Динаміка метафори в українській поезії ХХ ст. (“Академія”)

70,00 грн.

Кравець Л. В.

Рік видання – 2012
Обсяг – 416 стор.
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Метафора потужно живить емоційну енергетику слова, увиразнює його образну структуру, розширює смислові горизонти мови. Без неї неможлива література, не обходиться наука, активно фігурує вона в соціокультурних дискурсах. Метафора несе інформацію про історичний і культурний розвиток людини, пізнання нею світу, самовираження у слові. Метафоризаційні процеси мають системний, цілісний, цілеспрямований і хвилеподібний характер. На основі їх осмислення сформульовано концепцію метафоричного динамізму, що ґрунтується на розумінні метафори як наснаженого внутрішньою силою явища мови, мислення і культури. У руслі цієї концепції в монографії розглянуто також розвиток української поетичної метафори, українського поетичного мовомислення, проаналізовано метафоричний світ поетичних творів вітчизняної літератури ХХ ст.
Адресована дослідникам мовознавчих і літературознавчих проблем. Прислужиться викладачам, аспірантам, студентам, учителям і всім, хто цікавиться виражальними засобами поетичної мови.

Зміст

ОБРАЗНА ФОРМА МОВОМИСЛЕННЯ

1. МЕТАФОРА ЯК ОБ’ЄКТ ЛІНГВОФІЛОСОФСЬКИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1.1. Еволюція лінгвофілософського вивчення метафори
Античні і середньовічні теорії метафори
Лінгвофілософське осмислення метафори в Новий час
Лінгвофілософські концепції метафори Новітнього часу
Дослідження метафори в українській науці
1.2. Механізм формування метафори
1.3. Типологія метафор
1.4. Художня метафора як об’єкт когнітивного аналізу
1.5. Функції метафори в поетичному тексті

2. МЕТАФОРИЧНИЙ ДИНАМІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ХХ СТ.

2.1. Поетичний текст як основна сфера метафоризаційних процесів
2.2. Явище метафоричного динамізму
2.3. Лінгвокогнітивна основа метафоричного динамізму
2.4. Лінгвокогнітивні операції метафоричного динамізму
2.5. Соціокультурні детермінанти метафоричного динамізму

3. СИСТЕМНІСТЬ МЕТАФОРИЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ХХ СТ.

3.1. Періодизація метафоризаційних процесів в українській поезії ХХ ст.
3.2. Концептосфери української поезії ХХ ст.
3.3. Основні реципієнтні зони метафор в українській поезії ХХ ст.
3.4. Основні донорські зони метафор в українській поезії ХХ ст.
Антропоморфні метафори
Природоморфні метафори
Артефактні метафори
3.5. Когнітивно-мовна карта метафор української поезії ХХ ст.

4. ДИНАМІКА МЕТАФОР ІЗ РЕЦИПІЄНТНИМИ ЗОНАМИ КОНЦЕПТОСФЕРИ ЛЮДИНА В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ХХ СТ.

4.1. Метафоризація внутрішнього світу людини
Метафоризація серця і душі як вияв кордоцентризму
Метафоричне вираження атрибутів особистості (воля/свобода)
Традиції і новаторство в метафоризації думки
Метафоризація розуму, пам’яті, мрії
Метафоричне осмислення почуттів
4.2. Метафоризація людського тіла і його частин
4.3. Динаміка метафор із реципієнтними зонами життя, смерть, доля

5. ДИНАМІКА МЕТАФОР ІЗ РЕЦИПІЄНТНИМИ ЗОНАМИ КОНЦЕПТОСФЕРИ ПРИРОДА В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ХХ СТ.

5.1. Розвиток метафоричних моделей із реципієнтними зонами небо і небесні світила
Небо як реципієнтна зона метафоричних проекцій
Метафоризація небесних світил
5.2. Зміни метафоричних моделей із реципієнтними зонами явищ природи
Метафоричне вираження вітру
Метафоризація атмосферних явищ
Метафоричне вираження опадів
5.3. Рослинний світ у поетичних метафорах ХХ ст.
5.4. Земля як реципієнтна зона метафоричних проекцій
5.5. Метафоричне вираження часу

6. ДИНАМІКА МЕТАФОР ІЗ РЕЦИПІЄНТНИМИ ЗОНАМИ КОНЦЕПТОСФЕРИ ПРЕДМЕТИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ХХ СТ.

6.1. Метафоричні моделі із реципієнтними зонами споруд
6.2. Місто як реципієнтна зона метафоричних проекцій
6.3. Метафоризація транспортних засобів
6.4. Предмети побуту як реципієнтні зони метафоричних проекцій
6.5. Метафоричні моделі з реципієнтними зонами музичних інструментів

БЕЗУПИННИЙ РУХ МЕТАФОРИ

ЛІТЕРАТУРА
Наукові джерела
Лексикографічні джерела
Художні джерела

Уривок із монографії (“Динаміка метафори в українській поезії ХХ ст.” Кравець Л. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. МЕТАФОРА ЯК ОБ’ЄКТ ЛІНГВОФІЛОСОФСЬКИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Метафора є складним і багатогранним явищем, пов’язаним із мовою, мисленням, пізнанням і творчістю людини. Її сутність, природу, внутрішню організацію і зовнішні зв’язки досліджували і в лінгвістичному руслі, і у філософському. Процес наукового осмислення метафори у межах цих напрямів відбувався не ізольовано, а взаємоскорельовано. Лінгвістичні дослідження проводили на основі філософських методологій, відповідно до яких вибудовували систему дослідницьких принципів та способів вивчення метафори, а у філософських теоріях нерідко враховували результати лінгвістичних студій цього феномену. Водночас вивчення метафори і в лінгвістиці, і у філософії мало свою специфіку, пов’язану або із світоглядно-онтологічними проблемами, або із мовознавчими.
У середині ХХ ст. привілейованою сферою філософії стала мова, що було схарактеризовано як «лінгвістичний поворот». Ця зміна напряму досліджень зумовила переосмислення понять «мова», «текст», «метафора» та ін. Нове їх розуміння, сформоване поза лінгвістикою, вплинуло на розвиток мовознавства та простимулювало інтеграційно-диференційні процеси в науці, зокрема сприяло появі таких галузей знань, як психолінгвістика, етнолінгвістика, лінгвокультурологія, соціолінгвістика, когнітивна лінгвістика та ін. Саме у когнітивній лінгвістиці метафора набула статусу засобу буття людини, стала одним із основних об’єктів наукового аналізу.

1.1. Еволюція лінгвофілософського вивчення метафори

Процес дослідження метафори розпочався ще в античні часи і характеризується неоднорідністю та суперечливістю підходів. За цей час у науці існували різні, іноді діаметрально протилежні лінгвофілософські концепції: від повного заперечення метафори (Т. Гоббс, Дж. Локк, М. Мюллер, Б. Рассел, А. Айєр) до розуміння її як моделі істини й методу пізнання об’єктивної дійсності (Дж. Лакофф, М. Джонсон, М. Тернер, Ж. Фоконьє, О. Кубрякова, А. Баранов, А. Чудінов, О. Селіванова, С. Жаботинська, Л. Бєлєхова та ін.). Таке амбівалентне осмислення метафори зумовлене впливом різних світоглядних парадигм, панівних у ту чи ту культурно-історичну епоху та визначальних для розуміння цього мовного, когнітивного й культурного феномену, його онтологічних і функціональних властивостей у зв’язку з певною моделлю мови, яка вибудовувалася у межах узагальнених теоретичних концепцій.
Оскільки вивчення метафори відбувалося в загальноцивілізаційному руслі, то зміни лінгвофілософських теорій цього феномену доцільно розглядати у зв’язку з відповідними періодами історії людства: античністю, середньовіччям, Новим часом та Новітнім. В українській науці вивчення метафори мало свою специфіку.

Античні і середньовічні теорії метафори

Основними методами наукового пізнання, підвалинами для формування методологічних засад у різних концепціях епох і культур були інтуїтивно-чуттєвий (ірраціональний, містичний) та логічний (раціональний, реалістичний) методи, використання яких пов’язане з філософією Платона і Арістотеля. В античні часи ще не існувало цілісної науки про мову, а антична риторика «одним своїм боком була звернена до логіки як науки про методи пізнання, а другим була повернута до психології характеру»[169, с. 106]. Водночас уже в гомерівську епоху, за твердженням Г. Гачева, почалося формування словесного поетичного образу [110, с. 70]. Античні поети свідомо використовували мовні засоби, керуючись розробленим каноном. У ті часи було здійснено перші спроби описати і систематизувати тропи та фігури.
У давньогрецькій філософії за відсутності понятійного апарату зміст узагальнених знань про світ виражався метафорично. Сучасна наука це пояснює тим, що «…метафора — перша форма абстрактного мислення, до того ж перша не тільки з філогенетичного погляду, але й у тому розумінні, що саме до неї насамперед звертається свідомість людини в акті номінації» [105, с. 454]. Метафора породжує, з одного боку, незакінченість думки, різні тлумачення, а з другого — наочність. Оскільки метафору на ранніх етапах розвитку науки розглядали як природну властивість мови, то наявність її у філософських текстах спершу не привертала уваги дослідників. Зі зростанням у Давній Греції популярності софістики це явище стало об’єктом наукової рефлексії. Зміна системи поглядів, зумовлена софістикою, активізувала розвиток риторики і теорії метафори.
Першим давньогрецьким філософом, який зробив спробу науково схарактеризувати метафору, був Арістотель. У своїх працях «Поетика» і «Риторика» він порівнював метафору із загадкою і розглядав її як спосіб перенесення імені. Сутність метафори, на його думку, полягає в тому, щоб поєднати те, що реально існує, з нереальним. У метафорі, за Арістотелем, значення слів мають змінюватися так, щоб, висловлюючись незвичайним способом про дійсність і поєднуючи з нею неможливе, зберегти ясність вислову. Мислитель також першим звернув увагу на зв’язок метафори з порівнянням і вказав, що метафора може легко перетворюватися на зрозуміле порівняння. Це арістотелівське розуміння метафори лягло в основу порівняльного чи субституційного підходу до аналізу метафори. Порівняльні теорії, в яких аналізують процедури перенесення чи порівняння у відносно замкнутих значеннєвих полях, правила метафоричного заміщення, особливості розуміння метафори, переважно розробляють у межах традиційної поетики.
У теорії Арістотеля відображені ключові принципи давньогрецьких уявлень про метафору. Основним об’єктом його дослідження стали мета і способи функціонування метафори в мові. Так, Арістотель вважав, що метафора надає мові виразності, викликає у слухача (читача) відчуття новизни, естетичної насолоди. Вказує автор і на евристичні можливості цього явища, тобто властивість продукувати нові знання і описувати маловідоме. Метафора, за Арістотелем, виявляє подібність, проводить аналогії, що сприяє узагальненню знань. Отже, Арістотель відводив метафорі виняткову роль у відображенні об’єктивної реальності, оскільки тлумачив це явище не лише як мовну прикрасу, а і як єдино можливий засіб кодування смислових значень. Таким розумінням метафори нині послуговуються вчені, які досліджують когнітивні можливості метафоричних перенесень.
Діаметрально протилежні погляди щодо метафори висловлював Платон. Він не приймав пишного стилю ораторського мистецтва і в багатьох своїх філософських трактатах критично відгукувався про використання образних засобів мови.
Давньоримські мислителі природу метафори трактували в річищі арістотелівської теорії: Цицерон, Квінтіліан, Деметрій тлумачили метафору як скорочене порівняння, але роль і значення її в мовленні оцінювали по-різному. У давньоримських філософських трактатах метафору розглядали переважно як поетичну дрібничку, прикрасу, що збагачує наявний арсенал ретельно вивірених і схвалених через бездоганне логічне походження мовновиражальних засобів. Цицерон указував на те, що метафора виникла з необхідності, через бідність і убогість словника і використовувалася з метою номінації, лише згодом її почали вживати як образний засіб.
На думку Квінтіліана, мистецтво красномовства перебуває за межами зрозумілого і прийнятного, тому що образні вислови хибують нестачею істини. Метафора дарована самою природою і «сприяє тому, щоб жоден предмет не залишився без позначення» [15, с. 218].
У середньовічній культурі метафора поступилася першістю символу. «На противагу метафорі, порівнянню, метонімії символи були покликані до життя переважно абстрагувальною ідеалістичною богословською думкою. Реальне світорозуміння витіснене у них богословською абстракцією, мистецтво — теологічною вченістю» [290, с. 179]. Слово набуло статусу божественної реальності, пізнання якої здійснювалося через тлумачення Святого Письма. Водночас у середньовічних творах, на відміну від античної літератури з її раціональним началом, важливу роль почав відігравати емоційний компонент [68, с. 227], а отже, і метафора, яка могла зворушувати людину, впливати на її думки й почуття. У часи середньовіччя, як і в епоху античності, метафору ототожнювали з порівнянням, визнавали її онтологічну значущість, здатність бути прообразом чуттєвого світу. У ХVІ ст. П. Рамус зробив спробу реформувати схоластичну інтерпретацію арістотелівської філософії і логіки. На його думку, логіка мала орієнтуватися на пізнання природи. Закони логіки вчений розглядав як закони мислення, а метафору визначав як аргумент і вважав, що у її творенні основну роль відіграють закони логіки.
Загалом праці античних і середньовічних учених створили підґрунтя, на якому розвивалися пізніші лінгвістичні до-
слідження метафори і формувалися уявлення про структурну організацію та значення метафоричних перенесень, у них були закладені основні принципи осмислення цього складного багатоаспектного явища й окреслені підходи до його вивчення.
Епоху Відродження характеризує інтенсивний розвиток індивідуально-творчої свідомості, в якій поєдналися аналогове й асоціативне поетичне мислення [55, с. 45]. Світоглядні суперечності, що існували в цей період, виявилися й у ставленні до метафори. Зокрема, в епоху раннього Відродження метафору цінували за естетичну, психологічну і пізнавальну функції та активно використовували і у філософії, і в поезії. Поети періоду Відродження створили на основі архетипних сюжетів античності «певний “ансамбль” взірцевих моделей, які у когнітивній лінгвістиці отримали назву прототипних концептуальних схем типу: життя є подорож; життя є рух» [55, с. 45]. Однак із ХVІ ст. метафора стала прийнятною тільки в художній мові.