Опис

Його життя — пристрасні, мученицькі і болючі пошуки власної сутності у творчості, громадській діяльності, любовних історіях. Контроверсійне мислення і безмежна творча сміливість, місіонерство і протест зробили його найчитабельнішим письменником свого часу. Були в тому часі і ті, хто вважав його «жахливою дитиною» національної літератури.
Таким постає Володимир Винниченко в романі Степана Процюка «Маски опадають повільно». У цій сміливій художній версії — внутрішній світ і складний шлях героя від ексцентричного невротика, екстравагантного і сенсаційного митця до видатного мислителя, який гідно представив українську літературу у світі.

Резонанс

Василь Карп’юк: Стриптиз Володимира Винниченка

Ігор Мочкодан: Втікання від і до масок

Уривок із книги (“Маски опадають повільно. Роман про Володимира Винниченка” Процюк С.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1

У Єлисаветграді стояла несусвітня спека. Власниця заїжджого двору Євдокія Павленко народжувала третю дитину. Може, не дуже вже хотіла дітей, але…

Щось заважало Євдокії бути щасливою. Навряд чи вона любила сумирного Кирила Винниченка, молодшого від неї на п’ять літ. Здається, вона вважала, що варта ліпшої долі. Але ліпшої не було. Був третій чоловік, спільний син Володька і заїжджий двір. Може, з народженням сина Володимира вона поховала виплекану довгими роками мрію про жіноче щастя…

Хто знає, ким би могла стати Євдокія Павленко, якби:

1) не народила ще трьох дітей — Андрія, Ілька і Марію;

2) їй не довелося все життя важко працювати;

3) не мала важкого, норовистого характеру.

Дитятко так кричало, що бувалій повитусі стало не по собі. Це був утробний, архетипний крик. Що він означав: мить тріумфу чи жах випадання з материнського лона? Повитуха прошепотіла Євдокії:

— Твій син, слиш, зробить шото таке, що про нього знатимуть всюди…

— Де? За предєлами нашого города?

— І далі-далі, за предєлами, слиш, нашого государства!

Лице породіллі перекривила гримаса майже містичного жаху. Вона дивно глянула на крихітне червоне личко сина.

Вночі над Єлисаветградом на кілька хвилин зависла комета, яка мала химерну форму. Стара повитуха визирнула у вікно і відразу почала хреститися:

— Свят-свят! Появляються знаки… Я їй казала про цього мальчіка… Це небесне начиння йому підморгує, ма’ть, вітає із приходом у світ…

Деякі метафізики стверджують, що появі великого митця чи мислителя передує певний талант його матері, навіть недорозквітлий, навіть одягнений у пародійні шати або витіснений у побутову сферу…

З Володею сталося саме так. Неквапливість і розлогість степу, до якого був подібний батько, не перебороли експансивної хлопчикової натури, успадкованої від матері.

Мама була строгішою до верткого й амбіційного хлопчика, ніж батько. Іноді вона примушувала Кирила карати Володю фізично. Хоч і було за що:

• то він перепливе із дорослими широкий став і ледь не втопиться;
• то поїде верхи на коні, а його наздожене табун, і лише інтуїція коня врятує його від збезумілого степового табуна, що міг би затоптати копитами і не озирнутися;
• то із сусідськими хлопчаками проїде на саморобних ковзанах аж до Новомиргорода кілька десятків кілометрів (лід міг у будь-який момент тріснути і розколотися).

Але Хтось охороняв непосидючого норовливого Володю від біди. Можливо, ще при його народженні Творець вказав перстом: «Ти», — не питаючи згоди і не радячись. А хто із смертних може розгадати химерний Промисел?..

2

Хлопці пускали змія-повітруна, а Євдокія ще зранку дорікала Кирилу, що той жаліє Володю і не користується ременем, як слід. Батько згоджувався, бурмочучи:

«Так і є, жалую, не користуюся ременем, як слід…». А коли слухав сина, то згоджувався і з ним, мовляв: «Не жалію, зачасто беру до рук ремінь…». Кирило Винниченко нагадував віск: як зліпиш, так і застигає… або іграшку «івана-вставана»: падає-випрямляється, випрямляється-падає…

Володя любив батька, водночас підсвідомо зневажаючи за таку воскову поступливість. До матері мав змішані почуття, однак у глибині душі поважав її за твердість, навіть якусь закам’янілість характеру.

Звідки ж було йому знати, що батько усіма силами намагався уникати конфліктів. Ще дитиною Кирило зрозумів, що суперечки нічому не зарадять, зате мовчанкою чи показною згідливістю можна полегшити собі життя, навіть добитися якихось дрібних переваг.

Звідки ж було йому знати, що мама, постійно живучи у бідності і конфліктах, не знайшла іншого способу захисту, аніж холодок і закритість, які поєднувалися з сильним вольовим характером. І ще ж були її гострий природний розум та врода. Зрештою, одруження і співжиття його батьків були можливими лише завдяки протилежності їхніх характерів. Євдокія одразу спостерегла у характері Кирила неквапливість і готовність поступатися, які психологічно уможливили їхню крихку сімейну спілку. Її кохання було вже у минулому.

Звідки ж було йому знати, що він отримав тягар малосумісної спадковості. Людські вдачі є лише однією з можливих модифікацій вдач усіх предків за батьківською і материнською лініями.

Був діяльним, як мати, — але іноді дорослим відчував напади дивного паралічу волі, за яким стояла лагід-
на безвольна тінь його батька.

Був терплячим, як батько, — проте деколи з його єства виривалися на волю ланцюговими псами спалахи нетерплячості й агресії. І десь там, далеко-далеко, цим спалахам підбадьорливо помахувала рукою віддалена материнська фігура, окрита роками і туманами…

Якось мати розповідала невістці Розалії про свого наймолодшого сина: «Володимир грався з дітьми сусідів і тримав їх трохи в терорі. Був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий».

Навіть від цієї материної фрази віє холодком і відстороненістю, немов вона спостерігає за чужою дитиною. Або відчуває до сина глуху незрозумілу неприязнь чи навіть острах. Можливо, впізнавала себе…

Пізніше його маленьким героям — Федьку-халамиднику, Костю, іншим — відчайдушно бракуватиме любові. Вони протестуватимуть ексцентричними дитячими бунтами, розбиваючи свої серця…

Бувало, Володя відбирав у сусідських хлопчиків карти. Вони впиралися. Билися. Коли вдавалося відібрати — міг несподівано повернути. Ставало нецікаво… Звісно, ним рухала не потреба моралізувати — хіба що намагання бути першим, більш значимим, потреба впливати і володіти. Може, несвідомо випробовував себе: чи не злякається, не відступить. Єлисаветградські вулички були першим полігоном для експериментів. Найперше! — над собою.

Відчував, що його доля відбудеться не тут. Мученицька поденщина батька і брата, важкі заробітки матері. Чому це так? У душу вповзало переконання у несправедливості життя.

3

Був степ без кінця і без краю. Маленький Володя якось подумав, що весь світ — це і є їхній степ.

Він їде з батьком. П’янкий запах чебрецю нав’язливо врізається у дитячу пам’ять.

Батькова медитативна мудрість переливається у Володине буйство, успадковане від матері.

Степова безберегість і безкінечність переносяться на людські характери. Вже дорослим він не сприйматиме людей із дрібними мріями, обережними душами, єлейним конформізмом. Бо степ навчив його безмежності помислів та сподівань. Ця солодка, але отруйна наука і допомагатиме йому надалі, і ранитиме болісними розчаруваннями…

…У тих теплих степах виробились кров моя і душа моя…

Степ такий чудовий, із безліччю запахів — від тонких, навіть витончених (аж до відсутності), до важких, дурманних, які сповнюють буйну голову ще буйнішими фантазіями. Але він замкнутий у собі. Він не рветься до моря чи гір, не хоче накрити своїми квітами океанські води! Його самодостатня неквапливість, його тиха стоїчність є чеснотами, які перетворюються на вади. Він ніколи не витворить якогось безумства, ще і втихомирюватиме декотрі гарячі голови, які мали нещастя народитися у його незграбних і граційних, гарячих і вайлуватих володіннях.

…хтозна, можливо, чимало українських бід якось пов’язані з неквапливістю степового серця…

Володя ріс неспокійним. Рано взявся за цигарку. Якби він знав, скільки років йому доведеться боротися із цією наркотичною звичкою…

Батьки знову сварилися. Тобто сварилася мама, а батько мовчав. Цікаво, що він думає, коли мовчить? Про те, як колись чумакував? Як одного разу, повертаючись із Криму, у єлисаветградському заїжджому дворі зустрів вдову Явдоху з трьома дрібними дітьми?

— Дозволь, мати, вдову брати, вдова вміє шанувати!

Як Господиня Двору, а відтак — і його серця — засолоджувала спершу словами, а потім пестощами, яких він ще не знав?..

— Не дозволю вдови брати, вдова вміє чарувати.

Як покинув свою сільську дівчину і перейшов жити до Явдохи?

Зчарувала мужа свого і зчарує сина мого!

Бо як без неї, мамо?!

А син матір не послухав, сів на коня і поїхав…

Сьогодні Володя вийшов у степ сам. Видимів кілька самокруток. На душі було грузько і незатишно. Швидко він буде вчитися.

Раптом припав до степового тіла, неначе до грудей матері, і заплакав. Цього ніхто не мусив бачити. Він не знає, чому розплакався. Його побоюються однолітки. Всі думають, що він такий сильний, а він… реве тут…

— Мій любий степе, дай мені сили!

Степ ліниво пробурмотів:

— Якої тобі треба сили? Та й навіщо?

— Щоб людей захищать разом із дядьком Богом!

— Бог і без тебе справиться.

— Не знаю… йому потрібна підмога…

Великі степові груди потрясав беззвучний регіт:

— Твоя?

Очі хлопчика стали сухими, а уста зціпленими:

— Да, моя.

— І як ти будеш допомагать йому?

— Я зроблю так, щоб усі люди були рівними!

Степ реготав, неначе він був для хлопчика не названим батьком, а чужинцем.

— Я поверну їм рідну мову!

— Ха-ха-ха!

— Я дам їм віру в їхні сили, бо ти не можеш їм дати нічого, крім мрій!

Степ спохмурнів:

— Ти знаєш, скільки тут пролито крові? Скільки тут лежить козацьких і чужинських кісток?

— Треба не крові, а віри в себе!

Степ ще ніколи не вів таких бесід з дітьми. Нарешті він перестав реготати:

— Хто ти, хлопчику?

— Я Володя Винниченко, син Кирила і Євдокії.

— Ти син чабана і купчихи!

— Я син батька і матері.

— Я не вірю тобі. Але ти будеш вправним краснобаєм…

— А кому ти віриш?

— Сонцю, бо воно завжди сходе і заходе, а ви, люди, народжуєтеся, щоб померти.

— Я народився, щоб жити! Чуєш?!

Хлопчик хапав руками степову землю, стаючи на прю з Тим, хто завжди спокійний. Давид з Голіафом. Дитина з огромом.
Горстка плоті з безміром.

— Що ти робиш, безумцю! Спинися, причинний! Степ тебе зараз проковтне, харцизе!

— Не зупинюся! Я є! Хочу! І буду!

Трохи подумавши, степ струсив хлопчика із свого велетенського тіла. Спершу хотів оглушити своєю п’ятірнею. Але потім позіхнув — і пробачив.

Десь біля підніжжя сонячного шляху невидима простолюду принцеса заспівала панегірик хороброму.

Поблизу входу до болота завмерлих хтось мстивий і сірий записав хлопчика до реєстру особистих ворогів.

Відтепер так буде завжди…