Опис

Багатьом доводилося переживати психологічні проблеми, спричинені комплексами дитинства, непорозуміннями з іншими людьми, життєвими негараздами, надзусиллями в самореалізації, фобіями. Та не кожному під силу «вилікувати душу» людини. Для лікування неврозів, подолання труднощів і перешкод на життєвому шляху, звільнення від негативних переживань і душевного болю, актуалізації резервів особистісного зростання найефективніша наукова психотерапія. Представники різних психотерапевтичних напрямів та шкіл, маючи єдину мету, використовують специфічні підходи, методи, техніки досягнення результату. Всі ці питання, як і загальні засади психотерапії, системно розглянуто у пропонованому підручнику. Особливо докладно проаналізовано прийоми і методи психоаналізу, юнгіанства, гештальттерапії, когнітивного, екзистенціального, гуманістичного підходів, тілесно орієнтованої психотерапії, структурного психоаналізу.
Для студентів вищих навчальних закладів. Корисний буде всім, хто прагне глибше зрозуміти себе, опанувати способи подолання психологічних проблем, надання допомоги в життєвих ситуаціях тим, хто її потребує.

Зміст

1. Загальні засади психотерапії

1.1. Психотерапія як галузь психологічних знань і специфічна практика
Сутність, об’єкт і предмет психотерапії
Основні моделі психотерапевтичної допомоги
Понятійний апарат психотерапії
1.2. Становлення психотерапії як науки
Релігійні витоки психотерапії
Формування наукової психотерапії
1.3. Мета, завдання і принципи діяльності психотерапевта
Мета і завдання психотерапії
Базові принципи психотерапії
Особистість психотерапевта
1.4. Феномени психотерапевтичного процесу
1.5. Методологічні основи психотерапевтичного впливу
Методологічна рефлексія у психотерапії
Аналіз дискурсу у психотерапії
Пансеміотична функція психотерапевта
1.6. Універсальні психотерапевтичні процедури
Інтерпретація і ампліфікація
Робота з метафорою
Аналіз сновидінь

2. Класичний психоаналіз

2.1. Загальні засади психоаналізу
2.2. Організація психоаналітичної терапії
2.3. Психоаналітична взаємодія
Перенос і аналітичні відносини
Опір і захист
Взаємодія несвідомого з реальністю
Нарцисизм
2.4. Психосексуальний розвиток особистості
Пренатальна стадія і травма народження
Оральна стадія
Анальна стадія і анальна проблематика
Едіпова стадія та едіпів комплекс
Розвиток Супер-Его

3. Пост-фройдистські школи і напрями

3.1. Теорія об’єктних відносин М. Кляйн
3.2. Британські психоаналітичні підходи
3.3. Психологія Самості Х. Кохута
3.4. Інтерперсональні підходи

4. Аналітична психологія і психотерапія. Пост’юнгіанство

4.1. Загальні засади аналітичної психотерапії
Теоретичні основи аналітичної психології
Основні архетипи і процес їх індивідуації
4.2. Основні напрями і психотерапевтичні моделі пост’юнгіанства
Класична школа в пост’юнгіанстві
Школа розвитку в пост’юнгіанстві
Архетипічна школа у пост’юнгіанстві

5. Тілесно орієнтована психотерапія

5.1. Теоретико-методологічні основи тілесної терапії
Природа тілесності людини та основні тілесні проблеми
Вегетоаналітична терапія характеру
Біосинтез Д. Боаделли
5.2. Методи тілесно орієнтованої психотерапії
Сутність і мета тілесних психотехнік
Класифікація тілесно орієнтованих методів
Природа тілесного контакту і етика дотиків
Професійні навички тілесно орієнтованого психотерапевта

6. Гештальт-терапія

6.1. Загальні положення гештальттерапії
Усвідомлення і контакт
Взаємодія і формування гештальтів
6.2. Концепція психологічного захисту
6.3. Розв’язання міжособистісних і сімейних проблем

7. Когнітивні напрями

7.1. Сутність і особливості когнітивної психотерапії
7.2. Раціонально-емотивна терапія
7.3. Когнітивна модель А. Бека

8. Екзистенціальна психотерапія

8.1. Специфіка екзистенціального підходу
8.2. Дазейн-аналіз
8.3. Психотерапевтичний потенціал творчості Ж. Батая

9. Гуманістична психотерапія

9.1. Основні положення гуманістичного підходу
9.2. Напрями гуманістичної психотерапії
Клієнтцентрована психотерапія
Логотерапія
Перспективи розвитку особистості з погляду гуманістичного підходу

10. Структурний психоаналіз

10.1. Теоретичні основи підходу Ж. Лакана
Мовна природа несвідомого
Регістри психіки
Інший і бажання
10.2. Техніка структурноаналітичної терапії
Аналіз мовленнєвих засобів
Психотерапевтичне використання фантазмів
Закінчення терапії — перехід за грань бажання

11. Нові підходи у психотерапії

11.1. Постмодерністські ідеї в психотерапії
11.2. Емпіричні підходи в сучасній психотерапії

Термінологічний словник
Література

Уривок із підручника (“Психотерапія” Каліна Н. Ф.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Загальні засади психотерапії

Психотерапія нині є однією з найважливіших галузей психології, яка в наукових термінах і поняттях характеризує форми та механізми впливу на людську психіку, діяльність і поведінку. На відміну від інших психологічних дисциплін вона відзначається певною строкатістю методологічних засад і, відповідно, широким розмаїттям форм, прийомів і методів практичної роботи. Однак, як і в інших гуманітарних науках, у психотерапії існують чіткі уявлення про мету, засоби та умови використання технік, критерії ефективності роботи, етичні принципи та базові терапевтичні установки.

1.1. Психотерапія як галузь психологічних знань і специфічна практика

На сучасну людину справляють потужний, а іноді руйнівний вплив чинники різноманітного походження. У такій ситуації саме психотерапія як система форм впливу на психіку особистості з метою зберегти і поліпшити не лише душевний стан, а й здоров’я організму загалом стає ефективним засобом поліпшення загальної якості життя. Тому інтерес до психотерапії як науки і практичної діяльності постійно зростає. Сучасні науковці активно розробляють весь спектр її теорій і методів, підвищується якість підготовки фахівців, удосконалюються методи надання психотерапевтичної допомоги.
Психотерапія не лише виконує прямі функції (лікувальну, профілактичну, реабілітаційну), а й сприяє загальному розвитку особистості за рахунок удосконалення самоусвідомлення та подолання внутрішніх і міжособистісних конфліктів, виробленню адекватних поведінкових і емоційних реакцій на зовнішні подразники, кращому розумінню інших людей.
Психотерапевтичних консультацій можуть потребувати як формально здорові люди, так і особи з певними порушеннями психіки. Відповідно різниться і вплив терапевта. Тому тільки чітке уявлення про теоретичне підґрунтя психотерапевтичних втручань дасть змогу лікареві оволодіти основними методами і навичками практичної діяльності.

Сутність, об’єкт і предмет психотерапії

Психотерапія є порівняно молодою дисципліною і досі перебуває у процесі становлення. Це зумовлює певні розбіжності у визначенні її як науки, розмежуванні завдань психотерапії і суміжних із нею галузей (психології, психіатрії). Прихильники медичного підходу до розуміння психотерапії визначають її як процес лікувального впливу на психіку людини, а представники психологічного — як систему міжособистісних взаємодій між психотерапевтом і пацієнтом з метою позитивних змін у поведінці, інтелектуальній та емоційній сферах пацієнта.

Психотерапія (грец. psychе — душа і therapeia — лікування) — галузь психології, що вивчає механізми, способи і прийоми професійного надання психологічної допомоги з метою розв’язання проблем, звільнення від психосоматичних симптомів або актуалізації резервів особистісного зростання.

За інтенціями (спрямованістю) психотерапію поділяють на медичну (клінічно орієнтовану) і немедичну (особистісно спрямовану). Відповідно професійним суб’єктом є лікар або психолог. За формою психотерапевтичного процесу розрізняють групову (робота з кількома особами з однаковою симптоматикою) та індивідуальну (сеанси з одним клієнтом), довгострокову (від кількох місяців до кількох років) і короткочасну (декілька сеансів) психотерапію.
Об’єктом психотерапевтичного впливу є цілісна особистість з усіма її якостями, думками, бажаннями та цінностями. Психотерапевтична діяльність — це різновид міжособистісного спілкування, а взаємини терапевта і клієнта у більшості шкіл вважають провідним засобом психотерапевтичного впливу. Конкретним предметом, на якому психотерапевт зосереджує зусилля, можуть бути різні регіони психіки: свідомість і мислення (когнітивний напрям), несвідоме (класичний психоаналіз), психе як системна єдність свідомого та несвідомого (юнгіанство), відчуття, емоції і почуття (гештальттерапія). Проте спеціаліст будь-якого напряму ніколи не лишає поза увагою особистість людини як багатогранний, цілісний і динамічний феномен.
Психотерапія як форма психологічної практики охоплює велику кількість окремих моделей, напрямів, шкіл та авторських підходів. Певну еклектичність психотерапевтичного знання було подолано лише недавно завдяки досягненням сучасної семіології — науки про знакові системи, яка виконує стосовно психотерапії провідну методологічну функцію.

Основні моделі психотерапевтичної допомоги

Хоча психотерапія є галуззю психології і однією з найважливіших сфер психологічної практики, її зв’язки з іншими психологічними дисциплінами — загальною, соціальною, віковою, етнічною психологією тощо — певною мірою формальні. Тобто вона може бути задіяна у розв’язанні певних проблем відповідної специфіки, але майже не використовує властивих цим дисциплінам теорій або понять. Основне теоретичне джерело для психотерапії становить глибинна психологія (психологія несвідомого), а для окремих шкіл та підходів — відповідні філософські напрями. Однак найтісніше психотерапія пов’язана з медициною, переважно із психіатрією, та релігією, що і стало підґрунтям для вироблення релігійної, психологічної, психіатричної моделей психотерапевтичної допомоги.
Медична психотерапія (лікування соматичних захворювань, психічних розладів та симптомів за допомогою спеціально організованого спілкування) тривалий час була єдиною формою існування психотерапії взагалі. Більшість гуманістично орієнтованих психотерапевтичних шкіл тяжіють до філософії і меншою мірою до певних релігійних доктрин. Із релігією психотерапію об’єднують ідеї допомоги, служіння, духовного зростання.
Сучасна медична допомога практично завжди містить психотерапевтичні компоненти, особливо в діяльності сімейного лікаря. Медична (клінічна) психологія також звертається до психотерапевтичних методів. Однак найбільше спільного у психотерапії із психіатрією. За радянських часів лише лікарі-психіатри мали право на психотерапевтичну діяльність. Тепер спеціалізацію із психотерапії майбутні фахівці також здобувають на кафедрах психіатрії та наркології. Багато науковців вважають психотерапію окремою галуззю психіатрії.
Зв’язок між психотерапією і медициною, особливо психіатрією, настільки глибокий та очевидний, що цілком природно кваліфікувати психотерапевтичну практику як галузь патопсихології, клінічної психології і психіатрії. Проте серед психіатрів поширена протилежна думка, що опирається на небажання пояснювати душевні хвороби в термінах духу (як це робив, наприклад, К.-Г. Юнг) і лікувати їх за допомогою мовної дії (talking cure).
Водночас деякі академічні психологи, розглядаючи психотерапію як один з аспектів медицини, вважають, що через наявність інтенціональних (вольових) моделей вона не вписується в систему психологічного знання. В історії психології відомий факт ігнорування фройдівської теорії як суб’єктивістського і взагалі «метапсихологічного» підходу.
Сучасний український медик, психіатр і психотерапевт-психоаналітик Олександр Фільц виводить специфіку психотерапії з особливостей її предмета, яким, на його думку, є патос (грец. patos — страждання). Його міркування зводяться до таких тез:
1) психологія, яку також називають «нормальною психологією», є наукою про нормальне (здорове) психічне і душевне життя;
2) психіатрія, предмет якої не можна звужувати до «тотальної патології» («чистої ненормальності»), вивчає нездорове в нормальному. Саме це називають у медицині нозологічною (лат. nosos — хвороба і грец. logos — слово, вчення) формою, або основною діагностичною категорією;
3) психотерапія описує і концептуалізує окремі факти патологічного і нормального на основі досвіду лікування, яке безпосередньо випливає з людських стосунків. Вона має справу зі стражданням (патос), яке на відміну від нозоса свідчить про ставлення хворого до свого розладу.
Патос є цілісною екзистенцією (буттям) з розладом і в розладі, тоді як нозос відображає лише один із можливих розладів екзистенції життя і діяльності людини. Страждати можна не тільки від хвороби, а й від обмеження свободи чи напружених взаємин, складних життєвих обставин. Патос — це виживання нормального і подолання розладу всупереч хворобі, з боку здорових якостей людини. А нозос — це подолання здорового хворим, патологічність процесів. Власне хворе не страждає. Страждає здорове від хворого. Отже, основною сферою психотерапії є зворотний бік предмета психіатрії. Психіатрія йде від здорового до хворого, а психотерапія — навпаки. Тому предмет психотерапії, за О. Фільцом, — нормальне (здорове) серед патологічного. Це визначення точно розмежовує психіатрію і психотерапію не стільки на рівні методів і цілей, скільки на основі розуміння інтенції суб’єкта професійної діяльності, усвідомлення ним значення психотерапії. Психолог не лікує, а допомагає розв’язувати проблеми, актуалізовувати резерви особистісного зростання.
Нині можна стверджувати про успішне функціонування і релігійних форм психотерапії. Священики різних конфесій набули досвіду в наданні не тільки духовної, а й психологічної допомоги, якої до середини ХХ ст. не виокремлювали із численних обов’язків духовного пастиря. В Україні і слов’янських державах найпоширенішою є святоотцівська психотерапія. Її парадигма має специфічний погляд на причини виникнення особистісних проблем і психічних захворювань, їх природу і сутність. Ці причини описують за допомогою таких понять, як «гріх», «провина», «кара», «спокутування», «покаяння» та ін. Пастирська допомога опирається передовсім на систему етичних і релігійних ідей, далеку як від психологічних теорій, так і від психіатричних уявлень про психічне здоров’я, норму і патологію.
Традиція духовної допомоги, що склалася в церкві, тісно пов’язана зі сповіддю. Сповідь у православній або католицькій традиції є таїнством, оскільки під час неї відбувається етичне перетворення особи, «друге хрещення». Зізнання у гріхах перед священиком у православ’ї називають оновленням. У процесі сповіді між духівником і тим, хто сповідається, встановлюється особлива гармонія. Це буває, коли духівник, подібно до психотерапевта, переймається переживаннями того, хто кається, причому виявляє не тільки строгість судді, й піклування, жалісливість люблячого батька.
Пастирське «окормлення» у православній традиції представлене духовним батьківством — тривалими, стійкими і значущими відносинами, які можна описати в категоріях «благословення», «зміцнення рішучості» або «совість». Сутність православного пастирського «окормлення» митрополит Антоній (Храповицький) назвав даром співчутливої любові.
Різких, непримиренних суперечностей між релігійними і неконфесійними моделями психологічної допомоги немає. Адже саме з пастирства психотерапія запозичила багато етичних принципів: ідею служіння, конфіденційність зустрічі, щирість і співпереживання, моральну підтримку — все те, що називають духовним зціленням.

Понятійний апарат психотерапії

Як і кожна галузь науки, психотерапія має власний науковий апарат, що охоплює її основні поняття: «запит», «сесія», «сетинг», «терапевтичний альянс» та ін.
Потреба у психологічній допомозі, сформульована в скаргах і бажаннях, становить запит. Роботу терапевта з клієнтом називають психотерапевтичним процесом, окрему зустріч — сесією (лат. sessio — засідання). Розклад процесу — кількість зустрічей на тиждень, їх тривалість і термін лікування — це сетинг (англ. set — встановлений). У психотерапії діють суворі правила, які забороняють терапевтові і клієнту порушувати сетинг. Клієнта називають також пацієнтом (лат. patіentis — терплячий), особливо у глибинно-психологічних школах.
Сетинг і всі інші аспекти взаємин «терапевт — клієнт» визначають в особливому контракті — терапевтичному альянсі.
Кожен клієнт має підсвідомі очікування, як правило, ірраціонального характеру, якими він може керуватися і вперто їх обстоювати. Вони часто не узгоджуються з метою терапії і можуть блокувати її перебіг. Однак терапевт не має права нав’язувати клієнтові власні думки та цінності, формувати для нього цілі, навіть позитивні, і повчати. Професіонал іде за клієнтом і його бажаннями — усе інше вважають зловживанням.
Процес психотерапії відбувається в кілька стадій (етапів). Завершення знайомства з терапевтом прийняттям рішення про участь у терапії означає налагодження відносин у межах терапевтичного альянсу. Це — початковий етап, після якого відбувається робота, інколи досить тривала (в класичному психоаналізі — до кількох років). Специфіка завершальної стадії пов’язана з тим, що терапія для клієнта стає важливою життєвою цінністю, яку він не хоче втрачати. Особистість терапевта також набуває для нього значущості. Тому терапія має закінчуватися спеціальними прийомами, що розривають таку залежність пацієнта.
Багато психотерапевтичних понять, використовуваних у різних підходах, не є строго академічними термінами, зміст яких можна визначити однозначно і точно. Здебільшого це метафори (грец. metaphora — переміщення, віддалення) — розпливчасті концепти широкого змісту, за допомогою яких передають різноманітні, часто індивідуальні відтінки сенсу. Їх використовують для структурування досвіду, здобутого певною школою психотерапії. У психоаналізі це «лібідо» і «катексис»; у юнгіанстві — «індивідуація» і «архетип»; «броня» (панцир) — у В. Райха, «усвідомлення» і «контакт» — у гештальттерапії, «пік-переживання» — в А. Маслоу та ін.
Психотерапія, яку часто визначають як «науку про суб’єктивне», побудована на узагальненнях індивідуального досвіду, а метафора — найуніверсальніший спосіб його акумулювання, обміну ним та його інтерпретування. Метафори передають не тільки уявлення про об’єкти, явища чи процеси, а й ставлення до них, емоційну оцінку, особистісний сенс. Тому психотерапевтичне спілкування багате на метафори, а найуживаніші з них поступово набули понятійного характеру. Як і в інших гуманітарних сферах, у психотерапії метафори фігурують як концепти. За допомогою концептів експлікують (пояснюють) та характеризують складні, багатопланові явища — життєвий світ особистості, її життєвий шлях, особисті цінності та переконання. Психотерапевтичні метафори дають необмежені можливості опису, структурування і трансформації людського досвіду, що є запорукою терапевтичних змін.