Психологічні джерела виховної майстерності (“Академвидав”)

Бех І. Д.

Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2009
Обсяг – 248 стор.
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Повноцінна самореалізація підростаючої особистості можлива за умови виховання у неї почуття гідності як провідної цінності, що допомагає їй несуперечливо долучитися до культури духовності. Тому у педагогічній практиці непересічну роль для педагога відіграють знання глибинних емоційних процесів, на основі яких формується морально-духовна структура особистості, системи особистісних закономірностей, використання яких дає змогу якісно змінити сучасний виховний процес. Зразком такого підходу до побудови процесу виховання слугує інноваційна технологія педагогічного умовляння, зорієнтована на оптимальну реалізацію розвивального потенціалу вихованця. На таких аспектах виховного процесу акцентує автор навчального посібника.
Адресований студентам вищих навчальних закладів, вчителям, класним керівникам, методистам виховної роботи, усім, хто займається виховними процесами.

Зміст

1. Самореалізація як духовно-практичний символ особистості

Процесуальна своєрідність феномену самореалізації
Саморозвиток і процес самореалізації особистості
Відповідальність як внутрішнє джерело самореалізації особистості

2. Почуття гідності у духовному розвитку особистості

Гідність як ставлення до себе
Честь у структурі почуття гідності
Культура гідності як мета особистості
Гідність як основа духовної свободи особистості

3. Лабіринти духовного розвитку особистості

Духовна безпечність—напруженість у вихованні та розвитку особистості
Духовна культуродомінантність як виховний ідеал

4. Виховний процес з глибинним психозануренням

Формула морального шляху у виховному процесі
Акценти процесу самовиховання
Звернення до ціннісно найвразливіших компонентів Я-образу вихованця
Ефект морального відлуння у виховному процесі
Педагогічне ставлення до вихованця як розвиненої особистості
Захисний механізм перебільшення у морально-розвивальній позиції вихованця
Вчинкова вибірковість у виховному процесі
Мотиваційне Его-зміщення у добродійному вчинку вихованця
Виховний дозвіл-застереження як форми прилучення вихованця до моральних потреб
Термінологічне закріплення у самосвідомості вихованця асоціальної дії як способу її корекції
Перенесення вихованцем власних моральних настанов на іншого
Механізм соціального розслідування і пізнання у виховному процесі
Розголос у виховному процесі
Підозра у взаєминах вихованців
Бездіяльність—занепокоєність в особистісних здобутках вихованця
Спроможність вихованця протистояти спотвореним моральним судженням групи
Право вихованця на заперечення морального рішення вихователя
Негативні очікування як подразники емоційного стану вихованця
Звинувачення у виховному процесі
Слухняність—принизливість дитини у виховному процесі
Подяка вихованців вихователю як засіб їхнього морального зміцнення
Пригадування вихованцем власного вчинку як спонука до його повторення
Стійкість до особистісних знегод у моральній поведінці вихованця
Подвійні вчинки як чинники особистісного розвитку вихованця
Тенденція виходу особистості за межі нормативних приписів у виховному процесі
Поведінковий прояв морально незрілої свідомості вихованця
Почуття сорому в особистісному самовдосконаленні вихованця
Педагогічна емоціокорекція у виховному процесі
Емоційно-ціннісна реакція вихованця на етичний зміст
Вчинок за механізмом наслідування та вчинок за механізмом усвідомлення у поведінці вихованця
Незадоволеність собою як імпульс до необмеженості особистісного зростання вихованця
Ефект іррадіації у виховному процесі
Виховна спроможність подяки вихованцю за майбутню добродійність
Вчинкова контрастність як виховний засіб
Педагогічне виказування у виховному процесі
Виховна ефективність цілісного розуміння вихованцем попередження педагога
Позитивне сприйняття вихованцем санкцій педагога як стабілізатор щирих взаємин
Ціннісна одностайність колективу вихованців як педагогічна мета
Навчальні здобутки як засіб особистісного взаємозбагачення вихованців
Стримування вихованцем спонуки до власної аморальної дії
Типи перешкод на виховному шляху дитини
Відповідальність педагога за досягнення вихованця
Розпач у корекційно-превентивному заломленні
Обіцянка і відмова як виховні прийоми
Ціннісні орієнтації вихованців у діяльності педагога
Емоційно-поведінкові відхилення вихованця як показники педагогічного орієнтування
Моральна вищість особистості як виховний мотив
Рефлексія вихованця у намаганнях педагога
Емоційно-енергетичне переймання у виховному процесі
Міжсферна моральна цілісність вихованця як показник його особистісної мобільності
Ефект ціннісної цілісності у вихованні особистості
Позитивні і негативні ефекти емоційних комплексів
Статусні відмінності вихованців як мотив опору особистісному вдосконаленню
Почуття власної зверхності як спонука до образи іншого
Розвивальні наслідки піклування дорослих про вихованця
Моральна мужність у особистісному становленні вихованця
Особистісні надбання вихованця як критерій його суспільної затребуваності
Тотальна згода у спілкуванні вихованців як перепона їхньому особистісному розвитку
Позиції «Я — сильний», «Я — слабкий» у поведінці вихованця
Міжособистісне примирення
Емоційна поразка у вихованні особистості
Вихованець як суб’єкт лжеморалі у понятійному апараті педагога
Духовний помисел у саморозвитку вихованця
Розвивальний ефект присутності значущої особистості в Я-образі вихованця
Зобов’язаність—невдячність вихованця іншій людині як дві його поведінкові позиції
Самозадоволеність вихованця
Заздрість вихованця у чорно-білому спектрі
Малодушність в особистісній недосконалості вихованця
Колізія міжособистісних відносин підтримки—перешкоди у виховному процесі
Неадекватна моральна самооцінка вихованця як детермінанта ускладнень взаємин з ровесниками
Знегоди вихованця як імпульс до переоцінки його ровесниками власних цінностей
Явище підкорення у неформальній групі вихованців
Моральне розуміння в особистісному становленні вихованця
Віра вихованців значущому педагогу як засіб їхньої внутрішньої стабільності
Ефект «спорідненості душ» у виховному процесі
Педагогічна техніка визначення справжнього мотиву вчинку вихованця
Схвалення і ганьба як суспільна оцінка вихованця
Ситуація нехтування вихованцем педагогічною пропозицією
Плямування вихованцем ровесника за його доброчинність
Прийнятне виховне домагання як методична мета
Морально перетворювальна сила поблажливого ставлення до вихованця
Соціоперцептивний і персоналізований види дружби як моральні атрибути вихованця
Соціально-рольове зміщення у розвитку вихованця
Виховний поступ від виконавських обов’язків до обов’язків управлінських
Удавання як спосіб досягнення вихованцем власних цілей
Зухвалість вихованця у контексті педагогічних застережень
Виправдання у міжособистісних стосунках вихованців
Вередування як спосіб поведінки вихованців
Випереджувальний моральний контроль у особистісному розвитку вихованця
Чуття міри як показник особистісної зрілості вихованця
Морально-перетворювальні можливості представницької функції вихованця
Самовпевненість вихованця
Почуття обтяжливості у міжособистісному спілкуванні вихованців
Спрямованість вихованця на приховування власних вчинків
Потяг вихованця до хизування як спосіб самопрезентації
Прагнення вихованця до переваги
Два прояви і два сенси приниження
Прийом Я—Ти-уподібнення у виховному процесі
Створення вихованцем ілюзії власної моральної вихованості
Особистісні табу та активи вихователя

5. Вікова трансформація розвитку особистості у виховному контексті

5.1. Періодизація психічного розвитку дитини

5.2. Метод педагогічного умовляння у вихованні особистості
Особливості першої миті перебігу процесу педагогічного умовляння
Особливості задавання вихованцю особистісно розвивальної перспективи
Особливості емоційно-аргументувальних педагогічних чинників виклику у вихованця особистісної рефлексії
Емоційно-змістове поглиблення внутрішньої ситуації «обтяжливості усвідомлення вихованцем своїх суспільно несхвальних діянь»
Емоційна цілісність у процесі педагогічного умовляння
Ситуації зваблювання у корекційному впливі на вихованця
Надія у моральних здобутках вихованця
Закид у суб’єкт-суб’єктній виховній взаємодії
Комбіноване прохання у суб’єкт-суб’єктній виховній взаємодії
Емоційний комплекс впливу педагога на вихованця

5.3. Діагностування моральної вихованості школяра
Методика «Вибір»
Методика «Характеристика»
Методика «Вимірювання особистісних якостей учнів середнього і старшого шкільного віку»
Методика «Самооцінювання скромності»
Методика «Оцінна шкала прояву суспільних і моральних якостей підлітків і старшокласників»

6. Наука творення особистості у працях майстрів педагогіки

6.1. Костянтин Ушинський як основоположник наукової педагогіки
6.2. Естетика духовності Василя Сухомлинського

Короткий термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника (“Психологічні джерела виховної майстерності” Бех І. Д.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Самореалізація як духовно-практичний символ особистості

Самореалізація як особистісне утворення є центральною характеристикою людини, вищим рівнем її розвитку, на якому практично самоздійснюється її Я (система цінностей). Тому її інтерпретують як фундаментальну цінність. Такий статус самореалізація набуває, коли з потенційної можливості стає визначальним фактором життєдіяльності особистості. Однак часто вона залишається на рівні потенції особистості або реалізується в досить обмеженому змістовному просторі, чи у суспільно несхвальному ракурсі.

Процесуальна своєрідність феномену самореалізації

Самореалізація є цілісною діяльністю і поведінкою особистості, а не сукупністю певних способів її діяльності, поведінки. Вона має складну структуру і здійснюється на різних рівнях, притаманна навіть дітям дошкільного віку. Її інтенсивне розгортання відбувається у підлітковому віці з утвердженням особистості як суб’єкта власного розвитку, проектуванням життєвого шляху.

Самореалізація — процес предметного втілення особистістю базових інтелектуально-особистісних утворень, набутих на етапі самоактуалізації.

Самостійне створення стратегії розвитку є результатом усього попереднього її соціального функціонування за суб’єктивно важливими моральними стандартами. У цій особистісно-творчій діяльності минуле і теперішнє утворюють вектор майбутнього в індивідуальному баченні. Саморозвиток особистості розкриває всі її продуктивні можливості, оскільки він підготовлений процесом становлення її інтелектуальних та емоційно-вольових механізмів. Вони визначають особистісні смисли, які детермінують конкретні етапи життєвого шляху особистості.
У цьому контексті важко погодитися з твердженнями, що самореалізація властива лише дорослій людині. Їх автори пов’язують самореалізацію лише зі сформованістю Я-образу, з ґрунтовним пізнанням своїх здібностей, цикли розвитку яких уже завершилися. Продуктивнішою видається точка зору, згідно з якою процес самореалізації є поступовим і багатогранним, і ця багатогранність нарощується залежно від змістового збагачення Я-образу особистості.
Часто самореалізацію ототожнюють із самоактуалізацією, що за процесуально-генетичного підходу недоцільно. Адже самоактуалізація як вид діяльності особистості передує самореалізації.

Самоактуалізація — процес набуття особистістю внутрішніх сил (якостей, смисло-ціннісних орієнтацій, здібностей), які виступають спонуками до її усвідомленої діяльності та поведінки.

Самоактуалізуючись, особистість дає собі відповідь на питання: «Для чого Я?», «У чому сенс Мене?», «Що необхідно Мені робити, щоб утілити цей сенс?». Отже, самоактуалізація стосується внутрішнього плану існування особистості. Вона забезпечує якомога повніше вичленення власних потенційних можливостей, які реально втілюватимуться у діяльності та поведінці особистості.
На етапі самоактуалізації особистість формує уявлення про свою людську місію у відповідних смисло-ціннісних утвореннях, створює програму здійснення своєї місії, яка на наступному етапі (самореалізації) виступатиме інтегральною спонукою її матеріальної і практично-духовної діяльності.
Змістом і функцією самореалізації суб’єкта є процес предметного втілення його базових інтелектуально-особистісних надбань. А центральним мотивом самореалізації як діяльності є прагнення особистості продовжити себе в інших людях, що відбувається через створення матеріальних і художніх цінностей, а також за допомогою персоналізацій — морально-духовного представлення себе в життєдіяльності інших людей.
Завдання школи у цьому зв’язку полягає у створенні умов для розвитку особистості, налаштованої на самореалізацію і здатної до цього. Однак по-справжньому готових до самореалізації серед вихованців шкіл небагато.

Саморозвиток і процес самореалізації особистості

Необхідною умовою самореалізації є саморозвиток. Адже щоб особистість успішно реалізувалась, їй потрібно володіти системою морально-духовних цінностей, які є змістовою основою цього духовно-практичного процесу.

Саморозвиток — самозміна суб’єкта у напрямі свого Я-ідеального, яке виникає під впливом зовнішніх і внутрішніх причин.

Саморозвиток особистості пов’язаний з її життєдіяльністю, у межах якої він здійснюється. Тому вже з дошкільного віку, з моменту виокремлення свого Я, дитина стає суб’єктом власної життєдіяльності, оскільки починає ставити цілі, підкорятися власним бажанням і прагненням, враховуючи вимоги інших. Ці спонуки мають набувати суспільної спрямованості, тому що в іншому разі вони деструктивно впливатимуть на розвиток особистості.
Саморозвиток переважно є індивідуальним процесом, що розгортається у внутрішньому плані особистості. Водночас він є процесом об’єктивним, що здійснюється під впливом значущих інших. На перших порах дитина створює свою особистість, імітуючи зміст поведінки дорослого, а також в ігровій, зображувальній, елементарній трудовій діяльності. На цьому етапі важлива ініціатива дорослих, спрямована на становлення самостійності дитини. Далі ініціатива дорослих полягає у визначенні, пред’явленні дитині соціальних очікувань, цінностей. Лише підліток спроможний самостійно формулювати завдання для самовизначення, розв’язання яких, однак, потребує спільного з дорослим пошуку відповідних способів.
Створення раціональних педагогічних умов для особистісного саморозвитку неможливе без опори на його механізми. У цьому зв’язку важливу роль відіграє механізм самоприйняття, який є початковою ланкою самореалізації особистості.

Самоприйняття — безумовне позитивне ставлення суб’єкта до власних особистісних надбань незалежно від їх оцінки оточуючими людьми.

Таке розуміння самоприйняття не заперечує факт функціонування негативних утворень і їх негативного емоційного оцінювання. Це емоційне явище значною мірою стимулює особистісний саморозвиток, спрямовуючи його у суспільно значущому напрямі.
На перший погляд, особистість легко приймає свої утворення (рису, установку, потяг), однак насправді це не так, у неї відсутні для цього необхідні вміння. Особистість часто не вміє відкривати свої набутки, оскільки багато з них, особливо ті, що зумовлюють негативні емоційні переживання, трансформуються в її підсвідомість.
У забезпеченні методичного супроводу процесу самоприйняття педагогу важливо знати, що вихованець безумовно приймає у собі, до чого позитивно ставиться; що усвідомлює у собі як негативне, яке породжує неприємні переживання (неприйняття певних якостей зумовлює їх викорінення чи блокування); що негативне він у собі не усвідомлює, оскільки воно було витіснене у підсвідомість.
Особливо небезпечні для самоприйняття негативні оцінки себе, які можуть ускладнюватися узагальненням своєї самооцінки («Я поганий»), поширенням її на всіх людей («Всі погані»). Така позиція може реалізовуватися за двома сценаріями: 1) песимістичного світосприйняття; 2) маніпулювання іншими з метою досягнення утилітарних цілей.
У забезпеченні саморозвитку важливу роль відіграє механізм самопрогнозування, оскільки особистість повинна передбачати результати власної діяльності, поведінки і безпосередньо себе у нових морально-духовних координатах.

Самопрогнозування — механізм, за допомогою якого особистість визначає можливості свого розвитку, виокремлює вимоги, на які необхідно орієнтуватися.

Зміст і спрямованість самопрогнозів особистості визначають: орієнтація на свої вчинки, ситуації внутрішнього життя та середовище, яке оточує; спрямованість на передбачення власних діянь у контексті динаміки зовнішньої ситуації; розгляд себе на різних часових етапах особистісного онтогенезу.
Результат саморозвитку особистості залежить від поєднання процесів самоприйняття і самопрогнозування.

Відповідальність як внутрішнє джерело самореалізації особистості

Відповідальність є найважливішою якістю людини, тому що, беручи на себе відповідальність, вона самореалізується.

Відповідальність — усвідомлення особистістю власної повинності, власних обов’язків і розумне їх виконання.

Обов’язок як свідомий акт-необхідність людини стосується як її самої, так і інших людей. У цьому полягає сутність її відповідальності. Людина діє на основі глибокого усвідомлення прийнятої або самостійно поставленої перед собою мети. Як правило, вона має бути відповідальною не тільки за щось, а й перед кимось, за когось. Тому відповідальність постає у структурі особистості провідною цінністю, характеризує її соціально-моральну зрілість. Для такої особистості соціальні вимоги і моральні приписи є внутрішніми регуляторами діяльності і поведінки, вона готова свідомо відповідати за ці види активності.
Відповідальність є необхідною ознакою зрілого вчинку, а все життя особистості — складною сукупністю вчинків.
Формування відповідальності пов’язане з розвитком автономності, утвердженням свободи особистості, тобто свободою прийняття рішень у всіх сферах життєдіяльності. Цій особистісній позиції часто заважає гіперопіка у сімейному вихованні. У школі вона проявляється у вихованні і навчанні. Така поведінкова установка дорослих реалізується у системі соціально-перцептивних стереотипів, уявленнях про нездатність учнів до автономної і самостійної діяльності.
Рушійні сили розвитку відповідальності особистості закорінені у засвоєнні дитиною зразків соціальної поведінки завдяки пізнанню і виконанню правил під час ігор, у взаєминах кооперації і співпраці. Адже дитина морально і соціально формується з розвитком й ускладненням її гри, навчання, праці, зі зміною її місця у системі суспільних відносин.
У вітчизняній педагогіці поширені дві концепції формування відповідальності у підростаючої особистості:
1) реалізація відповідальної залежності, у межах якої має функціонувати вихованець, здійснюючи різні види діяльності. При цьому методична перевага надається вихованню особистості у колективі і через колектив. Автор цієї концепції А. Макаренко наголошував на вихованні відповідальності як сильного почуття, емоційного переживання особистістю своєї відповідальності;
2) формування відповідальності в особистості у контексті виховання її громадянськості і морально-духовної ціннісної спрямованості. Ця концепція втілювалась у виховній системі В. Сухомлинського, за словами якого з раннього віку слід формувати здатність жити за принципами добра, відповідно до високих ідеалів, що передбачає розвиток душевності, сердечності, людяності, милосердя тощо.
Проблема пошуку підростаючою особистістю простору для самореалізації надзвичайно актуальна в сучасних умовах. Адже сучасне суспільство, у межах якого створюється цей простір, характеризується нестабільністю, невизначеністю всіх його сфер. Тому особистості часто психологічно важко здійснити самостійний, свідомий, відповідальний вибір діяльнісної і духовно-практичної позиції, свого місця у світі. Тому формування у молоді потреби у самореалізації має бути стрижнем виховної діяльності педагога. У цьому зв’язку центром методичних зусиль педагога мають бути свідоме особистісне зростання, особистісна самореалізація вихованця. Особливої значущості набувають дослідження механізмів, умов, специфіки становлення цього психологічного феномену в шкільному онтогенезі.