Опис

Кілька століть тому мова українців суттєво відрізнялася від теперішньої. Ще більше відмінностей було на різних етапах її буття у глибині віків. Адже розвиток мови — це постійні зміни її звукового ладу, лексичного арсеналу, граматичних виявів. Пізнання джерел, суті, наслідків цих змін допомагає зрозуміти складний природний процес формування українського народу і його сучасної мови, вплив на нього і позамовних чинників. Простір таких знань відкриває пропонований навчальний посібник, у якому на основі синтезу дослідницьких надбань різноманітних мовознавчих дисциплін простежено становлення та еволюцію всіх підсистем сучасної української мови.
Для студентів вищих навчальних закладів. Прислужиться фахівцям з історії, народознавства, дослідникам української культури.

Зміст

1. Загальні засади історії української мови

1.1. Історія української мови як наука і навчальна дисципліна
1.2. Походження української мови та основні історичні етапи її становлення
1.3. Виникнення і розвиток слов’янської писемності

2. Становлення фонетико-фонологічної системи української мови

2.1. Фонетичні процеси праслов’янського періоду та їхнє відображення в українській мові
2.2. Фонетичні процеси протоукраїнського періоду
2.3. Фонетична система староукраїнського періоду

3. Історична граматика

3.1. Історична морфологія. Формування морфологічної системи української мови
Причини і напрями змін морфологічного рівня
Становлення граматичних категорій іменника української мови
Витворення сучасної української системи відмінювання іменників
Становлення займенника як частини мови
Становлення прикметника як частини мови
Становлення числівника як частини мови
Формування системи дієслівних форм у процесі становлення граматичної системи української мови
Становлення прислівника як частини мови
Становлення службових частин мови
3.2. Історичний синтаксис
Становлення простого речення
Розвиток складного речення

Додатки

1. Семінарські заняття
2. Модульні контролі (колоквіуми)
3. Тестові завдання
4. Контрольна робота з курсу

Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника (“Історія української мови. Історична фонетика. Історична граматика” Крижанівська О. І.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Загальні засади історії української мови

Історія української мови здавна цікавила науковців. Їхні дослідження стосувалися не тільки питань визначення джерел виникнення, розвитку окремих одиниць, а й з’ясування причин відмирання старого й появи нового, виявлення тенденцій загальномовного поступу. Результати наукових шукань становлять теоретичне підґрунтя періодизації історії української мови і визначення її природного місця у світовій сім’ї мов.

1.1. Історія української мови як наука і навчальна дисципліна

Глибоке вивчення історії мови можливе тільки завдяки дослідженню всіх її підсистем. Кожна з них має свої одиниці, які, змінюючись самі, зумовлюють перебудову інших мовних рівнів і системи загалом. Порівневим описом історичних змін займаються історична фонетика, історична граматика, історична лексикологія й фразеологія, хронологію виникнення діалектів досліджує історична діалектологія, історія стилів мовлення є предметом вивчення історії літературної мови. Усі вони є окремими галузями єдиної науки — історії української мови.

Історія української мови — наука, що вивчає походження, становлення, основні тенденції історичного розвитку української мови.

Вивчення історії виникнення і становлення мовних одиниць усіх рівнів дає змогу розв’язати основну наукову проблему історії мови: коли, за яких умов виникла українська мова, які процеси і явища обумовили її самобутність.
Об’єктом вивчення історії мови є мова в її історичному розвитку від найдавніших часів до сьогодення. Предмет історії мови — фонетичні, граматичні, стилістичні, лексичні зміни, що відбуваються на певних етапах розвитку мовної системи; визначення причин, які викликали ці зміни.
Вивчення історії мови сприяє розкриттю основних тенденцій розвитку мови, що забезпечили її сучасний стан, прогнозуванню її подальшого розвитку, а також опису змін, яких зазнали фонетико-фонологічна, лексична, граматична, стилістична системи мови в різні історичні періоди її побутування. Завдяки цьому вдається відшукати першопочатки української мови, її природне місце у світовій сім’ї мов.
Оскільки мова охоплює всю діяльність людини і життя суспільства, її соціальні функції надзвичайно широкі. Тому й наука про формування мови не ізольована від інших наук — лінгвістичних, нелінгвістичних. Найтісніше вона пов’язана з навчальними дисциплінами гуманітарного напряму.
Загальне мовознавство є теоретичною базою історико-лінгвістичних досліджень, оскільки в них використано загальнонаукові принципи і методи вивчення мовних фактів, явищ, розроблені в галузі теорії мови. Історія української мови здобуває, накопичує конкретний матеріал, потрібний для подальшого теоретичного розгляду мови як суспільного явища.
Славістика — наука про специфіку слов’янських мов. Порівняльно-історичний метод дає змогу, зіставивши загальнославістичні й українознавчі напрацювання, зарахувати українську мову до слов’янських мов. Дослідники історії української мови послуговуються матеріалом дисциплін, присвячених вивченню окремих слов’янських мов (наприклад, полоністика, русистика, богемістика та ін.). Так, звернення до даних старослов’янської мови допомагає гіпотетично уявити фонетичну, граматичну, лексичну системи давньоукраїнської мови, яка не має давніх писемних пам’яток (найдавніші старослов’янські пам’ятки датують ІХ ст., а давньоукраїнські текстові пам’ятки — другою половиною ХІ ст.).
Сучасна українська мова та українська діалектологія вивчають нинішній стан національної мови як один із етапів її багатовікового розвитку. У діалектному вияві живої української мови зберігається багато пережиткових граматичних форм і звукових явищ, втрачених літературною мовою або взагалі ніколи не кодифікованих. Зіставлення і порівняння сучасних фактів із давньоукраїнськими дає змогу зрозуміти шляхи формування мовної системи.
Українська література — тексти, написані українською мовою різних періодів. Вони є пам’ятками письма конкретного часу, тому й свідченням стану мови того часу. Цим зумовлений тісний зв’язок історії мови з історією української літератури, літературною текстологією.
Із нелінгвістичних дисциплін історія мови безпосередньо пов’язана із наукою про історію українського народу. Знання історії допомагає враховувати вплив позамовних чинників на формування мови (розселення народу, його контакти, статус нації чи народності — підневільна (самостійна), державна (бездержавна)), взаємозв’язки і напрям розвитку українських діалектів.
При дослідженні історії мови використовують надбання археології, яка сприяє з’ясуванню питання розселення носія мови, визначенню стану писемності (якщо трапляються написи), культури. Реконструйовані мовні факти, коли вони підтверджені даними археології, етнографії, фольклору, завжди достовірніші, ніж гіпотетичні.
Комплексно вивчити шляхи формування мови народу — означає дослідити лексичний, фонетичний, граматичний матеріал, який свідчить про зміни, що відбулися в мові на певних етапах її становлення. Такий матеріал дають різноманітні джерела:
1) жива народна мова, що у своїх діалектах зберігає багато пережиткових явищ минулих епох, які при зіставленні із сучасними фактами дають змогу побачити природу тих чи інших процесів, явищ, що розвивалися на шляху становлення української мови. Наприклад, на місці літературного /і/ у новозакритому складі слів ніч, стіл, піч північні українські діалекти фіксують дифтонги. Отже, зміна етимологічних /о/, /е/ на /і/ відбувалася в частині українських говорів через стадію їх дифтонгізації;
2) писемні пам’ятки, які фіксують живі елементи мовної системи, що існувала на період їх написання. Особливо цінні датовані пам’ятки: вони дають найдостовірніший матеріал для встановлення хронології мовних явищ.
Серед найдавніших східнослов’янських пам’яток, які мають важливе значення для вивчення історії української мови, можна виокремити такі групи:
— написи на пам’ятках матеріальної культури (на стінах Софії Київської ХІ ст., на Тмутараканському камені 1068);
— рукописні книги (Остромирове євангеліє (1056—1057), Ізборник Святослава (1073, 1076), «Руська правда» (1282));
— грамоти (Грамота Київського великого князя Мстислава Володимировича та його сина Новгородського князя Всеволода, дана Новгородському Юріївському монастирю близько 1130);
3) свідчення споріднених мов, завдяки яким в українській мові можна визначити такі або подібні факти. Наприклад, польська мова зберегла носові звуки [а] та [у]. Цей факт допоміг російському філологу Олександру Востокову (1781—1864) висловити припущення, що вони були властиві всім слов’янським мовам. Живе українське чергування а — н — ин підтверджує цю гіпотезу (жати — жну — вижинати). Порівняння українських і російських слів син — сын, мир — мир (рос. ы, и — укр. и) дає змогу визначити природу українського звука [и];
4) лексичні запозичення, що можуть бути свідченням контактності носіїв мови і стану їх економічного та культурного розвитку (найчастіше вони спричинені появою нової реалії). Для історика мови це — джерело додаткової лінгвістичної інформації, бо в запозичених словах, які проникають в українську мову, відбуваються аналогічні зміни. Російський мовознавець Олексій Соболевський (1857—1929), аналізуючи запозичене на початку ІХ ст. слово варяг, довів, що в той час ще існували носові голосні, бо скандинавське uaringr зазнало назалізації звукосполуки [і + н]. Це призвело до появи нової фонеми /#/, яка тоді була властива східнослов’янським протоукраїнським говіркам. Із часом цей носовий перейшов у ротовий [¬], пізніше — [а];
5) топоніміка, що має великі реконструктивні можливості, оскільки власні географічні назви в законсервованому вигляді зберігають старі фонетичні явища, морфеми, валентні характеристики. Наприклад, у назві села Микільське зафіксовано втрачену сучасною мовою здатність суфікса -ськ- поєднуватися з основами особових власних назв для вираження посесивності (присвійності). Село засноване в XVI ст., коли присвійні прикметники творилися з допомогою афікса -ськ-. У назвах Любомль, Ярославль збережено давню морфему -л’- (<*-j-) з посесивним значенням;
6) письмові свідчення іноземних мов, які найчастіше фіксують давньоукраїнські власні назви (наприклад, у праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про народи» (949) подано назви східнослов’янських племен, імена давньоруських князів, назви міст). У них простежується природне бажання передати чужу для авторів назву близько до вимови давніх українців. Ці фіксації відображають і певні особливості української фонетики.
Отже, історія української мови як комплексна наука вивчає основні етапи формування мови, досліджує явища і процеси, що відбувалися в ній від найдавніших часів до сьогодні. Як базова дисципліна вона сприяє осмисленому засвоєнню студентом відомостей із дисциплін мовознавчого циклу, спонукає його шукати пояснення малодослідженим мовним фактам, розвиваючи наукові інтереси. Глибоке усвідомлення шляхів формування української мови, розуміння непростих позамовних факторів, які впливали на її розвиток, допомагає утвердженню національної гідності.

1.2. Походження української мови та основні історичні етапи її становлення

Мова є надзвичайно складною системою, яка весь час змінюється і вдосконалюється.
Її виникнення — тривалий процес, що охоплює багато століть. Установити його хронологічні межі можна, спираючись на дані, нагромаджені сучасним (передусім порівняльно-історичним) мовознавством.
Питання походження української мови здавна було в полі зору українських і зарубіжних лінгвістів, істориків, частково — етнографів. Дослідники порушували питання про місце і шляхи формування українського народу та його мови. Так, у ХІХ ст. відбулася полеміка між російським істориком Михайлом Погодіним (1800—1875), який вважав, що українці прийшли на територію нинішньої України з Прикарпаття і заселили Київщину не раніше ХV ст., та українським істориком й етнографом Михайлом Максимовичем (1804—1873), який доводив автохтонність українського населення на його споконвічних землях і відзначав, що українська мова формувалась у Південній Русі в Х—ХІ ст. Пізніше цю дискусію продовжили О. Соболевський і український мовознавець Павло Житецький (1836—1911) (йому належить полемічна стаття «Стосовно питання про те, як розмовляли в Києві в ХІV і ХV ст.»).
Походження східнослов’янських народів та їхніх мов у ХVІІІ—ХІХ ст. не було ґрунтовно вивчено через відсутність у цей час достатньої кількості наукових (історичних, археологічних, лінгвістичних) фактів, які б допомогли дослідити питання розселення давніх слов’ян (протослов’ян) у Європі, спільні та відмінні ознаки в мовних системах близькоспоріднених і більш віддалених народів, а також унаслідок вузького підходу до питань глото- (грец. glоtta — мова) та етногенезу більшості тогочасних учених. Філологи ставили перед собою завдання з’ясувати час та обставини виникнення мови (тобто лише глотогенезні проблеми) і намагалися їх розглядати на суто мовному матеріалі (пам’ятки, рідше — говори), а історики, археологи займалися лише питаннями етногенезу.
Надбанням вітчизняних дослідників історії української мови (О. Потебня, П. Житецький, М. Максимович) є наукове обґрунтування старожитності, самобутності української мови та її говорів. Їхні висновки основані на ретельному аналізі давніх писемних пам’яток та фактів живої української мови. Так, П. Житецький, досліджуючи граматичні форми в Ізборнику Святослава 1073 р., відкрив явища, характерні для сучасної української мови (наприклад, у 3-й особі однини теперішнього часу є замість єсть, буде замість будеть; евфонічні чергування у — в). Такі самі ознаки має й Галицьке (Клироське) євангеліє 1144 р. На підставі цього дослідник зробив висновок, що «до другої половини ХІІ ст. київське наріччя не відрізнялося суттєво від того наріччя, яким розмовляли в Галичі, тобто до цього часу в Києві жило те саме плем’я, що жило і в Галичі».
ХХ ст. було позначене, з одного боку, ідеологічними намаганнями довести, що між українською, російською, білоруською мовами більше спільного, ніж відмінного, і пошуками витоків спорідненості у спільній східнослов’янській прамові («колисці» братніх мов); з іншого — поділом мовознавців на тих, хто працював у Радянському Союзі, і тих, хто жив за кордоном і не підтримував радянського розуміння історії української мови.
Розроблена російським філологом Олексієм Шахматовим (1864—1920) і доопрацьована російським мовознавцем Федотом Філіним (1908—1982) теорія спільної давньоруської мови, яка начебто існувала в період Київської Русі і стала джерелом для російської, української та білоруської мов, надовго запанувала і в українському мовознавстві. Хоча в українській славістиці від початків її існування (20-ті роки ХХ ст.) розуміли штучність терміна «праруська мова». Так, наприклад, український лінгвіст Євген Тимченко (1866—1948) називав праруську мову мовним міфом. Вітчизняний учений Іван Огієнко (1882—1972) відзначав: «Три східнослов’янські мови… зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. “праруської” спільної мови ніколи не було». Із цього приводу український науковець Степан Смаль-Стоцький (1856—1938) стверджував: «“Праруська мова” нічого нам не допоможе, нічого не вияснить. Навпаки. Плутає думки при дослідах».