Опис

Головний герой роману — зовсім юний Григорій Сковорода, якого вабили мандри з їх пригодами, містичні вчення, таємні знання. Подорожуючи Австрією та Італією, він потрапив у вир карколомних подій, що змінили політичну карту Європи напередодні Семирічної війни. Тоді він ще не був письменником, ніхто не знав його як філософа. Однак імовірна його причетність до однієї з масонських лож.
Володимир Єшкілєв пропонує не життєпис, а художній роман, в основі якого — пригода. І цього разу він не зраджує собі в намаганні по-своєму роздивитися малодосліджені сторінки української історії. Пригода об’єднує зображені в романі події, що належать і теперішньому часу.

Зміст

Частина I. СТАДІЯ ВЕНЕРИ. ВЕЖА

Частина ІI. СТАДІЯ МЕРКУРІЯ. ЄХИДНА

Частина IІІ. СТАДІЯ УРАНА. ІСИХІЯ І АНДРОГІН

Частина IV. ЗА МЕЖАМИ СТАДІЙ

ПЕРШЕ ПРОЧИТАННЯ ГРА З ІСТОРІЄЮ (Інна Корнелюк)

Уривок із книги (“Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди” Єшкілєв В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

Я бажав би лише захистити вибір шляхів моїх
перед обличчям Його.
Книга Йова (13:15)

Блискавка влучає у ті місця, де люди ховають гріхи і скарби.
Блискавка шукає грішників, знаходить грішників і не чекає на покаяння грішників.
Блискавка ніколи не хибить, і висновки її остаточні.
Він знову бачить обвуглене тіло дядька Галамана у чорному колі вигорілої трави. Бачить харалужний блиск мертвої шкіри і попіл кольору старої порцеляни, що залишився від дядькового волосся. Бачить грона застиглої жовтої піни там, де в дядька були очі. Бачить, як кришиться на чорне п’ята страченого небесним вогнем. Це все він бачить окремо, немов різні частини ізгорілого тіла старого грішника незалежно від цілого підстрибують до його очей. На них знову навертаються сльози. Не тому, що йому шкода дядька, а від страху. Бо він малий і хоче жити. Хоче грітись на сонці, смакувати лісовими ягодами і бігти полем під теплою літньою зливою. Але на нього, грішного раба Божого — він знає! — чекає така сама страта. Бо на високому владному небі відають його провини (там відають про все-все, до останньої вкраденої грушки) і готують для нього влучну блискавку. Коли грізне небо моргне тою блискавкою, він впаде і почорніє. Його очі закиплять від нестерпного жару, луснуть і вийдуть йому на вилиці пінястими калюжками з жовтими пухирями. Тіло спечеться на хрустку чухру. А душу схоплять кігтясті лапи чортів і з огидним вищанням потягнуть до пекла. Униз, до темряви темряв, ще нижче й до найнижчої з меж. Туди, де про темряву мріють. Туди, де під велетенськими пекельними сковородами ніколи не згасає караюче полум’я. Куди ніколи не заглядають Боженька і сонце. І на одній із тих сковорідок сповниться погроза, до пори до часу схована у родинному прізвищі. Він відчуває, як його холодні слизькі гріхи клубочаться у животі і нижче живота. Гріхи з’їдають нутряне тепло його тіла, вирощують в ньому мацаки холоду і розкидують їх від черева до плечей і стегон. Гріхи сверб-
лять, тиснуть нечистою своєю важкістю й накликають на нього кару. Притягують небесний вогонь, створений Боженькою для випалювання нечистоти. Він хоче подивитись на небо, чи не наповза, бува, на нього нова роззлощена хмара, але нічого не бачить крізь сльози. Лише світло лине з нізвідки у нікуди. Яскраве і золоте, немов віддзеркалене густою хлібною нивою.
«За вищою несповідимою волею бугало огненний навідав сього нєвострєпєтавшего і припинив його обтяжену гріхами натуру», — чує він гугнявий голос козака Начитаного, та все суще навколо нього здригається і рушає у плавання. Лине потопом без річища і берегів. Голос козака гасне, а з плямистого туману виринає інший голос. Жіночий, дзвінкий. Він співає-примовляє:

Бешиха-бешишище
Колюча, шпигуча, пекуча, сверблюча,
Нудюча, вітряна, водяна, кров’яна, пожарна,
Пристрітна, подумана, погадана, помислена, наслана
Розійшлась, розвіялась і сему слові амінь!

Сенянський монастир, 29 вересня 1780 року

Він прокинувся на «амінь» і побачив над собою потріскане вапно низької стелі. Він не перший день ночував у цій келії і вже зауважив, що переплетіння тріщин утворює щось подібне на малюнок. За бажання там можна було побачити і вухате обличчя, і хрест, і перехняблену піраміду, й ще щось довгасте, рівновіддалено схоже і на драбину, і на ящірку. Худезний павук неквапно пройшов уздовж тріщин «драбиноящірки», на мить затримався, тричі переставив ноги, наче розкладав пажів у пасьянсі «Самотні гранди», потім впевнено рушив далі. Туди, де пляма кіптяви темніла, немов друкарський відбиток кошлатої брами хаосу.
«Знову, знову цей сон про блискавку. Він завжди сниться до змін і мандрів. До виповнення чину ефемера. До з’яви набридливців. Господи, помилуй мене, грішного!», — різким рухом він скинув з обличчя соломинку, відгорнув овчину, обережно спустив ноги до споду. Учора там стояла вода на два пальці, тепер було сухо. Лише підмоклий край сінника нагадував про підтоплення.
«Виходить, дощ проти ночі таки ущух, — зрозумів він. — Нарешті сирість відступить… Але цей сон про блискавку і згорілого дядька. Вже півстоліття один і той самий сон. Перечікуючи світ, не втечеш від ловів віку сього. Сили переслідуючі та помстливі, сили наведені, примножені та шаліючі, сили ворогуючих між собою титанів стомлюють і виснажують мене цим сном. Хоча колись, пам’ятаю, Авксентій-старець казав, що оноє знамення сприймати маю за ознаку особливої Божої ласки. Премудрим був, напевне мав рацію. Чи й досі топче ряст той старець, чи вже співа на райських крилосах? Хто зна… Якби не втік з-під його міцної руки, то ким би був тепер я? Схимником? Німотником з усохлою на пергамент плоттю? Лише Єдиний відає виповнення усіх шляхів — звершених і можливих».
Він став до молитви на дерев’яну дошку, накриту протертим килимком. Коліна відчули холодну вологу.
«Зглянься, Отче, над заблудшим, негідним, над тим, що ставав на всі шляхи і зі всіх тих шляхів сходив на півдорозі, що прикладався до всіх чаш і жодної не допив…»
Він молився довго. Працелюбний павук за цей час устиг сплести каркас трикутної павутинки. Коли килимок під колінами висох, молільник відчув чужу присутність. Неквапом озирнувся. За теперішніх непевних часів за спиною міг виявитись хто завгодно. І душогуб з ножем, і потребуючий духовної розради.
— Простіть заради Бога, Григорію Савичу, що бездозвільно ущербив ваше священне передстояніє, — заголосив заспинний стоятель, невисокий огрядний чоловік, одягнений у партикулярне плаття на штиб угорського жупана. — Жажду припасти до чістєйшаго істочніка істиннаго ненарочитаго любомудрія.
«От принесло ще одного посполитого златоуста. Недарма мені Начитаний наснився», — вирішив Григорій, а вголос мовив:
— Мир вам, добрий чоловіче. Заходьте. Сія келія вельми тісна і темна. Проте для істинного філософа рукодільні стіни не є тим Паргадом, сіреч завісою передвічною, котра спроможна відділити істот сотворенних від світла їхнього Творця.
— Воїстину! — погодився гість.
— Звідки ви, добрий чоловіче?
— Моє ім’я Остап із роду Беніковських, ніжинських міщан і негоціянтів, — назвав себе гість. — Прийшов до вас, дорогоцінніший Григорію Савичу, не лише від своєї персони, вельми нєзначітєльної і чинами обійденої, але від чеснаго ніжинського товариства ваших істинних послєдоватєлєй і почітатєлєй. Ними мені доручено передати вам оце.
Беніковський зняв з себе пояс, зроблений з вітрильного полотна, розгорнув його таємну кишеню, і в келійному мороці серпасто блиснули три золоті монети старого європейського карбу.
Григорій запитально подивився на Беніковського.
— Ми знаємо, що ви, Григорію Савичу, є істинним та уславленим нєстяжатєлєм і з прєзрєнієм ставитесь до брєнного металу; примноженням же онаго озабочєни сліпці віку сього. Але знаємо ми й про те, що вам доручено нєдрєманно і твєрдомислєнно блюсти скарбище прадідів наших і що цим найчеснішим паладіумом во врємєна прєдуказаниє відкуплена і спасєна буде земля наша. То ж уклінно просимо примножити той утаєний скарб скромним овочем наших торгових трудов. Послано мене до вас під сугубим секретом і саме у сей час, коли тутешні власті і сопутствующа їм суєтна людність отбилі до Харкова (Наприкінці вересня 1780 року в Харкові помпезно святкували заснування намісництва.). Прошу вас, не відмовте у приношенні і благословіть, благий яснобаченний муже.
Беніковський незграбно, як усі черевані, сповз на коліна, натужено засопів і поклав пояс з дукатами на ліжник біля Сковороди.
Той мовчки дивився на смиренного ніжинського міщука. Думав про те, як міліють і втрачають опаловий спокій глибокі озера таємниць. Як витікає із них крізь тисячі дрібних дірок людських теревенів тиха непрозора вода забуття. От вже і цей некликаний голосить про «паладіум». Наче переповідає кумасям ярмаркову плітку.
«Бугало вогнений… Але ж як борзо пояснення сну прийшло. Не затрималось, не заблукало, — виникла у голові Григорія холодна думка. — Блискавка влучає у ті місця, де сховано гріхи і скарби. Блискавка не помиляється. Ніколи».

Частина І

СТАДІЯ ВЕНЕРИ. ВЕЖА

Київ, липень, наш час

Вперта вуличка блукала і вигиналась поміж складами і гаражами, звужувалась до щілини, протискалась під балконами нахабних новобудов, пірнала під залізничні мости, але все не вичерпувалась і бігла, бігла, бігла далі. Її кольорові будівлі з трьохсотими номерами виявились веселішими за сірі і жовті з двохсотими. Вперта вуличка вивела Вигилярного за край промислової забудови, туди, де ще збереглись особняки з мансардами і старими яблунями. Ті стомлені дерева спирались важким гілляччям на широкі дошки фарбованих парканів.
Саме такий старосвітський паркан оточував садибу і двоповерховий особняк під триста тридцять сьомим номером. Від сусідніх парканів його відрізняв хіба що яскравий спрей-арт — обведений чорним контуром малюнок жіночого тіла, роздутих, немов дирижаблі, bubble-letters (Один із найпоширеніших стилів сучасного спрей-арту) і ще кілька знаків, що їх Вигилярний не зміг розібрати. Графіті здавалось зовсім свіжим. Червоне кільце фарби, яке нічні райтери накреслили навколо кнопки дзвінка, масно виблискувало. Вигилярний не втримався і провів вказівним пальцем по спокусливій фарбі. Палець залишився чистим. Хитро примружився на псевдомасляний блиск і рішуче натиснув кнопку.
Майже одночасно десь за парканом виразно і протягло рипнули двері. Минуло кілька хвилин, і Вигилярний відчув погляд. Хтось дивився на нього крізь затулене темним скельцем вічко.
— Я до професора Гречика, — повідомив гість. — Я не помилився, він справді тут живе?
— А ви, перепрошую, з якою до нього бідою? — голос з-за паркану належав немолодій і, можливо, не зовсім тверезій людині.
— Я Вигилярний Павло Петрович, — прибулець встромив у щілину між дошками картонний прямокутник візитки. — Якщо ви професор Гречик, то, значить, це ви зі мною говорили по сотовому. Чотири дні тому, у понеділок. Пам’ятаєте? До речі, там на візитці усі мої дані.
— Дані, кажете? — Вигилярному здалось, що невидимий співрозмовник підсміюється. — Ну-ну, подивимось на оті ваші дані…
Візитку неквапом втягнули до щілини. Ще хвилини зо дві — і хвіртку відкрили. За нею стояв череватий добродій років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти у плямистих шортах і футболці з подірявленим коміром. Окуляри-«хамелеони» з’їхали на кінчик його спітнілого носа, відкривши зморшки та набряки навколо перенісся і мутний погляд вибляклих очей. Нижню частину обличчя добродія вкривала розвинута неголеність.
«Значить, мені не брехали. Він від вівторка у запою», — підсумував свої спостереження Вигилярний.
— Це наша лаборантка дала вам цю адресу? — запитав добродій. — Бо я, здається, запрошував вас на кафедру… Сюди я вас не запрошував.
— Ні, це не лаборантка. Я маю власні джерела інформації, — Вигилярний намагався, щоби його усміх був якомога нейтральним. — Прошу вибачення за настійливість, але я приїхав з іншого міста і, на жаль, обмежений у часі. На кафедру я заходив двічі, там вас не було, а ваш сотовий не відповідає. От я і насмілився…
— Лаборантка! — власник плямистих шортів насуплено подивився кудись у безмежжя небесного вирію. — Це вона. Я знаю. У понеділок їй вуха повідкручую. Звідусіль старому капостять, звідусіль. Он, бачили, як малолєткі мені паркани обмалювали?
— Я зауважив. Найсправжнісінький вандалізм. Так дозволите зайти, Геннадію Романовичу?
— Ну заходьте, — злагіднів Гречик. — Якраз складете мені компанію. Ви, Павле Петровичу, перепрошую, яке віскі вживаєте? Односолодове чи купажоване?
— Бурбон.
— Бурбон? — черево професора затряслося від сміху. — Ніколи такого не кажіть. Бурбон не віскі, це дешева кукурудзянка. Бурбон п’ють мужики, — у цьому слові він зробив наголос на «у». — Мужі (цього разу наголос був на кінцеве «і»), які себе поважають, молодий чоловіче, п’ють ірландське. Самодостатні і доброї слави мужі, а не мужики! Не забувайте про це. Не варто про це забувати.
— Як скажете, — Вигилярний втягнув живіт і протиснувся між професорським черевом і краєм хвіртки.
— Так і скажу, — Гречик показав пальцем углиб двору. — Бачите альтанку під горіхами? — запитав і сам відповів на своє запитання: Бачите. Там і чекайте на мене. Я зараз підійду.
Не встиг Вигилярний роздивитись споруди профе-
сорського маєтку, як той повернувся. На грубо збиті дошки стола виставив гранясті стакани, пляшку Tullamore Dew, кухоль з льодом, тарілку, наповнену пластівцями пармезану, і крихітну піалку з оливками. Піалка виглядала на старовинну й коштовну. Червоно-зелені павичі, намальовані на тонкій порцеляні, гордовито дивились кудись за обрій золоченого обідка.
— От тепер, Павле Петровичу, ми маємо основу для розмови, — констатував Гречик. — Маємо твердий фундамент. Адже розмова двох поважних мужів повинна рухатись до мети. І не просто рухатись, а рухатись впевнено і чітко.
— Це з Софокла?
— Софокла? — здивовано перепитав Гречик. — Можливо. Все можливо. Як там у вас в Одесі?
— Спекотно. Так само, як і тут.
— Глобальне потепління, кажуть. А насправді — кліматичне оскаженіння.
— Щось таке, — погодився гість.
— Ви мені вибачайте, Павле Петровичу, що я вас відірвав від роботи, покликав сюди. Я прочитав вашу статтю про знахідку у масонському архіві. Дуже цікава стаття, несподівана… — Гречик наповнив стакани, докинув до них льоду. — Хто б міг подумати! Масонські архіви в Європі вже відкривають науковцям… — черевань похитав головою. — Давайте вип’ємо за нашу з вами зустріч. Дай Боже!
Вони випили. Охолоджене віскі приємно контрастувало з навколишньою спекою. Вигилярний спорожнив свій гранчак, потім скалатав і закинув до рота крижані кубики.