Опис

Свого часу Іван Франко переконував, що збірка «Зів’яле листя» написана під емоційним впливом від прочитання щоденника самогубця, який не зміг пережити нещасливе кохання. Чи можна було вірити Франкові, що до написання інтимних поезій, які спровокували гострі літературні суперечки, непорозуміння між ним і критикою, причетні чужі переживання, а не його особисті? Хто та незнайомка, яку покохав ліричний герой і взаємності якої не знайшов? Ім’я її так і не було відкрито — Франко вмів зберігати таємниці.
Після його смерті одні претендентки на титул героїні збірки зголошувалися з власної волі, інших називали дослідники. Та всі розуміли, що то були не вони. А на неї ніхто не міг і подумати…
У повісті-есе «Твого ім’я не вимовлю ніколи» Роман Горак переконує, що все-таки то була Вона.

Зміст

Резонанс

Людмила Скорина: Біографічний триптих «Академії». Частина ІІ. Зів’яле листя: І знову про таємниці Івана Франка

Уривок із книги (“Твого ім’я не вимовлю ніколи. Повість-есе про Івана Франка” Горак Роман) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1.
Своє сімдесятиліття Уляна Кравченко відсвяткувала доволі скромно в родинному колі, яке було не таке вже й мале, і розпочала, як казала всім, свій сімдесят перший рік. «Широка ж українська освічена суспільність, — скаржився у 19-му номері «Жіночої долі» за 1930 р. Дмитро Николишин, — як це в нас буває, нічого про те не знала і залишила без уваги такий рідкий у нас ювілей: 70-ліття письменниці, з яких 50 літ перейшло на громадській і літературній роботі».
Українська суспільність почулась діткнутою таким несправедливим докором професора Перемишльської державної гімназії Дмитра Николишина. Як це нічого не знала? Як це могла забути, що нашій славній письменниці і емансипантці вже минуло сімдесят? Нічого подібного. Вона все пам’ятає, але в тому році з ювілеями та «усіма заслуговуючими на увагу датами» просто була біда. Бо ще не встиг відсвяткуватися ювілей покійної Наталії Кобринської, піонерки жіночого руху в Галичині, як підійшов ювілей «емансипантки і письменниці» Ольги Кобилянської. Ці торжества так розтягнулись, що вже на Уляну Кравченко не вистачало ні сил, ні, головне, коштів. Шановна ювілярка ще була при доброму здоров’ї, а тому могла потерпіти, поки суспільність «трохи перепічне», а потім з характерними для себе запопадливістю та енергією візьметься за роботу, щоб ніхто не посмів казати, ніби Галичина не вміє вшановувати своїх героїв, борців і ратоборок. Припізнені ювілейні торжества, як і слід було чекати, розпочалися у Перемишлі, де мешкала письменниця, а відтак перекинулись у Львів. Правда, тут, у столиці краю, торжества, на думку жіночої преси, отримали дещо небажаний характер. Менше за все на них ішлося про заслуги письменниці на «незораному перелозі» української літератури, все зводилося до проголошення короткого реферату про життя соленізантки, після чого розпочалась «смислова» частина, так званий комерс, на якому добре і довго пили за здоров’я «нашої незрівнянно славної писательки». Таке «поступування» львів’ян перемишльське товариство схвалити аж ніяк не могло.
Звинуватити Перемишль у чомусь подібному було б великим гріхом. Сюди на восьме травня з’їхались найвідоміші жінки майже з усіх куточків Галичини, щоб гідно, як писала тодішня преса, вшанувати одну з найбільш заслужених з-поміж себе і «вповні віддати їй належне», на що заслужила вона своєю 50-літньою невсипущою громадською та літературною працею.
Центром торжеств стали Народний дім та хата письменниці, куди «через брак місць» не так просто було потрапити. Уляна Кравченко, як виявилось, мало в чому змінилась: кого не хотіла бачити, того до себе й не запрошувала.
Від імені галицького жіноцтва її гарною промовою привітала Ольга Ціпановська, про яку в ті часи знав майже кожен освічений українець, а сьогодні доводиться пояснювати, що була вона не тільки професором приватної жіночої гімназії у Перемишлі, письменницею, меценаткою української молоді, а й відомою громадською діячкою, яку глибоко і по-справжньому поважали. Промову Ольги Ціпановської преса обіцяла опублікувати в одному з найближчих номерів, але свого слова не дотримала, ну а громадськості не залишалось нічого іншого, як обурюватись за таку нечемність часописів. Шановну ювілярку, або як тоді було загальноприйнято писати і говорити — ювілятку, привітали учні та викладачі всіх українських шкіл у Перемишлі, а було їх на той час аж дві: школа імені Маркіяна Шашкевича та школа Святого Миколая з бурсою. Вітали Уляну Кравченко її ж віршами або власними. Професор гімназії Павло Волянський, стараннями якого пізніше вийшло багато творів Уляни Кравченко, доповів зібраним про «молодечі літа» письменниці, які назвав «загалом важкими», та дорогу, якою шановна ювілярка йшла довго і вперто, щоб дочекатись такого красного і величавого, хоч трохи і припізненого, ювілею.
Промова пана Волянського всіх схвилювала, навіть ювілярку. Після цієї промови під оплески залу було зачитано привітальні телеграми Уляні Кравченко від багатьох товариств, часописів, установ та «простих приватних» осіб.
Як би там не нарікала перемишльська громада на Львів, але й вона без комерсу обійтись не змогла. Правда, розпочався він не відразу з проголошенням тостів за здоров’я шановної ювілярки, а з промови Дмитра Николишина, котрий ще недавно допікав «освіченій суспільності» за неувагу до особи Уляни Кравченко і, зокрема, до її ювілеїв. Сьогодні він сипав шановній ювілярці комплімент за компліментом. Називав її то Прометеєм, який у богів украв вогонь і приніс людям, щоби не гибіли в темряві, то Великою піонеркою, яка «взяла собі за труд» вести за собою ще непросвітлене і здебільшого темне галицьке жіноцтво до вершин людської гуманності та освіти. Про те, чи вдалось це Уляні Кравченко, пан Николишин не казав.
Після цієї промови зі словами подяки до зібрання звернулась сама ювілярка. «Говорила, — звітували газети, — много і красно», промова, як писала, зокрема, «Жіноча доля», «плила з її уст чарівною струєю». Газети також обіцяли опублікувати її в найближчім номері, але швидко про цю обіцянку забули, за винятком хіба «Жіночої долі».
Цей часопис, починаючи з 12-го числа, з номера в номер друкував не тільки докладні звіти про заходи з нагоди ювілею Уляни Кравченко в Перемишлі, а й, як годиться популярному виданню, публікував нові і старі поезії самої ювілярки, а також вірші, присвячені їй. Зворушена тими віршами та увагою до своєї особи Уляна Кравченко вважала за необхідне виступити на сторінках цього жіночого часопису з подякою за пережиті хвилини радості та втіхи. Запевняла, що їх не забуде поки її віку. «Жіноча доля», зі свого боку, опублікувала багато фотографій ювілярки різних років, починаючи з «молодечих літ».
Дякуючи громадянству за увагу, що була їй «принаділена», Уляна Кравченко вважала за потрібне сказати йому, що дорога, якою вона йшла до своїх жнив, була справді страшною, самотньою, тернистою і небезпечною, але це не повинно застрашувати теперішню молодь робити те, що колись робила вона: до останнього віддиху служити свому народові, як служило її покоління, з якого багато хто не дочекався таких урочистостей і пишних ювілеїв, як вона…
Почувала вона себе втомленою і чомусь невдоволеною. Все її дратувало і виводило з рівноваги. Публіка списувала все це на рахунок того, що всі творчі люди такі, а гарними вони виглядають тільки на ювілеях, домашні спихали таку поведінку на вік і перевтому, зумовлену отими ювілейними торжествами.
На ювілей до Перемишля «Жіноча доля» відделегувала головного редактора Олену Кисілевську, а також Ольгу Дучимінську, яку не можна було назвати «сотрудником» часопису. Вона працювала, точніше допрацьовувала до свого вчительського стажу в селі Тяпче біля Долини, віддавна дописувала до різних газет та журналів, ще за австрійських часів випустила збірку віршів і мала опінію ерудованої та освіченої людини. Олена Кисілевська вже давно накинула на неї оком і тільки чекала того моменту, коли Ольга Дучимінська вийде на емеритуру, щоб узяти її до свого часопису і доручити їй вести в ньому відділ листів і критики.
Ольгу Дучимінську не потрібно було вмовляти поїхати на ювілей. Вона сама цього хотіла. Мала потребу особисто подякувати Уляні Кравченко за теплі слова про свою скромну письменницьку працю, зокрема про збірку «Китиця незабудків», а також вияснити для себе одну делікатну справу, яка мучила її віддавна.
Ця справа була пов’язана з Наталією Кобринською, з якою Ольга Дучимінська приятелювала, була для неї майже особистим секретарем, а по її смерті стала розпорядницею її заповіту. Ольга Дучимінська ніяк не змогла збагнути, чому її патронка постійно, коли тільки заходило про теперішню ювілярку, кривилась, називала її не інакше, як «та вчителька», і намагалась припинити будь-яку розмову про неї. Часом робила це настільки неделікатно, а то й просто грубо, що Ольга Дучимінська не могла надивуватись їй і не знала, чим це пояснити. Сама ж вона про Уляну Кравченко була щонайкращої думки, шанувала її талант, працю і скромність.
На той час Ольга Дучимінська задумала написати книжку про саму Наталію Кобринську, про початки жіночого руху в Галичині та про перше жіноче видання — альманах «Перший вінок». Вважала великим гріхом не зробити цього, бо майже з усіма авторками альманаху була особисто знайома, листувалася з ними, з багатьма дружила. Зібрала вона цікаві спогади, які так не вдалось опублікувати ні тоді, ні пізніше — сімдесятилітню Ольгу Дучимінську загнали на Північ будувати аеродром, а потім валити ліс у Сибіру. Певний час гадала, що ще не все зібрано, не все до кінця зрозуміло, а крім того, має ще час. Правда, книжку про Наталію Кобринську Ольга Дучимінська встигла випустити, про «Перший вінок» — ні.
Не мала Ольга якихось особливих клопотів з тим, як привітати ювілярку і подякувати їй за все. За те, що такою є в нашій літературі, за гарні слова про неї, Ольгу Дучимінську. Промову підготувала давно і знала її напам’ять. Клопіт був у іншому. Ювілярці годилось би подарувати квіти, але зробити це, а точніше вибрати їх для Уляни Кравченко, було не так просто. Всі знали, що ювілярка кохається у квітах і вони для неї не «просто хабаз», а своєрідна духовна візитна карточка того, хто дарує, і своєрідна безмовна промова до того, кому ці квіти даруються. Про цю делікатну обставину з квітами Ольга Дучимінська була попереджена не тільки організаторками ювілейних торжеств та шефом Оленою Кисілевською, а й Лідією Бурачинською, тодішнім редактором дуже популярного жіночого часопису «Нова хата», з якою дружила. Та й ювілярка, мов на зло, ще задовго до свого «ліття» розпочала публікувати по різних журналах не то новели, не то статті чи оповідання про квіти. Кожна квітка в тих статтях-новелах несла якісь спогади з життя письменниці, була символом і надприродною таємницею, пізнати яку дається не кожному. Дехто, як це часто буває, підсміювався над отим і називав Уляну Кравченко квітковим ворожбитом та квітковим астрологом. Однак вона на такі підсміювання не звертала уваги і мала намір видрукувати свої квіткові оповідання окремою книжкою. Лідія Бурачинська радила їй не робити цього, а краще написати спогади про пережите, які б, на її думку, мали велику пізнавальну вартість і принесли письменниці безумовний успіх. Уляна Кравченко всілякі поради, в тому числі й Лідії Бурачинської, пропускала повз вуха і продовжувала писати новели-статті про квіти, любов, містику і щось незбагненне.
«Це, може, недобре, — писала вона Лідії Бурачинській 10 квітня 1930 року, — що мішаю зміст і фахові відомості про квіти, і краще було в збірці лишити тільки оповідання, а проче хіба в замітках кінцевих пані напишуть».
Лідія Бурачинська, звичайно, написала свою думку про те, що зробити з тими квітами. Оповіді про них видались їй дуже цікавими і розумними, але не радила їх друкувати в такому часописі як «Нова хата». Як-не-як журнал призначений для домашніх господинь, котрі шукають у ньому поради, як вивести з шаф міль, замаринувати «найдешевшим способом» шинку, позбутись кротовини на городі або як дешево й гарно пошити собі вечірню візитову сукню…
Тому Лідія Бурачинська радила ті «квіти» друкувати в якихось інших, вишуканіших журналах. Крім того, одні оповідання радила друкувати під весну, інші — під зиму, залежно від того, про що в них ідеться. Уляна Кравченко на ті поради зважала, проте від послуг «Нової хати» не мала наміру відмовитись. «Тішитись буду, — писала Лідії Бурачинській, — коли ще і “Гвоздик” буде поміщений в “Н(овій) х(аті)”. Справді, оповідання надається до зими, але то все одно, добре було би, щоб порозділювати на два числа». Хотіла, щоб початок оповідання надрукували десь тепер, а кінець — під зиму. Переконувала вперту редакторку, що в тих оповіданнях про квіти не стільки «йдеться» про самі квіти та їх «арому», тобто аромат, а про щось інше. Вони є наскрізь автобіографічні і читачкам розкажуть про їх автора набагато більше, ніж звичайна біографія та спогади, котрі так настирливо домагається від неї пані редакторка. Зрештою, щоб дійти якогось консенсусу, потрібно обом в дечому поступитись. «“Дідик”, — погоджувалась Уляна Кравченко, — може, для Н(ової) Х(ати) надто націоналістичний, а “Омела” неясна… Ці оповідання поміщу де, але аж під зиму або, може, зачекають до збірки про квіти».
Пішла на компроміс і «Нова хата». Вона надрукувала декілька оповідань про квіти, але за умови, що в цьому журналі будуть надруковані і спогади Уляни Кравченко про її «молодечі літа» та вчителювання, знайомство з Франком. Та через деякий час Уляна Кравченко повідомила Лідію Бурачинську, що ніяких спогадів та «автобіографій» для журналу писати не буде, бо її «все ще більше цікавить теперішність і майбутність», ніж пережите. «Я до минулого не вертаю», — заявила вона.
Лідія Бурачинська почулась ображеною, а «Нова хата» перестала видавати «квіти» Уляни Кравченко. Правда, після ювілею ці «квіти» почали друкувати інші видання. У травні 1931 року «Фіалка» вийшла в «Неділі», додатку до газети «Діло», а листопадовий номер «Літературно-наукового вісника» за той же рік опублікував «Senecio nemorensis», тобто «Дідика», який видався Уляні Кравченко надто «націоналістичним». Наступного року він надрукував «Hedera Helix», тобто «Плющ», який ще в старі часи називали «розпілем» або «блющем». У січні 1932 року «Час» випустив у світ «неясну» для «Нової хати» «Омелу» під назвою «Вінок омели». Решту оповідань, зокрема «Гвоздик», так ніде й не вдалось опублікувати, хоч Уляні Кравченко дуже хотілось, щоб воно побачило світ саме в «Новій хаті». Намагалася вже вкотре переконати Лідію Бурачинську в тому, що «Гвоздик» є автобіографічним оповіданням, а вона, Уляна Кравченко, колись Юлія Шнайдер, ще й досі зберігає зворушливі листи «цего Гвоздика», на яких залишаються незатертими «зауваги Франка, що є доказом, що Франко, пишучи “Зів’яле листя”, користав з тих листів».