Етика. 2-ге видання, виправлене, доповнене (“Академія”)

60,00 грн.

Тофтул М. Г.

Тип видання – підручник
Рік видання – 2011
Обсяг – 440 стор.
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Кожна людина в ситуації морального вибору послуговується певною системою теоретичних уявлень, звичаєвих норм, оцінних суджень про добро, справедливість, совість, честь, гідність тощо. Їх формування і функціонування досліджує етика як філософська наука і теоретична модель моралі. Знання її допомагають об’єктивно сприймати різноманітні перипетії міжособистісних стосунків, знаходити опору для оптимальної поведінки в складних життєвих і ділових ситуаціях. Здобувають їх у процесі виховання і самовиховання, аналізу буттєвих реалій, вчитування у спеціальні тексти. У цій справі прислужиться пропонований підручник, який розкриває процеси зародження, розвитку етики, її теоретичні основи, а також особливості моральних відносин у різних сферах людської практики. Вдумлива робота над ним допоможе стати морально сильнішим і долати непрості життєві виклики.
Адресований студентам вищих навчальних закладів. Буде корисний всім, хто цікавиться проблематикою моральності людських стосунків.

Зміст

1. Етика як галузь філософського знання

1.1. Загальні засади етики
Предмет етики
Взаємозв’язки етики з іншими науками
Методологічні принципи етики
Джерела і способи добування етикою емпіричного матеріалу
Мова етики і її співвідношення з мовою моралі
Значення етики
Дискусії щодо існування етики як науки
1.2. Основні категорії етики
Сутність основних категорій етики
Моральна вимога
Моральний вибір
Моральні чесноти і вади
Добро і зло
Справедливість
Совість (сумління)
Гідність і честь
Ідеал (моральний)
Смисл (сенс) життя
Щастя

2. Мораль як форма суспільної і особистісної свідомості

2.1. Природа, сутність, походження і функції моралі
Природа, сутність, особливості і структура моралі
Походження моралі
Функції моралі
Моральна та інші форми суспільної свідомості
2.2. Основні етапи історичного розвитку моралі
Мораль первісного суспільства
Мораль рабовласницького суспільства
Мораль феодального суспільства
Мораль епохи Відродження
Мораль буржуазного суспільства
Комуністична мораль
2.3. Проблема прогресу моралі
Сутність і концепції прогресу моралі
Основні віхи прогресу моралі
Моральні виклики сучасного світу
Особливості моралі майбутнього

3. Усезагальність моралі. Особливості моральних відносин у різних сферах людського буття

3.1. Вселюдські моральні вимоги як діалектична єдність загального, одиничного і особливого
3.2. Класифікація різновидів моральних відносин
Етичний аспект взаємодії людини з довкіллям
Етика особистісних стосунків
Специфіка професійної моралі і етики
Мораль і етика медпрацівників
Педагогічна мораль і етика
Юридична мораль і етика
Етика бізнесу
Предмет етики бізнесу та її значення
Моральні виміри діяльності менеджера
Моральні аспекти у ставленні фірми до найманого працівника

4. Історія етики

4.1. Сутність і проблематика історії етики
4.2. Етичні вчення Давньої Індії
Етика веданти
Етика йоги
Етика джайнізму і буддизму
Етика локаяти, чарваки
4.3. Етичні вчення Давнього Китаю
Етика даосизму
Етика конфуціанства
Етика моїзму
Етика легізму (законників)
Етика матеріалізму
4.4. Етичні вчення античного суспільства
Етичні вчення Давньої Греції
Етика Демокріта
Етика софістів
Етика Сократа
Етика Платона
Етика Арістотеля
Етика Епікура
Етика стоїцизму
Етика скептицизму
Загальні особливості етики Давнього Риму
4.5. Етика середньовіччя
Етика Августина Аврелія
Етика Фоми Аквінського
4.6. Етика епохи Відродження
Етика Франческо Петрарки
Етика Лоренцо Валла
Етика Джованні Піко делла Мірандоли
Етика Нікколо Макіавеллі 3
Етика Френсіса Бекона
Етика Мішеля-Ейкема де Монтеня
4.7. Етика Нового часу 8
Раціоналістичний напрям етики Нового часу
Емпіричні тенденції в етиці Нового часу
Матеріалістичні тенденції етики Нового часу
Етика Просвітництва
4.8. Етика мислителів німецької класичної філософії 0
Етика Іммануїла Канта
Етика Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля
Етика Людвіга-Андреаса Фейєрбаха
Етика марксизму
4.9. Етика Новітнього часу
Етика концепції філософії життя
Етика екзистенціалізму
Етика прагматизму
Етика неопозитивізму
Етика психоаналізу

5. З історії етики в Україні

5.1. Розвиток етичної думки в Україні
Зародження етичної думки на українських теренах
Етика Києворуської доби
Етична думка XVI—XVIII ст.
Особливості козацької етики
5.2. Етика як наука і навчальна дисципліна в Україні
Становлення етики як науки в Україні
Розвиток етики в Україні впродовж ХХ — на початку ХХІ ст.

Термінологічний словник
Література

Уривок із підручника (“Етика” Тофтул М. Г.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Етика як галузь філософського знання

Етика належить до філософських дисциплін, оскільки вивчає не тільки стосунки між людьми, а й ставлення індивіда до світу (актуальність цієї проблеми визнавали ще мислителі Давньої Індії). Вона досліджує цінності життя і світу, вчить оцінювати різноманітні ситуації морального вибору, відповідність вчинків і дій нормам моралі, налаштовує людину на самооблагородження, вдосконалення свого буття і буття соціуму, до якого вона належить, а також буття людства, з’ясовує місце людини у світі, її призначення, сенс життя.

1.1. Загальні засади етики

Етика як філософська дисципліна і як система характерних для певних спільнот моральних норм і цінностей завжди зосереджена на пізнанні міжособистісних стосунків і відносин людини зі світом. Завдяки цьому вона постає як своєрідне осмислення і самоосмислення моралі.

Предмет етики

Термін «етика» походить від давньогрецького слова «еthos» («етос»), яке спершу означало спільне житло, домівку, звірине лігвище тощо, пізніше — звичай, норов, правило, характер. Античні філософи Емпедокл (прибл. 490 — прибл. 430 до н. е.), Демокріт (прибл. 460 — прибл. 370 до н. е.) використовували його, характеризуючи тривку, усталену природу конкретних явищ: етос (сутність) першоелементів об’єктивного світу, людини.
Взявши за основу слово «еthos» у значенні характеру, давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до
н. е.) утворив прикметник «еthikos» («етичний») для позначення чеснот людської вдачі, душевних якостей. Він відрізняв їх від діаноетичних (інтелектуальних) чеснот, а також від афектів, вроджених здібностей: «Якщо чесноти не є ні афектами, ні здібностями, то залишається тільки визнати їх набутими якостями душі». Афектами Арістотель вважав гнів, страх, радість; властивостями розуму — пам’ять; етичними (моральними) чеснотами — помірність, мужність тощо. Науку, що вивчає етичні чесноти, він назвав етикою. Їй Арістотель присвятив праці «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика» (стислий конспект двох перших праць).
Намагаючись точно перекласти термін «еthos», давньоримський філософ Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) запровадив термін «moralis» («моральний») з огляду на латинське «mos», подібне до давньогрецького «еthos» («етос»). Термін «moralis» означав характер, темперамент, звичай тощо. Йшлося про терміни тієї галузі філософських знань, яку Арістотель (чи його учні) назвав етикою. Згодом, у ІV ст. н. е., виник термін «moralitas» — «мораль».
Обидва терміни («етика» і «мораль») увійшли до новоєвропейських мов, хоча й набули в них різного значення: етикою стали називати одну з філософських наук, а мораллю — реальні процеси, які вивчає ця наука. У повсякденному слововжитку ці терміни часто ототожнюють. Зокрема, ведучи мову про етику вчителя, медичного працівника тощо, мають на увазі специфіку їх моралі. Синоніми в науці, як правило, дезорієнтують, тому кожен науковий термін має бути закріплений за відповідним поняттям і денотатом (лат. denotatus — позначений) — предметом або класом предметів, позначених відповідним іменем.
Термін «мораль» використовують як у загальному, так і в особливому, вузькому значенні. У висловлюванні «етика — наука про мораль» він мислиться в загальному значенні, а в судженні «мораль є формою індивідуальної і суспільної свідомості» — у вузькому, оскільки з моралі в її широкому розумінні вилучено моральність — реальну поведінку людей і відповідну діяльність.
Загалом етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідною теорією моралі, що з’ясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної свідомості, моральних відносин, досліджує суспільно-політичні, психологічні механізми, завдяки яким реалізуються моральні норми, судження, оцінки.

Етика (лат. ethika, від грец. еthos — звичай) — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності.

Предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття.
На рівні буденної свідомості надто поширеним є ототожнення моралі з етикою. Однією з причин їх нерозрізнення є психологічна схильність людей ототожнювати те, що представлене в їх свідомості, з реальним, а непредставлене — з неіснуючим. Цю точку зору намагаються аргументувати твердженням про недоцільність роздвоєння світу. Проте філософія (етика є філософською наукою) свідома того, що пізнаване (в цьому разі — мораль) принципово відрізняється від знання про нього (етики) за способом буття. Пізнаване існує об’єктивно, а знання про нього — суб’єктивно, тобто у свідомості. Відрізняється пізнаване від знання про нього і за змістом, щоправда непринципово: пізнаване має безліч властивостей, а його теоретична модель репрезентує лише деякі з них, у кращому разі — загальні та істотні, що є підставою для визнання пізнаваності світу, зокрема й
морального феномену. Однак найдовершеніше знання моралі, осягнення глибин етичної науки не можуть замінити людині саму мораль.
Співвідношення моралі й етики можна передати такою моделлю: «мораль у собі» (уявлення, почуття, емоції, суб’єктивні вияви волі) — «мораль для нас» (мораль, «одягнена» в матеріальну оболонку мови і мовлення, тобто «омовлена» мораль і моральність) — етика як теоретична модель моралі, її інтерпретація (тлумачення) та обґрунтування. Серцевиною цієї моделі є система категорій.
Ілюзія тотожності моралі й етики виникає у зв’язку з тим, що етика використовує ті самі терміни, що й «омовлена» мораль. Безпосередньо ця наука пов’язана з мовою моралі (прийомами і засобами обґрунтування моральних норм), а опосередковано — з «мораллю в собі» (відповідними уявленнями, почуттями, емоціями, вольовими актами, сутність і значущість яких розкривається шляхом інтерпретації термінів, якими позначають вияви моралі).
Щоб збагнути сутність відношення моралі й етики, необхідно взяти до уваги: якщо в судженнях моралі моральні поняття, наприклад «добро», «зло», виконують роль логічних присудків (предикатів), тобто відомого, то в етиці вони посідають місце логічних підметів (суб’єктів), тобто невідомого. Приклад моральних суджень: «Правда є добро», «Обман є зло». Приклад етичних суджень: «“Добро” — категорія етики, яка…», «“Зло” — категорія етики, яка…» Отже, судження етики часто є дефінітивними, тобто судженнями-визначеннями. Однак те, що в системі моралі вважають відомим і завдяки чому будь-який вчинок людей набуває визначеності, в системі етики розглядають як невідоме, що потребує відповідного дослідження.
Структура предмета етики. З’ясування й окреслення предмета етики передбачає принципово інше бачення моделі людського буття, ніж традиційне. Центром її є людина як суверенна одиниця буття, своєрідна монада (найпростіша неподільна єдність), цілісна суверенна особистість, здатна до саморегулювання, самовдосконалення, самореалізації, самостимулювання. Соціальна реальність розглядається як зовнішнє щодо людини утворення, що постійно вривається в її буття, пред’являючи численні вимоги у формі юридичних законів, адміністративних розпоряджень, норм, правил, приписів. Усі вони відчутно впливають на діяльність, поведінку, духовний світ людини. Попри те, кожна людина є безмежним, індивідуальним, унікальним світом, світом-космосом.
Етика найменше переймається безпосередньо детермінованою діяльністю і поведінкою людини за відсутності вибору. Її передусім цікавить реалізація людиною свободи своєї волі, тобто діяльність, за якої людина керується не практично-утилітарними, політичними чи іншими локальними (що не виходять за певні межі) мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні, абсолютні вселюдські цінності, які осягаються і переживаються з допомогою уявлень і почуттів, позначених терміном «добро». Саме ця діяльність і процес інтеріоризації особистістю моральної вимоги в самовимогу (моральний обов’язок), що передує цій діяльності, становлять епіцентр етичних учень. Цей складний, суперечливий, тривалий і нерідко болісний процес можна описати лише за допомогою системи категорій етики. Усі інші питання, що належать до предмета етики, є похідними.
Таке розуміння предмета етики близьке арістотелівському, в якому етика посідала проміжне місце між психологією і політикою.
Отже, етика є наукою, яка досліджує мораль у всіх її вимірах і сферах функціонування. Послуговуючись відповідною системою категорій, вона обґрунтовує, інтерпретує мораль і її норми, нерідко стимулюючи її розвиток.

Взаємозв’язки етики з іншими науками

Сформувалася етика у лоні філософії, тому вона споріднена зі всіма основними її розділами — онтологією (вченням про буття), гносеологією (теорією пізнання), аксіологією (вченням про цінності), праксеологією (вченням про буттєву практику людини).
З’ясовуючи сенс життя, етика змушена вийти на основоположні онтологічні проблеми, зокрема буття людини як особистості. Етику як науку нормативну, що визначає поведінку індивіда в конкретних випадках, цікавить передусім потенційне буття, світ належного. Проте вона зважає і на реальні моральні стосунки людей, тобто на моральність.
Спорідненість етики з гносеологією зумовлена необхідністю осмислення природи, сутності, структури і функцій моралі, піднесення моральних уявлень, які загалом належать до буденної свідомості, до рівня наукових понять.
З аксіологією етику ріднить аналіз природи та сутності абсолютних, безумовних цінностей, до яких належить передусім добро.
Розв’язує етика і праксеологічні проблеми, зокрема створює зразкові і практичні моделі людських стосунків та засоби їх реалізації, пропонує певні рекомендації. Отже, вона є практичною філософією, перебуває в органічному зв’язку з праксеологією, яка досліджує активне, дійове, практичне ставлення людини до світу, можливості, способи й межі її діяльності, зокрема проблему свободи і необхідності та різні способи її розв’язання — фаталізм (панування над людиною невідворотних сил); волюнтаризм (проголошення волі як першооснови і творця дійсності); концепції, в яких переборюються крайнощі фаталізму й волюнтаризму.
Як наука про належне етика перебуває у взаємозв’язках із футурологією (лат. futurum — майбутнє і грец. logos — слово, вчення) — наукою про майбутнє людства.
Крім того, вона взаємодіє з естетикою, психологією, педагогікою, історією, етнографією, культурологією, мистецтвознавством, іншими науками, які досліджують буття людини. Проте координувати дослідження моралі може тільки етика.