процеси в лінгвістиці і культурі (побудова, розгортання та проектування нових дисциплін і напрямів, таких як соціолінгвістика, етнолінгвістика, психолінгвістика, лінгвогносеологія, лінгвокогнітологія, лінгвокультурологія та ін.); інтенсифікуються контакти лінгвістики з іншими сферами знання й духовної діяльності людини. Усе це сприяє посиленню ролі внутрішньолінгвістичної рефлексії в науці про мову.