ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ. Історія розвитку творчої індивідуальності письменника (“Академія”)

Ковалець Л.

Рік видання – 2011
Обсяг – 440 стор.
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Як письменник Юрій Федькович недопрочитаний, недооцінений, як індивідуальність — недопізнаний. Небагатьом відомо, що за гордою поставою, розкішним сердаком буковинця ховалась «вихрувата натура» одного з найталановитіших і найскладніших митців ХІХ ст. Та й сам він створив про себе чимало містифікацій. Його життя й писання варті уваги, і це засвідчує пропонована студія. Результатом заглиблення її авторки у світи Федьковича, намагання пізнати й осмислити їх є ґрунтовна, насичена оригінальними літературознавчими знахідками наукова біографія цієї масштабної і навдивовижу цікавої постаті.
Вартісність цього дослідження визнають передусім фахівці. Корисним воно буде всім залюбленим у літературу, надто тим, хто намагається, користуючись «зворотною оптикою», побачити письменника «зсередини його життя, або його драми».

Зміст

У пошуках Федьковича

1. Автобіграфії Юрія Федьковича, спогади про нього як першоджерела SUI GENERIS

1.1. «Аби моя історія не пропала…»: автобіографії Юрія Федьковича крізь призму індивідуальності їх творця
1.2. Федьковичезнавчі спогади в аспекті їх історії, типології та авторських позицій мемуаристів

2. Основні тенденції розвитку Федьковичезнавства (друга половина ХІХ — початок ХХІ ст.)

3. Соціально-історичні, етнокультурні та психологічні детермінанти становлення індивідуальності Осипа Гординського (Федьковича)

3.1. Передісторія Федьковичевого життя в контексті приватних та суспільно-історичних обставин, галицько-буковинської та європейської дійсності
3.2. Формування характеру і творчих інтересів майбутнього письменника у ранній сторонець-путилівський і чернівецький період (1834—1848)
3.3. Молдовський період життя (1849—1852): процес індивідуалізації і рання німецькомовна творчість

4. Військова служба Осипа Юрія Федьковича (Гординського) (кінець 1852 — початок 1863) як спосіб інтеграції в суспільство і час оформлення вихідних координат художнього світу

4.1. На підступах до «Нічлігу»: Юрій Федькович у 1852—1859 рр.
4.2. Результативність ідейного та художньо-естетичного самовираження Юрія Федьковича на зламі 50—60-х років ХІХ ст.

5. Дискурс другого Сторонець-Путилівського періоду життєво-творчої біографії Юрія Федьковича (1863—1872)

5.1. Юрій Федькович у 1863—1867 рр.: час «бурі і натиску»
5.2. Юрій Федькович, інтелігенція та селянство: контакти на рівні ratio й emotio (1867—1872)

6. Львівський (1872—1873) і постльвівський (до 1876) час життя Юрія Федьковича в аспекті комунікативних проблем і нової реалізації таланту

6.1. На теренах Галичини: генеза, особливості буття, творчий розвиток
6.2. Взаємини Юрія Федьковича з оточенням і собою у львівський, постльвівський час життя та їх відгомін у художньому світі письменника

7. Останній, чернівецький, етап життєдіяльності Юрія Федьковича: своєрідність і глибина епілогу

7.1. «Дикі думи» та астрологічні студії як шляхи сприйняття світу й осягнення істини
7.2. Про створене, пережите, переболіле на порозі вічності

Висновки
Література
Іменний покажчик

Уривок із монографії (“ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ. Історія розвитку творчої індивідуальності письменника” Ковалець Л.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

У ПОШУКАХ ФЕДЬКОВИЧА

Де ти, о чоловіче, чоловіче?
Яви мені образ твій
і дай почути мені голос твій…
Григорій Сковорода

Найцінніше і найкраще в кожнім чоловіці,
а тим більше в письменнику, се його індивідуальність…
Іван Франко

У біографічній книзі «Мій Пушкін» Марина Цвєтаєва зізналась, що її знайомство з великим поетом відбулося в ранньому дитинстві, коли вперше побачила пам’ятник йому. Відправною точкою у моїх тривалих стосунках із Юрієм Федьковичем також став пам’ятник, але іншого роду, — видрукувана «Веселкою» в 1969 р. (із передмовою М. Нечиталюка та ілюстраціями О. Талієва) збірка його вибраних творів «На день добрий». Чи тому, що домашня бібліотека в мене, сільської дитини, була ще тоді доволі скромною і кожна нова книжка виявлялась по-своєму радісною зустріччю, а чи тому, що тексти, точніше, світи, які стояли за їх рядками, на нашому Поділлі виглядали незвичайно — як ціла екзотична країна, але я відразу й на все життя задорожила тією книгою і, може, через цей трепетний дитячий спогад завше тримала Федьковича у своїй свідомості осібно від інших письменників.
Відкриття поета ніби заново, з погляду К.-Г. Юнга, відбувається тоді, коли «у своєму розвиткові наша свідомість піднімається на нову сходинку, із висоти якої ми несподівано починаємо чути щось нове в його словах. Усе з самого початку вже було закладено в його творові, але залишалось потаємним символом, прочитати який нам дозволяє лише оновлення духу часу» [532, с. 225]. Власне, з відстані часу бачу внутрішній зв’язок між першим, далеко неутилітарним, справді літературним читанням-перечитуванням «Бідолашка», «Золотої кісочки», «Від чого море солоне», «Максима Чудатого», пізнішими довгими і водночас швидкоплинними розмовами про Федьковича із його скрупульозним дослідником, моїм університетським учителем Миколою Івановичем Юрійчуком і вже теперішнім самостійним студіюванням видатного письменника.
Досі літературознавство розглядало Федьковича, сказати б, лише зовнішнього — приблизно так, як дивляться на монументи чи майже так, як М. Цвєтаєва у ранній добі свого життя споглядала Пушкіна. Проте за красою народних строїв буковинця, його незалежницькою поставою прихована правда його суто індивідуальних психологічних глибин, без розуміння яких — для письменника принципових — неможливо пізнати реального Федьковича — одного з найталановитіших і водночас найскладніших митців свого часу.
Є велике раціональне зерно в пораді Х. Ортеги-і-Гассета, висловленій дослідникові Гете, скористатися «зворотною оптикою» і побачити Гете зсередини — «зсередини його життя, або його драми» [341, с. 440]. У праці «У пошуках Гете» під запропонованим кутом зору переглянуто реноме великого німця як найуспішнішого і найоптимістичнішого з поетів і вироблено новий погляд — як на людину, котра шукала, а то й уникала себе і якраз тому створила образи Вертера, Фауста, Мейстера — «галерею скитальців, які мандрують у світі, шукаючи свою внутрішню долю або… уникаючи її» [341, с. 448]. Федькович із цього погляду — митець до певної міри гетевського типу, зі своїми «дезертирами», житейською невлаштованістю, непосидючістю, втечами із лона любовних пригод і вже фатальною самотністю, який «помимо власної волі сам стає тим шукачем долі, “втікачем” від самого себе до самого себе» [187, с. 77]. Ці пошуки і втечі, головною з яких було дистанціювання у світ художніх самовиражень, супроводжувались не меншими, ніж у Гете, емоційними збуреннями.
Отож, суголосний «вихруватим» натурам, Федькович прожив своє життя, засобами слова, мови створив свою змістовну й цілісну художню систему, відіграв свою помітну і важливу роль у громадсько-культурній історії Буковини та всієї України. Його заслуга є і в тому, що в новій українській літературі відбувається істотна зміна, яку Л. Скупейко назвав утвердженням принципу індивідуальності: «письменник вперше знаходить можливість самореалізації у всьому параметрі своїх характеристик — соціальних, національних, індивідуальних» [408, с. 133]. Інша річ, що пошуки можливостей — із огляду на багато чинників — виявлялись у Федьковичевій ситуації особливо складними і драматичними, це були також інтенсивні, завдовжки у ціле життя пошуки себе — людини, покликаної творити. Саме унікальність цих пошуків та їх результативність зумовили спробу суто наукового реконструювання його життя як історії розвитку творчої індивідуальності.

***
«Створювати стовідсотково своє, не пов’язане єдиною ниткою з творчістю попередників і сучасників, неможливо… Для цього треба було б створити щось із нічого» [97, с. 43], — зауважував М. Гончаренко. Відтворити Федьковичеве життя — це не лише насамперед осягнути за документами, зокрема й за художніми текстами, його індивідуальну життєтворчість, усю парадигму взаємозв’язків, які І. Франко схарактеризував як зв’язки «твору з творцем, а творця з окруженням» [486, с. 391]. У руслі цієї традиції, яку розробляли, зокрема, й представник біографічного методу в літературознавстві Ш. Сент-Бев, фундатор культурно-історичної школи І. Тен, український літературознавець Г. Сивокінь сформулював поняття «самототожність письменника», при цьому зазначивши, що йдеться «про аналіз літературного мистецтва, синтезований творчою індивідуальністю митця» [401, с. 14].
Підготовка нової, спрямованої на синтез концепції Федьковичевої тексто-біографії (термін Г. Сивоконя) була б неможлива без урахування досвіду попередників та сучасників, усієї півторасталітньої історії науки про видатного буковинця. Її розквіт припав на межу ХІХ — ХХ ст. і пов’язаний з діяльністю школи І. Франка, до якої належали О. Колесса, Д. Лукіянович, О. Маковей, В. Щурат. Завдяки цій школі у 1902—1938 рр. вийшло перше повне і критичне видання «Писань» Федьковича у 4-х томах, 7-ми книгах, було створено його перший докладний життєпис та утверджено ідею про неодновимірність творчої і власне людської індивідуальності цього письменника, а отже, потреби глибоких студій над нею.
Радянське федьковичезнавство з огляду на упереджені казенно-ідеологічні підходи до аналізу зазнало чималих утрат, хоч дослідження Г. Гуць, М. Нечиталюка, Б. Мельничука, М. Пазяка, Ф. Погребенника, О. Романця, М. Шалати, М. Юрійчука засвідчили його поступ і успішне намагання ґрунтовно вивчати не стільки весь обшир матеріалу, скільки окремі питання, пов’язані з життям і творчістю письменника. До того ж саме в новітній час стало очевидним, що наука про Федьковича не є локальною, материково-українською, і причетність до неї таких зарубіжних фахівців, як Абгар-Солтан, Л. Білецький, А. Волдан, К. Кадлєц, Д. Козій, Б. Кравців, М. Кргоун, М. Ласло-Куцюк, Ф. Ржегорж, — тому свідчення.
Попри деякі літературознавчі напрацювання двох останніх десятиріч (публікації М. Бондаря, Б. Бунчука, А. Волдана, В. Івашківа, Б. Мельничука, О. Огуя, В. Півторака, В. Погребенника, М. Юрійчука та ін.), є підстави констатувати, що пострадянське дослідження Федьковича перебуває коли не в занепаді, то у стані прострації, звернення до нього вчених спорадичне. Тим часом багато принципових питань у цій галузі в умовах вироблення нової концепції історії, культури, літератури чекають на своє глибше фахове осмислення, виправлення, нове трактування.
Передовсім важливо застосувати інший підхід до розгляду Федьковичевої особистості, аніж соціологічний, що домінував за радянського часу і представляв письменника передовсім соціально заангажованим: борцем із буржуазним націоналізмом та церквою і водночас другом російського народу (Г. Мізюн, М. Пивоваров, О. Мазуркевич), непослідовним у демократичних переконаннях, що, мовляв, не дало йому змоги піднятися до науково-матеріалістичного розуміння суспільних явищ (А. Коржупова), тощо. Отож широкий соціально-історичний, унікальний етнокультурний контекст хоч і був узятий до уваги, але потрактований тенденційно, спрощено, а питання про контекст полікультурний, духовний, про самоцінність Федьковича, його особистісний феномен, складні, драматичні зв’язки письменника з інертним, малоосвіченим суспільством, боротьбу із самим собою як найбільшу трагедію душі, теж відображену художньо, майже не порушували. Не пояснювалося, що свою роль грали й гени, нервова організація, складні обставини життя, трагізм особистої долі і речі глибоко інтимні, на переконання З. Фройда, психологічні за своєю природою і не пов’язані з біологією людини чи з фізіологічними процесами. Крім того, Федькович як інтелігент у першому поколінні з огляду на демократичні ідейні переконання фактично майже повсякчас балансував між двома соціальними групами, що теж спричинювало корекцію життєвих планів, складність поведінки, внутрішні зміни, істотні зрушення у структурі свідомості, одне слово, було важливою і довготривалою подією внутрішнього, психологічного порядку.
Подібний аналіз індивідуальності письменника — «ззовні» і «зсередини», притім у розгорнутому, поступальному плані (психологічна наука цей розвиток вкладає у схему «індивід ® особистість ® індивідуальність»), досі не входив до компетенції федьковичезнавства, унаслідок чого постала значно простіша за реальну біографія-схема, яка не лише не відповідала на цілу низку важливих «чому?», а часто навіть не ставила їх. Що ж до творчості Федьковича — цього оригінального вияву його сутності, то сьогоднішнє прочитання її мусить полягати не лише в застосуванні модерних підходів, спрямованих на глибшу реінтерпретацію створеного. Важливо пояснити, чому, з огляду на які внутрішні та зовнішні чинники він писав те, що писав. Свого часу письменник і літературознавець П. Филипович застерігав, що цілого Шевченка мужицтвом не пояснити. І Федьковича генетичним тяжінням до фольклору, «мужицтвом», іще більш вираженим за Кобзареве, не пояснити сповна, бо його життєтворчість постала ще й на основі індивідуального досвіду людини, котра самотужки виробила принципово новий для середовища спосіб життєпроживання, до того ж пильне, повсякчасне читання, наполегливу, копітку роботу над «нивою душі своєї», осмислення буття зробила для себе внутрішньою потребою. Ось чому важливо потрактувати і твори Федьковича як історію його розвитку, непересічну подію загальнонаціонального письменства, значущу передовсім для автора як натури, спраглої самовираження.
Отже, підготовка цієї студії зумовлена відсутністю сучасної, не обтяженої ідеологічними приписами, науково обґрунтованої концепції життєво-творчого шляху Ю. Федьковича як історії розвитку його індивідуальності, разом із тим комплексного аналізу його художньої спадщини в контексті біографії автора, буковинської, загальноукраїнської дійсності та загальноєвропейського історико-літературного розвитку; потребою осмислення соціально-історичних, етнокультурних та психологічних факторів як детермінантів становлення й розвитку індивідуальності письменника; доцільністю з’ясування його стосунків із суспільством та необхідністю реінтерпретації питання про позалітературну, зокрема громадсько-культурну діяльність Федьковича і його роль в історії національного письменства й духовному житті українського народу.
Власне, тема та об’єкт уваги — історія становлення, розвитку видатної людини — визначили специфіку застосованої наукової методології (послугування біографічним, психологічним, історико-генетичним, рецептивно-інтерпретаційним, порівняльно-історичним методами дослідження) і спонукали до опертя як на різноманітні джерельні, у т. ч. архівні матеріали, так і на праці з літературознавства, історії, загальної і соціальної психології та етнопсихології, культурології, філософії, соціології, естетики як комплексну методологічну основу.
Структура пропонованого дослідження двокомпонентна: аналіз у відповідних аспектах конкретної джерельної бази (яким бачили це життя сам Федькович та його мемуаристи, як характеризувала його попередня літературно-критична думка) і відтак вибудова нової концепції біографії письменника.
Масштабна постать закономірно вимагає до себе еквівалентного підходу, отож створити ґрунтовний життєпис уже означає до певної міри довести цю масштабність. Водночас навіть максимальна активованість прагнення бачити образ, чути голос такого особливого пошукованого, як Федькович (як і образ, голос будь-якого справжнього митця), хтозна чи може забезпечити абсолютний успішний результат: перефразовуючи російського філософа М. Бердяєва, відгадувана таємниця кожної індивідуальності все одно має завжди щось недосяжне до кінця, до останньої глибини.

1. АВТОБІОГРАФІЇ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА, СПОГАДИ ПРО НЬОГО ЯК ПЕРШОДЖЕРЕЛА SUI GENERIS

1.1. «АБИ МОЯ ІСТОРІЯ НЕ ПРОПАЛА…»: АВТОБІОГРАФІЇ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА КРІЗЬ ПРИЗМУ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ ЇХ ТВОРЦЯ

У передмові до книги «Самі про себе. Автобіографії видатних українців ХІХ-го століття» (Нью-Йорк, 1989) редактор Ю. Луцький резонно зазначив: «Майже все, що написано, в тій чи іншій мірі, — автобіографічне. Імпульс самовираження, чи пак самопізнання, є стимулом всякої літературної творчості» [291, с. 16]. П’ятнадцять автобіографій письменників і громадсько-культурних діячів пролили світло на історичну добу, творчі змагання і конкретні людські долі, бо «знаходимо в авторах споминів не тільки українців, але і людей» [291, с. 22].
Юрій Федькович зі своїми трьома автобіографіями, цілком різними, писаними в різний час, щораз з іншого приводу і такими, що стали більше ніж історико-літературними фактами, до кола репрезентантів не потрапив. Далися взнаки чи лімітні обмеження, чи майже цілковита невідомість оцих його саморефлексій, опублікованих відповідно у 1862, 1892 і 1888 рр., більше не передруковуваних (за винятком другої, що побачила світ іще раз у 1910 р.) і мало залучуваних до ширшої характеристики поета. Водночас складність, суперечливість натури Федьковича проглядає з його автобіографій чи не найвиразніше. О. Маковей, єдиний, хто досі спеціально брався вивчати автобіографії письменника, проте дещо механічно зіставляючи їх фрагменти у «Житєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича» (Львів, 1911), дійшов такого принципового висновку: «В історії нашої літератури просто нема письменника, котрий би пустив у світ стілько фальшивих відомостий про себе, як се зробив Федькович. Пізнавши ціле його житє, ми зрозуміємо, що сего не робив він свідомо; се була ся невідома йому самому тайна його організму, унасліджена, може, по предках, панах та священиках, рід неврастенії, котра у нього то змагалася, то слабла і доводила його між іншим і до видумок про себе» [296, с. 1].
Фактично О. Маковей тільки зазирнув у таємничі глибини Федьковичевого автобіографічного феномену, звівши «тайну» до самої психофізіології і слабкого типу нервової системи. Та чому письменник піддав ревізії, точніше — фальшував, лише вибрані сторінки свого життєпису? Як сталося, що до вигадок вдавалася людина, котра болісно реагувала на всіляку неправду, ніколи нічого про себе не забуваючи: митець-бо володіє «універсальною пам’яттю про все пережите» [61, с. 120]? Якими в підсумку виявились Федьковичеві образи свого Я, власного світу, своєї життєвої дороги, до чого звелись самооцінки, зрештою, що спонукало цього у позалітературному житті яскравого інтроверта до мемуарних сповідей — своєрідних самопрезентацій? Автобіографічна творчість Федьковича, як бачиться вже з першого погляду, володіє особливою енергетикою, високою мірою значущості, внутрішньої «закодованості», завдяки чому довкола неї утворилася аура нерозуміння і через яку автобіограф здобув в історії рідної літератури сумне реноме найбільшого «продуцента» фальшивих відомостей про себе.
Перед тим як розглянути зблизька ці специфічні мемуарні тексти, кілька зауваг стосовно особливостей письменницьких автобіографій та природи їх центральних образів. У письменницьких автобіографіях, зазвичай відмінних од неписьменницьких, завжди панує самовідчуття художника, митця; «в документальному контексті, що сприймається естетично, життєвий факт у самому своєму вираженні зазнає глибоких перетворень» (виділено нами — Л. К.) [91, c. 10—11]; власне, звідси і «фермент недостовірності», звичний для канонічної художньої літератури, який, попри його «благородне» походження, науковці не завжди сприймають як можливий навіть у письменницьких мемуарах. Акцентуючи на естетичному, мистецькому підході літератора до інтерпретації власного життя, дослідниця психологічної прози Л. Гінзбург справедливо зауважила, що йдеться зовсім «не про стилістичні прикраси і зовнішню образність»: «слова можуть залишатися неприкрашеними, нагими, як говорив Пушкін», головне, що у словах виникає «якість художнього образу» [91, с. 11]. Відповідно результат такої діяльності письменника — теж література, за означенням В. Кардіна — «особливий вид літератури» [540, с. 340], за Л. Гінзбург — «майже література» [91, с. 12], бо, скажімо, між автобіографіями та автобіографічною прозою — «лише сама тонка грань» [91, с. 137].
Стосовно характеру, поданого в мемуарах, автобіографіях, то він, на думку Л. Гінзбург, «може бути фактом такого ж художнього значення, як і в романі, тому що він також є свого роду творчою будовою» [91, с. 12]. Творче начало в письменницьких мемуарних текстах якщо не домінує, то відіграє істотну роль, зумовлюючи їх особливий статус у документалістиці і потребу толерантного ставлення до себе. Виявити це ставлення можна передовсім у номінуванні таких автобіографій художніми, тобто такими, які не варто сприймати за джерело всуціль правдивої інформації. Тоді як від творчої особистості Федьковича, його автобіографій і О. Маковей, а з ним інші дослідники очікували не інакше, як curriculum vitae — звичайної, ледь не механічно відтвореної достовірної життєвої конкретики. Це підштовхує до висновку, що тенденційна установка самих опонентів значною мірою і спровокувала ненадійну репутацію Федьковича-автобіографа.
Розібратися в цій проблемі допоможуть власні життєписи письменника, розглянуті в контексті його біографії, творчості та духовного життя українського суспільства другої половини ХІХ ст.
Перша автобіографія Ю. Федьковича побачила світ на початку 1862 р. у Львові в його дебютній українськомовній збірці «Поезії. Часть 1», повністю її вмістив у «Слові отъ издателя» письменник, видавець, найбільший на той час у Галичині літературно-критичний авторитет Б. Дідицький. Виношування ж і написання тексту припадає, певно, на осінь 1861 р., час листування поета, офіцера австрійської армії Осипа Гординського де Федьковича з майбутнім видавцем своєї лірики. Власне, Б. Дідицькому як редакторові газети «Слово», де він публікував Федьковичеві вірші, і спало на думку осібне видання творів нового талановитого автора, і саме задля ближчого знайомства з ним читачів, мабуть, і замовлялася біографія. Із публікацій у «Слові» своїх поезій, супроводжувальних відгуків про них, зі спілкування з А. Кобилянським Федькович знав про захопливе сприйняття Б. Дідицьким своєї творчості. Йому, закономірно спраглому визнання, не могли не лестити характеристики на зразок «одаренний глубокимъ для поэзій чувствомъ, составляе пісенные творенія, которыє идутъ в заводы съ утворами найлучшихъ наших поетовъ» [446, с. 18], «великанскій талант» [446, с. 23], «якби вроді гуцульского Тараса Шевченка» [303, с. 51]. Критик не приховував радості від свого відкриття і не шкодував сили для його афішування. «Похвала була така, що Федьковичеви могло в голові заморочитися» [296, с. 182], — зіронізував О. Маковей, моделюючи розвиток майбутніх подій. Радів і Федькович, уперше в житті так привселюдно поцінований як митець, у шанобливому листі до свого покровителя ледь стримував радість і заодно скромно питав поради, «як би то найліпше міг… ужити… невеличкого національного поетичного та письменського таланту» [446, с. 17].
Скромність виглядала як данина етикету, бо, на думку фахівця, «нема нічого більш помилкового, як говорити про “скромність” великих людей, таких, що ніби не знають, яке велике багатство у них ховається… Нема жодного, хто не вважав би себе видатною людиною, раз він щось сотворив…» [61, с. 176]. Позаду — хай на деякий час — лишилась безконечна гіркота від розлуки з коханою Емілією Марошані, відчуття своєї незавидної долі людини, розлученої з Батьківщиною і обтяженої військовим обов’язком, котрий завжди був синонімом небезпеки; позаду була прихована від усього світу історія неприязного ставлення до батька. Інстинкт життя, вступивши вже віддавна у поєдинок із собі протилежним — смертю, аж тепер почав перемагати, меланхолія відступила, майбутнє, хай ефемерне, побачилося в такому бажаному блиску літературної слави. Автобіографія — подібно до віршів — мала стати запорукою того, що в літературу прийшов письменник зі своєю історією, узгодженою з новим становищем у суспільстві, писання її мало сприйматися як престижне й авторитетне заняття і давати відчуття власної самоцінності. Насправді ж чергова хвиля емоцій, хай позитивних, спричинила стрес і ще більші зовнішні прояви внутрішньої нестабільності, інтенсифікувала підсвідомі психічні процеси, призвела до загострення клінічної картини, названої у медицині інтроекцією — «реальним психічним феноменом, який спостерігається в осіб із нестійкою психікою у несприятливих, таких, що роздразнюють, обставинах або ж, навпаки, при наявності оптимістичних, але несподіваних факторів» [312, с. 55]. Хай там як, але пам’ять, ratio, увесь внутрішній хаос і духовний космос Федьковича восени 1861 року у Трансильванії у м. Кезді-Вашаргель налаштувалися на автобіографію, що мала підсумувати попередній шлях і представити Б. Дідицькому, а через нього всій Галичині, а може, й усій людськості життєпис нового видатного поета, не кажучи вже про те, що мала стати неординарною подією в житті його самого.
Першу частину автобіографії Федькович тільки з обов’язку, задля виконання своєрідного соціального замовлення присвятив «домашньому бутку» та родині; другу, набагато обсяжнішу, — життю поза домом, про який, мовляв, він із часу своїх мандрів у «над-Дунайські краї хліба собі глядіти» не чув більше. Для необізнаного з реальною ситуацією читача все виглядало природно, хоча згадка на межі двох формально не розділених частин («тілько мені… лиш сказати можна, а більше і не рад бим (виділено нами — Л. К.); но шо мою особу обходить, то вже свобіднійше побесідую…» [439, с. ХІ]) для пильного ока мала бути насторожливим знаком, кепсько прихованою вказівкою на несвободу щодо розповіді про родинні негаразди. Більше того, розповідаючи про «домашній буток», автор узявся інтерпретувати його не відповідно до правдивої власної біографії, а по-своєму. Так, поряд із достовірними фактами про час, місце народження, перше заміжжя матері за панотцем і друге — за батьком, зайшлим із Галичини, а ще про тих п’ятеро дітей (брата й сестер), у товаристві яких минало дитинство, Федькович виписує факти вигадані: про життя батьків, мовляв, лиш з господарства, яке «витекало, аби… старшого брата Івана і мене шось трошки до шкіл дати», і про депутатство брата разом із Лук’яном Кобилицею, і про «нещастний рік 1848/9, котрий нашу фамілію унещастливив, а нас, дітей-сиріт, по світі роздув», і про смерть двох сестер через тугу за братом.
Уже на початку таким феєрверком вигадок (за власним же означенням — «бурлацьких фантазій») Федькович ніби взявся творити інший світ власного життя — уявний, щоб у другій частині, особистій, звести фантазування до мінімуму: з недостовірних фактів читачеві повідомляється хіба про щасливе і приємне життя в Молдові в домі маляра і письменника Рудольфа Роткеля, про те, що той ознайомив його не лиш з «усев силов німецької мови і її поезієв», а й із «гишпанськов мовов і її гарячов поезієв» [439, с. ХІ], про мандрівки не лише Волощиною, а й Сербією та Україною. Цікаво, що вигадане подається жваво і легко, з утаємниченою вірою у правдивість кожного слова, тобто виникає особливий психологічний феномен: прагнення жити водночас в особливому неподільному світі — реальному та уявному. Бажалося Федьковичеві бути своїм у домі Роткеля, мати з його сім’єю один дах над головою — і він бодай у стилі post-factum «оселявся» там і насолоджувався таким товариством. Прагнулося йому завдяки цьому своєму великому другові та вчителю пізнавати й інші, не лише німецькомовні, сфери вселюдської творчості — і він «пізнавав» їх у своєму витвореному уявою світі. Хотілося йому мандрувати не якими-небудь землями, а Сербією, що була уславлена героїчною боротьбою свого народу за незалежність, і він «літав» понад нею на крилах уяви, як і Україною, котра в «мандрівних» бажаннях узагалі була поза конкуренцією.
Чи не для запевнення довірливого читача Федькович включив до першої збірки і вірш «Україна» [439, с. 24—26] з промовистим початком: «Україно, Запорожя, годі вас забути…». У побудованому на ірреальних, бажаних споминах творі закономірно зафігурували козаки, могили, кургани, Дніпро, білий хутір, пасіки, ставочок, байрак яворовий, вишневий садочок — як висловився І. Франко, «конвенціональний (такий, що не відображає об’єктивного світу. — Л. К.) і наскрізь фальшивий пейзаж» [475, с. 156]. Огортаючи цей уявний простір неабияким симпатизуванням, тішачись ним, як дитина, Федькович фантазував, пригадував не бачене вочевидь, а насправді читане у Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, О. Стороженка, адже «для того щоб створити новий образ, треба репродукувати, оживити в пам’яті сприйняті в минулому враження» [387, с. 134].
Імовірно, саме Шевченко, життя і творчість якого Федькович відкрив для себе в 1860 р. і пієтетно сприймав завжди, мимоволі прислужився до того, що в театрі життя буковинський письменник узявся грати до певної міри якщо не нову, то модифіковану роль. Американський соціолог Е. Гоффман порівнював представлення себе іншим людям якраз із театральною грою, відзначаючи, що «у своїх соціальних взаємодіях люди часто розділяють сфери “авансцени” і “куліс”» [105, с. 195—196]. В автобіографії, себто на «авансцену», Федькович і представив сценарій нового, суб’єктивного (чи суб’єктивованого) трактування історії свого попереднього життя, створивши не реальний Я-образ, а концепцію дещо видозмінену. Така трансформація самооцінки, на думку швейцарського психолога Р. Мейлі, вказує на бажання людини бути якоюсь інакшою, на її незадоволення тим, ким вона є [308, с. 137]. Особливе незадоволення Федькович спрямовував на родинний світ, «домашній буток», отож «за кулісами» лишились реальний батько, Адальберт Гординський де Федькович, онімечений український шляхтич — зі своїм неординарним місцем у долі сім’ї, здобута передовсім завдяки батькові певна освіта, не-сирітство і смерть сестер не з туги за братом. Сповнений власних драматизму і трагедійності сценарій життя прикладався до ідеалу Кобзаревого життя і через закономірну невідповідність трансформувався ледь не в корені. Те, що «болючі інфантильні спомини Шевченка сильно зв’язували його поетичну уяву в доборі образів і тем» [541, с. 185], безумовно, вразило Федьковича як дуже пильного читача, тим паче, що він теж перебував у полоні свого дитинства і страждав комплексом, який З. Фройд назвав едіповим. Свідчення цього — розмова з художником Р. Роткелем у 1851 р., під час якої молодий поет іменував Гординського вітчимом, і те, що в деяких Федьковичевих творах є відверта вказівка ліричного героя на батькову смерть. «Таке зачислення його до померших за його життя мусить видатись щонайменше дивним, коли навіть не зовсім диким і неделікатним; виказує воно, що Федькович зрікся для свого батька всякого синівського чуття» [475, с. 158], — зауважив І. Франко. В автобіографії буковинський письменник хоч і не виказує своїх негативних емоцій, але прозоро натякає на факт смерті батька, а заодно й матері — через образ сиріт, розкиданих по світу, і запевнює читача у власному сирітстві іще в кількох місцях.
Отже, Федькович ідентифікує власне життя з дитячою трагедією, яку пережив Шевченко і яка призвела до формування в нього яскраво вираженого комплексу сирітства. Очевидно, криза ідентичності, що її неодмінно переживає молода людина, вступаючи у самостійне життя, для Федьковича не закінчилася щасливо; тривалі, інспіровані батьковими благородними пориваннями пошуки себе у сферах землемірській, аптекарській, писарській, жовнірській — цілком невідповідних покликанню майбутнього письменника — призвели до того, що наслідком кризи виявився стан «психічного мораторію»: під час нього в особистості відбуваються багатомірні, складні процеси формування нової ідентичності й нового ставлення до світу [336, с. 186]. Проте власна соціальна роль у несприятливих соціокультурних умовах для 27-річного Федьковича залишалася ще не визначеною, а роль письменника у переліку ролей була просто не передбачена. Це спричинило невпевненість у власній самоцінності, стриманий тон першої частини автобіографії і загалом Федьковичів нахил, як зауважив І. Франко, «іти за чиїмись слідами, підладжуватись під чужий тон, кидати свої узори на чужу основу» [484, с. 132].
На противагу цьому жвавим, розкутим автор стає у розповіді про свою особу, надає колоритності своєму письму, повідомляє багато важливих фактів із зовнішньої та внутрішньої біографії, у такий спосіб даючи зрозуміти, що направду «з потоку людських переживань зберігаються лише ті, які мають особливе значення самі по собі та для зв’язності життя» [120, с. 139]. Незглибимі враження від спілкування з Р. Роткелем у Молдові («ціла душа того великого, непоятного мужа була чиста, правдива поезія, він і мою душу нев так наситив, шо нині всі брані пекельні мені той чудотворний скарб вирвати вже не годні…»); жовнірська служба, по-своєму складна, але й позначена великою дружбою із побратимами, прикрашена згадуванням тих пісень та казок, що їх навчила старша сестра Марія і які виповідав жовнірам «під касарнев в світлі луни»; взаємини з німецьким професором і поетом Ернстом-Рудольфом Нойбауером і його високі відгуки про німецькомовну творчість; стосунки з А. Кобилянським і початки творчості руською, промовисті судження про власні вірші, більшість із яких «смуток присів» («бо я не чуюся в моїм стані щастливий»), — ось ті основні події, які Федькович виокремив з потоку переживань. Вони всі без винятку стосуються творчості і прагнення своєї максимальної мистецької самореалізації.
Усупереч мінорному настрою першої частини автобіографії у другій домінує радість. Федькович чутливо збагнув свій поступ уперед і підсвідомо почав відчувати власну особливість, неординарність, він закономірно вибудовує віртуальний міст у майбутнє, пов’язане з літературою, більше того: «єстли світлий руський народ того мені бажати буде, то буду йому заєдно співати, а моя послідня пісня буде мій скін» [439, с. XVI].
Федькович доволі стриманий у своїй самооцінці як поета («ци я співак, ци я не співак»), бо знає, що завдяки пропонованій творчості читач заволодіє точною інформацією про нього; а про те, що він бажає бути зрозумілим, почутим, сприйнятим, свідчать хоч би подані «об’яснення до деяких слів» і між рядками прочитувана готовність якнайактивніше контактувати зі своїм читачем.
Перша автобіографія висвітила ще одну принципову особливість Федьковичевої саморецепції: ідентифікувавши себе передовсім зі своєю етнічною групою, давши зрозуміти, що її культура є для нього основною, базовою, найдорожчою, поет заявив про важливість для себе зв’язків із культурою більшості — німецькою, тобто світовою, та загальноукраїнською. При цьому він не бажає асимілюватися, його етнос не є чимось маргінальним: звільнившись зі служби, він піде «в свої краї і межи свої люде», можливо, й далі, в Україну, де заспіває рідної («бо я ще усі тоті сестрині думки, щом їх при світлі луни браттям приспівував і не одну слезу з очей вилудив, — я ті думи ще зовсім не забув»). Водночас поряд із такою впевненістю — закономірне для творчих натур роздвоєння душі, спроектоване на реальну біографію («Ци я русин, ци я не русин» — поряд із щойно цитованим «ци я співак, ци я не співак»); навіть свою «знаємість» із Р. Роткелем поет схильний сприймати «як щастє, ци, може, нещастє». Проте такі вагання, що в кожному разі мають свою конкретну основу, губляться в потоці оптимістичних думок, і вже нарочито оприявнюваний у першій частині автобіографії комплекс сирітства у процесі оповіді губиться, стирається. Отже, автобіографічний герой є дуже своєрідною особистістю, котра не повністю збігається з Федьковичевою, бо має дещо інше, у минулому своє індивідуальне зовнішнє життя. Це літературна маска, довірена особа автора, прообраз його складної письменницької і власне людської сутності.
Вимисел у подібному тексті ставить під сумнів належність його до мемуарного жанру. На думку російського дослідника А. Тартаковського, «твори з незначним вимислом — це вже не мемуари в точному сенсі слова, а щось зовсім інше. Наявність навіть елементів вимислу настільки “видозмінює” мемуарний жанр, що руйнує його у найфундаментальніших основах» [429, с. 43]; не допускається той вимисел, котрий є «усвідомленою (виділено нами. — Л. К.) творчою установкою». Федьковичева автобіографія була не звичайним спогляданням себе в минулому, а вагомою внутрішньою роботою і значною мірою творчістю, що, як свідчить досвід, «може бути не лише благом, але й катастрофою свідомості: дати сили для духовного злету або стати духовним поневоленням і екзистенційною смертю» [155, с. 12]. Письменник звідав і поневолення, що незабаром іще з більшою силою виявиться у другій автобіографії, водночас відчув і злет, благо, які й допомогли йому самоопануватись. Тому це художня автобіографія у своєму складному, далекому від шаблонів федьковичівському вияві.
Цілком нетрадиційною є і друга автобіографія, писана на початку 1863 р. у Трансильванії і викладена в шостому листі до Костя Горбаля, тоді слухача філософського факультету Львівського університету [446, с. 66—71]. Призначалася вона для мікрочитання, мікросприймання лише адресатом, хоч відомості, викладені в ній, мали бути сповіщені загалові потім, коли він, поет, тепер важкохворий на запалення легенів та свою «манколію», покине цей світ. Добровільне зголошення у такий суто письменницький спосіб висповідатися пов’язане з попереднім самозвітом, власне, з його нерозгорнутою, затемненою частиною і стосувалося історії причетності до народження Юрія та його брата і сестер не Миколи Дашкевича, першого материного чоловіка, і тим більше не Гординського, а Івана Коссована, «красного, прекрасного леґіня», любаскою якого нібито і була матір. Водночас у центрі — не любовна історія «буйної гірської дівчини», а світ гуцульського етносу з його, може, й справді «неморальним життям» [528, с. 71] і тим болючим фактом, що до позашлюбних дітей справді «обов’язково пристає ганьба їхнього походження» [176, с. 32]. Вражений едіповим комплексом, що був, мабуть, комплексом родинним і тому надзвичайно потужним, Федькович тепер «на авансцені» чинив «розправу» над батьком, при цьому намагаючись переконати читача, що його дії виправдані: у дитинстві, мовляв, не раз, було, «вбиває нас песій лях». Відтак гордий син гуцульського красеня цілком виключає Гординського зі сфери свого індивідуального і загальнородинного досвіду («повіявся на дідьчу маму»), в емоційному пориві послуговуючись розмовною і навіть звульгаризованою лексикою. Усі інші перипетії внутрішнього та зовнішнього буття (сумна доля байстрюків, причетність брата до повстання під проводом Кобилиці, події, що спіткали сім’ю згодом, калейдоскопічна зміна настроїв — від «як щасливо ми собі жили!» до запевнення «який я нещасливий!») — усе це додаток до головного, що хоче повідомити автор і чому потай тішиться: він — із низів, із простолюду, він — Юрій Коссован! Пошук себе, поета не з якою-небудь шляхетською історією, а історією демократичною, завершився створенням міфу про Коссована, дарма що ціною заплямування материної честі і зганьблення (через наклеп) батька, Адальберта Гординського. Створивши міф, як вважає Ром. Заклинський, «на взір стародавніх байок» [151, с. 34], листовно оформивши цей документ свого неспокою, Федькович закономірно прагнув і його узаконення. Егоцентричну емпатію (переживання лише за себе) значною мірою спродукували хворобливі психічні процеси, що активізувалися під впливом болю фізичного. Власне, за К.-Г. Юнгом, притаманна кожній людині множинна кількість особистостей за певних умов здатна вийти зі своїм Я на поверхню свідомості. Цього ж разу відбувся «вихід» вифантазуваного Юрія Коссована: Я ніби злилося у Федьковичевих фантазіях з ідеальним уявленням про себе і в шатах нового образу постало перед публікою, точніше — на папері, що ще не став «авансценою», але й уже не був «кулісами».
Дивно, що літературознавці жодного разу не зауважували стильової своєрідності тексту другої автобіографії, цілком побудованого за зразком народних оповідок — із постаттю оповідача як коментатора і живого учасника подій та своєрідністю сюжетно-композиційної структури, в якій домінує асоціативно-імпровізований спосіб викладу подій. Імпровізаторський хист Федьковича виявився у війську, коли він переказував камратам по службі знані з дитинства та юності фольклорні і суто життєві сюжети, і ця автобіографічна історія, тепер спроектована на себе, значною мірою увібрала їх форму та дух.
Вигадавши минуле (і не тільки своє), письменник у такий незвичний спосіб забажав звільнитись од своїх нав’язливих інфантильних вражень, скласти їх у «закодований» текст — без підозри, що «горе дитинства не може бути безслідно виключене… приємностями пізнішого життя» [541, с. 181]. З погляду психоаналізу, міф про Коссована є наслідком едіпового комплексу, мистецького фантазування та процесу сублімації, тобто перетворення великої кількості нижчої, первинної, егоїстичної енергії на духовно-творчу [155, с. 50]. Інакше кажучи, величезне психічне навантаження було знято творчістю, обговорюваний мемуарний лист Федьковича до К. Горбаля — теж специфічний зразок літературної діяльності письменника, автобіографія в оригінальному вияві.
Смисложиттєву кризу, яка, на думку фахівців, настає у тридцятирічному віці і спонукає найталановитіших, найвразливіших до створення автобіографій [377, с. 87—88], Федькович переживав непросто — із відчуттям себе «на грані», «на межі». З одного боку, у тому ж листі до К. Горбаля є прозорі натяки на передсмертні заповіти щодо книг та паперів, з іншого — вітальний порив, непідробний інтерес, може, не так до реального світу, як до книжного, уявлюваного; потреба звідання високих емоцій тут засвідчується хоч би в проханні прислати йому Шевченкову «Калину», тобто баладу «Чого ти ходиш на могилу?»: «я її читав раз в “Хаті” (альманасі, виданому П. Кулішем у 1860 р. в Петербурзі. — Л. К.) та дуже ми ся сподобала» [446, с. 69]. Та головне у плетиві думок — відчуття вартісності свого індивідуального художнього Я, пов’язане з бажанням єдності із загалом; вони й зумовили погляд на себе і на власний шлях із позицій вічності: «аби моя сторія не пропала!» [446, с. 68].
У своїй праці «Естетика словесної творчості» російський літературознавець М. Бахтін наголосив, що «біографія розрахована на спорідненого читача, котрий сприймає її як дар» [24, с. 145]. Таким читачем для Федьковича став К. Горбаль, освітній, громадсько-культурний діяч, з яким познайомився в Чернівцях у 1859 р. і під впливом якого зазнав ідейного і творчого розвитку: за свідченням І. Франка, К. Горбаль «належав до тих рідких людей, що з бур життя, в яких зламалась їх енергія, все-таки виносять золоте серце та щиру прихильність до чоловіка й до його змагань» [469, с. 370]. Примітно, що К. Горбаль виконав бажання свого приятеля і вперше надрукував цей лист аж у 1892 р. Жодна з автобіографій буковинського автора не мала такого гучного резонансу, як ця. Львівський учений О. Колесса тут же задумав докорінний перегляд Федьковичевої, точніше коссованівської, спадщини, а не тільки життєпису, задля цього навіть робив «досліди на місци, в Сторонци-Путилові» [249, с. 4], а свій передчасний висновок декларував уже в назві об’ємної, проте, як справедливо означив чеський дослідник М. Кргоун, «некритичної» [548, с. 23] праці «Юрий Коссован (Осип, Домінік, Ігор Гординський де Федькович). Проба критичного розбору автобіографічних його повістей та його житєписи» (Львів, 1893). Більше того, з приводу цієї «натягненої гіпотези» [151, с. 35] у федьковичезнавстві спалахнула «гостра, але небезосновна» [151, с. 45] полеміка, у процесі якої Ром. Заклинський на основі прискіпливішого аналізу фактів виніс вердикт про «коссованщину» як «фальшиву ремінісценцію» [151, с. 8] і у такий спосіб мимоволі узаконив за Федьковичем статус дивака, що напустив про себе стільки суперечливих свідчень. Прикро, що, зробивши перший вагомий крок задля утвердження справедливості — повернення тоді найбільшому поетові Буковини його справжнього імені, літературознавець не зробив кроку другого: не проаналізував обставин, що спродукували «коссованщину», про важкий фізичний і духовний стан письменника на момент витворення міфу сказав лиш побіжно.
Третя, остання, автобіографія поета записана з його уст 1885 р. правником, громадсько-культурним та освітнім діячем Титом Реваковичем і надрукована трьома роками пізніше якраз по Федьковичевій смерті [381]. Це теж своєрідний автопортрет письменника, але вже такого, що під тягарем своїх трохи більше як п’ятдесяти літ почувався геть виснаженим, апатичним, абсолютно збайдужілим до слави, почестей, суєти, міркувань про себе інших. Далася взнаки, мабуть, несподіваність потреби згадувати, бо життєпис не містить окремих суттєвих деталей, безперечно, для Федьковича важливих і пам’ятних, як-от дружба з Р. Роткелем. Узагалі контактів з інтелігенцією майже не відображено, за винятком згадки про А. Кобилянського та К. Горбаля, від яких він «по-руськи навчився писати 1859 року в Чернівцях». Крім столиці Буковини, згадано рідний Сторонець-Путилів, Ясси, чимало відомостей про жовнірську службу, є лаконічна згадка про те, що був 14 місяців «ві Львові». Вибрані, конкретні факти зовнішнього життя викладені сухою, «діловою» прозою, здебільшого короткими, іноді навіть непоширеними реченнями. Є і перекручення, традиційний для Федьковичевих мемуарів елемент «недостовірності»: наприклад, про те, що у шлюбі з М. Дашкевичем мати була два роки, а не шістнадцять, як насправді, про науку в дяка і про те, що «тато кинув нас усіх». Пояснення такої природи цих споминів щораз індивідуальні: Федькович міг і не знати, скільки прожив М. Дашкевич у парі з його матір’ю, бо це питання в сім’ї, напевно, не обговорювали; про науку Федьковича в дяка у жодних джерелах не згадано, але це не означає, що її могло не бути, хоча це радше Великий Кобзар зі своїм специфічним учнівством у дитячі роки затямився буковинцеві настільки, що став часткою і його біографії; переїзд Ад. Гординського в 1848 р. до Чернівців вразливий син-поет сприймав, мабуть-таки, як залишення сім’ї, і навіть примирення з батьком та його смерть не змусили автора споминів думати інакше.
Показово, що в останній автобіографії не мовлено жодним словом про літературну творчість; ця тема, певно, була настільки болючою, що її просто не хотілось ворушити, так само, як і зазирати у свій мікросвіт. Загалом враження таке, що Федькович тільки з пошанівку до Т. Реваковича і через брак сили для опору погодився тоді звітувати про своє життя. Жодна емоція при цьому не вихопилася назовні, за винятком однієї, що хоч формально була в кінці, проте завдяки своєму розташуванню та змістовій наповненості ураз виявилася в центрі: «Ich gehШre zu denen, die am Wege sterben» («Належу до тих, що на дорозі вмирають») [381, с. 36]. Проказуючи ці слова з віршованої драми німця К. Гуцкова «Урієль Акоста» про голландського мислителя XVIІ ст. Габріеля да Кости (д’Акости) (до речі, створеної на матеріалі його автобіографії), Федькович хтозна чи думав про неприйнятого, відштовхуваного оточенням літературного героя або його історичний прообраз; думалось про себе, енергія фактів, повідомлених майже механічно і замовчаних, передчуття власного близького кінця зумовили глибокоособистісний характер завершальної фрази. Цей стан душі зовсім відмінний від описаного в першій автобіографії: завдяки астрології втихомирена по життєвих мандрах і довголітніх намаганнях пізнати себе і світ душа прагнула сприймати обов’язковість фіналу спокійно, «епічно», без зайвого трагізму. І це тоді, коли у Федьковичевих ровесників та й людей значно старших, згідно з класифікацією шведської дослідниці Ш. Бюлер, могло бути бажання просто відпочити та розслабитися, отримавши задоволення від такого стану, або відчуття продовження активного життя. Федькович радше підпадав під інші типи людей — внутрішньо незадоволених життям і досягненнями, які усвідомили недостатньо розумний спосіб свого життя в минулому і тому переживають відчуття провини й каяття [див.: 377, с. 90]. Астрологія наче і знівелювала страждання, проте не додала оптимізму: ця автобіографія позначена суто ретроспективним поглядом на життя і пронизливим душевним щемом від цього.
Свого часу І. Франко зауважив, що найкращі Федьковичеві поезії «навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора — всі похожі на частки його автобіографії» [479, с. 38]. Це цілком стосується і автобіографій, особливо двох перших, що не вкладаються у звичний шаблон, є дуже специфічними художніми зразками мемуарної літератури і завдяки великій частці вимислених фактів своєрідно імітують цей жанр. Крім того, вони фіксують не реальний образ Федьковича, а дещо інший — того Федьковича, що в літературній масці умовного оповідача відривався од буденщини і був схильний уявляти, бачити, відображати своє життя яскравішим, ефектнішим, аніж воно було насправді, тенденційно наповнювати його бажаним змістом. У кожній з автобіографій, навіть у третій, постає творча особистість, шукач себе у неосяжних лабіринтах власного Я, далеко не завжди зрозумілий іншим і самому собі. Генеза такого Федьковича сягає навіть не дитинства, а його передісторії і органічно пов’язана з неосяжною психологічною спадщиною, якою володів рідний етнос, людство і якою перейнявся письменник настільки, наскільки це було можливо. Що ж до суб’єктивності федьковичівських автобіографій, «свідомо баламутних і суперечних» (С. Єфремов), то вона має право на існування, бо направду ніхто не може вимагати від творця мемуарів, «щоб він перестав бути самим собою, щоб він відмовився від свого досвіду, своїх пристрастей, свого бачення світу та людей» (Л. Левицький), дарма, до якої сфери — реальної чи фантастичної — належить «своє».
Інша річ, що такі тексти справді треба використовувати обережно, оскільки вони, за точним спостереженням О. Маковея, «є документами з його [Федьковичевого] життя, однак документами більше його душі» [296, с. 21]. Зі складних, неоднозначних самоспостережень (а вони, крім автобіографій, виявилися і в інших формах авторської свідомості — художніх писаннях, епістолярії, коментарях тощо) починалася аналогічна рецепція письменника його сучасниками та наступними поколіннями.