Опис

Вступ до літературознавства наближає до пізнання філософських орбіт художнього слова як самобутнього інструменту проникнення в сутність людського буття, літератури як художнього явища, а також різних граней літературного процесу. Таке розуміння утворює концептуальну основу пропонованого навчального посібника, покликаного сформувати цілісне бачення літератури і літературознавства. Зміст його наповнений системними знаннями про унікальну природу словесного мистецтва, його основні функції, поетику і риторику, роди і жанри, специфіку літературної творчості та історичний розвиток літературних форм і художньої свідомості. З-поміж інших навчальних видань про літературу і літературознавство він вирізняється поглядом на письменство як на самостійний і самодостатній вид мистецтва, що посідає важливе місце в культурному бутті людини. Не менш істотна його якість — ґрунтовний і доступний виклад матеріалу.
Навчальний посібник адресований передусім студентам-філологам. Може знадобитися учням середніх шкіл, ліцеїв, коледжів, усім, хто цікавиться літературною творчістю та її науковим осмисленням.

Зміст

1. Літературознавство як наука

1.1. Система знань про літературу
Сутність літературознавства
Структура літературознавства
Фахова мова літературознавства
Літературознавство серед інших наук
1.2. З історії літературознавства
Особливості розвитку зарубіжного літературознавства
Історичні тенденціїукраїнського літературознавства
1.3. Наукові методи і школи в літературознавстві
Міфологічна школа
Біографічний метод
Філологічний метод
Культурно-історична школа
Психологічна школа
Компаративістика
Феноменологія
Літературна герменевтика
Рецептивна естетика
Структуралізм і семіотика
Постколоніальна критика

2. Література як вид мистецтва

2.1. Художня специфіка літератури
Література як мистецтво слова
Об’єкт зображення в літературі
Критерії художності
Функції літератури
2.2. Література та інші види мистецтва
Література і живопис
Література і музика
Література і театр
Література і кіно
2.3. Сприймання художнього твору
Проблема адекватності сприймання художнього твору
Художня комунікація
Емоційна природа сприймання художнього твору
Співтворчість читача
2.4. Художній образ у літературі
Образ як художнє узагальнення
Образи-персонажі
Поетичні образи
Домисел і вимисел у структурі образу
Традиційні образи і стереотипи
Система художніх образів

3. Поетика художнього твору

3.1. Зміст і форма літературного твору
Тема літературного твору
Мотив літературного твору
Фабула літературного твору
Сюжет і способи його побудови
Композиція літературного твору
Хронотоп
3.2. Літературні роди і жанри
Сутність і генеза літературних родів
Міжродові форми
Літературні жанри
3.3. Художня мова літератури
Розмовна, літературна і художня мова
Лексика художньої мови
Переносне значення слова (тропіка)
Художня стилістика (риторика)
Звукова організація мови (фоніка)
3.4. Основи віршування
Походження віршування
Системи віршування
Римування
Строфа та її види
Нетрадиційні форми у поезії
3.5. Основи наратології
Сутність і основні поняття наратології
Арістотелівське розуміння оповіді
Структура оповіді за В. Проппом
Оповідний дискурс Ж. Женетта
«П’ять кодів» для репродукції оповідей Р. Барта
Синтаксично-парадигматична модель оповіді
Генеративна модель оповіді типу «тема — текст»

4. Літературна творчість

4.1. Концепти творчості
Творчість як спосіб самовираження
Творчість як пізнання (самопізнання)
Творчість як змагання (суперництво)
Творчість як воля до влади
Творчість як витіснення психічних комплексів
Творчість як насолода (гедонізм)
Творчість як втеча від дійсності
4.2. Художній талант
4.3. Народження творчого задуму
4.4. Творче натхнення
4.5. Робота письменника над твором

5. Літературний процес

5.1. Літературні типи творчості
Античний міфологізм
Середньовічний символізм та алегоризм
Бароко
Класицизм
Сентименталізм
Романтизм
Реалізм
5.2. Літературний стиль і стильові різновиди
Типологія літературного стилю
Індивідуальний стиль письменника
Стильові різновиди
5.3. Закономірності та парадокси літературного буття
Традиції і новаторство
Художнє вдосконалення
Типи літературних зв’язків
Парадокси літературного процесу

Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника (“Вступ до літературознавства” Білоус П. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Літературознавство як наука

Літературознавство належить до однієї з найдавніших сфер наукового осмислення і пізнання культурного світу, тобто тих феноменів, які постали внаслідок творчої діяльності людини. Художня словесність споконвіків належала до поважних видів мистецтва, асоціювалася з естетикою і посідала помітне місце в гуманітарному житті суспільства, тож науку про літературу прирівнювали до пізнавальної діяльності, головним об’єктом якої були результати словесної творчості. Література відображала життя, тому її вивчення означало пізнання життя, яке поставало у літературному творі у своєрідній формі художніх образів. Змінювалися історичні епохи — змінювалися і пріоритети у науковому осягненні письменства, однак провідним, визначальним у цьому процесі залишалося тлумачення естетичної природи літератури та її відношення до дійсності. Літературознавство і нині є філософією художнього слова, яке в усі віки мислилось самобутнім інструментом проникнення у сутність людського буття і його змалювання у формах мистецтва.

1.1. Система знань про літературу

У формуванні поглядів на літературознавство ще в античні часи було закладено колізію, не розв’язану й досі. Давньогрецька філософія включала у свою систему літературознавчі поняття, мислителі дискутували про спільне і відмінне в науці та мистецтві. У наступні віки прихильники погляду на літературознавство як науку наполягали на застосуванні щодо нього методів, законів та правил природознавства і суспільствознавства. Їх опоненти наголошували на «індивідуальному розумінні літератури», непіддатливому жодним законам і правилам. «Літературна критика й історія літератури, — зазначали американські дослідники Рене Веллек (1903—1995) та Роберт-Пенн Воррен (1905—1989), — намагаються охарактеризувати те індивідуальне, що притаманне певному твору, письменнику, періоду, національній літературі. Однак зробити це можливо тільки за допомогою загальних понять, на основі теорії літератури».
Судження про літературу передбачає індивідуальність її розуміння, виражати його потрібно відповідною «літературознавчою мовою», що має певні стійкі поняття, правила їх уживання тощо. В іншому разі тих, хто розмірковує про літературу, підстерігає небезпека бути незрозумілими, а їхні висловлювання — бути «мовою в собі», а не «діалогічною мовою». У пізнанні і трактуванні літератури важливо послуговуватися науковими методами, покликаними допомагати літературознавству збагнути загальні закономірності та індивідуально-специфічні параметри художніх явищ.
Наука — це мислення, оперування поняттями. «А щоб мислити по-сучасному, — вважає І. Фізер, — треба бути знайомим з тими поняттями, категоріями, концептуальними засобами, чи, як їх Фуко окреслив, епістемами, що властиві сучасній науці». Як стверджував О. Потебня, «наука неможлива без поняття. Вона порівнює дійсність із поняттями і старається зрівняти одне з одним, але оскільки в кожному сприйнятті кількість ознак невичерпна, то і поняття не може стати замкнутим цілим».

Сутність літературознавства

Знання про феномен художнього слова нагромаджувалися впродовж багатьох віків. Уперше систематизувати їх спробували давні греки; вони дали назви значній кількості літературознавчих понять, якими науковці користуються й досі. Підвалини впорядкованих знань про літературу заклав Арістотель у своїй «Поетиці», що послужило тривкою основою для поповнення і вдосконалення основних понять про мистецтво слова. Так поступово формувалася система знань про літературу, поставши у середньовічних підручниках із поетики, спеціальних трактатах, присвячених літературі, в добу Ренесансу, Бароко, Просвітництва, різноманітних теоріях новітнього часу.

Літературознавство — наука, що вивчає художню літературу, її походження, естетичну природу, функції та закономірності історичного розвитку.

Домінантними напрямами наукового пізнання і тлумачення художнього слова віддавна були: об’єкт (реальна дійсність) і суб’єкт (людина, автор) літератури, різноманітні обставини і чинники її виникнення, її образотворча природа, функціонування у суспільстві, історичні форми існування і самовияву.
Призначення літературознавства полягає в науковому осмисленні мистецтва художнього слова. Серед філологічних наук воно має особливий статус, оскільки охоплює всю сферу літературних текстів різноманітної тематики і самостійних жанрів з метою їх вивчення, тлумачення, естетичного та суспільно-історичного оцінювання, тобто проникає у щоденне буття слова, яке відіграє важливу роль у культурному становленні і вдосконаленні людини.
У будь-яку епоху літературознавство виявляло себе саме як система (грец. systema — утворення), тобто закономірно пов’язані один з одним елементи (поняття, явища, погляди, принципи тощо), що становлять певне цілісне утворення, єдність. Для кожної епохи була своя впорядкована система знань про літературу, яка відображала рівень пізнання і своєрідність розуміння словотворчих явищ. Сучасні знання про літературу є результатом усього попереднього розвитку цієї науки.
Літературознавство є не тільки фахом, родом наукових досліджень, які об’єднують здебільшого вузьке коло спеціалістів. Завдяки тому, що література посідає важливе місце у суспільному житті, впливає на умонастрої та естетичні смаки багатьох людей, наука про неї має широке застосування, зокрема у популяризації мистецтва слова, професійному прочитанні літературних творів, освітньо-навчальному процесі. Наука про літературу сприяє впорядкуванню і поглибленню уявлень про письменство, дає певні орієнтири читачам, навчає грамотно прочитувати літературний твір, покладаючись не лише на емоційне сприйняття художнього слова, а й на проникнення у специфіку літературної образності, що підсилює естетичні переживання у процесі спілкування із твором.

Структура літературознавства

Літературознавча наука впродовж попередніх століть сформувалася як структура (лат. structura — побудова, розміщення), яка складається з певних частин, пов’язаних між собою. Виникнувши як синкретичне (грецьк. synkretismos — об’єднання) явище в античні часи, вона поступово розширювала сферу своїх зацікавлень, диференціювалася на окремі галузі. Залежно від предмета вивчення у літературознавстві виокремлюють три взаємопов’язані галузі: історію літератури, теорію літератури, літературну критику.
Художня свідомість здатна охоплювати не лише те явище, яке постало в теперішньому часі, а й літературні твори, написані у минулому. Важливим було не просто згадувати їх, а ув’язувати у певний ряд, формувати традицію, вловлювати закономірності і тенденції розвитку літератури. Ця потреба виникає тоді, коли вже склався літературний досвід, якому необхідно дати оцінку і визначити його роль у сьогоденні. Власне, потреба осмислення того досвіду стала поштовхом до створення історії літератури.
Історія літератури. Ця літературознавча галузь досліджує словесно-писемні форми в їх історико-хронологічній та причинно-наслідковій (детерміністичній) еволюції.
Історіографічна модель літератури залежить від наукових засад її вивчення. Методи дослідження історії української літератури свого часу намагалися класифікувати М. Грушевський, Д. Чижевський, ведучи мову про синтез філологічного, соціологічного та культурно-історичного методів. Однак при цьому вони надавали перевагу якомусь із них: М. Грушевський ратував за те, щоб розглядати історію літератури «як ключ до пізнання соціального життя на різних стадіях розвою»;
Д. Чижевський — як «історію стилів»; С. Єфремов — як «історію ідей». У сучасній науці не всі дослідники визнають правомірність історико-літературного синтезу у формі «історії літератури». Основні аргументи, якими вони при цьому послуговуються, — недостатність описових та аналітико-оцінних підходів до літературного процесу; непоєднуваність історичного та естетичного аспектів дослідження літературного процесу; літературний текст без сприймання — мертвий і нічого не означає для історії, тому важлива не фіксація літературних фактів, а вивчення їх функціонування у читацькій свідомості.
Розглядати літературну історію як відображення історичного буття означає ігнорувати її естетичну природу. Водночас неможливо вибудувати історію літератури винятково на текстах або творчих індивідуальностях, бо у всіх їх — окремі і самодостатні історії. Тому зведення історії письменства до хронологічного реєстру творів і письменників, приписування їх до якогось «методу» чи «стилю» є спрощенням. У намаганні систематизувати, витлумачити, висвітлити літературний процес варто використовувати комплексний підхід, враховуючи передусім художню суть літератури. Це дасть змогу створити модель її історичного розвитку на основі найзагальніших закономірностей і принципів літературної творчості.
Створення історії літератури передбачає добір, систематизацію, узагальнення творів і певну позицію в їх висвітленні. Історія літератури не може бути об’єктивною, адже в ній фігурують лише репрезентативні тексти і релевантні (істотні) події. Їх систематизація відбувається за принципом об’єднання у загальні об’єкти (бароко, романтизм, реалізм тощо), інтепретація яких залежить від індивідуального сприйняття тих, хто з позицій сучасності намагається витлумачити минуле. Тому історію літератури переписує кожне покоління літературознавців, щоразу пропонуючи іншу її модель. Остання академічна «Історія української літератури», створена у 60-х роках ХХ ст. в умовах тоталітарної держави, ідеологічно відображає тенденційний, соціологізований погляд на літературний розвиток. Давня література представлена в ній надто спрощено. Причина цього — тісна пов’язаність її з християнською релігією та церковними справами. А у викладі її здебільшого звертали увагу на вияви класовості, секуляризації (звільнення) від релігійного впливу. Нову літературу (від «Енеїди» І. Котляревського) розглядали крізь призму реалізмоцентризму, ніби це була найвища та остаточна мета художньої еволюції, що увінчалася «розквітом соціалістичного реалізму». Всю історію літератури поділили на дві стадії — дожовтневу і радянську, які розмежовував 1917 р.
Сучасне українське літературознавство готове представити нову модель історії літератури, витлумачивши її з нових методологічних позицій, реконструювавши замовчуване літературне бароко (XVII—XVIII ст.), редукований з ідеологічних причин український модернізм кінця ХІХ — 20-х років ХХ ст., переосмисливши заполітизовані твори 30—80-х років ХХ ст., з’ясувавши особливості народжуваного письменства останніх років ХХ — початку ХХІ ст. Це прочитання історії літератури означатиме те, як нинішнє покоління літературознавців бачить історичний літературний процес. В майбутньому можливі й інші варіанти. Тому недаремно американський учений, професор Гарвардського університету Девід Перкінс запитує: «Чи можлива історія літератури?» — і дає на це негативну відповідь, оскільки будь-яка історія спотворює минуле, тобто не дає об’єктивної картини, адже для того, щоб бути об’єктивним, необхідно, за Ф. Ніцше, «ні на що не гніватися, нічого не любити, все розуміти». Попри те, наголошує Д. Перкінс, історія літератури потрібна, бо вона проектує сучасність на минуле, змушує минуле відображати турботи і підтримувати наміри конкретних поколінь.
Теорія літератури. Завдання її полягає в науковому осмисленні, узагальненні закономірностей та особливостей розвитку художньої творчості, розробленні та систематизації літературних понять. Теорія літератури має різноманітні аспекти і розділи. Основне для неї — визначення літератури та її функцій. Базові її феномени — «літературний текст», «літературний твір», «автор художнього тексту», «генологія і морфологія літератури», «інтерпретація літературного твору». Актуальними є і фронтальний огляд дослідницьких методів — без абсолютизації та вивищення якогось із них; обґрунтування і систематизація термінології. Правда, літературні поняття важко піддаються строгій уніфікації, і все-таки вони мають бути визначені в загальних ознаках, бо це — мова літературознавства, порушення правил якої може спричинити непорозуміння між тими, хто нею спілкується.
До поняття «теорія літератури» за античних часів застосовують термін «поетика» (грец. poiеtikе — майстерність творення) на означення літературних явищ. У зв’язку з розвитком художньої творчості зміст його постійно змінювався, породивши теоретичну та історичну парадигму свого значення і застосування.
Арістотель, котрий мислив естетику складовою частиною філософії, розглядав поетику як науку про художню літературу. У праці «Про поетичне мистецтво» («Поетика») він виклав учення про мімезис, літературні роди, жанри (трагедію, епос), стилі, художні тропи. У цьому самому трактаті Арістотель заклав основи нормативної поетики — усталені правила і вимоги щодо ідейного змісту, жанру, стилю, образотворення і художньої форми літератури. Про сутність та естетичну природу літератури йдеться у віршованому трактаті Горація «Послання до пісонів».
У середні віки та в епоху Відродження поетика зосередилася на описанні й осмисленні художньої форми («Поетика» Скалігера, українські поетики ХVІ—ХVІІ ст.) шляхом подання практичних рекомендацій та прикладів. Тоді термін «поетика» означав здебільшого теорію і практику поезії (версифікація, образність, композиція, жанри та ін.).
«Мистецтво поетичне» Н. Буало та «Підзорна труба Арістотеля» Е. Тезуаро сформували класицистичну поетику, яка викладала чіткі правила творчості (нормативна поетика).
У ХІХ ст. поетика завдяки філософам І. Канту, Г.-В.-Ф. Гегелю, Ф. Шлегелю з формальної сфери повернулася в лоно філософсько-естетичних категорій, а досягнення мовознавства (О. Потебня, Ф. де Сосюр, О. Веселовський), психології (З. Фройд, К.-Г. Юнг) збагатили її новими знаннями. Ще більше розширилося розуміння поетики у ХХ ст. під впливом таких напрямів науки, як феноменологія, екзистенціалізм, структуралізм, герменевтика, психолінгвістика. Водночас виявила себе і нормативна поетика (неокласицизм, соціалістичний реалізм).
Термін «поетика» застосовують до різних об’єктів літературної творчості: поетика літературного роду (поетика епосу), поетика жанрів (поетика роману, новели), художня тропіка, стилістика, фоніка (поетика мови літературного твору, система творчих прийомів), поетика творів певного літературного напряму (поетика бароко, класицизму, романтизму, реалізму тощо) або стильових різновидів (поетика імпресіонізму, символізму, футуризму та ін.), поетика творчості письменника (художній світ Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини), поетика твору (художня структура, образний лад).
Поняттєва і функціональна парадигма терміна «поетика» досить широка: від всеохопних значень, що розкривають сутність літературної творчості, — до вузьких, локальних питань, пов’язаних із миттєвостями літературного процесу.
Останнім часом науковці наголошують на відносності теорії літератури, яку розглядають або як відображення художньої свідомості у певну епоху (Є. Фарино), або як міждисциплінарну галузь, перехрестя філософії, літератури та лінгвістики (П. де Ман).
Літературна критика. Як галузь літературознавства вона розглядає і висвітлює сучасний літературний процес, вдаючись здебільшого до інтерпретації сучасних їй літературних фактів, намагаючись відстежити нові тенденції та зміни у літературній творчості.
Природа критики діалогічна і виявляється передусім у тому, що письменник, реалізуючи свої світовідчуття і світобачення, створює художні образи, які критик (читач) береться розгадати. Водночас критик — не тільки інтерпретатор, а й співтворець; не «безпристрасний суддя», котрий намагається заховати власне Я, а творча індивідуальність, що виявляє себе, свої смаки хоч би у виборі літературного об’єкта та аспектів його інтерпретації.
Функція літературної критики історично змінна. Свого часу І. Франко визнавав, що критика «добролюбовського» типу служить «пропаганді суспільних та політичних ідей під маскою літературної критики», а критика a la Леметр (французький літературний критик) — занадто суб’єктивний, особистісний підхід до явищ літератури, не здатний виявити «критичні здібності» (трактат «Із секретів поетичної творчості»). Американський літератор Томас-Стернз Еліот (1888—1965) наголошував, що функцією критики є «тлумачення творів і формування смаків», проте і «тлумачення», і «смаки» залежать від багатьох чинників і ніколи не можуть бути зведені до абсолюту, — їм притаманна множинність виявів. «Пошуки істини», яку визнали б усі, — ефемерне заняття, коли йдеться про художній твір, у якому можна відшукати безліч смислів і значень. Переконливою може бути інтерпретація творів тоді, коли цим займається критик, котрий володіє «знанням наукових фактів», має «розвинуте почуття естетичної вартості, добрий смак, розуміння критичних принципів і вміння їх застосовувати».
Сучасний стан української літературної критики зумовлений суспільними змінами, що сталися за останні десятиліття. Ідеологічно тенденційна «партійна критика», основана на тотальному контролі літературного процесу, виховуванні письменників у дусі соціалістичного реалізму, відійшла у минуле, а критика на нових засадах лише формується. Це живить звинувачення у невиконанні нею своїх функцій. Насправді літературна критика продовжує існувати, хоч і в іншому форматі. Основна причина її інакшості зумовлена зміною формату і статусу художньої літератури, пристосовуванням до нових умов суспільного буття. Вона перестає бути національним оберегом, «виразником народних дум», а розвивається за логікою вільного мистецтва, яке не збирається переконувати у чомусь читача, до чогось його закликати. Література набуває ознак індивідуального самовиявлення. Тому і критика більше покладається на естетичні смаки і судження, ніж на категоричні оцінки чи присуди. Її перспектива полягає не у відстежуванні та оцінюванні літературного процесу, а у довільних міркуваннях про сьогочасну літературу.

Фахова мова літературознавства

Мовою літературознавства є термінологія, яка почала складатися відтоді, як існує література, і виконувала важливу функцію чіткого визначення і тлумачення всіх понять, які стосуються літературної творчості. Термінологія літературознавства відображає систему знань про словесне мистецтво і охоплює велику кількість термінів.

Літературознавчий термін (лат. terminus — межа, кордон) — слово, що співвідноситься з певним літературознавчим поняттям і виражає його сутність.

Літературознавчі терміни мають здебільшого іншомовне походження (з грецької та латинської мов), їм властиві дефінітивність (визначення, називання), точність і лаконічність, відносна однозначність і вузьке призначення, оскільки синонімія та багатозначність спричинюють розмитість, нечіткість поняття. Терміносистема літературознавства сформувалася ще за античних часів і розширювалася та збагачувалася запозиченнями з інших галузей знань. Нині вона зосереджена у фахових словниках.
Оволодіння мовою літературознавства може відбуватися в кілька етапів: запам’ятовування, усвідомлення, осмислення термінів, оперування ними.
Запам’ятовування термінів. Складником навчального процесу є збільшення обсягу інформації шляхом її нагромадження. Заучування термінів має ґрунтуватися на доступній, зрозумілій основі; терміни слід грамотно і точно формулювати. Наприклад, «метафора — це літературний троп (засіб, прийом), суть якого полягає в перенесенні ознак чи властивостей одного предмета чи явища на інший з певною художньою метою». Віднесеність метафори до літературної тропіки ставить її на визначене місце в системі літературознавчих понять, а формулювання «з певною художньою метою» (у кожному конкретному випадку ця мета інша) акцентує на художній мотивації, естетичній природі словесного мистецтва.
У запам’ятовуванні термінів важливе значення має розуміння їхньої первинної семантики. Наприклад, розкриття значення слів «алегорія» (грец. allegoria — інакомовлення), «еліпсис» (грец. elleipsis — опущення, пропуск), «інверсія» (лат. inversio — перестановка, перевертання) забезпечує чіткіше й повніше уявлення про смисл позначених цими термінами понять. Це сприяє їх ефективнішому запам’ятовуванню.
Усвідомлення термінів як літературознавчих понять. Запам’ятовування термінів тільки у зв’язку з їхнім конкретним значенням має бути обов’язково мотивованим: «Це треба запам’ятати для того, щоб…». Важливо також співвідносити конкретний термін із літературним явищем, унаслідок чого він набуватиме ролі необхідного знаряддя, інструмента, який застосовують у відповідній науковій сфері.
Осмислення термінів у зв’язку з літературною практикою. Щоб вивчення термінів не перетворилося на схоластичне заучування, необхідно завжди послідовно пов’язувати їх з літературним матеріалом. Подаючи визначення терміна, слід доповнювати його прикладами з художніх творів, літературного процесу. Ілюстративний матеріал може спершу сформувати конкретизоване уявлення, підсилити інтелектуальні та мнемонічні (запам’ятовувальні) зусилля. Осмислення термінів варто пов’язувати з певними темами з історії літератури. Вивчаючи, наприклад, «Кайдашеву сім’ю» І. Нечуя-Левицького, можна актуалізувати терміни «повість», «композиція», «персонаж», «гумор», «сатира», «іронія», «конфлікт», «колізія», «пейзаж», наповнивши їх конкретним змістом.
Вироблення навичок оперувати літературознавчими термінами. Насамперед слід подбати про структурування фрази, речення. Про «Кайдашеву сім’ю» без претензій на літературознавче розуміння можна сказати:
«У творі розповідається про смішні випадки в сімейному житті Кайдашів». Літературознавець використає, очевидно, такі слова: «У повісті письменник засобами комізму зображує побутові конфлікти між персонажами твору». Перше із цих формулювань має забарвлення «реальності»: так можна сказати про сусідів чи знайомих. Проте йдеться про художній твір, у якому письменником змодельовано світ, вигадано персонажів. Тому природним є використання термінів «повість», «засоби комізму», «конфлікт» (у літературному сенсі), «персонаж». У першому реченні мова не відповідає літературознавчим параметрам, у другому — професійна, бо узгоджується з предметом розмови і правилами літературної творчості.
Вміння оперувати мовою літературознавства є частиною філологічного фаху. Розпочавши з простого (структурування фрази), поступово можна переходити до структурування тексту (наприклад, відповідь на семінарі, практичному занятті). Структура його (в письмовій чи усній формі) підпорядковується логіці «зв’язного мовлення» і логіці літературної інтепретації. Розмова про художній твір не повинна бути затермінологізованою. Текст можуть пожвавити риторичні запитання, образні вислови, цитування; доречне і природне використання термінів зробить його точним, вичерпним, поглибить суть висловлюваного.

Літературознавство серед інших наук

Наука про літературу належить до гуманітарної сфери пізнання дійсності. На початках свого виникнення вона входила як складова до філософії, історіографії, відігравала певну роль у релігійних віруваннях як компонент осмислення священного тексту. З часом літературознавство виділилося з-поміж інших гуманітарних наук і стало самостійною галуззю з чітко окресленим об’єктом вивчення, своєю проблематикою і тематикою досліджень.
Оскільки література є одним із видів мистецтва, літературознавство невіддільне від естетики — науки про загальні закони краси, прекрасне, естетичне світовідчуття. Тому літературознавство перебуває в постійному зв’язку з іншими науками, об’єктом дослідження яких є мистецтво: мистецтвознавством, театрознавством, музикознавством, кінознавством. Кожна з них розглядає образне відтворення дійсності, враховуючи конкретні засоби творення образу, властиві конкретному виду мистецтва. З літературознавством їх об’єднує також вивчення основних категорій естетики, які виявляються і в літературі: прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне, героїчне, красиве і корисне тощо. Спільною проблемою для літературознавства й естетики є осмислення функцій мистецтва, яке побутує в соціумі і відіграє різноманітні ролі в суспільному житті та індивідуальному бутті людини.
Літературознавство має тісний зв’язок з лінгвістикою (мовознавством) — наукою, що вивчає словесну діяльність людей, походження, закономірності розвитку і функціонування мови. Літературні тексти можуть бути предметом дослідження лінгвістики; літературознавчий аналіз не обходиться без аналізу мови літературного твору, яка є будівельним матеріалом у творенні образів. Багатющий матеріал дають літературні твори для вивчення історії мови, а лінгвістика з’ясовує через особливості мови творів історизм мислення письменника. Сферою взаємодії літературознавства та лінгвістики є класична філологія, яка вивчає мови європейської античності — латинську і грецьку. Ними були створені художньо довершені твори давньогрецької та давньоримської літератур. В українському письменстві таку роль відіграли старослов’янська та давньоукраїнська мови, якими написано «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід», полемічні трактати Івана Вишенського, вірші Климентія Зиновіїва та Григорія Сковороди.
Літературознавство часто користується надбаннями історичної науки, оскільки не може не брати до уваги тривкої сув’язі художньої творчості з історичним життям суспільства. Твори словесного мистецтва завжди виражають самобутність часу, в якому були написані (навіть якщо вони — на історичну тематику). Літературознавство має у своєму розпорядженні безліч фактів, які характеризують певну історичну добу з її подіями, стосунками, тенденціями, прагненнями. Літературознавча наука володіє відповідним інструментарієм для з’ясування причин появи конкретних творів, розкриття «духу» часу, проникнення в атмосферу історичної епохи, характеристики творчої індивідуальності, також історично зумовленої. Користуючись загальноісторичною хронологією, вона створює власну хронологію, яка допомагає обгрунтувати послідовність виникнення літературних явищ і встановити їх внутрішній зв’язок. Це особливо важливо для історії літератури. Без конкретних історичних знань дослідник не здатний до аналітично-синтетичної роботи з явищами літератури. Знання історії допомагає конкретизувати такі літературознавчі поняття, як «літературний процес», «літературне життя», «біографія письменника».
З літературознавством пов’язана і фольклористика — наука, об’єктом вивчення якої є усне, не зафіксоване на письмі слово. Усна творчість, яка зародилася задовго до писемного слова, згодом стала словесно-культурним контекстом літератури, тісно із нею взаємодіяла на рівні впливів, запозичень, ремінісценцій і певних взірців. Тому чимало творів не вдається глибоко вивчити без фольклорного підтексту (міфи, традиційні мотиви, образи, художні засоби). Навіть дослідження цілих літературних періодів (в історії української літератури — становлення нового письменства у перші десятиліття ХІХ ст.) неможливе без наукової інформації з фольклористики, оскільки в цю пору література відчувала доволі потужний вплив усної творчості на теми, художні форми, жанри, стиль літератури. Фольклор і література мають відмінні художні коди і спосіб побутування, проте їхня взамопов’язаність скеровує літературознавчу науку на використання досвіду фольклористики.
Літературознавство за необхідності звертається і до релігієзнавства, яке досліджує сутність вірувань та їх історичний розвиток. Релігія здавна впливала на літературу, часом була її ідеологічною основою. Тому вивчення літературних творів, пронизаних теологічним світорозумінням, пов’язане із заглибленням у релігійний сакрум (лат. sacri — священний) для адекватного витлумачення мотиву, образу, сюжету, тропа у конкретному тексті.
Українська література від найдавніших часів і до сьогодення перебувала під значним впливом Біблії, без знання якої неможливе пізнання багатьох явищ, розшифрування художніх кодів конкретних творів.
Не обійтися літературознавцю і без знань із філософії — здебільшого у філософії складалася певна форма світогляду, визначалися пріоритети в осмисленні людського життя, а література згодом чи паралельно підхоплювала і художньо освоювала те, над чим роздумували філософи. Багато філософських концептів (раціоналізм, сенсуалізм, ідеалізм, позитивізм) ставали основою типів літературної творчості: відповідно класицизму, сентименталізму, романтизму, натуралізму і реалізму. Екзистенціалізм, інтуїтивізм, феноменологія, метафізика, герменевтика прислужилися започаткуванню модерністського мистецтва слова, розглядати яке без ретельних філософських студій неможливо. Не збагнути без них і літературних феноменів сьогодення.
Літературознавство постійно послуговується надбаннями логіки як «граматики мислення» — філософської дисципліни, яка аналізує і впорядковує інформацію, допомагає знайти зв’язок між окремими елементами явища, систематизувати та узагальнити пізнане, спрогнозувати розвиток подій, відновити й реаплікувати факти минулого у причиново-наслідковому зв’язку. Такими мисленнєвими операціями, притаманними логіці, займається і літературознавець, оперуючи літературним матеріалом. Навіть звичайне читання художнього твору чи літературознавчого тексту вимагає виявлення у тексті основних понять, встановлення між ними зв’язків і відношень, їх адекватного образного чи наукового розуміння, знаходження помилок та неузгоджень у композиції, структурі тексту чи висловлювання, виведення логічних всиновків із наявної інформації, конструювання аргументів та їх системи тощо. Літературний твір хоч і постає за законами мистецтва, тобто є явищем, не строго пов’язаним з класичною логікою, а часом демонстративно алогічним, проте дослідження літератури має бути підпорядковане правилам логіки, що робить його науковою дисципліною.
Оскільки об’єктом зображення в літературі є людина, літературознавство тісно пов’язане з психологією. Більше того, літературна творчість — передусім психічний процес. І. Франко стверджував, що літературознавець (критик) передусім має бути психологом, мати психологічні знання, щоб збагнути таємниці художньої творчості. Він зображує поетичну творчість як специфічну психологічну напругу: «Поет для доконання сугестії мусить розворушити цілу свою духову істоту, зворушити своє чуття, напружити свою уяву, одним словом, мусить сам не тільки в дійсності, але ще й другий раз репродуктивно, в своїй душі пережити все те, що хоче вилити в поетичнім творі, пережити якнайповніше і найінтенсивніше, щоби пережите могло вилитися в слова, якнайбільш відповідні дійсному переживанню…» («Із секретів поетичної творчості»). Такі знання допомагають літературознавцю опанувати специфіку творчого процесу, ґрунтовно проаналізувати біографію письменника, проблематику твору, конфлікти і різноманітні ситуації, образи персонажів у конкретному творі.
Література є частиною, особливим словесним виявом культури, тому літературознавство певним чином пов’язане з культурологією, яка займається складними і різноманітними феноменами людського буття, матеріальною і духовною культурою людства. Культурологія вивчає походження цих феноменів, з’ясовує їх семіотику, типи соціокультурних світів, історичні типи культури, в т. ч. етнічного, національного чи регіонального походження, особливості цивілізацій. У цьому культурологія єднається з літературознавством, яке використовує досвід науки про культуру для ширшого погляду на контекст літературного розвитку, уважного вивчення локальних явищ, котрі мають самобутні форми культурно вираження. Культура, як і література, належать до знакових систем, що зумовлює використання однакових методологічних підходів при їх вивченні. Розуміння культурно процесу на певному часовому зрізі сприяє проясненню у сенсі походження, становлення і функціонування багатьох писемних явищ. Так, розуміння художнього самовираження європейських літератур пов’язане з традиціями античної цивілізації. Специфіку літературних пам’яток києворуської доби неможливо пояснити без з’ясування особливостей культури візантійського типу, яка з поширенням християнства проникла на Русь, вплинувши на формування ідеологічної основи і художньої форми письменства.
Глибше проаналізувати художні явища допомагають літературознавству і такі наукові дисципліни:
— текстологія, що займається вивченням і тлумаченням текстів; з’ясовує процес роботи автора над оригіналом — від задуму до завершення твору; виявляє варіанти твору чи його елементів; іноді встановлює авторство твору; відіграє значну роль у підготовці наукових видань художніх текстів, змінених автором або спотворених цензурою;
— палеографія, яка вивчає пам’ятки давньої писемності з метою визначення часу і місця їх створення; в центрі її уваги — знаки писемності, написання літер у різні часи, почерки, писальний матеріал, система правопису, характер скорочень;
— бібліографія, що обліковує і систематизує рукописні і друковані твори з усіх галузей знання і творчості, складає бібліографічні покажчики, довідники, сприяючи цим ефективнішому їх використанню. Бібліографічні відомості про певне літературне явище, письменника та його творчість подають в енциклопедичних словниках, підручниках, монографіях, літературних семінаріях.
Літературознавство зосереджується на художньо-словесних феноменах, які відображають найрізноманітніші сфери людського буття. Діапазон його наукового мислення охоплює не лише мистецьку специфіку образотворення, моделювання художніх світів, а й проникає у світовідчуття і світорозуміння людини, які трансформуються у літературні образи, значення і суть яких літературознавство прагне осягнути. Тому воно не є вузьконауковою дисципліною, а переймається багатьма питаннями, пов’язаними з культурним розвитком особистості і суспільства. Література зазвичай чутливо реагує на зміни і трансформації у громадському житті; наука про літературу сприяє осмисленню цих процесів, спираючись на попередній художній досвід. Тому літературознавство виконує як функцію інтерпретації літературних творів, так і роль важливого культурного й пізнавального чинника у духовному житті суспільства.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте структуру літературознавства.
2. Чи може бути висвітлення історії літератури об’єктивним?
3. До якого способу мислення належить теорія літератури?
4. Як ви розцінюєте стан сучасної літературної критики?
5. Дайте визначення поняттю «літературознавчий термін».
6. Як оволодіти «мовою літературознавства»?
7. У чому виявляється зв’язок літературознавства і лінгвістики?
8. Яка роль історичних знань в опануванні науки про літературу?
9. Чому літературознавець має знати психологію?
10. Чи можна назвати літературознавство філософією літератури?