Опис

Література здавна допомагала українцям відкривати європейський світ. Завдяки їй вони ставали ближчими і зрозумілішими Європі. Україна, її історія, народ приваблювали, зачаровували класиків європейських літератур. Для наближення Європи до українців багато зробили вітчизняні письменники. Ці взаємозустрічні процеси сприяли вплетенню українського письменства в європейський культурний контекст, формуванню багатоаспектного культурного явища — українського літературного європеїзму. Про його основні ознаки і розвиток у ХІХ—ХХ ст. йдеться в цій науковій студії.

Адресована вона літературознавцям, культурологам, історикам української і європейської культур. Прислужиться викладачам, студентам, а також усім, хто цікавиться взаємозв’язками української і зарубіжних літератур, теорією і практикою літературної компаративістики.

Зміст

1. Витоки інонаціонального буття зарубіжних літератур в Україні

2. Рецептивна естетика в історико-типологічних контекстах

2.1. «Енеїда» Івана Котляревського як епохальне явище в зародженні українського перекладу
2.2. Європейське мистецтво у творчій рецепції Тараса Шевченка
2.3. Адам Міцкевич і літературний процес в Україні
2.4. Діяльність Павлина Свенцицького в контексті українсько-польських міжлітературних взаємин
2.5. Зарубіжна література у критичному трактуванні Івана Нечуя-Левицького
2.6. Василь Стефаник і новаторські пошуки західноєвропейських письменників
2.7. Західноєвропейська мала проза в новелістичному мисленні Марка Черемшини
2.8. Науковий реалізм Альфонса Доде в критичному осмисленні Івана Франка
2.9. Поетика натуралізму в критичній рецепції Івана Франка
2.10. Петро Гулак-Артемовський — зачинатель українського художнього перекладу
2.11. Польська література у транслятологічній проекції Миколи Зерова
2.12. Михайло Драгоманов і європеїзація літературного процесу в Галичині 70—90-х років ХІХ ст.
2.13. Творчість Ольги Кобилянської у європейському літературному контексті
2.14. Англійський бард Джордж-Ноел-Гордон Байрон в українській проекції
2.15. Світова література у перекладацькій, критичній і художній діяльності Івана Франка

3. Інонаціональне буття художнього тексту

3.1. Французька література й українське суспільно-політичне життя наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.
3.2. Слов’янські та козакофільські мотиви у творчій спадщині Проспера Меріме
3.3. Гетьман Іван Мазепа — романтичний герой у західноєвропейському письменстві
3.4. Українські шляхи Оноре де Бальзака
3.5. Естетичні концепції Жана-Жака Руссо у художніх модифікаціях українських духовних діячів
3.6. Морально-етична проблематика творчості Віктора Гюго та її сприйняття в Україні
3.7. Відтворення евфонічної домінанти першотвору в перекладах українською
3.8. Йозеф-Вацлав Фріч як захисник українства
3.9. Естетична функція ритму в перекладах зарубіжної художньої прози
3.10. «Гірка правда» Гі де Мопассана і розвиток психологічної прози в Україні
3.11. «Мужицька смерть» Леся Мартовича і Еміля Золя
3.12. Науково-публіцистична діяльність Ілька Борщака у Франції
3.13. В Україні його вважали «найліпшим французом»

Уривок із книги (“Український літературний європеїзм” Матвіїшин В. Г.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Витоки інонаціонального буття зарубіжних літератур в Україні

Взаємозв’язки української літератури з літературами інших народів — актуальна проблема вітчизняного порівняльного літературознавства. Дослідження їх допомагає окреслити місце українського письменства серед інших культур світу. Література завжди органічно пов’язана з долею народу і ніколи не розвивається ізольовано. Певні закономірності мають творення власної ідентичності і розбудова зв’язків з іншими літературами.
У дослідженні місця української літератури у світовому контексті важливі не вишукування ремінісценцій — відгомону з тих чи інших національних літератур у творах українських письменників, не з’ясування впливу на українське письменство різних явищ зарубіжних літератур, а передусім пізнання складного процесу взаємодії самобутніх національних літературних систем, в якій українська література відіграла важливу роль.

Активне літературне життя, контакти із зарубіжними літературами на українських землях почалося з прийняттям християнства. У церковних богослужіннях використовувалася духовна література балканських та моравських слов’ян. Уже за князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) було згуртовано чималу групу перекладачів, котрі розгорнули велику тлумачну, переписувальну діяльність. У «Літописі» від 1037 р. ідеться, що Ярослав Мудрий «…зібрав багато писарів і вони перекладали з грецької на слов’янську мову та переписували багато книг».

Літературні та історичні зв’язки України і Західної Європи започатковані за Київської Русі, яка на той час була одним з найбільших державних утворень, важливим центром цивілізації. Активні історико-дипломатичні, культурні контакти Києва і Європи почалися, коли дочка великого князя Ярослава Мудрого княгиня Анна (прибл. 1024—1075) стала королевою Франції, вийшовши заміж за третього французького короля Анрі І. Вона привезла з собою слов’янське Євангеліє, назване згодом «реймським», на якому відтоді і до революції 1789—1794 рр. присягали королі Франції. Брати і сестри її породичалися із західноєвропейськими королівськими дворами Англії, Швеції, Норвегії, Угорщини.
Студенти-українці у ХІV ст. навчалися в університетах Європи. Вони, наприклад, були не лише студентами Сорбоннського університету в Парижі, а й бакалаврами, ліценціатами, магістрами, брали участь у керівництві ним: лист від 6 квітня 1353 р. з Парижа (Сорбонни) у Рим підписано «Маґістр Петро Кордован та його товариш з Рутенії» (Нудьга Г. А. На літературних шляхах. Дослідження, пошуки, знахідки. — К., 1990. — С. 234.). У 1463 р. докторами богослов’я і філософії стали там Бенедикт Сервінус та Іван Тинкевич з Києва. Чимало українців, опанувавши європейські мови, були не байдужими і до перекладацької справи.

Духовна перекладна література давньоруською мовою відчутно вплинула на розвиток оригінальної словесності. Дослідники розшукали десятки перекладів із візантійської літератури, здійснених в Україні з грецької мови на церковнослов’янську ще до ХV ст.: «Житіє Андрія Юродивого», «Пандекти Нікона Чорногорця», «Християнська топографія Козми Індикоплова», «Історія жидівської війни Йосипа Флавія», «Бджола», «Чуда Миколи-чудотворця», «Студійний устав», «Повість про Девгенія» та ін. Є згадки про переклади апокрифічної літератури вже в Ізборнику Святослава (1073).

Перекладна література, як зауважив Д. Чижевський, «дала надзвичайно багато для розвитку літератури оригінальної: мова, стиль, композиція, зміст останньої діставали численні продуктивні спонуки від перекладної літератури. Цей вплив був значний навіть у сфері народної поезії…» (Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. — Тернопіль, 1994. — С. 50).

Апокрифічна література позначилася на розвитку релігійної драми-містерії, вплив її простежується в «Божественній комедії» Данте, поемах «Утрачений рай» і «Повернений рай» Дж. Мільтона, поемі «Марія» Т. Шевченка.

У Київській Русі цікавились і світською науковою літературою — працями з античної та ранньої візантійської історії, хроніками, природознавчими, географічними та космографічними дослідженнями, які широко використовували у літописах. Відомими на той час були пригодницькі повісті з грецької та латинської мов про життя Александра Македонського, Трою, а також твори Гомера, Вергілія.

Особливою популярністю користувався філософський роман «Варлаам та Йоасаф», написаний приблизно в VI ст. до н. е. Окремі оповідання з нього використовували поети ХІХ ст., а І. Франко ще й присвятив йому магістерську працю «Про Варлаама і Йоасафа та притчу про єдинорога» та докторську дисертацію, захищену у Віденському університеті, «Повість про Варлаама і Йоасафа. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія».
Активно використовувала біблійні теми, сюжети та образи Леся Українка: поеми «Самсон», «Вавилонський полон», «На руїнах», «В дому роботи — в країні неволі» та ін.

Біблійні теми та образи є у переспівах псалмів П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка («Подражаніє 11 псалму», «Ісаія. Глава 35», «Во Іудеї во дні они», «Царі», «Осії». Глава ХІV», «Марія», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Саул») і в його малярській спадщині, у творчості П. Куліша («Мусієві / Мойсеєві/ пісні», книга Іова, весь Псалтир (150 пісень) та ін.). До біблійних мотивів зверталися М. Костомаров, Олена Пчілка, М. Старицький, М. Філянський, Б.-І. Антонич, Г. Хоткевич.

Церква не потребувала перекладів Святого Письма живою народною мовою, оскільки на той час лише церковнослов’янська мова в очах церкви мала ореол потрібної святості. Однак перекладачі бралися за відтворення Біблії мовою, доступною для загалу. З допомогою чеської Біблії білоруський першодрукар Георгій (Франциск) Скорина (1490—1540) здійснив 1517—1519 рр. переклад на «руську мову» Псалтиря і 22 книг Біблії. Видання Скорини згодом з’являються в українських списках Партена, В. Жугаєва, Дмитра із Зінькова. Всі вони були ранішими Острозької Біблії (1580—1581).

Культурний вплив Чехії на Україну засвідчує поява Пересопницького Євангелія (1556—1561), в якому помітні фонетичні, граматичні та лексичні ознаки живої народної української мови. Багато в ньому є елементів церковнослов’янської, української, білоруської, польської, чеської та інших мов.

Уперше повний текст Біблії був випущений у друкарні Києво-Печерської лаври 1758 р. Сучасною українською мовою її переклад здійснили наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. П. Куліш, І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй. Це видання побачило світ 1903 р. у Відні. П. Куліш здійснив свій переклад Старого Завіту у вільному переказі, тому він мав відхилення від першотвору. Повноцінний україномовний переклад з давньоєврейської зробив І. Огієнко (1882—1972) — митрополит Іларіон, мовознавець, історик церкви. Над цим перекладом він працював понад двадцять років. Йому вдалося усунути багато допущених попередниками неточностей та сумнівних тлумачень, створити адекватний оригіналові переклад милозвучною літературною мовою. Свою працю І. Огієнко завершив у 1940 р., а друком перша повна україномовна Біблія вийшла у 1958 р. Авторитетний знавець Святого Письма К. Костів так оцінив її: «Українська Біблія в перекладі професора д-ра І. Огієнка — класична й найкраща з цих досі існуючих перекладів чи не між всіма слов’янами» (Тимошик М. Невтомний сівач на українознавчій ниві // І. І. Огієнко. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994. — С. 27.).

Важливу роль у запозиченні культурного надбання інших народів відігравало знання іноземних мов. Про глибоке розуміння цього свідчать листи студентів до своїх батьків у ХVІІІ ст. Микола Ханенко — автор мемуарів «Щоденник генерального хорунжого Миколи Ханенка 1727—1753 рр.» — відправляючи свого сина на навчання в Європу, склав для нього спеціальний заповіт «Синові моєму Василію Ханенку напуття», в якому наказував: «Навчатися тобі латини і французької, не забуваючи й німецької, а якщо буде час — й інших мов, намагаючись досягти успіху в них, щоб вільно і статечно розмовляти й писати, до того ж і усіляких високих авторів тими мовами не тільки читати, а й переказати та тлумачити був би в змозі» (Нудьга Г. А. На літературних шляхах… — С. 234.).

Такі приклади свідчать, що Україна не була відірвана від загальносвітового розвитку, європейських тенденцій. В Галичині епохальною віхою в утвердженні української мови був вихід альманаху «Русалка Дністрова» у Будапешті в 1837 р. Зміст альманаху, зокрема розділ «Переклади», засвідчує тісний зв’язок його авторів з європейським культурно-просвітницьким рухом. Переклади з сербської, чеської мов, епіграфи з польської літератури засвідчують симпатію її авторів і укладачів до духовного надбання інших народів.

Кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст. — один із найскладніших і найплідніших періодів у розвитку та становленні української літератури. «Українці, — писав І. Франко у статті «Русько-український театр» (1894), — відкликаючись на віяння часу і потреби суспільності, почали й собі ж творити нову літературу на народній мові і пройняту новочасними гуманними та просвітними ідеалами. Ся література була дуже слаба, довгий час уважалася прищіпкою літератури російської і, певно, тілько яко така й була толерована» (Франко І. Русько-український театр (Історичні обриси) // Франко І. Твори: У 50-ти т. — К., 1981. — Т. 29. — С. 310.).

Вчасною була поява нових україномовних перекладів всесвітньовідомих творів, бо вони засвідчували, що «українська мова стосовно багатства, витонченості і гнучкості форм не поступається перед жодною з сучасних літературних мов слов’янства і ні в якому разі не бідна на поняття, щоб нею важко було передати глибину філософських думок і живописати високохудожні образи» (Драгоманов М. П. Гёте и Шекспир в переводе на украинский язык // Драгоманов М. П. — Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С. 145.). M. Драгоманов писав про переклади П. Кулішем п’єс Шекспіра «Отелло», «Троїл і Крессіда», «Комедія помилок», М. Старицьким — «Гамлет», а особливо І. Франком — «Фауста» Гете, що підтверджували статус української мови як мови «цілої нації, політичне майбутнє якої ще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в шерензі цивілізованих народів уже завойоване і не може бути зайнятим ніким іншим» (Драгоманов М. П. Гёте и Шекспир в переводе на украинский язык // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С. 145.).

Із 50-х років ХІХ ст. П. Куліш підтримував тісні творчі контакти з Галичиною, де згодом з’явились за посередництва І. Франка його численні переклади творів Шекспіра та Байрона. Він ознайомлював також українського читача з німецькою літературою (Шиллер, Гете, Гейне, Ауербах), іспанською (казки для дітей). І. Франко високо оцінював його доробок в царині перекладу: »Куліш — перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів…» (Франко І. Шекспір в українців // Франко І. Твори: У 50-ти т. — К., 1981. — Т. 34. — С. 382.). Водночас критикував деякі мовні вади перекладених ним творів.

Активно працював на перекладацькій ниві М. Костомаров, що дало йому змогу ширше познайомитися зі світовою культурою й літературою. Під час жорстоких гонінь на українську самобутню культуру та мову М. Костомаров використовував свій авторитет для її захисту від шовіністичних зазіхань великодержавників. У праці «Образ сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843) він сміливо зауважував: «Мова, що має назву звичайно малоросійської, якою розмовляють в південно-західних губерніях Росії та в Галицькому королівстві, не є частиною мови російської /…/, вона існувала давно і нині існує як мова слов’янського кореня…»

Володіючи багатьма мовами, М. Костомаров з великою шаною ставився до всіх національних культур, захищав право народів на захист й утвердження своєї духовності. З особливим пієтетом висловлювався він про українську мову та літературу. В «Автобіографії» (1875) писав, що його охопила якась пристрасть до всього українського, його дратувало, коли невігласи зневажливо відгукувались про «хохлів» і будь-яке «малоросійське» слово викликало тільки сміх. Українську мову М. Костомаров утверджував у своїх поетичних та драматургійних творах, у тому числі й перекладних (з чеської, польської (А. Міцкевич), з англійської (пісня Дездемони «Верба» з трагедії Шекспіра «Отелло». Саме переклади М. Костомарова є першими українськими інтерпретаціями лірики англійського барда Дж.-Г. Байрона. Дивовижна пам’ять та незвичайна ерудиція допомагали М. Костомарову самотужки опановувати за два-три місяці іноземну мову, читати іншомовні твори у першотворі. Своєю творчою та публіцистичною діяльністю М. Костомаров показав, що тільки глибоке пізнання і творче засвоєння духовної спадщини інших народів сприяє збагаченню власної національної культури, ставить на відповідний світовий рівень її розвиток.

Гідним продовжувачем патріотичного зачину своїх попередників був Борис Грінченко (1863—1910). Разом з дружиною — письменницею Марією Грінченко (псевд. Марія Загірня, М. Чайченко та ін.), дочкою Настею (псевд. Гаєнко Н., Сагайдачна Настя та ін.) перекладав твори російських поетів і прозаїків, вірші Г. Гейне, Ф. Шиллера, Й.-В. Гете, В. Гюго, А. Франса, Д. Дефо, Г. Гауптмана, А. Шніцлера, Дж.-Г. Байрона, Г. Андерсена, А. Доде,
Г. Бічер-Стоу, Г. Ібсена, Г. Зудермана, М. Метерлінка, К. Гольдоні, М. Твена, О. Мірбо, В. Сарду, Г. Брандеса, Е. де Амічіса, О. Шрейнера.

На формування естетико-літературних уподобань Б. Грінченка вплинули Скотт, Байрон, Еркман-Шатріан, Гюго, Дюма-батько, інші зарубіжні письменики. Перекладацькі зацікавлення Б. Грінченка були фаховими. Його активна діяльність як перекладача та популяризатора літературної спадщини інших народів спиралася на переконання, що «всяка справа культурна тільки тоді буває певна і міцна, коли вона /…/, зростаючи на рідному ґрунті, живиться живущим духом з великої скарбниці духовних здобутків народів усього світу…» (Грінченко Б. Твори: У 2-х т. — К., 1963. — С. 588.). Він вільно володів німецькою, французькою, слов’янськими мовами, вивчав італійську та норвезьку. Його проникнення у світ інонаціональних літератур було глибоким і творчим, а переклади належать до кращих взірців української перекладацької справи. За його словами, «обсяг ідей, що посувають наперед людність, не вичерпується межами минулого й сьогочасного життя рідного народу», а тому закликав не обмежуватись тільки українською літературою, а дати народові «багато, багато українських перекладів зі світової літературної скарбниці» (Зоря. — 1891. — Ч. 24. — С. 476.).

У своїй перекладацькій діяльності Б. Грінченко особливу увагу звертав на світову драматургію, про що писав Панасу Мирному: «Що наше письменство треба збагачувати перекладами кращих творів світових письменників, — про це нема що й казати. Так само цілком зрозуміло, що нашому театрові треба дати якомога швидше світовий репертуар, щоб театр цей … міг розвиватися в повній мірі і зробитися рівноправним членом у великій сім’ї національних театрів світу. Оці дві причини найбільше й примусили мене подбати про переклади драм» (Погрібний А. Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості. — К., 1988. — С. 266.). І все це він робив, коли у Російській імперії царськими указами україномовну культуру і освітню діяльність в Україні було визнано шкідливою для безпеки.