Опис

Осмислення духовних і культурних надбань людства, нагромаджених у процесі становлення цивілізації, нерозривно пов’язане з пізнанням витоків культури і релігії, їх взаємозв’язків у різні часи. Аналіз релігії з позицій історії і філософії культури дає змогу осягнути її феномен як особливу культурну реальність, що завжди породжувала нові смисли і символи. Саме на основі такого методологічного підходу у пропонованому навчальному посібнику розкрито характер і роль взаємодії культури та релігії у процесі розвитку світової цивілізації.
Навчальний посібник адресований студентам вищих навчальних закладів. Прислужиться всім, хто прагне глибше усвідомити смислопороджувальний вплив релігійного світогляду на культуру.

Зміст

1. Загальні засади культури і релігії

1.1. Феномен релігії в контексті культури
Сутність і завдання дисципліни «Культура і релігія»
Виникнення культури і релігії
Еволюція трактувань феномену культури
Філософські трактування релігії
Релігія як соціокультурний феномен. Її соціокультурні функції
1.2. Культура і релігія в історії світової цивілізації
Історія культури як утілення релігійно-моральнісної ідеї
Культура і релігія як відображення людської природи
Антропологічні підстави релігії та культури
Типологія релігій

2. Світові релігії в культурі людства

2.1. Буддизм як психокультура
Історична постать Будди
Вчення Будди
Світоглядні особливості основних напрямів буддизму
Буддизм у китайській та японській культурі
Ламаїзм як напрям буддизму
Вплив буддизму на культуру
2.2. Християнство у світовій культурі
Культура християнства як уцерковлення культури еллінізму
Біблія як Святе Письмо і культурна пам’ятка
Загальнокультурний і загальнолюдський сенс моральнісних ідей християнства
Становлення церкви і святих таїнств
Еволюція християнських сакральних ідей і їх вплив на загальну культуру
Основні напрями християнства та їх культурні особливості
2.3. Іслам як культура правил
Пророк Аллаха Мухаммад
Коран і суна — джерела віровчення та пам’ятки культури
Ісламський світогляд як спосіб життя
Основні напрями ісламу

3. Культурні особливості національних релігій

3.1. Іудаїзм
3.2. Етнонаціональні релігії Індії
Індуїзм
Джайнізм
Сикхізм
3.3. Національні релігії Далекого Сходу
Конфуціанство
Даосизм
Синтоїзм

4. Релігія і мистецтво

4.1. Процес відокремлення мистецтва від релігії
4.2. Мистецтво буддійської культури
4.3. Вплив християнства на мистецтво
4.4. Мистецтво ісламу
4.5. Взаємодія релігії і культури в сучасну епоху

Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника (“Культура і релігія” Цвєтков О. П.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Загальні засади культури і релігії

1.1. Феномен релігії в контексті культури

Співвідношення культури і релігії є проблемою світоглядного, ідеологічного та методологічного характеру, що впливає на соціально-культурні, суспільно-політичні особливості й тенденції розвитку як окремих країн, так і світового співтовариства загалом. За всіх відмінностей у рівнях розвитку культури і релігії їхній взаємовплив завжди був і залишається суттєвим чинником особистого, суспільного і державного життя, оскільки навіть войовничий атеїзм визначає і утверджує себе через ставлення до релігії. Усвідомлення співвідношення та ролі культури і релігії є визначальним не тільки у становленні національної ідентичності, й в усуненні конфліктів на етноконфесійному ґрунті, ворожнечі, культурної роз’єднаності і релігійної нетерпимості. Пізнання цих глобальних феноменів у їх єдності є неодмінною умовою становлення гармонійної особистості.

Сутність і завдання дисципліни «Культура і релігія»

Дослідженням релігії донедавна займалося релігієзнавство, а культура при цьому мала побічне, допоміжне значення. З огляду на це культурологічний аналіз феномену релігії особливо актуальний. Оскільки співвідношення культури і релігії є співвідношенням цілого і частини, то з методологічного погляду доцільно розглядати релігію як одиничне з позицій загального, тобто з позицій культурології як вихідного методологічного принципу. У зв’язку з цим принципом дисципліна «Культура і релігія» ґрунтується на здобутках культурології як науки.

Культурологія (лат. cultura — догляд, освіта, розвиток і грец. logos — слово, вчення) — комплексна наука, яка вивчає всі аспекти функціонування культури від причин зародження до різних форм її історичного самовираження.

Категорії культурології охоплюють найсуттєвіші поняття про закономірності розвитку культури як системи, відображають її сутнісні властивості. Ці категорії, функції, культурні значення — основа феноменів культури.
Феномен культури є надзвичайно складним утворенням, що втілює майже всі надбання людства.

Культура — сфера людської діяльності, пов’язана з самовираженням (культ, наслідування) людини, проявом її суб’єктивності: характеру навичок, уміння і знань; сукупність загальнозначущих духовних і матеріальних цінностей, тобто життєвих смислів людини.

Зростання інтересу до культури зумовлене такими обставинами:
— станом сучасної цивілізації, що стрімко перетворює навколишнє середовище, соціальні інститути, побутовий уклад. У зв’язку з цим культура привертає до себе увагу як невичерпне джерело суспільних нововведень;
— прискоренням динаміки культурних змін. Протягом одного людського життя проходять кілька культурних циклів, культурні цінності змінюються так швидко, що особистість не встигає осмислити й оцінити нововведення, що спричинює розгубленість і невпевненість.
Культуру як явище, окрім культурології, вивчає багато інших наук: філософія та релігієзнавство, археологія, етнографія та антропологія, історія та соціологія, а також науки, які досліджують різні форми свідомості — мистецтво, мораль, право та ін. Кожна з цих наук створює певне уявлення про культуру як про предмет свого дослідження.
Предметом вивчення культурології є сутність (природа) і зміст культури як соціального явища, загальні закономірності її розвитку та функціонування, взаємозв’язок культур у процесі історичної еволюції людства. Структурно культурологія охоплює низку дисциплін, суміжних з іншими гуманітарними знаннями: філософію культури, соціологію культури, культурну антропологію, історію культури, прикладну і теоретичну культурологію та ін. Однак її основними складовими є філософія культури (термін запровадив на початку XIX ст. німецький романтик А. Мюллер) та історія світової культури. Злившись воєдино, вони заклали основи культурології. У культурологічних дослідженнях історичні факти піддають філософському аналізу та узагальненню.

Філософія культури — загальна теорія культури, розділ культурології, що вивчає концепції походження, природу та функціонування культури.

Залежно від того, на якому аспекті зосереджують основну увагу дослідники, виникають різні культурологічні теорії та школи, формується історія культури як предмет і одночасно метод її дослідження.

Історія культури — розділ культурології, що вивчає специфічні ознаки культур різних культурно-історичних етапів.

Цей розділ охоплює кілька тисячоліть: історію розвитку духовної культури первісного суспільства, коли вона ще тільки зароджувалася і набувала ознак цього феномену, мала сакральний, тотемістичний характер; історію культури давнього світу (античної культури, культури Давнього Сходу, поява яких була пов’язана з виникненням і розвитком рабовласницького суспільства), а також історію культури нашої ери.
Найновішими розділами культурології, основні параметри яких продовжують досі формуватися, є морфологія культури і теорія культури.
Отже, культурологія вивчає загальні закономірнос-
ті розвитку культури, принципи її функціонування, взаємозв’язок культур, що відрізняються просторово-часовими, етносоціальними, науковими та художніми характеристиками. Як гуманітарна наука культурологія повинна стати загальнотеоретичною дисципліною, що ґрунтується на системному підході до явищ культурного життя людства, системотвірним елементом усього комплексу наук про культуру як творчий процес зі створення і збереження загальнолюдських цінностей, однією з яких є релігія.

Релігія (лат. religio — побожність) — особлива форма духовної діяльності людей, основана на вірі у надприродний світ і сили Бога, Вищу Абсолютну Справедливість, Вищу Досконалість тощо.

Співвідношення культури і релігії є базовим для культурології, оскільки всі без винятку вияви релігійного життя завжди включені в реальну культуру. Ідеться про культурологію релігії, в якій релігія — особливий культурний феномен, тип духовно-практичної діяльності, під час якої пізнання і практичне освоєння світу здійснюються способом, основаним на уявленні про вирішальний вплив потойбічних сил (зв’язків і відносин) як на повсякденне життя людей, так і на історію загалом.
Проте науковий, зокрема культурологічний, аналіз релігії стикається з певними методологічними труднощами:
— широта теми: всі вияви релігійного життя є складовими культури, а саме релігійне життя неосяжне у своїй різноманітності;
— перехід від тотального придушення свободи совісті в умовах державного атеїзму до офіційно пропагованої державної релігійності та містицизму створює істотні перешкоди об’єктивному, науковому, особливо культурологічному, аналізу.
Є всі підстави стверджувати, що якщо логічно поняття «культура» і «релігія» пов’язані відношенням частини і цілого (релігія є частиною культури), то аксіологічно (ціннісно) вони рівноправні. Інакше кажучи, релігію можна тлумачити з позицій культурології, а культурологію — з позицій релігії. Те саме стосується філософії релігії і філософії культури. Це подвійне трактування ґрунтується на таких принципах:
а) антропологічному, згідно з яким культуру та релігію розуміють як універсальні явища, закорінені в природі людини. Цей принцип допомагає виявити антропологічні підстави релігії, які свідчать на користь тези про те, що в ній відображені природа і сутність людини. Саме через релігійні феномени людське єство розкрите в символах і смислах певної культури;
б) толерантності, що вимагає від дослідника шанобливого, спокійного, уважного і терпимого ставлення до будь-якого з видів людських вірувань, окрім антигуманних. Не існує релігій чи культур вищих або нижчих, вони пов’язані між собою відносинами координації, а не субординації;
в) об’єктивності, тобто неупередженого та доказового аналізу релігії як особливого духовного феномену.
Отже, з огляду на те, що культура і релігія співвідносяться як ціле і частина, а культурологію утворили два підрозділи (філософія та історія культури), можна дійти висновку, що дисципліна «Культура і релігія» зосереджена на проблемі взаємодії релігії і культури в історії світової цивілізації, культурологічному аналізі феномену релігії, тобто теоретичному (філософському) трактуванні питання про походження і функціонування культури та релігії, виявленні історико-культурного значення релігії загалом та її основних напрямів зокрема.

Виникнення культури і релігії

Найдавнішим пам’яткам матеріальної культури приблизно 500 тис. років, першим слідам духовної діяльності 30—40 тис. років. Отже, саме у цей період виникла культура в загальному сенсі цього слова, тобто сукупність матеріальних і духовних цінностей.
Точний час появи перших релігійних вірувань невідомий. Логічним є припущення, що вони виникли одночасно з культурою. Проте архаїчні культури «німі», оскільки не мали писемності, а отже, відсутня інформація про їхні ідеї, сюжети, ритуали тощо. Дослідники намагаються їх осмислити на основі кількох непрямих джерел:
а) екстраполяції в минуле значущих ідей, здобутих із деяких найдавніших писемних джерел (єгипетських, шумерських, вавилонських, давньосемітських, ведичних та ін.):
б) аналогій із тими сучасними культурами, що зберегли певні архаїчні ознаки;
в) неоднозначних, а часто сумнівних, тлумачень наявних археологічних даних.
Можна стверджувати, що архаїчні культури були синкретичні, тобто в них ще не диференціювалися різні типи духовної і практичної діяльності: релігійної, естетичної, міфопоетичної, виробничої та ін. Їх сприймали як єдність, що мала сакральний і ритуальний сенс.
Світогляд представників архаїчної культури був персоніфікованим і антропоморфним. Усі стихії та явища світу люди наділяли особовими якостями і своїми сутнісними властивостями. Світ розуміли як одну велику кровно споріднену сім’ю (наприклад, олімпійська міфологія давніх греків), кожен член якої відповідав за певну сферу дійсності.
Архаїчному світогляду властиві стійкі архетипи — універсальні структури психіки і мислення, які згодом насичувалися різним змістом, формуючи основні символи і сенси. Наприклад, архетипи: одиничності — загальний для всіх культур символ єдиного начала; двоїстості — символ поділу світу за принципом дихотомії (небо — земля, свій — чужий, інь — янь); троїстості — символ тричасткової структуризації світу; четвірки — символ землі у всіх давніх культурах; сімки — символ (модель) космосу; дванадцяти — символ повноти світу (13 — «чортова дюжина»). Архаїчні вірування ґрунтувалися також на образних архетипах: гора — символ сходження до вищого (Олімп, Сумеру, Кайласа, Шамбала та ін.); річка — символ переходу до іншого стану; вівтар — символ центру, вісь світу; дім — модель космосу та ін. Вони стали спільними практично для всіх давніх культур, певною мірою і для сучасних.
Ранні вірування різноманітні. Кожному з них властиві певні культи, ритуали, обряди, однак можна виокремити певні їх типи, властиві всім архаїчним культурам. До них належить анімізм (лат. anima — душа) — віра в духів і різноманітних духовних сутностей у навколишньому, невидимому світі. Основою цього вірування є уявлення про посмертне існування душі — безтілесного образу, що оживляє тіло. Вона може відділятися від нього, мандрувати, вселятися в іншу людину або тварину чи предмет.
Посмертне існування душі уявляли або в новому втіленні, або в переселенні у царство мертвих. Наприклад, у північноамериканських індіанців прийнято ховати померлих біля дороги, щоб їхні душі могли ввійти в жінок, які проходять повз могили, і народитися знову. В африканському племені йоруба новонародженого поздоровляють із поверненням та намагаються визначити, душа якого з померлих предків повернулась до них у новому тілі. Учення про перевтілення душі, нескінченний ланцюг перероджень є основоположним в індійській релігійно-філософській думці. Віра в переселення душі в особливу країну, у подорож туди і назад (Одіссей у давніх греків, Еней у римлян) поширена в ескімосів, північно-американських індіанців, африканських зулусів та ін.
Детально розвинуті у середньовічній християнській демонології уявлення про злих духів теж властиві архаїчним культурам. Світ архаїчної людини спіритуалістичний (лат. spirit — дух), наповнений ворожими силами, яких необхідно остерігатися, задобрювати. Духи безсмертні, їх не можна знищити.
Від анімізму походить давній культ ушанування предків, який у Китаї до XX ст. був ядром національної релігії. Певні форми анімізму можуть бути елементом світогляду і сучасної людини.
Близький за походженням до анімістичних уявлень фетишизм (франц. feitiёo — амулет) — віра в таємничу силу певних предметів, що оберігають людину і приносять щастя. Фетишем міг стати будь-який предмет, що вразив уяву людини: камінь незвичайної форми, шматок дерева, частини тіла (зуби, шматочки шкіри, висушені лапи, кістки тощо). Пізніше з’явилися фетиші, виготовлені з каменю, кістки, дерева, металу фігурки; це міг бути навіть малюнок чи татуювання на тілі, випадково вибраний предмет, що приносив власнику успіх. У деяких народів існував звичай дякувати фетишам, а іноді і карати їх. Різновидом фетишів є амулети — предмети, яким приписують магічні властивості відвертати від людини нещастя.
Особлива група фетишів пов’язана з культом предків. Це ідоли — людиноподібні фігурки з дерева, каменю, глини або спеціальні знаки, яким поклоняються. Елементи фетишизму збереглися у світовідчутті сучасної, навіть дуже освіченої, людини (наприклад, віра в захисну силу оберегів, амулетів, талісманів).
З ідеєю про одухотвореність природних явищ пов’язаний тотемізм (алгонкінс. totem — його рід) — віра в містичний зв’язок роду (племені) з певною твариною, яку називають тотемом. Цей зв’язок може бути спорідненим (генетичним), протекційним (захисним) і ритуальним. Тотем, як правило, є священною твариною роду або племені. Їх культ поширений і в пізніших та розвинутіших релігіях, наприклад індуїзмі, єгипетських віруваннях. Деяких тварин навіть піддавали ритуальному бальзамуванню.
Типом вірувань є табу (полонез. tabu — заборона) — система соціально-культурних заборон сакрального характеру, підкріплених релігійними санкціями. Його об’єктами можуть бути різні аспекти життя, особа вождя, імена померлих, люди, які пролили кров ворога, торкалися до небіжчика, певні сімейні стосунки тощо. Величезна кількість заборон і обрядів, створених цією системою, ірраціональна навіть з погляду її послідовників. Генезис їх закорінений у забобонному прагненні первісної людини захистити розумні, на її розсуд, релігійні правила.
Імовірно, основою всіх вірувань була магія (лат. magia — чаклунство) — віра у надприродні можливості певних маніпуляцій та рухів тіла, словесних формул-заклинань, особливих вольових зусиль тощо, за допомогою яких можна змінювати природні процеси і навіть керувати ними.
Окрім розглянутих архаїчних вірувань, існували різноманітні культи: фалічний, пов’язаний із сакралізацією людських дітородних членів, одним із проявів якого є обряд ініціації; астральні культи, об’єктом яких були зірки; солярні — поклоніння Сонцю; лунарні — поклоніння Місяцю, тобто культам божеств, які були персоніфікацією Місяця і його станів на небосхилі, та ін.
Усі сучасні розвинуті релігії містять у зміненому вигляді основні ідеї вірувань, крім того, у різних формах вони представлені в світогляді сучасних освічених європейців. Неупереджені дослідження свідчать, що у багатьох народів у межах анімізму існували та існують глибокі філософські уявлення, наприклад, на кшталт платонівських, про те, що кожному предмету на землі відповідає небесний ідеальний та вічний прообраз, прототип, ідея. У синкретичній культурі загального одушевлення було створено багатий світ символів, з якого виросли всі пізніші культури.
Із появою найдавніших письмових цивілізацій (III тис. до н. е.) людство ступило на шлях матеріального і духовного прогресу.
У VI ст. до н. е. одночасно в трьох регіонах планети (Греція, Індія, Китай) виникли глибокі, складні та зрозумілі сучасним людям перші філософські і логічні вчення, що зробили думку автономною та суверенною і започаткували «осьовий час людства» (К. Ясперс).
Прийнято вважати, що чим розвинутіша цивілізація, тим багатшою має бути її духовна культура (релігія, мистецтво, література), і навпаки. Однак таке трактування однобічне: з огляду на витонченість, глибину абстрагованості та різноманітності розумових форм прогрес був не лише в релігії, а й у всій духовній культурі; водночас критичне оцінювання підсумків сучасної культурної історії дає підстави говорити і про духовний регрес.
Натепер історію культури розуміють як процес формування її ключових символів і смислів під впливом панівного в певний історичний момент у цій культурі релігійного світогляду. Її важливою складовою є релігія як система вірувань у надприродні сили з символами і ритуалами, що роблять життя осмисленим.