Опис

Пізнання психологічної реальності є складним і делікатним процесом. Крім теоретичних знань, уміння чути, бачити і осмислювати, він потребує здатності тактовно, кваліфіковано здобувати необхідну інформацію експериментальним шляхом. Передумови цього — оволодіння методами, інструментарієм, техніками експериментальної психології, раціональне планування, ретельна підготовка і науково вивірене здійснення психологічного експерименту, вмотивоване інтерпретування здобутих даних. Ці питання формують предмет і проблемну сферу експериментальної психології в системі психологічних дисциплін. Вони становлять і зміст пропонованого навчального посібника, в якому розкрито сутність, специфіку, методологічний арсенал експериментальної психології, особливості і систему експериментальних досліджень, вимоги до оформлення їх результатів.
Для студентів вищих навчальних закладів. Прислужиться фахівцям, які займаються експериментальними дослідженнями у психології.

Зміст

1. Теоретико-методологічні засади експериментальної психології

1.1. Експериментальна психологія як наука
1.2. Становлення і розвиток психології як експериментальної науки
Накопичення емпіричних даних в античний період
Становлення експериментальної психології у XVI—XІX ст.
Експериментальні дослідження в психології наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

2. Методи психологічногодослідження в експериментальній психології

2.1. Класифікації методів психологічного дослідження
2.2. Моделювання як метод психологічного дослідження
Сутність методу моделювання
Специфіка та основні напрями психологічного моделювання
2.3. Експеримент як метод психологічного дослідження
Сутність експериментального методу і його види
Лабораторний експеримент
Природний експеримент
Формувальний експеримент
Експериментальне навчання
Оперативний експеримент
2.4. Неекспериментальні методи психологічного дослідження
Соціально-психологічний метод дослідження
Спостереження як метод психологічного дослідження
Інтерв’ювання як різновид усного опитувального діагностичного методу
Анкетування як різновид письмового опитувального діагностичного методу
Експертне оцінювання як різновид опитувального діагностичного методу
2.5. «Архівні» методи психологічного дослідження
Сутність «архівних» методів
Контент-аналіз як експертно-діагностична процедура психологічного дослідження
2.6. Організаційні методи психологічного дослідження
Порівняльний організаційний метод
Комплексний організаційний метод
Лонгітюдний організаційний метод
Метод поперечних зрізів
2.7. Вимірювання як метод психологічного дослідження
Сутність теорії вимірювань
Психологічне вимірювання в експерименті
Процес шкалювання і характеристика шкал

3. Основи підготовки та планування психологічного експерименту

3.1. Підготовчий етап експериментального дослідження
Наукова проблема, ідея, актуальність і мета експериментального дослідження
Стратегії і програма експериментального дослідження
Постановка завдань, визначення об’єкта і предмета експериментального психологічного дослідження
Співвідношення предмета і об’єкта у психології
Експериментальні змінні та способи їх контролювання
Висунення гіпотез і їх класифікація
Добір експериментальної вибірки
3.2. Валідність експериментального дослідження
Сутність валідності експериментального дослідження
Види валідності експериментального дослідження
3.3. Експериментальні плани
Класифікації експериментальних планів
Плани істинних експериментів
План Соломона
Доекспериментальні плани
Квазіекспериментальні плани
Факторні плани
Кореляційне дослідження
3.4. Психологічні особливості поведінки дослідника та досліджуваного в експерименті
Особистість експериментатора і його діяльність у дослідженні
Досліджуваний як суб’єкт експериментального процесу

4. Математико-статистичні методи експериментальної психології

4.1. Застосування статистичних методів у психологічних вимірюваннях
Сутність статистичного методу
Аналіз первинних статистик
4.2. Використання непараметричної і параметричної статистик під час опрацювання емпіричних даних
Нормальний розподіл як чинник параметричності — непараметричності експериментальних значень
Непараметричні статистичні методи
Параметричні статистичні методи
Кореляційний аналіз як метод статистики
4.3. Статистична значущість емпіричних показників
Перевірка крайніх членів на належність до статистичної сукупності
Межі довірчого інтервалу середнього арифметичного
Сутність статистичної значущості отриманого показника
Загальні підходи до представлення (наукового оформлення) результатів дослідження

Додатки

1. Галузеві експерименти в психології
2. Десять найжорстокіших дослідів у психології
3. Структурно-методологічний аналіз психологічних експериментів

Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника (“Експериментальна психологія” Галян О. І., Галян І. М.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

Десять найжорстокіших дослідів у психології

2.1. «Жахливий» експеримент (1939)

У 1939 р. В. Джонсон з університету Айови (США) і його аспірантка М. Тюдор провели експеримент за участю 22 дітей-сиріт із Девенпорта. Дітей розділили на контрольну і експериментальну групи. Учасникам однієї групи експериментатори розповіли наскільки чиста і правильна їхня вимова, а в другій М. Тюдор найжорстокіше висміяла найдрібніші недоліки вимови, назвавши всіх жалюгідними заїками.
У результаті експерименту у багатьох дітей з «негативної» групи, які не мали проблем із вимовою, розвинулися симптоми заїкання, які зберігалися упродовж життя. Експеримент довго приховували від громадськості, щоб не зашкодити репутації В. Джонсона. Подібні експерименти проводили над ув’язненими концтаборів у Німеччині. У 2001 р. університет штату Айова офіційно вибачився перед потерпілими за це дослідження.

2.2. Проект «Аверсія» (1970)

В армії ПАР з 1970 по 1989 рр. здійснювали секретну програму очищення лав армії від військовослужбовців нетрадиційної сексуальної орієнтації. Приблизна кількість жертв дорівнювала 1000 осіб. Армійські психіатри за дорученням командування гомосексуалістів, які не піддавалися «лікуванню», відправляли на шокову терапію, змушували приймати гормональні препарати і навіть робили операції зі зміни статі. Здебільшого пацієнтами були молоді чоловіки віком від 16 до 24 років. Керівник експерименту — доктор Обрі Льовін — нині професор психіатрії в університеті Калгарі (Канада) і займається приватною практикою.

2.3. Стенфордський тюремний експеримент (1971)

Експеримент із штучною в’язницею автор не замислював як неетичне або шкідливе для психіки учасників, проте результати дослідження шокували громадськість.
У 1997 р. психолог Ф. Зімбардо вивчав поведінку і соціальні норми індивідуумів, яких помістили в нетипові для них умови в’язниці і змусили грати ролі ув’язнених або наглядачів. Із цією метою в підвалі факультету психології обладнали в’язницю, 24 студенти-добровольці стали «ув’язненими» і «наглядачами». За гіпотезою «ув’язнені» спочатку перебуватимуть у ситуації, у якій відчуватимуть особистісну дезорієнтацію і деградацію, відтак деперсоналізуються. «Наглядачам» не дали спеціальних інструкцій щодо їхніх ролей.
Спочатку студенти не розуміли, як їм слід діяти, але вже на другий день експерименту бунт «ув’язнених» жорстоко придушили «наглядачі». Поведінка обох груп кардинально змінилася. «Наглядачі» розробили спеціальну систему привілеїв, покликану роз’єднати «ув’язнених» і викликати у них недовіру один до одного: поодинці вони не такі сильні, як разом, а значить, їх легше «охороняти». «Наглядачам» здавалося, що «ув’язнені» у будь-який момент готові розпочати нове «повстання», і систему контролю посилили максимально: «ув’язнених» не залишали наодинці навіть у туалеті. Унаслідок цього «ув’язнені» стали відчувати емоційні розлади, депресію, безпорадність.
Через певний час відвідати «ув’язнених» прийшов «тюремний священик». На питання, як їх звуть, «ув’язнені» найчастіше називали свої номери, а не імена, а на питання, як збираються вибиратися з в’язниці, не могли відповісти. Виявилось, що «ув’язнені» почали відчувати себе справжніми в’язнями, а «наглядачі» демонстрували садистські емоції і наміри стосовно «ув’язнених», які кілька днів тому були їх друзями.
Обидві сторони почали сприймати експеримент як реальність. Незважаючи на те що він мав тривати два тижні, його припинили достроково через шість днів з етичних міркувань.

2.4. Дослідження дії наркотиків на організм (1969)

Деякі експерименти, що проводять на тваринах, допомагають ученим винаходити ліки, проте часто вони порушують закони етики. Таким експериментом є дослідження швидкості і ступеня звикання людини до наркотичних речовин, проведене на щурах і мавпах. Тварин привчали самостійно вводити дозу певного наркотику: морфіну, кокаїну, кодеїну, амфетамінів тощо. Як тільки вони навчилися, експериментатори залишили їм багато препаратів, покинули їх і почали спостереження. Тварини розгубилися, навіть намагалися бігти, причому, перебуваючи під дією наркотиків, калічилися і не відчували болю. У мавп, що приймали кокаїн, почалися конвульсії і галюцинації, вони виривали собі фаланги пальців. Ті, яким вводили амфетаміни, висмикнули у себе шерсть. Тварини, що отримували кокаїн і морфін, умирали упродовж двох тижнів прийому препаратів.
Незважаючи на те що метою експерименту було розроблення ефективного лікування наркозалежності, експеримент не був гуманним.

2.5. Експерименти К. Лендіса: спонтанні вирази облич і послух (1924)

У 1924 р. учений університету Міннесоти США К. Лендіс почав вивчати людську міміку. У процесі експерименту планував виявити загальні закономірності роботи груп лицьових м’язів, що відповідають за вираження окремих емоційних станів, і констатувати міміку, типову для страху, збентеження або інших емоцій.
Досліджуваними стали студенти. Для увиразнення їхньої міміки К. Лендіс затушував мімічні зморшки паленою пробкою. Після цього пред’являв студентам ситуації, що викликали сильні емоції: змушував нюхати аміак, слухати джаз, дивитися на порнографічні картинки і засовувати руки у відра з жабами. Момент вираження емоцій студентів фіксували на фотоплівку.
Останнє випробування обурило багатьох психологів. К. Лендіс змусив кожного досліджуваного відрізати голову білому щуру. Вони спочатку відмовилися це зробити, дехто плакав і кричав, але згодом погодилися. Ускладнювало експеримент те, що більшість його учасників нічого подібного не робила і не уявляла, як це здійснити. У результаті тваринам заподіяли багато мук.
Наслідки експерименту виявилися важливішими, ніж сам експеримент. Закономірностей у виразі обличчя учені не виявили, проте одержали доказ, що під тиском авторитетів люди готові підкоритися і зробити те, чого у звичайній життєвій ситуації ніколи б не виконали.

2.6. Крихітка Альберт (1920)

Основоположник біхевіоризму в психології Джон Вотсон у 1920 р. дослідив природу страхів і фобій. Вивчаючи емоції немовлят, зацікавився можливістю формування реакції страху стосовно об’єктів, які раніше їх не викликали. Дж. Вотсон перевірив можливість формування емоційної реакції боязні білого щура у 9-місячного хлопчика Альберта, який щура зовсім не боявся і навіть любив із ним гратися. Під час експерименту упродовж двох місяців немовляті-сироті з притулку показували ручного білого щура, білого кролика, вату, маску Санта-Клауса з бородою тощо. Через два місяці дитину посадили на килимок посередині кімнати і дозволили пограти зі щуром. Спочатку дитина абсолютно не боялася щура і спокійно грала з ним. Через деякий час Дж. Вотсон почав ударяти залізним молотком по металевій пластині за спиною дитини кожного разу, коли Альберт торкався щура. Після повторення ударів Альберт почав уникати контакту зі щуром. Через тиждень дослід повторили — на цей раз по пластині ударили п’ять разів, просто поміщаючи щура в колиску. Немовля плакало лише побачивши білого щура. Ще через п’ять днів Дж. Вотсон вирішив перевірити, чи буде дитина боятися схожих об’єктів. Дитина боялася білого кролика, вати, маски Санта-Клауса.
Оскільки показ предметів не супроводжувався гучними звуками, Дж. Вотсон дійшов висновку про перенесення реакцій страху. Він припустив, що багато страхів, антипатій і тривожних станів дорослих формуються ще в ранньому дитинстві. Антигуманність есперименту виявилась у тому, що Дж. Вотсону так і не вдалося позбавити малюка безпричинного страху, який закріпився на все життя.

2.7. Набута безпорадність (1966)

У 1966 р. психологи М. Селігман і С. Майєр провели серію експериментів на собаках. Тварин помістили в клітки, заздалегідь поділивши на три групи. Контрольну групу через певний час відпустили, не заподіявши ніякої шкоди, другу групу тварин піддавали ударам струму, що повторюються, які можна було припинити натисненням важеля зсередини, а тварин з третьої групи піддавали раптовим ударам струму, яким не можна було запобігти. У результаті у собак виробилася т. зв. набута безпорадність — реакція на неприємні подразники, заснована на переконаності в безпорадності перед навколишнім світом. Незабаром у тварин почали з’являтися ознаки клінічної депресії. Через деякий час собак з третьої групи випустили з кліток і посадили у відкриті вольєри, з яких легко можна було втекти. Собак знову піддали дії електричного струму, проте жодна з них навіть не подумала про втечу. Натомість вони пасивно реагували на біль, сприймаючи його як неминучий. Із попереднього негативного досвіду собаки засвоїли, що втеча неможлива, і не робили спроб вискочити з клітки.
Учені припустили, що людська реакція на стрес нагадує реакцію собак: люди стають безпорадними після кількох невдач, що йдуть одна за одною. Такого висновку вчені дійшли, завдавши страждань тваринам.

2.8. Експеримент С. Мілгрема (1974)

У експерименті С. Мілгрема з Йельского університету брали участь експериментатор, досліджуваний і актор, який грав роль іншого досліджуваного. На початку експерименту між досліджуваним і актором «за жеребом» розподіляли ролі «вчителя» і «учня». Насправді досліджуваний завжди був учителем, а найнятий актор — учнем.
«Вчителю» перед початком експерименту пояснювали, що мета досліду — виявити нові методи запам’ятовування інформації. Насправді експериментатор досліджував поведінку людини, яка отримувала вказівки, протилежні її внутрішнім поведінковим нормам, від авторитетної персони. «Учня» прив’язували до крісла, до якого прикріплювали електрошокер. Як «учень», так і «вчитель» одержували «демонстраційний» удар струмом у 45 вольт. Потім «вчитель» йшов до іншої кімнати і повинен був по гучному зв’язку давати «учню» прості завдання на запам’ятовування. Якщо учень помилявся, досліджуваний натискав на кнопку, внаслідок чого «учня» бив струм у 45 вольт. Насправді актор, який грав учня, тільки вдавав, що одержує удари струмом. Відтак після кожної помилки «учня» «вчитель» повинен був збільшувати напругу на 15 вольт. Через певний час «учень» починав вимагати припинення експерименту. «Вчитель» починав сумніватися, а експериментатор на це відповідав: «Експеримент вимагає, щоб ви продовжували. Продовжуйте, будь ласка». У міру збільшення напруги «учень» розігрував сильніший дискомфорт, біль і нарешті — зривався на крик.
Найбільшою напругою в експерименті мав бути розряд в 450 вольт. Якщо «вчитель» сумнівався у продовженні експерименту, експериментатор запевняв, що бере на себе повну відповідальність за експеримент і за безпеку «учня», а дослідження необхідно продовжувати. Результати виявилися шокуючими: 65% «вчителів» використали розряд у 450 вольт, знаючи, що «учень» відчуває нестерпний біль.
Усупереч прогнозам більшість досліджуваних підкорялася вказівкам експериментатора-вченого і карала «учня» електрошоком. У серії дослідів із 40 досліджуваних жоден не зупинився до рівня 300 вольт, 5 «вчителів» відмовилися підкорятися лише після цього рівня, а 26 із 40 дійшли до максимального розряду в 450 вольт.
Критики були впевнені, що досліджувані піддалися авторитету вченого Йельського університету. Тоді С. Мілгрем повторив експеримент, знявши необлаштоване приміщення у містечку Бріджпорте (штат Коннектикут) під вивіскою «Дослідницька асоціація Бріджпорта». Результати експерименту якісно не змінилися: 48% досліджуваних вдалися до найвищого розряду 450 вольт. У 2002 р. після зведення результатів таких експериментів виявилося, що до кінця шкали доходять від 61% до 66% «вчителів» незалежно від часу і місця експерименту. Висновки експерименту загрозливі: невідома сторона людської натури схильна не тільки бездумно підкорятися авторитету і виконувати найбезглуздіші вказівки, а й виправдовувати власну поведінку одержаним «наказом». Багато учасників експерименту переживали почуття переваги над «учнем» і, натискаючи на кнопку, були впевнені, що «учень», який неправильно відповів на питання, одержує належне покарання.
Отже, необхідність покори авторитетам вкорінена у свідомість людей настільки глибоко, що вони здатні продовжувати виконувати вказівки, не зважаючи на моральні страждання і сильний внутрішній конфлікт.

2.9. «Джерело відчаю» (1960)

У 1960 р. Г. Харлоу провів жорстокий експеримент на мавпах. Досліджуючи соціальну ізоляцію індивідуума і методи захисту від неї, він відбирав дитинчат мавпи у їх матерів і поміщав у клітку, де вони перебували наодинці. Вибирав він тих дитинчат, у яких зв’язок із матір’ю був найміцніший. Дитинчата мавпи перебували в клітці рік, після чого їх відпускали. У більшості з них виявляли різні психічні відхилення. Г. Харлоу дійшов висновку: навіть щасливе дитинство не є захистом від депресій.

2.10. Хлопчик, якого виховали як дівчинку (1965—2004)

У 1965 р. над 8-місячним малюком Брюсом Реймером, який народився у канадському Вінніпегу, за порадою лікарів здійснили процедуру обрізання. Проте через помилку хірурга, який проводив операцію, хлопчику сильно пошкодили пеніс.
Психолог Дж. Ваб з університету Джона Хопкінса в Балтіморі (США), до якого звернулися батьки дитини, порадив їм змінити стать дитини і виховати її як дівчинку, поки хлопчик не виріс і не відчув комплекси з приводу своєї чоловічої неспроможності. Незабаром Брюс став Брендою.
Батьки не здогадувалися, що їхня дитина стала жертвою жорстокого експерименту, адже Дж. Ваб давно шукав можливість довести, що статева належність зумовлена не природою, а вихованням. Брюс був ідеальним об’єктом для спостереження. Упродовж кількох років Дж. Ваб публікував у наукових журналах звіти про «успішний» розвиток свого піддослідного. Він запевняв, що дитина поводить себе як дівчинка, чим сильно відрізняється від хлопчачої поведінки брата-близнюка. Проте рідні і вчителі вбачали у дитини типову хлопчачу поведінку і зміщене сприйняття.
Найгіршим було те, що батьки, які приховували від сина-дочки правду, переживали сильний емоційний стрес. Унаслідок цього у матері спостерігалися суїцидальні схильності, батько став алкоголіком, а брат-близнюк постійно перебував у депресії.
Коли Брюс-Бренда досяг підліткового віку, йому почали давати естроген, для стимуляції зросту грудей. Дж. Ваб наполягав на новій операції по формуванню жіночих статевих органів. Однак Брюс-Бренда відмовився робити її і перестав приїздити на прийом до Дж. Ваба. Він здійснив три спроби самогубства, третя закінчилася комою. Проте хлопець видужав і доклав зусиль, щоб повернутися до нормального чоловічого існування. Він змінив ім’я на Девід, обстриг волосся і почав носити чоловічий одяг. У 1997 р. переніс серію реконструктивних операцій із метою повернення фізичних ознак статі, відтак оженився на жінці і усиновив трьох її дітей. Проте після розриву з дружиною Девід Реймер покінчив життя самогубством у віці 38 років.