Основи теорії мовної комунікації (“Академія”)

50,00 грн.

Семенюк О. А. , Паращук В. Ю.

Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2010
Обсяг – 240 стор.
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Мовна комунікація є складною інформаційно-знаковою системою, у якій взаємодіють індивідуальні, національні, інтернаціональні мовні компоненти. Функціонування цієї системи має історичну і соціально-культурну зумовленість. У центрі її — людина, що творить мовлення як цілеспрямовану дію. Уміння спілкуватися є винятково важливою людською компетенцією, однією з передумов досягнення успіху в будь-якій справі. Розвинена мовна особистість знає й ефективно використовує лінгвістичні, соціолінгвістичні, прагматичні аспекти комунікації, правила комунікативної поведінки в різних ситуаціях.
Виробленню належної мовної культури покликаний сприяти матеріал пропонованого навчального посібника, адресованого передусім студентам вищих навчальних закладів. Корисний він буде вчителям-філологам, журналістам, фахівцям із реклами і паблік рілейшнз, усім, для кого ефективне спілкування є засобом досягнення особистісної та ділової мети.

Зміст

1. Загальні засади мовної комунікації

1.1. Теорія мовної комунікації як інтерлінгвістична дисципліна
1.2. Основні підходи до визначення комунікації
1.3. Комунікативний процес та його складові
1.4. Комунікативний акт як функціональна одиниця комунікативного процесу
1.5. Моделі комунікації
1.6. Функції комунікації
1.7. Основні види комунікації
1.8. Форми вербальної комунікації

2. Комуніканти як суб’єкти комунікації

2.1. Підходи до вивчення мовної особистості як основного суб’єкта комунікації
2.2. Структура мовної особистості як учасника комунікативного процесу
Комунікативна складова мовної особистості
Соціометрична складова мовної особистості
Психологічна складова мовної особистості
Соціоінтерактивна складова мовної особистості
Мовна складова мовної особистості
Мовленнєво-риторична складова мовної особистості
Національно-культурна складова мовної особистості
Комунікативний паспорт мовця

3. Вербальний контакт

3.1. Комунікативний кодекс
3.2. Механізми взаємодії мовців під час вербального контакту

4. Лінгво-структурний підхід до вербального коду в комунікації

4.1. Механізми пристосування мовного коду до об’єктивної дійсності
4.2. Лінгвістичні поняття «референція» та «пропозиція»
4.3. Мовленнєвий акт і дискурс як одиниці організації мовного коду в комунікації
Мовленнєвий акт як недискретна одиниця організації мовного коду в комунікації
Дискурс як глобальна одиниця організації мовного коду в комунікації, компонент комунікативного акту
4.4. Текст як результат і одиниця комунікації
Основні підходи до тлумачення тексту
Значення тексту в комунікації

5. Лінгво- культурний підхід до вербального коду в комунікації

5.1. Взаємозв’язок об’єктивної дійсності, мови, свідомості, культури
5.2. Співвідношення концептуальної, мовної і ціннісної картин світу
5.3. Культурний концепт як одиниця комплексного вивчення мови, свідомості і культури
5.4. Антропологічна культура та її вплив на комунікацію. Ціннісно-орієнтаційний профіль культури

6. Комунікативна поведінка і комунікативні ресурси

6.1. Комунікативна поведінка
6.2. Комунікативні стратегії і тактики
6.3. Індикація метакомунікативних стратегій
7. Інституційні дискурси
7.1. Науковий дискурс
7.2. Педагогічний дискурс
7.3. Політичний дискурс

Додатки

1. Тестові завдання
2. Тексти для аналізу
3. Підсумковий аналіз

Відповіді на тестові завдання
Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника (“Основи теорії мовної комунікації” Семенюк О. А., Паращук В. Ю.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Загальні засади мовної комунікації

У центрі уваги сучасного мовознавства перебуває діяльнісний аналіз реально функціонуючої мови в широкому соціально-культурному контексті. Діяльнісний підхід розглядає мову як діяльність людини. Антропологічна спрямованість лінгвістичних розвідок, роль людського чинника в комунікативному процесі, національної та культурної специфіки вербальної взаємодії мовців — актуальні теми сучасних мовознавчих студій. Залучення людського чинника в лінгвістику розширює її і предметний простір, зосереджує увагу лінгвіста і на безпосередню комунікативну діяльність людини. Продукт цієї діяльності творить мовлення як цілеспрямовану соціальну дію — дискурс.

1.1. Теорія мовної комунікації як інтерлінгвістична дисципліна

Як інтерлінгвістична дисципліна теорія мовної комунікації спрямована на вивчення вербального спілкування: його форм, функцій, ситуативної й соціокультурної зумовленості. Мовну комунікацію розглядають на лінгвістичних, когнітивних, соціальних і культурних засадах з урахуванням контексту. Однак галузь соціально-наукового знання, що досліджує вербальну комунікацію, дотепер не має однозначної назви як у вітчизняному, так і пострадянському мовознавстві. Її номінативна парадигма охоплює «комунікативістику», «комунікалогію», «комунікативні дисципліни», «комунікативну лінгвістику», «теорію і практику комунікації». На Заході ця галузь фігурує як «теорія мовної комунікації», зосереджуючись на аналізі мовного спілкування. Така назва є доцільною, оскільки однозначно вказує на об’єкт дослідження цієї дисципліни.

Теорія мовної комунікації (лат. communicatio — зв’язок, повідомлення) — комунікативна дисципліна, яка синтезує погляди на мову як комплексну інформаційно-семіотичну систему, засіб комунікації, пізнання та культурний код нації.

Становлення теорії комунікації охоплює три етапи, які відображають специфіку розуміння феномену людської комунікації:
1) друга половина 40-х років ХХ ст. Із розвитком інформаційних наук, технологій утверджувалося розуміння комунікації як передавання інформації, інформаційної трансмісії (лат. transmissio — перехід, передача). У цей час було обґрунтовано перші моделі комунікації (Г.-Д. Лассвелла, Шеннона — Вівера та ін.);
2) у 50—60-ті роки ХХ ст. Ознаки цього періоду — «психологізація» досліджень комунікації, формування міжособистісної комунікації як галузі знань, тлумачення комунікації як генерування смислу в комунікативній взаємодії; виокремлення міжкультурної комунікації, предметом якої є специфіка створення, передавання й інтерпретації повідомлень між представниками різних культур, що не мають досвіду проживання на території однієї і тієї самої країни;
3) 90-ті роки ХХ ст. — дотепер. Провідним залишається розуміння комунікації як соціального процесу, в якому комуніканти спільно створюють, відтворюють і перетворюють соціальні світи. У цьому значенні комунікацію тлумачать як саме життя, бо «людина не може не спілкуватися» (П. Вацлавік). Особливість цього етапу розвитку теорії комунікації полягає в появі різноманітних шкіл та напрямів, які її досліджують: конверсаційного аналізу, етнографії комунікації, дискурс-аналізу, прагматики, теорії координованого узгодження смислів, теорії соціальної взаємодії, теорії систем, лінгвістичної антропології тощо.
Нині в західних країнах, передусім у США, комунікативна парадигма — обов’язкова складова змісту вищої освіти, адже в сучасному діловому професійному світі комунікативні вміння є одними з ключових. Із усіх професійних якостей високо цінують вміння слухати, говорити, переконувати, працювати з різноманітною інформацією, проводити перемовини, координувати свої дії з партнерами, працювати в команді тощо. Серед найтиповіших університетських комунікативних курсів — теорія мовної комунікації, методи комунікативних досліджень, масова комунікація, міжкультурна комунікація, комунікація в малих групах, основи публічного виступу, переконання, аргументація та дебати, міжособистісна комунікація, ефективне слухання, організаційна комунікація, лідерство та комунікація, сімейна комунікація тощо.
Виокремлення теорії мовної комунікації — соціально-наукового знання про мову як мовний код, на який впливають усі складники спілкування, як особливий модус і вищу форму існування одиниць та категорій мови «в дії» — вимагає відмежування цієї дисципліни від інших мовознавчих галузей знання шляхом чіткого визначення її об’єкта та предмета. Об’єктом вивчення теорії мовної комунікації є мовно-мисленнєва діяльність у певній соціокомунікативній ситуації. Предметом — обмін мовленнєвими повідомленнями у процесі інтеракції між мовцями з урахуванням контексту та конситуативних чинників.
Найбільш адекватним підходом до з’ясування співвіднесення теорії мови й теорії комунікації, на думку сучасного російського мовознавця Вадима Касевича, є функціональний: відповідно до функцій теорія мови вивчає засоби мови, процес їх використання і продукт цього процесу, а теорія мовної комунікації — мету застосування мовних та позамовних засобів, а також його результат. Крім цього, теорія мовної комунікації має у своїй основі моделювання динамічних зв’язків у суспільстві, між людьми, тому вона не може абстрагуватися від людського чинника.
Основна мета теорії мовної комунікації — опанування сучасної системи лінгвістичних, соціолінгвістичних та прагмалінгвістичних знань про структуру, закономірності і важливі явища мовної та міжмовної комунікації, а також правил мовної поведінки в різних комунікативних ситуаціях, набуття ефективних умінь спілкування, насамперед у контекстах міжмовного (міжкультурного) спілкування.
Крім комплексного аналізу та опису комунікативного процесу і його складників теорія мовної комунікації як інтерлінгвістична дисципліна передбачає розв’язання таких завдань:
1) тлумачення поняття «комунікативний процес» та його складників; опис видів, аспектів, сфер та функцій комунікації;
2) з’ясування й характеристика факторів контакту у вербальній комунікації — комунікативний кодекс, принципи, які регулюють взаємоприхильність між мовцями, та обмін комунікантами інформацією у процесі вербальної взаємодії;
3) оволодіння інформацією щодо особливостей використання мови як коду і шляхами підвищення ефективності спілкування рідною та іноземними мовами;
4) розвиток розуміння мови як соціально-психологічного феномену;
5) формування вмінь аналізувати дискурс як соціальну інтеракцію, структуру та процес, засвоєння знань про інституційні види дискурсу та їхні особливості;
6) оволодіння системою знань про особливості функціонування мовних ресурсів у дискурсі; дослідження проблематики етноспецифіки мовної комунікації.
Знання особливостей мовної комунікації створює підґрунтя для комунікативної грамотності філолога, перекладача, вчителя-мовника, журналіста, головним професійним знаряддям яких є мова як семіотично-інформаційна система, засіб комунікації та пізнання, код національної (етнічної) культури.

1.2. Основні підходи до визначення комунікації

Комунікація як сфера знання і наукових інтересів сформувалася давно. На сьогодні функціонує велика кількість її визначень. Американський учений-психіатр Юрген Рюш (1910—1995) виокремив 40 підходів до комунікації в різних сферах, у т. ч. архітектурі, антропології, психології, політиці тощо. Проте всі чинні підходи до розуміння комунікації можна зарахувати до однієї з двох парадигм: механістичної або діяльнісно-інтеракційної. Парадигмою американський фізик і філософ Томас Кун (1922—1996) вважав систему близьких поглядів учених за основними принципами.
У механістичній парадигмі під комунікацією розуміють односпрямований процес кодування й передавання інформації (повідомлення) від джерела (адресанта) та приймання і декодування її одержувачем (адресатом). Діяльнісно-інтеракційна парадигма тлумачить комунікацію як спільну діяльність учасників комунікації (комунікантів), у процесі якої вони виробляють спільні (до певної межі) погляди на речі та дії з ними.
Між підходами існують суттєві відмінності. Для механістичного підходу характерний погляд на людину — учасника комунікативного процесу — як на механізм, дії якого можна описати певними правилами; контекст зовнішнього середовища розглядається як шум, перешкода; головною категорією є інформація — форма репрезентації дійсності, де локалізується досвід людини. Діяльнісно-інтеракційному підходу властиве врахування людського чинника, взаємодії та взаємин між учасниками акту комунікації. На думку багатьох прихильників цього підходу, комунікація — значно масштабніша, ніж обмін інформацією, вона охоплює широке коло зв’язків та відношень (між адресантом та адресатом, особистісна позиція відправника повідомлення до соціальної реальності, теми, ситуації спілкування тощо). У межах діяльнісно-інтеракційного підходу комунікацію тлумачать як особливу мовленнєву діяльність. З огляду на це існує традиційне визначення комунікації.

Комунікація — обмін значеннями або інформацією між індивідами (від джерела (адресанта) до одержувача (адресата)) засобами спільної системи символів або коду.

Код охоплює сукупність сигналів, що передають, як правило, одним засобом або каналом.
Основним засобом комунікації є мова (вербальна, словесна), яка забезпечує обмін інформацією між індивідами, індивідом та суспільством, групами індивідів, навіть автокомунікацію — комунікацію людини із собою. Відтак комунікація може бути мовною (вербальною, словесною).

Мовна (вербальна, словесна) комунікація — створення, обмін та інтерпретація повідомлень комунікантами за допомогою мови як коду та позамовних кодів із метою досягнення змін у поведінці чи свідомості адресата, необхідних для спільної діяльності.

У гносеологічному (грец. gnЬsis — пізнання і logos — вчення) аспекті, тобто в аспекті теорії пізнання, мовна комунікація — це обмін інформацією між комунікантами у формі повідомлень. В онтологічному (грец. ontos — єство і logos — вчення) аспекті, тобто з урахуванням сутнісних характеристик (сфери локалізації, будови), мовна комунікація — це мисленнєво-мовленнєва діяльність, комунікативний процес. У прагматичному (грец. pragma — справа, дія) аспекті, тобто з урахуванням сфери та мети використання, мовна комунікація — це процес реалізації комунікативних інтенцій мовців (за сучасним українським мовознавцем Флорієм Бацевичем, комунікативних намірів адресанта — осмислених чи інтуїтивних, які визначають внутрішню програму мовлення і спосіб її втілення) у спільній діяльності.
Мовна комунікація — один із модусів (способів) існування мови разом з мовою та мовленням. Мова й мовлення є аспектами одного феномену — специфічного виду людської діяльності, який забезпечує спілкування та мислення людей.