Опис

Розвиток науки про Україну та українство відбувався у нерозривній єдності із самоусвідомленням, консолідацією, самоствердженням українського народу, формуванням суспільних і державних форм його буття. Витоки її сягають передісторичних часів, а основні віхи пов’язані з державотворчими процесами, діяльністю видатних представників вітчизняної науки і культури. Усе це зумовило зміст і структуру пропонованого навчального посібника, в якому розкрито предметну специфіку, особливості концептуальних побудов українознавства на різних етапах розвитку. Історія його постає як спільне надбання вітчизняних учених, українців, які проживають за кордоном, а також зарубіжних дослідників. Автори навчального посібника — співробітники Національного науково-дослідного інституту українознавства, інших наукових інституцій.
Для студентів вищих навчальних закладів. Прислужиться всім, кого цікавить історія науки про самопізнання українського народу.

Зміст

1. Українознавство — наука про Україну та українство

1.1. Українознавство як наука і навчальна дисципліна
1.2. Концептуальні, історичні та теоретико-методологічні основи розвитку українознавства

2. Найдавніші відомості про Україну, її територію і людність

2.1. Зародження знань про Україну та її людність у передісторичну добу
2.2. Розвиток знань про Україну та її народ у княжу добу

3. Козацько-гетьманська доба в системі українознавства

3.1. Природний та етносоціальний феномен козаччини
3.2. Суспільно-політичні та духовні підстави самоідентифікації козацтва як складової українського народу
3.3. Джерельна та історіографічна база досліджень доби козаччини

4. Формування українознавчої науки в ХІХ cт.

4.1. Початки творення наукових основ українознавства у першій половині ХІХ ст.
Ідея українського відродження як чинник визрівання наукових засад українознавства Роль творчості Т. Шевченка у пробудженні української самосвідомості
Роль «Історії Русів» у розвитку українознавчих студій
Розвиток українознавчих студій на західноукраїнських землях та Закарпатті
4.2. Формування українознавства як системи наукових знань у другій половині ХІХ ст.
Особливості та чинники розвитку українознавчих досліджень на українських землях у складі Австро-Угорської та Російської імперій
Українознавча проблематика на сторінках часописів «Основа», «Киевская старина»
Україна у програмових документах громадсько-політичних товариств і перших українських політичних партій кінця ХІХ ст.
Роль наукових товариств Наддніпрянської України у поширенні українознавчих ідей
Подвижники української ідеї О. Потебня, П. Куліш, В. Антонович, М. Драгоманов
Започаткування системних наукових досліджень з українознавства. Діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка
Внесок І. Франка у розвиток українознавчої науки (кінець XIX ст.)

5. Українознавство в ХХ ст.

5.1. Українознавство в контексті культурно-національного відродження (1900—1916)
Діяльність НТШ у ХХ ст.
Українознавчі дослідження на початку ХХ ст.
М. Грушевський — фундатор наукового українознавства на засадах інтеграції та синтезу знань
Створення та діяльність Українського наукового товариства (УНТ)
Діячі УНТ
Українознавча діяльність Товариства «Просвіта»
Роль громадсько-політичних організацій у формуванні політичної самосвідомості українського народу
Процеси національного відродження українців Австро-Угорщини
5.2. Вплив відновлення національної державності України (1917—1922) на розвиток українознавства
Діяльність Української академії наук
Українознавча робота в періоди Гетьманату, Директорії, перших років УСРР
5.3. Українознавство в умовах політики українізації (1923—1932)
5.4. Українознавчі дослідження у добу сталінського тоталітаризму (1933 — початок 50-х років ХХ ст.)
5.5. Відродження українознавства у роки хрущовської «відлиги» і роль у цьому процесі шістдесятництва (друга половина 50-х — 60-ті роки ХХ ст.)
Нова хвиля міфологізації знань про Україну
Вплив хрущовської «відлиги» на активізацію українознавчих досліджень
Шістдесятництво як чинник українознавчих студій
5.6. Українознавчі дослідження у період ідеологічних репресій (70—80-ті роки XX ст.)
5.7. Українознавство за кордоном у ХХ ст.
Українознавчі науково-освітні центри за кордоном
Розроблення джерельної та історіографічної бази українознавства
Роль енциклопедичних видань у становленні українознавства як науки
Українознавча проблематика в працях українознавців за кордоном
Дослідження проблем українського мовознавства
Українська художня словесність у 20—90-ті роки ХХ ст.
Проблеми української національної освіти, культури, виховання, релігії та мистецтва у доробку дослідників

6. Українознавство в період розбудови незалежної української держави

Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника “Історія українознавства” надано виключно для ознайомлення. Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Українознавство — наука про Україну та українство

1.1. Українознавство як наука і навчальна дисципліна

Перші знання про українські землі і народи, що їх заселяли, існували ще тисячоліття тому. Зачатки українознавства як засобу самопізнання і самотворення українського народу постали в період зародження українського етносу. Однак системно вони почали формуватися лише у XIX ст., а українознавство як наука конституювалося наприкінці XX ст. Основною причиною, що стримувала цей процес, була неналагодженість системних досліджень питань теорії та методології у цій сфері знань. Тільки в 90-ті роки XX ст. після проголошення політичної незалежності України ця робота набула цілеспрямованих і системних форм, оскільки уже перші роки існування України в статусі самостійної держави довели, що проблема її реальної, а не декларативної незалежності закорінена не так в політичній волі і бажанні чи небажанні партій або владних структур, як у світогляді, свідомості (самосвідомості) й ментальності народу. Пізнання й самопізнання народу, закономірностей і механізмів формування його світогляду, ментальності, культури вже не обмежувалися сферою споглядання, історіософським осмисленням, а перейшли у практичну площину. Саме на цьому історичному тлі актуалізувалася потреба в науці, яка охоплювала б широкий спектр знань про Україну, її народ, запропонувала б методологію вивчення, підходи до опрацювання цього масиву інформації.
Для об’єднання зусиль науковців, педагогічних, громадсько-політичних кадрів на початку 90-х років були створені наукові, освітньо-виховні та громадсько-політичні інституції українознавчого спрямування: Інститут українознавства при Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (нині ННДІУ МОН України), Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Інститут українознавства при Прикарпатському державному університеті ім. В. Стефаника, Міжнародна асоціація «Україна і світове українство» тощо. Від самого початку їх діяльність не обмежувалася лише науковими дослідженнями, її результати завжди спрямовувалися у галузі культури, освіти, виховання. Саме такий зв’язок актуалізував і значно прискорив науковий пошук, зробив його більш предметним і дієвим.
На початку 90-х років XX ст. в Інституті українознавства при Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка було розроблено концепцію розвитку новітнього українознавства, схвалену на міжнародній науково-практичній конференції науковцями України і зарубіжжя. Визначальним у положенні концепції став підхід до українознавства не як до умовного, збірного поняття, а як до системи наукових інтегративних знань. Нині українознавство постає як наука цілісного пізнання (самопізнання), творення й самотворення українського народу і його етнічної території (України) в усьому часопросторовому вимірі. За такого підходу Україна й українство — це органічні складові всесвітньої цивілізації і культури, а українознавство розвивається як системні знання не лише про Україну та українство, а й про світове співтовариство.
У розкритті логіки нового підходу до історії науки українознавства особливого значення набувають основні поняття та категорії, якими вона оперує. Зокрема, термін «Україна» охоплює: країну і державу, їх територію, яку заселяв український етнос в минулому та заселяють українська нація й український народ сьогодні; природу, відповідну територію з її земними, водними, повітряними ресурсами, особливостями екології; мову як універсальний феномен буття і свідомості етнонації; суспільство й державу в їх генезисі; матеріальну й духовну культуру (релігію, філософію, мистецтво, освіту, науку, валеологію, право, військову справу, міжнародні відносини), що розвиваються впродовж багатовікової історії української етнонації та держави; тип людини; світове українство в його часопросторовій еволюції.
Термін «українці» характеризує етнос, націю, основну (корінну) частину населення, які мешкають на території України. Етнічні українці живуть також в Російській Федерації, Білорусі, Казахстані, Грузії, Прибалтиці, Польщі, Чехії, Словаччині, західноєвропейських країнах, США, Канаді, Бразилії, Австралії, азійських та африканських країнах.
Поняття «українство» має такі значення: українці як світовий феномен (в Україні і зарубіжних країнах); етнонаціональні групи, що заселяли й заселяють питомі українські землі поза державними кордонами України з найдавніших часів донині, живуть у понад 70 країнах, творять там матеріальну й духовну культуру, але визнають свою етнонаціональну ідентичність, зумовлену єдністю етнонаціонального генотипу, мови, долі, ментальності, усвідомленням історичної місії України й українців.
Об’єктом українознавства є Україна (країна і держава в усьому історичному часі та соціальному обширі), український етнос й українська нація, народ України як єдине ціле.
Предмет українознавства — цілісне пізнання (самопізнання), творення й самотворення української людини, нації, народу, їхньої етнічної території і держави (України) у всьому часопросторовому вимірі, дослідження феномену українства, закономірностей, досвіду й уроків його розвитку та прояву в усіх сферах людського буття як цілого, здійснення історичного покликання.
Філософсько-гуманістичні основи українознавства полягають у визнанні таких фундаментальних положень: світ — єдиний, цілісний лише у своїй різноманітності, в т. ч. людей (народів), що формують людство; кожна людина, нація, народ, їхня мова, культура мають природне, рівне право на життя й повну самореалізацію; тільки у взаємодії з іншими людьми людина, нація, народ, мова, культура можуть виявити всю повноту своєї індивідуально-загальнолюдської сутності; посягання на природне право кожної людини, нації, народу, мови, культури на самобутність і волю є злочином перед людством; шляхом до повної реалізації сутності, покликання людини і людства є їх пізнання як синтез самопізнання і самотворчості.
Оскільки українознавство — це шлях до самопізнання й самотворення українства, здійснення ним своєї історичної місії, воно органічно поєднує (синтезує) процеси пізнання (самопізнання), творення (самотворення), виховання й навчання, народної і наукової педагогіки, вітчизняний і зарубіжний досвід, що органічно переростають в українолюбство та українотворення.
На основі наукової джерельної бази, всебічного системного вивчення й висвітлення генезису України й українства саме українознавство як наукова система знань покликане розв’язати такі завдання:
а) виявити і дослідити напрями, шляхи, джерела, досвід поколінь та історичні уроки становлення й розвитку української людини від роду до племені, етносу, народу, нації під впливом української природи, мови, держави, культури;
б) сприяти аналізу тенденцій, закономірностей, причин та наслідків розв’язання проблем сучасності;
в) сформувати питомі риси громадян;
г) готувати покоління до самостійного життєвого вибору шляху та перспектив майбутнього, пізнання й самопізнання, творення й самотворення особистості, схильної і спроможної бути в гармонії з іншими людьми, довкіллям, власним Я (внутрішнім світом) і поєднувати особисті інтереси з громадськими, національно-державними та загальнолюдськими; сприяти виробленню високих суспільних, державних, гуманістичних, духовно-культурних ідеалів, визначенню морально-етичних та естетичних критеріїв і принципів життєдіяльності людей мудрого серця та гуманного розуму (інтелекту), патріотів-професіоналів світового рівня, творців засад громадянського суспільства в національній державі.
Як і будь-яка наукова дисципліна, українознавство вибудовується на принципах системності, цілісності, єдності світобудови і багатоманіття форм її прояву і послуговується загальнонауковими методами аналізу і синтезу, інтеграції і диференціації, індукції і дедукції та ін. Процес розвитку людини (спільноти) й науки про них неодмінно має формуватися на засадах принципу пізнання (самопізнання) всього багатоманіття прояву форм людської сутності як цілого й одночасно в єдності з проявами життя розумного на Землі.
Спираючись на логіку цих надсистемних принципів розвитку, українознавство як цілісна наукова система знань, може і має розвиватися на основі таких важливих принципів:
— єдності пізнання й самопізнання, творення й самотворення як домінантного (основоположного) принципу розвитку людини і спільноти та науки про них;
— єдності людини і природи. Детальне й старанне вивчення впливів кожної території, місцевості (довкілля) на людину, групу людей чи народ має бути основою самопізнання. У самій світобудові закорінені причини відмінностей і єдності людських проявів;
— єдності матеріального і духовного (теорії і практики) в бутті людини (спільноти). Людина — це синтез усіх сфер буття. Знання про природу і людину, як і сама природа та людина, органічно єдині;
— диференціації та інтегративності знань. У науці, як і в природі та природі людини, закладено два принципи пізнання: диференціації та інтеграції процесу. Інтегративний характер знань визначений цілісною системною природою об’єктів (речей, явищ, процесів) пізнання, а диференціація є похідною від свідомості та психолого-біологічних можливостей людини;
— історизму (єдності та взаємодії минулого, сучасного й майбутнього), який відтворює і визначає неперервність історичного процесу, взаємозв’язок і взаємодію всіх його складників, зокрема наступність і певну спадкоємність подій та процесів;
— внутрішньої самоорганізації змісту й саморозвитку науки, що відбувається на основі концентрації та інтеграції знань в єдиній системі їх концентрів, які уособлюють специфіку прояву цілого (об’єкта) в основних сферах людського буття.
У своїх дослідженнях українознавці спираються на системний, комплексний, структурно-функціональний, ретроспективний та інші підходи.
Засадничим в українознавстві є забезпечення органічної єдності знань з археології та етнології, фольклористики, лінгвістики, антропології й демографії, людино-, суспільство- й природознавства, релігієзнавства, історії, філософії, культурології, правознавства та інших наук.
Структурно українознавство охоплює природо-, людино-, суспільство-, крає-, країно-, народознавство, але не як окремі предмети, а як елементи універсальної цілісності. Універсальна цілісність «України» й «українства» розкривається й осягається шляхом взаємопов’язаного еволюційно-синхронного й діахронного розгляду змісту знань про них. Тому українознавство постає як цілісна наукова система самопізнання, самовдосконалення й самореалізації українського народу, єдності його знання і практичної дії.
Шлях до цих висновків українознавчої науки був непростим. Одні дослідники (І. Франко, М. Грушевський, Ф. Вовк, В. Вернадський, С. Єфремов, А. Кримський, В. Кубійович, З. Кузеля, І. Раковський) ще наприкінці XIX — на початку XX ст. творили українознавчі праці енциклопедичного характеру. Інші розглядали українознавство з ідеологічних та політичних позицій і зводили його або до опису (пропаганди) географічно-етнографічно-фольклорних частковостей, або ігнорували взагалі. І як наслідок, було втрачено розуміння родової сутності цього поняття. Замість феноменів «Україна» і «українство», цілісно усвідомлюваних в їхній самобутності, об’єктом розгляду були окремі елементи цих феноменів. Відсутність цілісного предмета дослідження українознавства спричинила втрату об’єктивних критеріїв, а згодом самостійності цієї науки. Вона тривалий час перебувала «на периферії» мовознавства, фольклористики, історії та художньої словесності. Терміни «Україна» та «українство» поставали лише як територія, географія, природа, матеріально-виробнича сфера, природні ресурси, екологічні проблеми чи державно-політичні зв’язки або лише як етнос, нація, держава, культура, словесність, мова.
Однак поняття «людина», «природа», «нація», «космос», «Україна» можуть бути пізнані та усвідомлені лише як цілісність, а отже, за комплексного (системного) підходу. Тому необхідно спиратися на такі наукові (теоретичні та методологічні) засади, які сприятимуть створенню українознавства як наукової системи.
З огляду на такий підхід до уваги беруться найдавніші і сучасні вітчизняні й зарубіжні джерела (писемні та фольклорні). У зв’язку зі змінами територіального розміщення, буття етносів, племен і держав (чи міждержавних утворень), їх взаємодії (аж до асиміляції) чи протистояння і тим фактом, що українці стали феноменом загальнолюдським і реально впливають на характер розвитку та долю людства, свій зміст і структуру українознавство формує за концентрами.
Поняття «концентр» в українознавстві означає зосередження, скупчення, зібрання в одному місці навколо єдиного центру знання. Формула концентрів знань не є абстрактною. Основою їх визначення є найважливіші сфери буття і діяльності української людини й спільноти. Зокрема, концентрами в українознавстві є: Україна — етнос (як основа творення, збереження й розвитку української людини, нації, держави, мови, культури, ментальності); Україна — природа (фізична й духовна), екологія; Україна — мова; Україна — нація, держава; Україна — культура (матеріальна й духовна; від трипільської, березинецької, черняхівської, празько-корчацької, києво-руської до сучасної), з урахуванням генезису освіти, науки, мистецтва, релігії й права; Україна у міжнародних відносинах; Україна — ментальність (людини, нації), доля; Україна — історична місія тощо.
Таке структурування дає змогу, визначаючи завдання українознавства, зосереджувати увагу не лише на відродженні пам’яті, а й на створенні на основі уроків минулого передумов для осмислення проблем сучасності та визначення перспектив і шляхів досягнення мети у майбутньому.
Отже, виховувати і удосконалювати необхідно все суспільство, і цей процес має бути постійним. Найефективнішим засобом такого виховання є розкриття правди історії та буття людей (від роду, племені, етносу до народу, нації) не лише фізичного, а й духовного, соціального та етнонаціонального, державно-політичного й мовно-культурного на засадах правдивої гуманістично-патріотичної науки, науково усвідомленої національної ідеї.

1.2. Концептуальні, історичні та теоретико-методологічні основи розвитку українознавства

Історія розвитку гуманітарних наук свідчить, що на всіх етапах в їх змісті, характері, обширах досліджень незмінно присутня проблема пізнання феномену людини, сенсу, форм і методів людського буття. Спочатку інтуїтивно, а згодом усвідомлено її розглядали як першочергову. Це логічно, оскільки результати досліджень у галузі самопізнання й самотворення завжди вирішальним чином позначалися на формуванні світогляду, моралі, ментальності, культури, виробленні ідеології, стратегії розвитку, політики, творенні форм суспільної організації та дії людей.
Посилення уваги до проблеми буття людини обумовлене тим, що чим глибше людство просувається в з’ясуванні власної сутності, тим масштабнішими постають і складність, і обшири процесу. У його структурі й спрямованості особливого значення набувають чинники й форми, в яких цілісно виявляється суспільна сутність людини, насамперед способи організації спільноти, стратегії розвитку, системи управління суспільними процесами, тобто все те, що органічно пов’язане з творенням нації й держави.
Розв’язання проблем консолідації нації, творення суспільних і державних форм буття народу завжди тісно пов’язане з розвитком наукових засад його самопізнання.
Українознавство як певні знання про самопізнання й самотворення українського народу постало ще в ті часи, коли почав формуватися український епос. Цей комплекс знань збагачувався в органічній єдності з процесом історичного поступу, допомагаючи народу осмислювати зроблене і знаходити нові шляхи та засоби розвитку.
Одночасно зі збагаченням національної свідомості українства українознавство поповнювалося глибинним баченням явищ і подій суспільного життя, осмисленням його повсякчас нових проблем і завдань на шляху самовдосконалення й самореалізації народу.
Отже, самопізнання українства та його розвиток — це органічно єдиний процес, що відбувається відповідно до законів, які визначають розвиток суспільства і обумовлюють сутнісну єдність розумного життя у всьому багатоманітті форм його прояву.
Для забезпечення гармонійного розвитку людям у своїй свідомості і практичній діяльності важливо поєднати досвід минулого і сучасного з баченням майбутнього. Як зауважує П. Кононенко, «завданням українознавства є не тільки відродження пам’яті історії, а й створення на ґрунті уроків минулого передумов для осмислення проблем сучасності та визначення перспектив і шляхів досягнення мети у майбутньому».
У формуванні світогляду, розвитку свідомості й відповідної діяльності людей визначальними завжди були такі складові: пізнання й освоєння світу та самопізнання й самотворення людини. Та чим осмисленішим ставав їх поступ, тим більше люди переконувалися, що роздільне бачення чинників свого самовдосконалення є умовним. Ні світ поза межами людської сутності, ні люди поза межами світу свого буття пізнаними й відповідно самовдосконаленими бути не можуть. Отже, пізнання й освоєння світу, самопізнання й самотворення людини дедалі виразніше постають як складові єдиного процесу. Однак в руслі такої логіки процес пізнання й самопізнання незмінно виявляється складним і не здійсненим до кінця. Причина закорінена у природі самої людини (спільноти), у специфіці (неповторності) кожної миті її буття. Людина, як і світ, в якому вона живе, може пізнаватися (самопізнаватися), наближаючись до повноти знань про себе, — цей процес невичерпний. Бо «витоки людини, — як зауважував М. Бердяєв, — тільки частково можуть бути усвідомлені й раціоналізовані», оскільки «особа людини більше утаємничена, ніж світ. Вона і є цілий світ».
Важливість, необхідність і невичерпність самопізнання супроводжують усю свідому історію людства загалом і кожного народу зокрема. Усвідомлення потреби в самопізнанні зумовлює пошук відповіді на принципово важливе запитання: якщо самопізнання й самотворення є неминучими і одночасно постають неповторно новими, то на яких засадах треба творити єдину науку цілісного пізнання (самопізнання), яка буде корисною не фрагментарністю, а саме цілісністю.
Природне багатоманіття прояву єдності цілого має бути відтворене і в процесі самопізнання й самотворення людини, етносу, нації і народу, кожного покоління, бо воно закладене в них самих, у неповторності кожного історичного періоду, кожної миті людського буття. Єдність форм цілого зумовлена загальними законами природи: цілісності, системності, тяглості й неперервності розвитку. У науковому пізнанні (самопізнанні) все це і визначає рух від окремого (часткового) до загального, від простого до складного. Єдність постає не в статиці, не як явище, а як процес, який відбувається в напрямі утвердження багатоманіття форм прояву цілого, виявляючись не лише лінійно (у просторі), а й у часі. Отже, будь-яке явище науки, українознавство зокрема, має свою історію, без вивчення якої не можна зрозуміти його призначення, діалектики та механізмів творення. Однак на відміну, наприклад, від історії народу (як науки і навчальної дисципліни), яка вивчає реальні явища, події та чинники їх прояву в певному хронологічному зрізі, фіксуючи увагу на причинах та наслідках подій, історія (історіографія) науки досліджує переважно те, що не лежить на поверхні буття, але суттєво важливе для його аналізу, оцінювання, розуміння. Вона виявляє причини зародження знання, досліджує механізми та наслідки його формування і реалізації, дає відповіді на питання: чому так, а не інакше відбувалися події, явища, процеси і чому саме такою постала наукова думка, під впливом яких умов і чинників, як відбувається її розвиток, а також на одне з найважливіших питань науки — яким був (повинен бути) її вплив на процеси самовдосконалення людини, форм і методів її буття.
Отже, українознавство, будучи сутнісним компонентом життя і розвитку українського народу, постає із його потреб.
Деякі дослідники вважають, що українознавство виникло лише у XIX ст., оскільки саме тоді з’явився термін, що уособлює розуміння його як цілісного явища зі своїм внутрішнім змістом і відповідними формами. Та в генезисі українознавства слід бачити не лише його формулу, а й першоелементи творення, які зароджуються і розвиваються разом з об’єктом науки. Концептуальна побудова українознавства, його орієнтирів і соціальних функцій, особливостей взаємодії структурних компонентів є похідними від природи людини, її соціального поступу, в основі яких — чітка система ідей: ідея сутності й покликання людини розумної, національна ідея як її проекція в певних природо-соціальних умовах і формах, національні інтереси як універсальні чинники і критерії співвіднесення ідей у змісті людського буття, конструюванні засобів його наповнення, у т. ч. через поєднання національного й загальнолюдського, національного й соціального, державного і громадянського тощо. Розв’язання цих завдань можливе лише за умови вироблення відповідних наукових засобів, інструментарію та механізмів цілісного, системного осмислення і забезпечення єдності процесу самопізнання й самотворення народу в усьому часі і просторі його буття.
Це особливо відчутним стало тепер в умовах незалежності, коли першочерговим завданням національної науки стало вироблення концептуально нового підходу не лише до осмислення феномену українства, а й усвідомлення та визначення особливостей його структурних компонентів (складників), їх природи, принципів і методів взаємодії в напрямі руху до відтворення й самореалізації природної сутності українського народу.
Кардинальні зміни в житті народу потребують і якісно нового бачення й мислення, вироблення нової стратегії дій в розв’язанні насущних завдань розвитку, переосмислення функцій, мети, завдань та методології наук, особливо в українознавстві.
Якісні зміни в українознавстві спричинені потребами визначення наукових засад формування саме національного світобачення, розвитку свідомості, визначення ідеалів і ціннісних орієнтацій народу; розроблення відповідної стратегії розвитку, а отже, і концепції та теорії консолідації української нації і світового українства; побудови національної держави та громадянського суспільства в Україні; розвитку національної культури, освіти й виховання; підготовки й перепідготовки національних кадрів для всіх сфер і ланок буття, щоб систему управління очолювали свідомі, професійно підготовлені, віддані справі люди, справжні патріоти України.
Українознавство як стратегічна мета, напрям у розвитку української гуманітарної науки набуває все оптимальнішого теоретико-методологічного визначення й визнання в суспільстві та державі. Спектр функцій українознавства, його завдань, як і пошук шляхів їх розв’язання, суттєво розширився. Тому окремих, навіть важливих, галузевих досліджень для розв’язання нагальних завдань розвитку українства тепер недостатньо. Потрібна система наукових інтегративних знань, які умовно можна поділити на світоглядно-теоретико-методологічні та практичні. До світоглядно-теоретико-методологічних завдань належать проблеми, пов’язані з подальшим конституюванням науки, зокрема визначенням та визнанням її соціальної доцільності, місця й ролі в суспільному житті, у т. ч. в розвитку гуманітарних наук, посиленні взаємозв’язків між ними, розробленням джерельної, історіософської, теоретико-методологічної баз розвитку. До практичних завдань — вироблення технологій, інструментарію та методики застосування набутих знань у системі науки, освіти, культури, виховання, суспільній та державотворчій діяльності.
Аналіз історії науки свідчить, що увага до українознавства зростає у момент важливих змін в етнонаціональному, суспільному та державному житті народу: у княжу добу, у добу козаччини, у другій половині XIX, на початку та наприкінці XX і, особливо, у XXI ст. Спостерігається закономірний зв’язок суспільно-політичного, національно-державного, духовного розвитку народу й активного творчого розвитку українознавства щоразу в якісно нових умовах та змістових вимірах.
Теорія й методологія українознавства виростають із практики і звернуті до неї, воно покликане відповісти на запитання, які перед українським народом ставить життя. Тому соціальні функції українознавства охоплюють формування свідомості, освіту та виховання, внутрішню та зовнішню політику держави, культуру народу в найширшому її розумінні. Особливості процесу консолідації нації, утвердження національної ідентичності, побудови національної держави, історичного процесу вимагають у стислий термін забезпечити формування в українства якісно нових уявлень і ціннісних орієнтацій як щодо самих себе, так і навколишнього світу. Це можливо лише на основі цілісного знання, яке і творить сучасне українознавство. Українознавство, будучи зумовленим станом та рівнем свідомості, потребами і завданнями суспільного розвитку, розвивається на основі синтезу доробку галузевих наук (археології, історії, мовознавства, етнології та ін.). Специфіка українознавства визначається специфікою об’єкта пізнання (українського народу як цілого), неповторністю історичних умов і характеру його суспільного й державного життя, намаганням у найкоротший термін пройти той шлях, який інші народи Європи вже подолали.
Для цього важливо зрозуміти не лише мотивацію знань, а й механізми їх творення і логіку процесу виникнення й розвитку. Питання соціального призначення, особливостей розвитку та функцій українознавства стосуються не тільки його теорії і методології, а і його історії. Місце і роль українознавства можна визначити лише в загальному контексті розвитку наукового знання про українське суспільство. У цьому сенсі принципового значення набуває періодизація наукової думки, в основу якої покладено певний відрізок часу, в якому постають, утверджуються, завершують свою дію принципово нові сутнісні фактори буття (умови і характер господарювання, напрями соціального поступу, ідейно-політичні, світоглядні установки, чинники дії, організації та управління). В історії наукової думки принципово важливо дослідити, як все це позначалося і на об’єкті дослідження, і на науці зокрема — на адекватності сутнісних змін в самому інструментарії наукового мислення.
Українознавство необхідно досліджувати не лише як явище, а й як процес, органічно пов’язаний з етнонаціональним, соціальним, духовним поступом українського народу. Такий підхід дає змогу з’ясувати, що українознавство подолало кілька етапів, кожен з яких визначений певними умовами, завданнями, чинниками і відповідно змістовими особливостями.
Дослідження специфіки творення українознавства на кожному історичному етапі, з’ясування механізмів процесу розвитку, його внутрішньої логіки свідчать, що це творення відбувається повсякчас у якісно нових умовах і на якісно новому рівні. Визначальною при цьому є не специфіка кожного історичного періоду, а єдність, цілісність і тяглість процесу людського буття і відповідно єдність науки самопізнання і самотворення людства загалом і українського народу зокрема.
Витоки і процес формування українознавства як єдиної системи наукових знань про Україну і її народ можна простежити, починаючи з передісторичної та києво-руської доби, у творчій спадщині Геродота, київських князів Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Святослава, князів Галицько-Волинської держави, зокрема Володимира Васильковича, у працях Іларіона, Нестора, Клима Смолятича, Мойсея Видубицького, Никифора, Данила Заточника, а також багатьох мислителів часів Відродження та Реформації — Станіслава Оріховського (Роксоляна), Клірика Острозького, Івана Вишенського, Кирила Транквіліона (Ставровецького), Касіяна Саковича, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського, Григорія Сковороди та ін. Уже на той час процес творення науки самопізнання дедалі виразніше поставав як намагання сформувати власне бачення і розуміння єдності простору і часу у визначенні сенсу людського буття, його світоглядних підвалин, єдності й неперервності моральних, традиційних і ментальнісних чинників у формуванні духовності й культури українського народу. Особливо значущою в становленні українознавства як науки етнонаціонального самопізнання є новітня доба, позначена переходом дослідників до вивчення й осмислення буття народу як цілого.
Важливі починання містяться у творчості М. Максимовича, Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, В. Вернадського, Д. Дорошенка, Д. Багалія, С. Єфремова, В. Кубійовича, З. Кузелі, О. Оглоблина, І. Крип’якевича, Ю. Липи, О. Бочковського, М. Брайчевського, О. Пріцака, А. Погрібного. Помітний внесок у розвиток українознавства як системного знання зробили сучасники П. Кононенко, В. Смолій, Л. Винар, Д. Штогрин, В. Баран, Я. Калакура, В. Крисаченко, С. Єрмоленко, В. Солдатенко, В. Сніжко, В. Ідзьо, Т. Кононенко, Л. Токар, О. Гомотюк, С. Наливайко, О. Нагірняк, І. Краснодемська та ін. Їхні ідеї можуть стати важливим підґрунтям подальших досліджень історії українознавства, формування його історіософських та теоретико-методологічних засад. Етапи розвитку українознавства у працях цих авторів визначено з огляду на особливості природного, етнонаціонального й соціального розвитку українців, специфіки їхнього суспільного і державного життя, а українознавство потрактовано як органічна складова буття українського народу.
Такого підходу дотримувався ще І. Франко, який наприкінці XIX ст. зазначав, що термін «народознавство» значно ширший, ніж вважали на той час деякі дослідники. «Бо ж пізнати народ — то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище, їхні фізичні і розумові особливості, їхні інститути й економічне становище, їхні торгівельні відносини й інтелектуальні зв’язки з іншими народами. Таким чином, до сфери народознавства входили б і такі науки, як історія політична й історія розвитку державних інститутів, історія наук і історія промислу — все, звичайно, в сфері найобмеженішій, настільки це стосується певного конкретного народу».
Розвиваючи цю думку стосовно поняття «українознавство», М. Грушевський бачив його як «дослідження минулого і сучасного українського народу, його властивостей, його території і різноманітних умов, які впливають на життя і розвиток», додаючи, що саме українознавство і його розуміння «могло сформуватися лише поступово…».
Дослідження будь-якого явища чи процесу людського життя має відбуватися: по-перше, у діалектичній єдності та взаємодії усіх його часопросторових складових; по-друге, неодмінно у процесі їх розвитку. Не можна порушувати природної логіки процесу, ігнорувати структурні зв’язки та взаємодію складових, віддаючи перевагу одному зі складників цілого: національному, соціальному, економічному, технологічному, політичному, культурологічному, духовному і розглядаючи його без урахування системних зв’язків і взаємодії всіх структурних компонентів.
У цьому можна переконатися, аналізуючи й такий багатоплановий інтегруючий чинник самопізнання українства, як його етнонаціогенез. Термін «етногенез» (грец. ethnos — плем’я, народ і genesis — походження, виникнення) вживають на означення процесу виникнення й розвитку етнічних спільнот, які набувають сталих ознак, що виявляється у матеріальній і духовній сферах життя. Пізнання етногенезу є засобом, який органічно поєднує (інтегрує) всі інші складники людського життя як єдиної системи в її самовдосконаленні й розвитку.
У руслі такої логіки слід розглядати і проблематику етнонаціонального в бутті народу. Тому в усвідомленні феномену людини розумної, шляхів і засобів реалізації її природо-соціального покликання виняткова роль належить саме етнонаціональному, але не як локалізуючому, протидіючому чи роз’єднуючому, а як інтегруючому й консолідуючому чиннику людського буття. Бо хоч основи життя розумного мають загальнолюдський характер, його рушійні сили є і будуть особистісними й етнонаціональними.
Етнонаціональний чинник є одним із універсальних, стійких і дієвих засобів забезпечення оптимального прояву людської сутності й відповідно єдності спільноти, успішного її просування по шляху самореалізації. Етнонаціональне — не лише визначальний сутнісний компонент, а й важливий чинник розвитку кожної людини, етносу, народу, нації й всього людства. Воно завжди було об’єктом не лише наукових, а й ідеологічних та політичних інтересів. Руйнація цілісності та єдності етносу, народу, нації, основ їхнього існування за гаслом «розділяй і владарюй» є чи не найпотужнішою зброєю руйнації єдності народу.
У різні історичні часи цей принцип виявлявся по-різному. Якщо раніше народи й нації нищили переважно силою зброї, шляхом руйнування територіальної цілісності, економічного і політичного підґрунтя їхнього життя, то з часом почали використовувати духовні чинники: світогляд, мову, мораль, віру, культуру тощо. Отже, під сумнів ставиться природна першооснова життя розумного — його сутнісна єдність у багатоманітті форм прояву. Однак саме «різноманітність утримує єдність (цілісність) і в космосі вселюдства… порушення гармонії єдності в різноманітності веде до самозаперечення і частин, і цілого», як зазначають П. та Т. Кононенки.
Отже, осмислення сутності й майбутнього людини розумної як суспільного явища, пошуки шляхів і засобів її самореалізації поза межами етнонаціонального неможливі. І чим вищого рівня досягає суспільна свідомість, тим глибше люди замислюються над значенням етнічного начала у своєму житті. Ця закономірність усе чіткіше почала виявлятися з XIX ст., коли проблеми етнонаціогенезу стали об’єктом більш системного і глибокого їх теоретичного дослідження, що дало змогу суттєво розширити знання і про структуру цілого, і про взаємодію його складників: етносу, народу, нації як чинників консолідації та розвитку спільноти.
У дослідженні етнонаціогенезу залишається ще немало суперечливих питань, у т. ч. й щодо понятійно-термінологічного їх визначення, осмислення важливих тенденцій та чинників розвитку. Відбувається це тому, що дослідники, політики і державні діячі зосереджують свою увагу переважно не на процесі як такому, а на особливостях вияву його складників, об’єктивуючи і раціоналізуючи їх як самодостатнє явище. Як наслідок, в науці й на практиці виникають проблеми в осмисленні співвідношення в житті людей загальнолюдського й етнонаціонального, матеріального і духовного, етнічного й соціального, етнічного і національного, національного і політичного тощо. Основні суперечності в осмисленні проблем етнонаціогенезу виникають тоді, коли процес розглядають через призму певної складової (чинника), насамперед, інтересу, чи то економічного, політичного, соціального чи культурологічного.
Нині є всі наукові підстави, щоб усвідомити етнонаціогенез як процес не лише багатоплановий і складний, а й цілісний у просторі й часі, де його складники й чинники узгоджуються і взаємодіють у самореалізації суб’єкта, що етнонаціогенез — це не лише напрями, складники, етапи і форми розвитку, а й їх взаємодія та цілісність змісту. Отже, визначення параметрів, тенденцій і проблем етнонаціогенезу, принципів і методів їх вирішення може відбутися лише на основі вироблення чіткого уявлення про сутність суб’єкта (етносу, народу, нації), мету, завдання, умови, чинники та засоби його трансформації й самореалізації.
Саме створення на початку 90-х років XX ст. українознавчих інституцій і наукових колективів, зокрема Інституту українознавства при Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка, дало змогу українознавству розвиватися як єдиній системі наукових інтегративних знань, яка покликана виробити якісно нову методологію процесу самопізнання й самотворення українського народу в усій природо-соціальній його повноті й сутності. Визначальними орієнтирами в розвитку науки самопізнання й самотворення народу тепер все більш виразно постають такі закономірності: людина і природа — єдине ціле; природа і довкілля формують не лише тіло, а й духовний образ людини й спільноти; людина — суспільне явище, і тільки в суспільстві природа стає основою її людської сутності, тільки в суспільстві її природне буття постає як буття людське; нероздільність природи і людини обумовлює і нероздільність сутності людини як цілого в усіх формах і особливостях її прояву, в т. ч. й в кожній зі сфер і галузей людського буття. Тому ключовими положеннями концепції розвитку українознавства стали такі:
— українознавство має стати єдиною системою наукових інтегративних синтетичних знань про Україну та її народ у їх часопросторовій єдності;
— інтегративне синтетичне українознавство є наукою, а не ідеологією чи політикою і спрямоване на дослідження саме цілісної ідеї української нації і народу як самодостатнього природного явища, на всебічне наукове осмислення, висвітлення й утвердження знань про історичний поступ народу, досвід й уроки його розвитку та перспективи в майбутньому;
— процес пізнання об’єкта, формування й поширення знань про нього відбувається на основі методів диференціації, інтеграції й синтезу знань, що є діалектично єдиними у своєму застосуванні. Спроба протиставити інтегративне синтетичне українознавство його складовим (концентрам українознавства) — знанням та розумінню ролі природи, історії, мови, культури, етнонаціогенезу тощо у розвитку людської спільноти — є наслідком несформованості розуміння природної єдності методів пізнання (самопізнання) цілого. Єдність в аналізі й оцінюванні процесів необхідна не лише у сферах буття (економічній, політичній, духовній тощо), а й часі. Логіка підходу тут полягає у сходженні від простого до складнішого і загальнішого;
— процес пізнання об’єкта (народу й країни), оптимізації і розвитку знань є процесом неперервним. Тому новітнє знання тісно пов’язане з попереднім, витоками, підставами та етапами становлення;
— наука українознавства є визначальним чинником процесу самопізнання, самовдосконалення й самореалізації українського народу, а її розвиток обумовлений потребою все більшої повноти знань про нього. Цей процес наближує знання до тієї межі, де об’єкт і предмет науки становитимуть єдине ціле — оптимальне знання про Україну та її народ;
— розвиток українознавства, як і самопізнання будь-якого іншого народу, є необхідною умовою формування світоглядних позицій кожної окремої людини, нації, народу, вироблення на їх основі методологічних, ідейних, стратегічних та політичних установок щодо мети, змісту, напрямів та засобів поступу. Шукати відповіді на проблеми свого буття народ може і має лише в самопізнанні й самоусвідомленні власної сутності.
Нині постає гостра необхідність у наданні нового імпульсу та нової якості в розвитку українознавства передусім шляхом вивчення й узагальнення досвіду попередніх поколінь і впровадження його в усі сфери буття й діяльності українського народу, чого не можна досягти без масштабних наукових та освітньо-виховних проектів.

Запитання. Завдання

1. Назвіть природні та етносоціальні підстави формування й розвитку українознавства
2. У чому полягають мета і завдання українознавства в розвитку українського народу?
3. Яке значення має дослідження національної ідеї в українознавстві?
4. Охарактеризуйте зміст і структуру українознавства, особливості його вияву як єдиної системи концентрів знань.
5. Запропонуйте визначення об’єкта і предмета українознавства.
6. Якими Ви бачите співвідношення національного й загальнолюдського в бутті народу?
7. Охарактеризуйте роль українознавства в розвитку галузевих наук і галузевих наук у розвитку українознавства.
8. Вкажіть найважливіші чинники періодизації українознавства.