Опис

Полемічність — одна з найхарактерніших ознак наукових праць Петра Іванишина. Нерідко вони опиняються в центрі дискусійних розмірковувань інших авторів. Як послідовний прихильник герменевтичної школи в літературознавстві, він обстоює в цій монографії закорінення наукового розуму в культурну традицію, розгляд мистецтва слова як джерела національного буття, смислове продумування критеріїв художності. Відчуття духовних вимог постколоніального суспільства та осмислення національно-екзистенціальних констант літературознавчої інтерпретації спонукають його до критичного і метакритичного діалогу на принципах буттєво-історичного розмірковування.
Монографія адресована насамперед літературознавцям, котрі на практиці здійснюють літературно-критичне та метакритичне витлумачення, а також теоретикам літератури. Прислужиться вчителям-словесникам, аспірантам, магістрантам, студентам, усім, хто цікавиться сучасним письменством та новітнім літературознавством.

Зміст

Сенс і безсенсовість літературного буття як герменевтична проблема

1. Критичне і метакритичне мислення в межах національно-екзистенціального тезауруса

1.1. Герменевтична актуалізація національно-екзистенціальної методології
1.2. Сутність і структура сенсу
1.3. Культурний імперіалізм і культурний націоналізм
1.4. Критерії художності як засоби пізнання літературності

2. Аксіологічні аспекти тлумачення твору і творчості

2.1. Тарас Шевченко, його людина та імператив
2.2. Феномен внутрішньої окупації в поезії Бориса Олійника
2.3. Актуалізація націєцентричної традиції в поезії Петра Скунця
2.4. Творчі пошуки Юрія Бачі
2.5. Модус національної боротьби у ліриці Ігоря Павлюка
2.6. Туга за героїчним Джона Толкіна

3. Критика наукового розуму

3.1. Космологічний вимір національної ідентичності
3.2. Герменевтичні основи новітнього літературознавства
3.3. Екзистенція нації в романі опору
3.4. Поезія Євгена Маланюка як обличчя істини
3.5. Нестримний, як зухвалість
3.6. Тарас Шевченко як етик у начерку Василя Пахаренка
3.7. Тарас Шевченко й універсалізм
3.8. Зразки імперських типів літературної інтерпретації в «Орієнталізмі» Едварда-Ваді Саїда

4. Метакритичні риси наукової особистості

4.1. Націоналістична герменевтика Дмитра Д-ва
4.2. Наскрізна ідея Віталія Дончика
4.3. Національно-екзистенціальний тип гуманітарного мислення в україноюдаїці Мартена Феллера
4.4. Камінь вигнання Едварда-Ваді Саїда

5. Буттєво-історична критика культури та колективноЇ пам’яті

5.1. Іван Франко і проблема української державності
5.2. Націєцентричні підстави історичної інтерпретації
5.3. Постмодернізм і проблема національної ідентичності
5.4. Постмодерний неоцинізм
5.5. Феномен постмодернізму
5.6. Травестія в кітч?

Література

Уривок із монографії (“Критика і метакритика як осмислення літературності” Іванишин П.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

СЕНС І БЕЗСЕНСОВІСТЬ ЛІТЕРАТУРНОГО БУТТЯ ЯК ГЕРМЕНЕВТИЧНА ПРОБЛЕМА

Огляд новітньої літературознавчої продукції дедалі більше переконує, що відсутність відповідей на фундаментальні питання у межах наукового розуму найчастіше приводить до неглибоких або й відверто нігілістичних прочитань, поєднаних із банальним цинізмом. Для літературознавчої науки найважливіші естетичне й інтенціональне в літературі, її природа і функції, критерії художності й тезаурус, літературна комунікація і структура літературного твору тощо. Від відповідей на ці питання значною мірою залежать аксіологія й методологія дослідницького пошуку, розбудова нових евристичних й епістемологічних систем, можливість фахово витлумачити історично і синхронно оприсутнений голос літературного буття.
У більшості постмодерних концепцій (постструктуральних, деконструктивістських, неофеміністичних, квазінеоміфологічних, гей-лесбійських та ін.), що запанували в євроатлантичному метадискурсі після Другої світової війни і намагаються утвердитися в постколоніальних культурах, теоретичне уявлення про літературу двояке. Його або ігнорують як щось не варте уваги, або виписують науково невиразно. Характерною можна вважати відсутність статей «література», «мистецтво» в «Енциклопедії постмодернізму» (2001) Ч.-Е. Вінквіста та В.-Е. Тейлора. Показовим є розгляд літератури у постмодерних теоріях (хоча й не однаковою мірою) як іронічно-ігрового «письма», об’єкта і знаряддя тотальної деконструкції, простору порушення всіх цінностей та ієрархій, вираження маргіналізму, статевих збочень, антиісторизму та імморалізму, утвердження диктатури «білої міфології», «фалічної культури» чи боротьби з нею або навіть, за Ж. Батаєм, як «яскраво вираженої форми Зла… що… володіє вищою цінністю» тощо (Див.: Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: Эволюция научного мифа / И. Ильин. — М.: Интрада, 1998. — 256 с.; Мітосек З. Теорії літературних досліджень / З. Мітосек ; пер. з польськ. В. Гуменюк, наук. ред. В. І. Іванюк. — Сімф. : Таврія, 2003. — С. 357—380; Мругальський М. Деконструкція — постструктуралізм — деконструктивізм / М. Мругальський // Література. Теорія. Методологія / пер. з польськ. С. Яковенка ; упорядкув. і наук. ред. Д. Уліцької. — К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. — С. 333—378; Енциклопедія постмодернізму / за ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора ; пер. з англ. В. Шовкун ; наук. ред. пер. О. Шевченко. — К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. — С. 312—333; Батай Ж. Теория религии. Литература и Зло / Ж. Ботай ; пер. с франц. Ж. Гайковой, Г. Михалковича. — Мн. : Современный литератор, 2000. — С. 123. ). Про літературу як унікальний вид мистецтва не йдеться, частіше — про її «вичерпання» і те, що «все може бути мистецтвом, якщо його таким назвати» (Туганова О. Э. Постмодернизм в американской художественной культуре и его философские истоки / О. Э. Туганова // Вопросы философии. — 1982. — № 4. — С. 126.).
Англійський письменник Дж. Фаулз, якого часом зараховують до постмодерністів, але який насправді далекий від творців «безмежного самоутвердження» (Д. Белл) чи «тиранії самовираження», критично оцінював сучасне йому продукування (часто під якусь теоретичну постструктуральну модель) «чорного мистецтва». «Однією з вражаючих прикмет нашого часу, — зазначав він в есе “Арістос”, — було повсюдне використання і в популярних, і в інтелектуальних розвагах та мистецтвах полюсів насильства, жорстокості, зла, небезпеки, перверсій, сум’яття, двозначності, іконоборства, анархії. (…) Науковим обґрунтуванням такого заснованого на випадковості мистецтва є, певно, знаменитий — і знаменито перекручений — принцип індетермінізму; воно виходить також із геть хибного уявлення, ніби відсутність втручання Бога (у повсякденному нашому розумінні втручання) означає, що існування позбавлене сенсу. Таке мистецтво навіть за його позірного самозаперечення до абсурду зарозуміле» (Фаулз Дж. Арістос / Дж. Фаулз ; пер. з англ. В. Мельник. — Вінниця : Тезис, 2003. — С. 283, 285—286.).
Зразком витлумачення такого письма у верлібрі Є. Маланюка стає узагальнений образ частини американського письменства, вплетеної в буттєпокинуту демоліберальну антикультуру, примітивність якої дає змогу зрозуміти саме поезія:

Тоді мовкнуть
Патефони продажної преси,
Обнажається лідерів радіобрех,
Криклива косметика літератур
(Сміття паперових бур!),
І всі раптом побачать
Очима, повними гніву,
Що то все тільки розхлюпана пазуха кіновенери
Та порожня гума презервативу —

Лірика клоачного каналу
Електронічної ери
(Маланюк Є. «Епос зачинається так…», 1963).

Не випадково й героїня Ліни Костенко як онтологічно порожню, антиісторичну, приховуючу буття національного сущого й просто фальшиво-примітивну витлумачує не лише офіційну радянську літературу (йдеться про сервілістичну її частину, утворену «поетами-автоматами» (Костенко Л. В. Вибране / Л. В. Костенко. — К. : Дніпро, 1989. — С. 158—159.) («Літо 1963 року»)), а й схожого кшталту (тільки з іншим ідеологічним знаком) постколоніальну творчість деяких молодих митців. Радянська література характеризується «не антинародним» графоманством (Костенко Л. В. Вибране / Л. В. Костенко. — К. : Дніпро, 1989. — С. 175.) («Великі поети не вміють писати віршів…»), «із правдою розлученими словами» (Костенко Л. В. Вибране / Л. В. Костенко. — К. : Дніпро, 1989. — С. 173.) («Поезія згубила камертон»), творенням під контролем «категоричної Музи» (образ компартійної цензури), що «ритми вибива на кобурі» (Костенко Л. В. Вибране / Л. В. Костенко. — К. : Дніпро, 1989. — С. 166.) («Співочі обриси роденівської Музи…»). Інша спустошена творчість (передусім «муз постмодерну») є породженням постколоніального «бездомного» існування в умовах «декоративної незалежності», загальнонаціонального буття-до-«прірви», коли крик «чорних ансамблів важкого року» — «вчаділих у хаосі потерчат» — поєднується із «занедбаними» і бездумними («хоч би спіткнулися об мисль») псевдопоетичними словами, замуленими «сірим селем верлібрів» (Костенко Л. Коротко — як діагноз / Л. Костенко // Літературна Україна. — 1993. — 14 жовтня.) («Коротко — як діагноз»).
Цікавою є відчутна політична заангажованість постмодернізму та пов’язаних із ним течій (не всіх і не однаковою мірою) універсалістськими імперськими або космополітичними ідеями. У зв’язку з цим Е. Джарелс стверджує, що «політичне несвідоме охоплює розмаїття позицій та характеристик постмодернізму», Н. Хомський критикує «настійливу схильність постмодерністів постійно зачіпати проблеми політики», Д. Кліпінгер розглядає постмодерністську поезію як пастиш, як «гетероглосну конвергенцію ідеологій, дисциплін та голосів», а Р. Рорті чи Б. Шов наголошують на «постмодерністському буржуазному лібералізмі» (Енциклопедія постмодернізму… — С. 320, 321, 331, 313—314.). Уважний погляд уможливлює виявлення закоріненості постмодерної політичної тенденційності у доктринах неолібералізму (т. зв. радикальної демократії, мультикультуралізму, ідеології неофемінізму чи, за визначенням І. Дзюби, «демократичного нігілізму») та лібералізованого неомарксизму (наприклад, у лівому деконструктивізмі). І така доктринальна залежність постмодерного мислення далека від реальних загальнокультурних, зокрема політичних, інтересів суспільства. Не випадково Г. Бгабга критикує відірваність постмодернізму від справжніх проблем реального життя, передусім національних: «Вимоги землі, виживання раси, культурне відродження — усе вимагає розуміння і відповідей на самі концепції та структури, які академіки постструктуралізму з’ясовують у мовних іграх, і мало хто з них знає про політичну боротьбу реальних людей поза тими дискурсивними межами» (Цит. за: Слемон С. Постколоніальна критика / С. Слемон, Г. Тіффін // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М. Зубрицької. — Львів : Літопис, 1996. — С. 537.).
Не можна заперечити певної гносеологічної цінності постмодерних концепцій на філософському рівні спекулятивної рефлексії; чого варта лише критика Просвітництва чи піднесення літературознавства до рівня гуманітарної «науки наук». Використати ці концепції як літературознавчу теорію та практику тлумачення призводить до наукового колапсу, виразної інтерпретаційної кризи, незрідка до прямої фальсифікації предмета дослідження. Як свідчить І. Фізер, уже в 90-ті роки ХХ ст. це визнавали в американському літературознавстві. Так, Р. Рорті зазначив, що «сьогодні ніхто не має уявлення, що таке постмодернізм», і запропонував його «позбутися» (Фізер І. М. Американське літературознавство : іст.-критич. нарис / І. М. Фізер. — К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. — С. 73.). Отже, якщо і варто говорити про «кінець теорії», то передусім постмодерної. Також мав рацію Дж. Каллер, який у 90-ті роки перестав захоплюватись деконструкцією і в 1997 р. не лише стверджував, що література виконує «важливу національну функцію», «кличе до читання і спонукає читачів замислитися над сенсом прочитаного», а й акцентував на тому, що «у контексті сучасної теорії питання “що таке література?” стоїть особливо гостро» (Каллер Дж. Теория литературы: краткое введение / Дж. Каллер ; пер. с англ. А. Георгиева. — М. : Астрель : АСТ, 2006. — С. 44, 48.).
Проте значній кількості українських науковців критичний погляд на постмодерну теорію не притаманний. Вони використовують її політично абероване уявлення про літературу та науку, заперечуючи право інших дослідників спиратись на відмінні методологічні позиції (про це неодноразово свідчили різні автори (Див. : Андрусів С. Сучасне українське літературознавство: тексти і контексти / С. Андрусів // Слово і час. — 2004. — № 5. — С. 48—53; Фізер І. Зустрічі чи зіткнення української філології із західними методологічними стратегіями / І. Фізер // Слово і час. — 2006. — № 4. — С. 3—10; Моренець В. Голос у пустелі / В. Моренець // Слово і час. — 2006. — № 4. — С. 80—84; Дончик В. Якщо з позицій національних і конструктивних (нотатки з приводу) / В. Дончик // Слово і час. — 2008. — № 9. — С. 30—46.)). Деякі дослідники у полемічному завзятті не звертають уваги на аналізовану роботу і ярликують опонента як «негідника», «олігофрена», «погромника західних цінностей», представника «фашизму», «нативізму», «маразму» чи навіть «совєтсько-націоналістичного дискурсу».
Отже, слід порушити в сучасному літературознавстві питання про сутність, ідею чи сенс літератури. При цьому продуктивною є актуалізація наукового досвіду, який був плідним в історії досліджень художньої творчості і який доречно розглядати як класичний, оскільки запропонував взірцево-нормативні для певного часу принципи тлумачення різних аспектів літературності. Багато цих класичних методологій та методів не припинили розвитку й існують (теоретично незмінно чи модифіковано) у межах наукової частини сучасного літературознавства, свідченням чого є культурно-історична, порівняльно-історична, духовно-історична школи, міфологізм, христологія, герменевтика та ін. Саме з цих класичних позицій варто розглядати фундаментальне поняття «література». Існує чимало відповідей щодо сенсу мистецтва слова (літературності як літературної ідентичності), ми ж використовуєм ті, які ґрунтуються на вже апробованих онтологічно- та літературно-герменевтичному досвідах у межах національно-екзистенціального (в іншій термінології — буттєво-історичного чи націєцентричного) мислення.