Культура наукової української мови. 2-ге видання, стереотипне (“Академія”)

50,00 грн.

Семеног О. М.

Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2012
Обсяг – 216 стор.
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Кожному дослідникові необхідні розвинуті чуття наукової мови, мовний смак, володіння науковим стилем мовлення і письма, мовними засобами наукового тексту. Ці якості є результатом цілеспрямованої роботи над собою, можливості для якої відкриває пропонований навчальний посібник. У ньому розкрито особливості української наукової мови, охарактеризовано властивості і структурно-смислові компоненти різноманітних наукових текстів, складові культури усного наукового мовлення.
Адресований студентам вищих навчальних закладів. Прислужиться всім, хто займається створенням наукових текстів, дбає про підвищення своєї мовної культури.

Резонанс

Таранік-Ткачук К., Базиль Л.: Професійний орієнтир у розвитку наукової мовної культури дослідника

Олена Отич: Культура української наукової мови — запорука творчого поступу вітчизняної педагогічної науки

 

Зміст

1. Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

1.1. Наукова мова як комунікативний феномен
1.2. Сутність та особливості наукового стилю української мови
1.3. Особливості усного і писемного наукового мовлення
1.4. Лексикографічна компетенція як показник мовної культури науковця

2. Культура наукового тексту

2.1. Властивості і структурно-смислові компоненти наукових текстів різних жанрів
2.2. Культура читання наукового тексту
2.3. Композиція писемного наукового тексту
2.4. Наукова стаття як самостійний науковий твір
2.5. Наукова рецензія. Науковий відгук

3. Культура усного наукового мовлення

3.1. Композиційно-логічна побудова усної наукової доповіді, виступу
3.2. Мовна особистість доповідача
3.3. Наукові заходи як засіб виявлення культури наукової мови
3.4. Електронна презентація наукового виступу

Додатки
Термінологічний словник
Література

 

Уривок із навчального посібника (“Культура наукової української мови” Семеног О. М.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Наукова мовна культура — основа професійної діяльності дослідника

Роль науки в житті суспільства за останні десятиліття надзвичайно зросла. Вона перетворилася на повноцінний соціальний організм, невід’ємну складову професійної компетентності. У динамічному сьогоденні значнішою стала роль методологічної культури дослідників, їх здатності до критичного осмислення, наукового обґрунтування і творчого застосування певних норм і методів пізнання. Така діяльність вимагає постійної копіткої розумової праці, умінь інтерпретувати концепції і теорії, творчого осмислення аналізованого матеріалу, прагнення до саморозвитку тощо. Водночас лавиноподібний розвиток науки загострює увагу і до мовної культури дослідника.

1.1. Наукова мова як комунікативний феномен

Мовна якість наукової продукції суттєво впливає на її теоретичну і практичну цінність. Однак сучасний рівень наукової мовної культури засвідчує більше проблем, ніж позитивних процесів на цьому полі діяльності. Серед причин такого стану — недостатня мовнокомунікативна, стилістична компетентність дослідників, іноді нехтування цим аспектом дослідження.
Дається взнаки і домінування в міжнародному науковому просторі англійської мови як глобальної мови науки. У світі нею публікують 80—85% досліджень, у багатьох країнах такі видання заохочують і фінансово. Це значною мірою перешкоджає розвитку національних наукових мов, деякі з яких втрачають статус мов наукового мислення: знижується використання їх епістемічної (пізнавальної), науково-мисленнєвої, когнітивно-творчої, креативної (творчої, новаторської) функцій для задоволення соціальних, когнітивних, гносеологічних (грец. gnЬsis — пізнання і logos — вчення), комунікативно-прагматичних потреб особистості і соціуму.
Такі реалії актуалізують необхідність посилення ролі національних мов як чинника розвитку науки. Для збереження і розвитку самобутнього мовного колориту наукових досліджень необхідні національна стратегія мовного розвитку, підвищення ціннісно-мотиваційного статусу української наукової мови, вдосконалення змісту і методів неперервної мовної наукової освіти.
На важливості переконливого наукового слова наголошує і багато дослідників, визнаючи, що для ефективної наукової діяльності не досить мати глибокі спеціальні знання, досконало володіти методологією наукової творчості, уміннями здобувати, аналізувати, систематизувати наукові факти. Не менш важливі при цьому — ґрунтовна мовнокомунікативна підготовка, вільне послуговування нормативною національною науковою мовою в усіх підстилях у письмовій та усній формах. Вони є складовими високої культури наукової мови.

Культура наукової мови — нормативне застосування наукової мови в усній і писемній, діалогічній і монологічній формах, високий рівень мовнокомунікативної культури.

Термін «культура української мови» має кілька визначень. Узагальнену його характеристику подають сучасні лінгвісти Любов Мацько і Лариса Кравець: «Культура мови — мовознавча наука, яка на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики формує критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць і явищ, виробляє механізми нормування і кодифікації (уведення у словники та мовну практику)». Паралельно вживають термін культура мовлення — нормативність і доцільність викладу інформації, тобто філологічне і психолого-педагогічне обґрунтування використання граматичних структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації. Особливостями культури мовлення вчені (Г. Винокур, Б. Головін, С. Єрмоленко та ін.) вважають правильність, вправність, мовну майстерність, стилістичне чуття слова, доречність застосування варіантних мовних форм.
Ці терміни співвідносяться між собою так само, як мова (загальне) і мовлення (конкретне). Сучасна мовознавець Алла Коваль наголошує на різних планах діяльності: для культури мови характерний об’єктивно-історичний план або програма діяльності, для культури мовлення — інструктивно-регулятивний. Завдання культури мови — визначення мовних норм на всіх рівнях мовної системи, культури мовлення — аналіз усієї повноти сучасного мовного життя відповідно до системи мови, визначення різних композиційних форм мовних побудов з уточненням меж уживання слів, виразів, конструкцій.
Одним із різновидів культури мовлення є наукове мовлення.

Наукове мовлення — функціонування національної мови у сфері наукової комунікації.

Термін «культура наукового мовлення» слід використовувати, коли йдеться про певні ситуативні мовні норми, тобто конкретний акт мовлення; «культура наукової мови» — стосовно предмета навчального курсу. Основою наукової мови є літературна мова, на її специфіці позначаються результати досліджень різних галузей науки.
У 20—30-ті роки ХХ ст., ураховуючи потреби мовної культури населення, в дослідженнях членів Празького лінгвістичного гуртка було сформульовано поняття «функціональна мова».

Функціональна мова — мова, призначена для спеціальних цілей та обслуговування окремих сфер людського спілкування.

Німецькі лінгвісти запропонували натомість поняття «предметні (фахові) мови».

Предметна (фахова) мова — сукупність мовних засобів, які використовують у професійній сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері.

Початок 50-х років ХХ ст. був ознаменований появою книги про мову науки як функціональний різновид мови англійського вченого Теодора Сейворі, що слугувала провісником теорії мов для спеціальних цілей, у т. ч. й науки.
Спеціальне вивчення наукового мовлення в українському і російському мовознавстві розпочалося в 60-ті роки ХХ ст. Перші праці (М. Кожиної, А. Коваль, А. Васильєвої, М. Котюрової та ін.) подавали визначення специфіки наукового стилю, виявлення екстралінгвістичних факторів, які впливають на формування наукових текстів та їх стильових ознак, містили дослідження проблем мовленнєвої системності наукового стилю, типів наукового тексту (О. Лаптєва, О. Сиротіна, М. Сенкевич та ін.), поняття «культура мови» (А. Коваль, М. Жовтобрюх, А. Пилинський).
У дослідженнях 70—90-х років ХХ ст. розглядали проблеми писемної та усної форм наукового мовлення, його адресованості, діалогічності, експресивності (Н. Милованова, М. Кожина, Т. Михайлюк, Л. Славгородська), композиції та зв’язності, інтертекстуальності наукового тексту (М. Котюрова, Н. Данилевська), поняття «мовна норма» (А. Пилинський, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюх), друкували культуромовні поради Б. Антоненка-Давидовича, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюха, А. Коваль, Л. Мацько, О. Сербенської, В. Русанівського, Є. Чак.
Культуру наукової мови кінця ХХ — початку ХХІ ст. досліджують функціональна стилістика (вивчає особливості мовних норм у зв’язку з різними функціональними стилями), лінгвістична прагматика (аналізує цілі учасників спілкування і методи їх досягнення, ставлення людини до власного і чужого мовлення), лінгвістика тексту (розглядає норми побудови, структурно-стилістичні особливості тексту), психолінгвістика (з’ясовує процеси мовотворчості, сприйняття і формування мовлення та співвіднесеність цих процесів із системою мови).
Об’єктом таких досліджень є наукова мова (наукові тексти), предметом — мовно-жанрові особливості наукового стилю, етичні норми наукового спілкування. Результати досліджень дають змогу:
— поглибити знання про науковий стиль загалом і кожної (насамперед української) мови зокрема;
— розширити уявлення про наукову мову, головні категорії, властивості, структуру, мовні засоби наукового тексту, основи майстерності наукового виступу, виробити потребу в нормативному вживанні мовних засобів наукового стилю;
— опанувати технології роботи з науковим текстом, розвивати вміння і навички мовностилістичного аналізу наукового тексту;
— формувати стилістичну компетенцію;
— виховувати мовний смак і мовне чуття, критичне ставлення до ненормативної вимови;
— аргументовано, спираючись на словники і мовленнєві зразки, оцінювати наукове мовлення в різних комунікативних ситуаціях щодо дотримання норм літературної мови;
— використовувати основні засоби кодифікації (словники, довідники), створювати нормативні наукові тексти зі спеціальності, писати відгуки і рецензії на наукові роботи, правильно вживати й оформляти цитати;
— редагувати наукові тексти різних жанрів;
— керувати аудиторією, послуговуючись вербальними і невербальними прийомами презентації наукової спрямованості, у т. ч. електронної, застосовувати методи мовного оформлення.
Ключовими поняттями курсу є «мова науки», «науковий стиль», «наукове мовлення», «мова наукової літератури». Термін «мова науки» використовують під час вивчення закономірностей побудови наукового тексту на фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному рівнях.

Мова науки — засоби мови, що характеризують усі функціонально-стильові різновиди наукової сфери спілкування; специфічна система граматичних і семантичних засобів вираження знакових одиниць, які становлять ядро і периферію наукового стилю.

Мова науки, або мова наукового стилю викладу, наукова (спеціальна) мова, виконує епістемічну, когнітивну, комунікативну функції і слугує для задоволення соціальних, гносеологічних, комунікативно-прагматичних потреб особистості і соціуму. Лексику мови різних наук представляють загальнонаукові слова, стійкі словосполучення, терміни, невербальні знаки (символи, піктограми тощо), словотвірна підсистема, відповідні синтаксичні конструкції. Складником мови науки є науковий стиль.
Культура наукової мови охоплює нормативний, комунікативний, етичний аспекти. Нормативний аспект передбачає знання літературних норм і вміння застосовувати їх у науковому мовленні. Комунікативний — пропонує відбір мовних засобів, які якнайкраще виконують завдання наукового спілкування. Дотримання норм поведінки, повага до учасників спілкування, доброзичливість, тактовність становлять етичний аспект наукової мови.
Важливим аспектом культури наукової мови дослідники (Н. Бабич, Ф. Бацевич, О. Баженова, Д. Гринчишин, Р. Зорівчак, М. Котюрова, Л. Мацько, М. Пентилюк, О. Пономарів, А. Сербенська, Є. Чак) називають прикладний аспект. Наукові тексти розглядають як носії функціонально-стильової специфіки, що дає змогу пояснювати мовленнєві огріхи, їх психологічну природу, фактори впливу на їх появу. Започатковано навіть окремий напрям досліджень — «лінгвістика помилок», або «помилкознавство», «девіатологія».
Опанування наукової української мови є однією з важливих передумов підготовки досконалого наукового тексту, успішної презентації результатів наукового дослідження.

1.2. Сутність та особливості наукового стилю української мови

Науковий стиль є одним із функціональних стилів мови.

Функціональний стиль (грец. stylos — паличка для письма) — суспільно усвідомлена сукупність прийомів уживання, відбору та сполучення мовленнєвих засобів, функціонально зумовлена соціально значущою сферою спілкування.

Серед функціональних стилів виокремлюють розмовний, публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, художній, конфесійній. Кожний із них характеризується певними ознаками (стислість — розгорнутість, емоційність — беземоційність, офіційність — невимушеність тощо) і мовними одиницями. У табл. 1.1 наведено функціональне призначення й ознаки офіційно-ділового, художнього, розмовного, публіцистичного стилів.

Таблиця 1.1

Функціональні стилі

stil_1-1

Науковий стиль є одним із основних джерел збагачення та якісної видозміни мови.

Науковий стиль — функціональний різновид літературної мови, що обслуговує різні галузі науки, виробництва, освіти і реалізується у спеціалізованих текстах різних жанрів.

Формується і розвивається він під впливом рівня науки і наукових знань в Україні, ступеня розвитку літературної мови, мовної практики письменників, учених, діячів культури.
У табл. 1.2 подано основні характеристики наукового стилю. Витоки цього стилю спостерігаються ще в давній книжній українській мові періоду Київської Русі — історичні переклади про Давні Грецію, Рим і Візантію; «Хроніка» Георгія (Многогрішного) про історію Візантії, Ізборник Святослава 1073 р. тощо; XVI—XVII ст. — трактати, лексикони, послання, які готували і видавали в Острозькій, Києво-Могилянській академіях, Львівському братстві, Києво-Печерській лаврі та інших навчальних закладах і монастирях України.

Таблиця 1.2

Загальна характеристика наукового стилю мовлення

stil_1-2

Статті, надруковані у другій половині XIX ст. в журналі «Основа», визначили перспективи розвитку наукового стилю української мови на подальші десятиліття. Вагомим підґрунтям для формування української наукової мови і мовної особистості були традиції Києво-Могилянської академії, Харківського і Київського університетів, Ніжинського історико-філологічного інституту імені князя Безбородька та ін. Традиційні лекції і практичні заняття літературознавці, мовознавці, етнографи, педагоги П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, М. Костомаров, М. Лавровський, М. Максимович, О. Потебня, Ф. Прокопович, І. Срезневський, М. Сумцов спрямовували на «загострення розуму», розвиток інтелектуально-творчого мислення, активізацію пізнавальної діяльності, самостійності, самокритичності.