Нова історія країн Азії і Африки (XVI — поч. ХХ ст.) (“Академія”)

Поп Ю. І.

Тип видання – підручник
Рік видання – 2012
Обсяг – 376 стор.
Формат – 150×220 мм (60х90/16)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Повноцінний діалог цивілізацій і культур потребує знань про історичний шлях, стиль життя і думання великих груп народів, вирізнених географічно і об’єднаних близькими системами цінностей. Європейцям завжди була цікава східна цивілізація, а в сучасному глобальному світі знання її — важливий чинник успішної співпраці в різних напрямах. Одним із джерел такої інформації є пропонований підручник, у якому розкрито основні ознаки східної цивілізації, історичні події у країнах Сходу у ХVІ — на початку ХХ ст., а також становлення в них сучасних форм політичного та культурного життя.
Для студентів вищих навчальних закладів. Прислужиться всім, хто цікавиться історією, традиціями та сучасним життям східних країн.

Зміст

1. Східні країни у XVI — на початку ХХ ст.

1.1. Основні ознаки східної цивілізації
1.2. Цивілізації Сходу і Заходу на початку Нового часу
1.3. Причини і наслідки занепаду Сходу. Перехід світової гегемонії до країн Західної Європи
1.4. Становлення колоніалізму і колоніальної системи
Ранній європейський колоніалізм у країнах Сходу
Колоніальна система в ХІХ — на початку ХХ ст.

2. Китай

2.1. Особливості розвитку Китаю в XVI — на початку ХVIІІ ст.
Суспільно-політичний розвиток і класова боротьба
Династія Цин. Становлення класичної східної деспотії
Перший період маньчжурських завоювань
2.2. Китай наприкінці XVIII — у першій половині ХІХ ст.
Китай до тайпінів. «Опіумна» війна
Селянська війна тайпінів
Консолідація режиму. Політика «самопосилення» і рух за реформи
Поділ Китаю на сфери впливу. Повстання іхетуанів
2.3. Китай у період «пробудження» Азії
Економічний і політичний розвиток у перше десятиліття ХХ ст.
Синьхайська революція

3. Японія

3.1. Становлення сьогунату Токугави (ХVІ—ХVІІІ ст.)
Японія в період роздрібненості та громадянських війн
Держава Токугави. Формування вертикалі влади
3.2. Японія наприкінці ХVІІІ — у першій третині ХІХ ст.
Стан економіки та спроби реформ
Соціально-політичний розвиток
Становище Японії у середині ХІХ ст. «Реставрація Мейджі»
3.3. Японія в період Мейджі
Реформи періоду Мейджі. Побудова конституційної держави
Становлення промисловості. Внутріполітичний розвиток і зовнішня політика

4. Індія

4.1. Індія в ХVІ — першій половині ХVІІІ ст.
Політична історія Індії за часів Акбара
Антимогольські рухи і розпад імперії Великих Моголів
Початок європейського проникнення в Індію
4.2. Індія в другій половині ХVІІІ — першій половині ХІХ ст.
Колоніальна експлуатація Індії методами первісного нагромадження
Перехід до експлуатації Індії методами промислового капіталу. Експансія Англійської Ост-Індської компанії
Суспільне життя індійців
Повстання сипаїв 1857—1859 рр.
4.3. Британська Індія у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.
Індія на початку капіталістичної трансформації
Соціальні конфлікти і визвольний рух
Культура Індії
Індія в період «пробудження» Азії

5. Іран

5.1. Становлення держави Сефевідів (Персія) в XVI—XVII ст.
Особливості розвитку держави Сефевідів (Персія) в XVI ст.
Іран в епоху правління Аббаса І і його наступників
5.2. Послаблення і розпад Сефевідської держави у ХVІІІ ст.
Прихід до влади династії Каджарів
5.3. Розвиток Ірану в XIX — на початку ХХ ст.
Політичне становище
Економічний і адміністративний устрій
Міжнародне становище
Економічний розвиток у першій половині ХІХ ст.
Релігійно-політичний рух бабідів і спроба проведення реформ
Експансія Англії та Росії в Іран у другій половині ХІХ ст.
Перетворення Ірану на напівколонію
Політичний розвиток і національно-визвольний рух
5.4. Іран у період «пробудження» Азії. Революція 1905—1911 рр.

6. Османська імперія

6.1. Османська імперія в XІІІ—XVІІ ст.
Становлення імперії Османів (XIII—XV ст.)
Розвиток структури влади у формі східної деспотії
6.2. Османська імперія у XVIII ст.
Економічний та політичний розвиток імперії, програми реформ
Зовнішня політика Османської імперії у ХVIII ст. Реформи Селіма ІІІ
6.3. Імперія Османів у ХІХ — на початку ХХ ст.
Імперія Османів у першій третині ХІХ ст. Реформи Махмуда ІІ
Від Танзимату до конституційного руху. Зовнішня політика
Період зулюма. Молодотурецька революція і молодотурецький режим

7. Тропічна і Південна (Чорна) Африка

7.1. Загальна характеристика населення континенту. Релігії народів Африки
7.2. Суспільно-політичний лад та розвиток ранньофеодальних держав Тропічної і Південної Африки
7.3. Відкриття і колонізація європейцями Півдня Африки
7.4. Проникнення європейців у Чорну Африку і його наслідки

8. Реформування суспільно-політичного життя в ХІХ — на початку ХХ ст. у країнах Сходу

8.1. Соціально-політичні реформи в країнах Сходу
8.2. Модернізація та реформи в колоніальних країнах
8.3. Становлення сучасних форм політичного життя на Сході у другій половині XIX — на початку ХХ ст.
8.4. Модернізація культури у Східній Азії
Модернізація культури в Китаї
Модернізація культури в Японії
Модернізація культури в Кореї

Термінологічний словник
Література

Уривок із підручника (“Нова історія країн Азії і Африки (XVI — поч. ХХ ст.)” Поп Ю. І.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Східні країни у XVI — на початку ХХ ст.

1.1. Основні ознаки східної цивілізації

Суспільний лад країн Сходу і Північної Африки на початку XVI ст. можна назвати «східним феодалізмом», тобто ладом, який стадійно збігався з феодальною епохою в Західній Європі. Основні параметри цього ладу на Сході були навіть яскравіше виражені, але він мав певні особливості.
У кожній із країн Сходу домінувала самобутня цивілізація зі своїми баченням світу, господарськими зв’язками і культурно-історичними цінностями.

Цивілізація — культурно-історичний тип, який визначає спосіб або стиль життя, властивий великій людській популяції, яка керується своїм комплексом знань і визнає авторитет певної системи цінностей.

Країни і народи, які належать до певної цивілізації, прагнуть будувати своє життя, соціальні та політичні інститути відповідно до зумовленого нею стилю життя. Кожна цивілізація спирається на власну міфологію і культурно-історичну традицію, має особливий тип культури з власними концепцією життя і людини, етикою і мораллю. За загального протиставлення Заходу Схід не можна вважати цілісним утворенням. Його частини різнилися між собою майже так само, як кожна з них із Заходом. Включно до епохи Великих географічних відкриттів частини східного світу розвивалися майже ізольовано, не пов’язувалися постійними і взаємозумовленими процесами. Універсальність світу і людини існувала радше у свідомості людей, ніж у реальному життєвому досвіді. Контактували лише суміжні ойкумени.
Цивілізація є цілісною системою. З огляду на це вона детермінує всі частини життєвого устрою, зокрема економіку, підкоряє або перетворює їх відповідно до власної природи. Тому кожній цивілізації властивий свій спосіб виробництва, зумовлений характером її економічних структур, тобто сукупністю соціальних умов, у яких людина здійснює господарську діяльність. Отже, з економічного погляду цивілізації, які перебували на однаковій стадії розвитку, різнилися не характером знарядь і засобів виробництва, а формами організації праці. Вони були органічно притаманні цивілізації і внаслідок цього дуже стійкі. Економіст Карл Маркс (1818—1883) у «Капіталі» вказував, що внутрішня міцність і структура докапіталістичних національних способів виробництва в Китаї та Індії становили непереборну перешкоду для торгівлі, яка б їх зруйнувала, і не піддавалися жодним змінам без допомоги політичної влади.
На зламі Нового часу всі передові цивілізації Старого світу (китайсько-конфуціанська, індуська, мусульманська і західно-християнська) і ті, які межували з ними (російсько-православна, японська і ламаїстська), перебували на майже однакових стадіях розвитку. Деякі відмінності в техніко-економічних показниках не мали принципового значення і компенсувалися в інших сферах матеріального життя.
Державна власність на землю. Власником землі на Сході була держава. Східні релігії освячували принцип безмежної верховної влади та її право володіти землею. Держава в особі імператора могла роздавати її феодалам за службу в армії і сплату податків, а ті, у свою чергу, передавали землю селянам для обов’язкового обробітку. Отже, селяни використовували землю як об’єкт господарювання. Кріпаків на Сході не було.
Із розвитком східного суспільства розвивалася і приватна власність. В Індії, наприклад, правителю держави — падишаху — належала 1/8 частина оброблюваної землі, решту він роздавав феодальній знаті. У Китаї імператорські родичі, великі феодали, впливові сановники захоплювали і державні, і приватні землі. Маючи власність, вони були зацікавлені в її захисті державою і збереженні, одночасно виступаючи проти безмежності та свавілля деспотії. Як наслідок, практично у всіх країнах Сходу існувала суперечність між прагненням держави зміцнити свою верховну владу і приватною власністю, розвитку якої перешкоджали встановлені порядки. На розбагатілих власників власті чинили тиск аж до загрози життю.
Державна регламентація життя. В умовах східної цивілізації вона була всеохопною. Податками, відрахуваннями, традиційними поборами держава привласнювала основну частину виробленого продукту.
У Японії чиновники, які збирали податки із селян, керувалися тогочасним прислів’ям: «Селянин — як мокрий рушник: чим більше крутиш, тим більше викручуєш». Сільське і міське населення держава оподатковувала на власну користь. Вона розподіляла ці величезні прибутки шляхом надання прав військовим, службовцям і деяким іншим категоріям населення на отримання різних надходжень (з областей, районів, сіл, промислів та ін.) і через закріплення певних джерел податків за різними державними відомствами.
Усі воїни і службовці під страхом смерті підкорялися встановленому порядку. Кожен громадянин був зареєстрований у спеціальній книзі, приписаний до своєї вулиці і кварталу, зобов’язаний двічі на місяць з’являтися на спеціальні перевірки в міську управу. Усіх, хто прибував до міста або виїжджав з нього, теж реєстрували. Монахи мали писати доповіді і доноси на ремісників. У таких умовах торгово-грошові відносини і приватна власність на землю розвивалися у протистоянні з тривалими традиціями, релігійними ідеями, системою державного управління.
Общинне господарство. У східній цивілізації воно збереглося. Наприклад, індійська община, як правило, формувалася з одного села. Більшість сіл були подібними: у центрі — храм, головна площа, квартали чистих каст (брахманів, купців, землевласників, ткачів). Усі посади і обов’язки передавалися у спадок із покоління в покоління. Це прив’язувало селян і сільських ремісників до землі, тому що тільки у своїй общині вони мали право на певні заняття. Юридично більшість селян була вільною, але фактично ніхто не міг змінити місце проживання. Община мала відносну самостійність у питаннях самоуправління і розв’язання внутрішніх проблем у межах звичаю, традиції, релігійно-моральних норм.
Японське село очолював староста, якого або обирали всім селом, або призначав феодал. Усіх жителів села поділяли на групи, до яких належали жителі п’яти сусідніх будинків. Кожною «п’ятіркою» керував уповноважений, а її члени були пов’язані круговою порукою у справах сплати податків і виконанні повинностей.
Контроль феодалів над містами. У країнах Європи зростання і зміцнення міст супроводжувалися боротьбою міського населення за звільнення від феодальної залежності, а на Сході феодал зберігав контроль над містом, у якому проживав. Якщо він переїздив, цей населений пункт занепадав. Крім міст, що виникали як ставки феодалів, існували центри внутрішньої торгівлі і ремесел, але і в них панували феодали.
Землеробство. Воно було основою господарського життя. Формувалися райони інтенсивного землеробства, де була зайнята абсолютна більшість населення. Наприклад, у Китаї роботу вважали не тягарем чи покаранням за гріхи, а священним обов’язком, на який небо благословило людський рід. Від неї залежав благоустрій, і китайські землероби були працьовитими господарями. Європеєць лорд Дж. Макартней, який мандрував Китаєм наприкінці XVIII ст., з подивом відзначив, що, за винятком скелястих частин гір, він не бачив жодної необробленої ділянки. Навіть на гірських схилах від підніжжя до верхівки було упорядковано тераси, на яких росли зерно, цибуля, морква тощо. У болотистих місцевостях китайці на бамбукових плотах із насипаною землею обладнували своєрідні плавучі городи.
Становий лад. У східних суспільствах існував чіткий становий поділ. Наприклад, у Китаї до вищого стану, привілеї якого передавалися у спадок, належали родичі імператора та їх потомки — «жовтопоясні» (носили пояси жовтого, імператорського, кольору), «червонопоясні» (носили червоні пояси) і «залізношоломні» (нащадки наближених перших імператорів).
Привілейованим станом, належність до якого не успадковувалася, вважали шеньши — «вчених». Щоб ним стати, потрібно було скласти екзамен і одержати вчений ступінь, який давав право найматися на державну службу. Стати шеньши могли і поміщики, селяни, ремісники. Однак для успішного складання іспитів заучували напам’ять догматичні, тексти релігійних книг, чого не могла зробити більшість претендентів. Управителями міст, суддями та іншими високопоставленими чиновниками теж ставали шеньши. Європейці називали їх мандаринами (португ. mandar — управляти). Вищі стани було звільнено від ганебних покарань (побиття бамбуковою палицею), їм забороняли займатися торгівлею, лихварством і ремеслом.
До нижчих станів належали землероби, ремісники і торгівці. Землеробами вважали не тільки селян, а й поміщиків, ремісниками — власників великих майстерень і мануфактур. Найнижчими станами були раби, актори, прибиральники, сторожі в державних установах, а також люди, які постійно жили в човнах на воді.
В Індії все населення поділяли на касти. Місце людини в суспільстві, її професія суворо визначалися належністю до певної касти і заняттям батьків: син землероба ставав землеробом, син купця — купцем. Вигнання з касти ставило людину поза суспільством.
Усі аспекти японського суспільства було регламентовано заборонами, рекомендаціями, настановами, наказами. Вони визначали спосіб життя всіх станів, заняття, норми поведінки, особливості одягу, харчування тощо. Станова належність із часом перестала відповідати майновому і фактичному становищу людей, але східні суспільства продовжували зберігати становий лад.
Релігія. Усі релігії Сходу ґрунтувалися на постулаті, що вони є шляхом самовдосконалення і вдосконалення навколишнього світу. За переконаннями мешканців Сходу, людина здатна удосконалити світ лише досягнувши внутрішньої гармонії.
На духовне життя китайців протягом століть впливало конфуціанство — релігійно-етичне вчення, створене філософом, істориком і державним діячем Кун-Фуцзи — Конфуцієм (551—479 до н. е.). Він, зокрема, вказував, що простолюдини не знають велінь неба і не бояться їх, стають аморальними, нешанобливими та перетворюються на розбійників. Основою конфуціанства є людинолюбство, яке, однак, властиве тільки знатним людям. Простолюдини не мають хоробрості, шанобливості, вірності, доброти, освіченості, а без них любов до людей неможлива. Розглядаючи державу як велику сім’ю, Конфуцій доводив необхідність шанувати «сина неба» — правителя: «Государ — батько і мати народу. Кожний, хто служить государю, знатний або незнатний, багатий або бідний, за жодних обставин свого життя не повинен повставати проти нього». Він наголошував, що людина зобов’язана завжди діяти відповідно до становища в суспільстві, наперед визначеного небом: «Відносини між паном і підлеглим подібні до відносин між вітром і травою. Трава має схилятися, якщо вітер віє». Конфуцій запропонував принцип середини як правило поведінки «благородних людей, які уникають крайнощів»: «Той, хто хоче стати правителем держави, повинен жити невибагливо; при управлінні своїми рабами виявляти добродушність». Конфуціанство стало офіційною державною доктриною, одним із об’єктів культового поклоніння.
Індуїзм об’єднав численних богів, а також релігійні уявлення, вірування і обряди, що сформувалися у народів Індії протягом тисячоліть. Ця релігія стверджувала, що мета життя людини полягає в приєднанні до бога, тому не потрібно турбуватися про тіло, що є мильною бульбашкою. Індуси вірили в долю, в те, що кожна подія визначена наперед. Індуїзм передбачав поділ суспільства на чотири самостійні касти: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшья (землеробів), шудра (слуг і рабів). Перехід з однієї касти в іншу, особливо у вищу, був майже неможливим.
Ведична релігія (аріїв, племен, які прийшли в Індію у XIV—XII ст. до н. е.) стала джерелом для кількох самостійних релігійних систем, зокрема буддизму — найдавнішої світової релігії. Останнім земним Буддою вважають царевича-проповідника із Північної Індії Сиддтхартху Гаутаму Шакьямуні (563 до н. е. — 483 до н. е.). Буддизм стверджує, що земне страждання неминуче, будь-яка боротьба за земні інтереси призводить до безкінечного продовження мук. Відмова від бажань, емоцій, пристрастей, прив’язаності дає змогу їх припинити. Буддизм проголошував непротивлення злу, байдуже ставлення до дійсності, заперечував поділ людей на касти, утверджував їх рівність.
У Японії для зміцнення влади використовували синтоїзм («шлях богів, духів»). Він тісно пов’язаний із давніми віруваннями в добрих і злих духів, обрядами, за допомогою яких люди намагалися їх умилостивити. У синтоїзмі багато богів, почесне місце належить богині сонця Аматерасу, від якої походять японські імператори. Світських правителів теж шанували як посланців неба. Ще в VII ст. імператор став верховним жерцем синтоїзму.
Дихотомія «Схід — Захід». Світ Заходу і світ Сходу багато разів тісно стикалися. Наприклад, величезна держава Александра Македонського охоплювала народи Європи, Африки і Азії. Після її розпаду виникли елліністичні держави, у яких грецька культура перепліталася з культурою персів, єгиптян та інших східних народів. У середні віки арабські завоювання доходили до кордонів Франкської держави, а хрестоносці намагалися визволити Гріб Господній від мусульман. Багатовікове панування турків над слов’янськими народами, монголо-татар над Київською Руссю — це не тільки історія загарбань, а й історія культурних впливів.
До кінця XV ст. світ Сходу ні в чому не поступався світові Заходу. Уже в III—II тис. до н. е. у містах Індії були підземні водопроводи, каналізація, гаряча вода. На кілька століть раніше, ніж у Європі, з’явився університет у африканському місті Тімбукту. В І ст. н. е. китайці винайшли кормове стерно (європейці тільки в XIII ст.). У VII ст. у Китаї вже вміли будувати 20-тонні кораблі, які навіть у безвітряну погоду ходили зі швидкістю 15—20 км/год. Друкування типографським способом там винайшли за чотири століття до Іоганна Гутенберга. За виплавкою заліза Китай обігнав Європу на 15 століть. У країні були розвинуті оптика, акустика, виробництво пороху, побудовано обсерваторію.
Однак у XVI—XVII ст. світ Сходу втратив своє «історичне обличчя», поступово потрапив у залежність від Заходу, як наслідок, з’явився привід стверджувати, що Схід відсталий, нерозвинутий тощо.
Із первісного періоду людина поділяла собі подібних на «своїх» і «чужих», що допомагало племенам вижити, виробити першооснови моралі. Коли людство вступило у фазу цивілізації, такий поділ зберігся, але наповнився новим змістом. «Чужими» вважали не тільки людей іншого роду або общини, а і людей іншої віри, мови, раси, нації, держави, що призводило до конфліктів, війн, непорозумінь, недовіри та ін.
Люди близьких культур легше знаходять спільну мову, а незрозуміла, чужа культура здатна викликати ворожість, з’являється бажання навчити чужих жити «правильно», «по-нормальному». Цією логікою керувалися європейці стосовно тих, хто жив за межами Європи.
Історичний простір Заходу — це насамперед землі, які заселяють європейці — спадкоємці античної (греко-римської) та середньовічної християнської цивілізацій, тобто не лише Європа, а й Австралія, Північна або Південна Америка та ін. На Заході побутує повага до права приватної власності, свободи особистості, тут виникли і розвинулися капіталістичні відносини.
Історичний простір Сходу — спадкоємці великих цивілізацій Стародавнього Єгипту, Межиріччя, Давньої Індії, Давнього Китаю — це світ величезної кількості народів Азії і Африки. Найдавніші цивілізації з’явились і розвивались у долинах рік Нілу, Тигру та Євфрату, Інда і Гангу, Хуанхе та Янцзи. Писемність, мистецтво, іригація виникли на Сході. Тут були створені перші держави.
Основним методом вивчення і розуміння східної цивілізації має стати порівняння. Для людей Заходу почуття свободи було природним, вихованим поколіннями. У їх уявленнях на Сході панувало тотальне рабство, адже над усіма жителями правив цар, імператор, хан, султан, падишах, який вважав їх рабами.
Вільна особистість Заходу володіла багатьма правами, у т. ч. правом на приватну власність. На Сході власником землі, майна і навіть життя своїх підданих був правитель держави, тому приватна власність не стала панівною, а капіталістичні відносини не могли виникнути. Люди Сходу не прагнули змінити порядок, встановлений колись богами і предками. Численні повстання і війни не змінювали усталених порядків: раб міг стати царем, а цар — рабом, але рабство і царська влада залишалися незмінними. Людина Сходу могла лише поліпшити своє становище шляхом духовного вдосконалення, свято виконуючи обов’язки: перед богом, правителем, старшими, вчителем, родичами, членами касти, общини, сім’ї.
На Заході вважали, що бог створив природу для потреб людини, тому її треба підкорити. Для цього люди оволодівали знаннями, використовували техніку, їх вирізняла діловитість, готовність до ризику, рішучість. Тому суспільства Заходу прагнули прогресу. Багато людей на Сході хотіли єднання із природою, вважаючи його шляхом удосконалення душі та тіла. Тому у вислові «підкорення природи» вони не бачили сенсу. Східна людина — особистість традиційного суспільства — почувала себе частиною світу.

1.2. Цивілізації Сходу і Заходу на початку Нового часу

На зламі Нового часу Схід був найбагатшою і найбільш заселеною частиною світу. У 1500 р. в Азії та Північній Африці проживало майже 288 млн осіб (68% населення всієї Землі). До початку промислової революції в Європі на східні країни припадало 78% світового мануфактурно-ремісничого виробництва. Тут були родючі землі, які давали порівняно високі врожаї. Наприклад, середня врожайність пшениці в Індії у другій половині XVI ст. становила 12,6 ц із гектара, ячменю — 13,1 ц, а у країнах Західної Європи — 7—8 ц. У 1500 р. із 31 найбільшого міста світу з населенням понад 100 тис. 25 розташовувалися на Сході, тільки чотири — в Європі, два — в Африці. До початку XIX ст. країни Сходу експортували в Європу переважно споживчі товари та іншу готову продукцію: медикаменти, прянощі, каву, цукор, чай, вишукані бавовняні тканини, кашемір, шовкові вироби та інші предмети розкоші. Східні держави були краще забезпечені продовольством, особливо хлібом. Приріст населення в Азії в XVI ст. досягав 35%. Становище народу стабілізувалося, стало кращим, ніж у Європі.
Порівняно зі Сходом Європа була бідною і відсталою частиною світу. В 1500 р. у країнах Заходу (католицькі країни Європи) жило 68 млн осіб, або 16% усього населення Землі. На Європу (без Росії) припадало приблизно 18% світового промислового виробництва (у перерахунку на душу населення дещо менше, ніж на Сході). Приріст населення у XVI ст. становив 25% (нижчий, ніж в Азії). Лише дві держави Південної Європи — Італія та Іспанія — були на рівні Сходу. Поступово поліпшилася ситуація у Фландрії, Франції, Англії і деяких інших землях на північному заході Європи.
Незважаючи на відставання Заходу від Сходу, а також на відносну слабкість і нерівномірність розвитку, вплив Заходу на світові події ставав дедалі потужнішим. Однак його роль у світовій історії зумовлена не чисельністю населення, багатством чи іншими матеріальними чинниками, а насамперед людським фактором, загальною культурою і менталітетом, тісно пов’язаними з особливостями західної цивілізації. Вона постала у X—XI ст. на основі античних традицій і вчення західнохристиянської (католицької) церкви. Її створили вільні, самостійні та незалежні індивіди, наділені особистими правами і привілеями. На Заході приватні інтереси переважали над суспільними. Християнська ідея боголюдяності зміцнювала засади індивідуалізму і вимагала від кожної особистості постійного самовдосконалення, «співпраці» з богом. У поєднанні з віковими традиціями приватної власності це сприяло створенню соціальних і ментальних структур, які володіли величезним потенціалом саморозвитку. Саме вони стали підґрунтям розвитку особливого типу особистості, приреченої на безконечні пошуки і відкриття.
Протягом усього життя людина Заходу прагнула вирізнитися із маси собі подібних і посісти особливе, лише їй властиве місце в суспільстві. Технічні винаходи, зроблені на Сході (вогнепальна зброя, папір, водяне колесо, вітрильники, книгодрукування та ін.), на Заході вдосконалювалися і давали імпульс до нових відкриттів. На зламі Нового часу змінювалися політика, розуміння любові, філософія, фінанси, мистецтво і технологія, що відображало духовну атмосферу Заходу. Прагнення до змін спонукало західну людину проникати в таємниці природи, мандрувати в далекі країни. Зокрема, знайдено сотні описів, малюнків, карт, відвіданих європейцями далеких країн, але немає жодного відгуку про Європу, зробленого китайським або індійським мандрівником. Навіть мусульмани приїздили на Захід лише за крайньої потреби.
Порівняно із Заходом на Сході нічого не змінювалося протягом кількох поколінь, переважали спільне начало, конформізм, що ґрунтувався на переконанні про існування загальних непорушних закономірностей, за якими має жити кожна людина. Ідея про існування вічних об’єктивних законів, превалювання суспільних інтересів над приватними, колективного над особистісним зумовила інерційність життя і думки. Індивід розчинявся у колективному, що стримувало його намагання проявити себе. Вірність минулому, насамперед заповітам великих предків, які відкрили закони правильного життя, домінувала в системі східних цінностей. Тільки справжнє або уявне порушення існуючого порядку примушувало східних людей приймати нові рішення, які, однак, були спрямовані на відновлення звичного порядку речей.
Динаміка Заходу, перевага його цінностей проявилися не відразу і не у всіх сферах людської діяльності. До середини XVII ст. у Заходу не було переваг у військовій справі, матеріальному виробництві, рівні життя. Тільки наприкінці XVII ст. західна цивілізація почала випереджати східну. Відставання Сходу, як і випереджальний розвиток Європи, зумовлювала попередня історія. «Європейське диво» XVI—XVII ст. було логічним наслідком нагромадження результатів, що раптово проявили нову якість. До ХІХ ст. включно у розвиток східного світу також ніхто не втручався, але, на відміну від Європи, цивілізаційні процеси на Сході ґрунтувалися на інших соціальних і релігійних цінностях.
Особливості конфуціанського Китаю. На початку XVI ст. найбільш населеними і багатими були Китай та інші країни китайсько-конфуціанської цивілізації (Корея, В’єтнам). У 1500 р. в її ареалі проживало приблизно 106 млн осіб, тобто 22,3% усього населення Землі. Ця нова далекосхідна цивілізація утворилася на середину І тис. до н. е. на соціокультурній спадщині Давнього Китаю і вченні Конфуція. Холодний матеріалізм і низька духовність цієї далекосхідної цивілізації сформували особливий тип особистості. Непорушний вічний порядок був основою конфуціанського способу життя. Конфуцій учив, що у світі існують об’єктивні закономірності, що не залежать від волі окремих людей. У житті не може бути і немає нічого нового, немає бога — творця, відсутня ідея боголюдяності.
Найвищою соціальною цінністю конфуціанства була держава, що, спираючись на єдине правильне вчення, керувала життям суспільства та особистості. Вона проникала у всі сфери людської діяльності, виконувала функції правителя, судді, духовного наставника народу. У служінні державі, яку ототожнювали із загальним благом, чиновники вбачали найвищий сенс свого життя. У жодній країні не існувало такого культу влади; китайські чиновники навіть погоджувалися на кастрацію заради служіння державі, без якої не уявляли справедливості і порядку.
У конфуціанському суспільстві не було свободи індивіда, навіть самого поняття «свобода» як права особистості самостійно розпоряджатися собою. Кожен ставав частиною і слугою величезного суспільного механізму. Почуття обов’язку на конфуціанській шкалі цінностей переважало над усіма іншими. Людина мала слухатися родичів і начальників. Протягом віків конфуціанство виховувало акуратність, сумлінність, високу культуру праці, що викликало захоплення в іноземців. Усе до дрібниць було регламентовано. Протягом життя китаєць дотримувався непорушних правил поведінки, жорсткого повсякденного етикету.
Конфуціанське суспільство було формально демократичним. Кожен міг стати Яо (легендарний герой та правитель Давнього Китаю), виявивши працьовитість і старанність, насамперед у набутті знань. Конфуцій закликав усе життя вчитися, осягати істину. Однак на практиці це означало заучування величезного догматичного зведення інформації, що давало ясні і чіткі відповіді на всі випадки життя. У 1403—1407 pp. ці знання було зібрано в 22 877 книгах (11 095 томів конфуціанської енциклопедії). Крайній догматизм, що ґрунтувався на ідеалізованих цінностях минулого, зумовив інтелектуальний застій.
Китайсько-конфуціанська цивілізація мала чітко визначений ізоляціоністський характер. Вона у прямому розумінні відгородилася від світу Великою китайською стіною, навіть воєнна доктрина була основана на оборонних засадах. Конфуціанство відмовилося від зовнішньої агресивності, експансії, поширення і утвердження своїх цінностей. Військову справу вважали непрестижною для освічених людей, а війну, як і торгівлю, — лихом, необхідністю, зумовленою турботою про благо держави.
Отже, китайсько-конфуціанська цивілізація ґрунтувалася на ідеї самодостатності, переконанні в непотрібності і навіть шкідливості зовнішніх контактів. Прагнення до ізоляції поєднувалося з упевненістю у вищості своїх цінностей. Китайці вважали себе центром всесвіту, Серединним царством, вершиною світової цивілізації. Вони поблажливо погоджувалися, щоб іноземні варвари вчилися в них, але самі не мали потреби в чужому досвіді або знаннях. Роль країн китайсько-конфуціанської цивілізації у світовій історії було зведено до мінімуму, незважаючи на величезний людський і матеріальний потенціали.
Японська цивілізація. Вона виникла в IX—XI ст. Населення в 1500 р. становило 17 млн осіб (4% жителів Землі). Ця невелика, але дуже динамічна цивілізація сформувалася на основі синтоїзму (культу давніх японських богів і духів), а також буддизму махаяни (напряму, послідовники якого вважали, що кожен здатен досягти стану Будди, доклавши зусиль). Буддизм проник у Японію в середині VI ст., а у IX ст. став державною релігією. На відміну від китайсько-конфуціанського суспільства, японське було готове до наслідування, сприйняття чужого досвіду і знань. Японія інтегрувала запозичення, органічно включаючи їх у систему власних цінностей та ідеалів. У цьому вона нагадувала Західну Європу. Навіть давні синтоїстські божества і духи із часом стали аватарами (іпостасями) різних будд і бодхісатв.
У японському суспільстві індивід мав право на власний вибір. Ще до поширення християнства в релігійній свідомості японців не було різкого протиставлення людського і божественного (детермінуючого) начал, як це відбувалося в інших суспільствах Сходу. Конфуціанська культура праці поєднувалася з почуттям глибокої особистої відповідальності і престижем військової справи. Японія — єдина країна Давнього Сходу, де існував благородний стан рицарів (самураїв) і князів (даймьо) як найближчий аналог європейського дворянства. Даймьо і самураї як аристократи мали особливі права та привілеї. Основи станової честі втілилися в моральному кодексі самураїв — бусідо (шлях воїна). Наявність дворянства, станових прав, вільних міст, торгово-ремісничих цехів і господарсько самостійних селян свідчила про близькість соціальних структур Японії і Західної Європи.
Індуська цивілізація. Вона була повною протилежністю далекосхідним цивілізаціям, особливо китайсько-конфуціанській, і поширилася у величезному регіоні, який охоплював увесь Індійський субконтинент і країни Південно-Східної Азії. У 1500 р. тут проживало приблизно 116 млн осіб (24,1% усього населення Землі). Індуська цивілізація сформувалася в середині І тис. на основі давньої індо-арійської, яка увібрала різні культурно-історичні традиції Південної Азії. Вирішальну роль у її становленні відіграло вчення мислителя Шанкари (788—820). Він переосмислив релігійно-філософську систему веданти, висхідну до давніх арійських вед, надавши їй універсального характеру. На її основі відбувся синтез вірувань і традицій народів Індії, кожний із яких знайшов свою нішу в індуському релігійно-культурному соціумі, сформувався великий пантеон антропоморфних індуських богів (Шива, Вішну, його аватари Рама і Крішна, а також Дурга, Калі та ін.), постали в єдності релігійне життя і міфологічна традиція, що зумовили соціальні і морально-етичні цінності індуської цивілізації.
На відміну від прагматичного матеріалізму китайського конфуціанства індуїзм мав глибокоемоційний ідеалістичний характер. Із давньоіндійської спадщини він зберіг уявлення про духовну суверенність людини та її індивідуальне ставлення до бога. Проте кардинальне розмежування матеріальних і духовних засад особистості, віра у самостійне існування душі, яка доходила до ідеї метампсихозу (вчення про переселення душ), визначили відмінність індуського типу особистості від західноєвропейського. Для індуса була абсолютно чужорідною ідея про єдність і неповторність земного життя, а тим паче про боголюдяність. У веданті світ матеріальних речей, навіть земна сутність людини, її тіло і думка ілюзорні. Життя людини позбавлене конкретного історичного змісту. Індуїстська свідомість позаісторична: все повторюється і зникає безслідно, а отже, всі матеріальні, земні інтереси людини є другорядними. Духовний світ індуса, за всього його багатства, звернений усередину і не поєднується з активним творчим вторгненням у все існуюче на Землі.
Принципове заперечення рівності між людьми втілилося в системі каст — замкнутих ендогамних колективів, пов’язаних спільністю крові і можливих занять. Володіючи широкою автономією, навіть правом захищати своїх членів зі зброєю в руках, каста спрямовувала і контролювала всю їхню діяльність. Фактично вона визначала місце особистості в суспільстві, забезпечувала їй соціальний захист, за потреби підтримувала морально і матеріально. Однак каста позбавляла людину індивідуальної свободи, сковувала її ініціативу і відповідальність, блокувала можливості самореалізації, перешкоджала самостійному розкриттю творчого потенціалу і, зрештою, перетворювала на раба, підпорядкованого закону сурової необхідності.
Отже, кастове суспільство існувало як саморегулювальна система, що не залежала від держави і певною мірою навіть протистояла їй. Індуська держава завжди була «надбудовою», ефемерною структурою, що мінімально впливала на життя людини і суспільства загалом. Індуська правосвідомість державу, політичну владу (радж) сприймала як захисника і покровителя своїх підданих, третейського суддю, що робило її подібною до західноєвропейської концепції держави. Однак на відміну від людей Заходу, зацікавлених в існуванні своїх державних структур, індуси були до них байдужі. Лояльність до касти та общини переважала над лояльністю до держави. Життя проходило в межах общинно-кастових інститутів, його регулювали норми кастового права, а не закони держави, які мали обмежене значення.
Якщо індуїзм був самодостатньою системою, яка не звертала уваги на зовнішній світ, то індуська цивілізація несла великий культурно-цивілізаційний потенціал і потужно вплинула на духовний розвиток людства. Ідеться не про середньовічний індуїзм, а про давнішу культуру Індії. Частково це було пов’язано з поширенням буддизму, який постав на індійському ґрунті та увібрав духовний спадок індо-арійського світу. Ця спільність історичного спадку визначила подібність між буддизмом та індуїзмом. Однак буддійські ідеї про рівність людей чітко їх розмежували і посприяли поширенню буддизму через неарійські народи Індії та Південно-Східної Азії. Буддизм заперечував кастовий лад і зумовлені ним соціальні та морально-етичні цінності. Отже, буддійські країни можна вважати особливим субрегіоном індуської цивілізації або навіть окремою цивілізаційною спільнотою, тільки генетично пов’язаною з індуським культурно-історичним типом.
Проте Індія і країни Південно-Східної Азії цивілізаційно близькі. На початку І тис. усі країни цього регіону, крім регіональних культів, прийняли багато індійських звичаїв та елементів матеріальної культури, а основне — письмо, концепцію світобудови і державності. Навіть буддизм, що утвердився тут як провідна релігійна система, був сприйнятий у формі хінаяни (тхеравади) — вчення старійшин, за яким просвітлення досягають лише одиниці, що ведуть особливо праведне життя. Махаяна поширилася переважно на півночі Індії.
Тибет. Ні махаяна, ні ваджраяна не були цілісними релігійними доктринами. У їх межах виникло багато різних шкіл і течій, кожна з яких зробила внесок у духовний розвиток Китаю, Японії та інших країн Далекого Сходу. Однак тільки в Центральній Азії вони стали панівним світоглядом, який визначив цивілізаційний розвиток регіону. Це стосується насамперед ламаїзму — форми буддизму, яка виникла в середньовічному Тибеті. Його започаткував буддійський монах Цзонкхапа (1357—1419), засновник учення гелукпа (доброчесність). Переосмисливши традиційний спадок буддизму, він зосередився на дотриманні етичних норм і ритуалів. Гелукпа вимагала від кожної людини беззаперечної покори своєму наставнику і вчителю, що унеможливлювало вільний вибір і свободу особистості. Послідовників ламаїзму називали «жовтошапочниками» (за кольором головного убору), а вчення — «жовтою релігією», на противагу «червоній релігії» і «червоношапочникам» (прихильникам старотибетської школи буддизму).
У гелукпі сформувався пантеон шанованих будд, бодхісатв, духів, власний канон, свята, обряди. Було побудовано багато монастирів, храмів і кумирень. Професійне духовенство об’єдналося в сувору ієрархічну структуру, своєрідну ламаїстську церкву на чолі з далай-ламою. Церква здійснювала функції як духовного, так і світського управління, надаючи ламаїстському суспільству та державі теократичного характеру.
Релігійний центр ламаїзму — столиця Тибету Лхаса, де була резиденція далай-лами. Тибетська мова отримала статус священної в ламаїзмі, її вивчали в Монголії та інших країнах «жовтої релігії». Усі вони утворили особливий культурно-історичний регіон. На цивілізації ламаїзму позначилися індо-буддійські і давньоіранські впливи, які органічно вплелися в систему цінностей, сформованих давніми культурами народів Центральної Азії.
Ісламський світ. З початку виникнення іслам володів потужним потенціалом і протиставляв себе всім іншим релігійно-філософським системам, вбачаючи історичну місію в утвердженні на Землі мусульманського нового порядку.
Іслам консервативний належить до монотеїстичних (грец. monos — один і theos — бог) релігій (як і християнство та іудаїзм). Єдинобожжя набуло в ньому найповнішого послідовного втілення. Догмати та обряди ісламу прості і доступні, тому швидко завоювали популярність широких мас. Мухаммад — головний пророк ісламу — вважав своє вчення відновленням давньої істини, спотвореної єврейськими і християнськими пророками. В ісламі немає ідеї прогресу, уявлень про боголюдяність та співпрацю і, як наслідок, немає вимоги продовжувати справу творця. Навпаки, сама думка про утворення спілки з богом — страшна єресь. Мусульманин мусив коритися богу (слово «іслам» означає «покірність») і жити відповідно до законів, установлених згори.
Як спосіб життя, особливий культурно-історичний тип ісламська цивілізація сформувалася в XI—XIII ст. Вона постала на основі синтезу ранніх тюркських традицій і арабсько-сирійської цивілізації, яка в епоху халіфату остаточно подолала духовний спадок еллінізму. Релігійним центром ісламу завжди була Мекка, культурно-політичним на зламі Нового часу — Каїр, після падіння мамлюкського султанату в 1517 р. — Стамбул, столиця Османської імперії. На початку XVI ст. утворилися ще дві великі мусульманські імперії: держава Сефевідів і держава Великого Могола. До трьох великих країн ісламу приєднувалося чимало дрібніших мусульманських держав, розташованих в Азії, Африці, на сході Європи. Усього в ареалі ісламської цивілізації в 1500 р. проживало 47,5 млн осіб (11,2% населення Землі), а з мусульманами Поволжя, Індії і Південно-Східної Азії ще більше.
Притягальним в ісламі було проповідування колективізму і рівності людей. Іслам ігнорував права та інтереси особистості, принцип приватної власності і визнавав тільки зроблене або зароблене самою людиною. Усі однакові від народження і не повинні мати жодних переваг, пов’язаних із походженням, навіть прізвищ. В ідеалі всі мусульмани — раби Аллаха, однакові, «як зубці гребінця».
Ісламське суспільство за характером теократичне і авторитарне. Теоретично мусульмани утворювали одну братську общину — умму, у якій усе підкорено принципам соборності (шура) і товариства. За такого колективістського ідеалу соціальну рівновагу забезпечувала повна відмова від свободи особистості, її підкорення теократичній ідеї загального щастя. Іслам турбується про людей загалом, а не про інтереси особистості.
Соціальні цінності ісламу приваблювали широкі маси, особливо обездолені, які належали до індуської, західноєвропейської та інших плюралістичних цивілізацій. Усі вони були антиподами ісламу. На зламі Нового часу мусульманська думка наголошувала на перевазі ісламу як релігійно-філософської системи. Їй були притаманні крайні форми соціально-політичної діяльності, яку можна порівняти з егоцентризмом китайсько-конфуціанської цивілізації. Це зумовлювалося закритістю мусульманського суспільства, догматизмом і замкнутістю мусульманської думки, а також ворожістю до навколишнього світу, тобто до всього, що не випливало із сутності ісламу.
Мусульманській свідомості властиве біполярне бачення світу: всі країни і народи поділено на дар аль-іслам («землі ісламу»), тобто землі, які перебували під владою мусульман, і дар аль-харб («землі війни»), тобто ворожі території. Відповідно світ — це арена постійної боротьби між силами добра і правди, уособленими ісламом, і сатанинськими силами, які прагнули знищити іслам та не допустити створення Царства Божого на Землі. На відміну від політичної індиферентності (байдужості) індусів і пасивної зарозумілості конфуціанців прихильники ісламу прагнули активних дій. Релігійний обов’язок велів їм вести джихад — докладати максимум зусиль для торжества справедливості, тобто побудови мусульманського світу.
На початку Нового часу іслам зміцнив свої позиції і поширив вплив шляхом місіонерської діяльності, яка відбувалася зазвичай паралельно з торгівлею через «священну війну за віру» (газават, джихад меча). Метою воєн була перемога і встановлення влади ісламу, нового порядку, основаного на шаріаті (дослівно: прямий, правильний шлях) — сукупності приписів, принципів і норм, які формують релігійну і соціальну поведінку мусульманина. Він допускав поблажливість до невірних, якщо вони склали зброю, і, як наслідок, віротерпимість, поширену майже у всіх мусульманських державах. Процес ісламізації проходив поступово, шляхом індивідуальних звернень і розтягувався на тривалий період. Це дало змогу ісламу стати претендентом на світове панування. Військово-технічне оснащення ісламської армії не поступалося озброєнню європейських військ. У турків була найкраща у світі артилерія, добре навчена професійна армія і маневрений флот, який до 1571 р. панував на Середземному морі і у водах східної Атлантики. Однак країни Заходу з ініціативи Святого Престолу об’єднали зусилля перед спільною загрозою. Було створено широку коаліцію католицьких країн. Як на Заході, так і на Сході цей глобальний конфлікт цивілізацій сприймали насамперед як «боротьбу хреста і півмісяця».
Табір християн очолив блок найрозвинутіших європейських країн, що остаточно сформувався за часів Карла V (1500—1558) — імператора Священної Римської імперії, який правив Італією, Іспанією, Бургундією, Нідерландами, Австрією, Чехією та іншими країнами з населенням майже 33,5 млн осіб. На Сході їм протистояв єдиний фронт мусульманських країн Середземномор’я, які визнавали верховну владу Порти і де проживало 32 млн осіб. На середину XVI ст. кожна зі сторін могла відправити в бій до 150 тис. солдат і кілька сотень військових кораблів. Внутрішні суперечності і приблизно однакові сили зумовили довгу та затяжну боротьбу на суші і морі.
Боротьбу цих двох таборів ускладнили глибокі внутрішні суперечності. На Заході Реформація і тривалий період релігійних війн (1534—1648) поставили європейську цивілізацію на межу загибелі, і лише розкол у таборі мусульман врятував становище. Утворення шиїтської держави Сефевідів, яка протиставила себе всьому сунітському ісламу, ірано-турецькі війни, які відбувались із невеликими перервами з 1514 до 1639 р., і особливо джелалійська смута (1596—1658) практично паралізували запал турків. Вони змушені були неодноразово переносити наступ на Європу і зрештою повністю відмовитися від завойовницьких планів на Балканському півострові. Наприкінці XVІ ст. (із 1581) тут встановилася стратегічна рівновага, яка лише через століття змінилася на користь Заходу, що поступово почав зміцнювати свої позиції на морях, насамперед в Атлантиці і басейні Індійського океану, де пролягала більшість водних комунікацій мусульман. У 1498 р. португальці обійшли мис Доброї Надії і досягли берегів Індії. У 1509 р. у битві при Діу вони знищили єгипетський флот і встановили контроль над усією акваторією Індійського океану, а в 1514 р. досягли Китаю, 1542 р. — Японії.
Поява європейців різко змінила ситуацію на Сході. Виник новий чинник — новий центр сили, що порушило наявне співвідношення сил, систему традиційних цінностей і політичних пріоритетів.
Отже, Захід і Схід не є сторонами світу. Це два типи культури — західна і східна цивілізації. Стійкість дихотомії «Захід — Схід» свідчить, що ця протилежність уособлює глибоку контроверзу, багатомірність якої неможливо пояснити розташуванням на карті. В історії світової культури домінувала то східна, то західна парадигма, і збігтися вони не могли, оскільки були рушіями історії. Захід і Схід — сторони одного цілого, дві півкулі, дві протилежності і рівнозначності, які безперервно змагаються, зумовлюючи прогрес всесвітньої цивілізації.
Методом зіставлення та аналізу можна з’ясувати, що східна і західна цивілізації різняться типом детермінації людини, точніше — типом самодетермінації суспільства, що визначає культурну самобутність, укладом, способом переживання світу й себе, а отже, комплексом домінант поведінки і діяльності. Досліджуючи витоки культурно-історичних утворень, суспільств і суспільних організацій, можна вирізнити дві системи культурних зв’язків і відносин, дві системи координат, у яких викристалізовується певна культура. Основою побудови цих систем є людина, спосіб її існування, дії і світовідчуття, які зумовлюють всю систему політичної, соціальної та економічної організації і формують світ.
У спробах звести історичний розвиток до спільного знаменника — історичності, пояснити його причинністю, послідовністю, наступністю подій у європейській думці поширилася компаративістика (порівняння, а не розуміння «чужого»), що зрештою і призвело до виникнення поняття «європоцентризм». Під час спроб подолати його знову виникли суто європейські ідеали — рівноправ’я культур і народів. Європейське мислення так і не стало планетарним, оскільки, намагаючись упорядкувати картину світу, наштовхнулося на протилежний тип світовідношення, світовідчуття, світопереживання, який увійшов до вжитку під зовсім не географічно окресленим поняттям «Схід».
Замкнутість, відсутність інновацій, які можна зіставити з інтелектуальними і культурними досягненнями Європи, водночас стабільність і сталість економіки східних суспільств і нарощений у зв’язку із цим потенціал (наприклад, економічний ривок Японії XX ст.), конформізм у політиці й етиці, уміння знаходити «золоту середину», врівноважувати протилежності, використовувати позитивне обох важелів (східного і західного) зумовлені пасивно-антропоморфним характером людського існування, нібито раз і назавжди підпорядкованим одвічним закономірностям. Так само можна стверджувати, що і «європейське диво» XVII ст., активна експансія західного християнства, що, утверджуючи боголюдськість, потребувала від кожної людини активного перманентного самовдосконалення в ім’я ідеї, бога й світу, паралельна із зовнішньою експансією внутрішня динамічність і плинність усіх устоїв і традицій західних суспільств були зумовлені антропологічним, активноособистісним началом.
Глибше зрозуміти особливості західної і східної цивілізацій дає змогу порівняння класичних ойкумен: Давньої Греції і Давнього Китаю, Японії, Індії.
Філософія як певною мірою квінтесенція культурного досвіду, світобачення може найповніше виявити світовідчуття і світорозуміння людини, філософських шкіл як Давньої Греції, так і Сходу (буддизм, даосизм, конфуціанство). Філософія Давньої Греції спрямована на вивчення реалій світу, знаходження істини в межах пізнання. Однак в остаточному підсумку її цікавлять не суто істини самі по собі, пізнання вона підпорядковує важливому завданню — перетворення світу. Тому західноєвропейський тип мислення ґрунтується на впорядкованій послідовності, причинно-наслідковій розсудливості і вимагає рухатися лінійно, послідовно переходячи від опанування одного об’єкта до інших.
Для східної людини, східної цивілізації світ, його впорядкованість є не лінійними, а насиченими, об’ємними, багатовимірними. Усі частини існують одночасно і паралельно, кожен елемент породжується іншим, немає початку і кінця, причини і наслідку, все синхронно звучить і резонує. Для давніх греків боротьба була засобом досягнення гармонії, непорушним законом життя. Східній людині не потрібно боротися, вона вільно існує в ритмі подій; нічого не варто перетворювати, оскільки все вічне, стале й саме по собі дійде рівноваги. Якщо європейська думка під впливом Біблії з темноти добуває світло, а з безформного небуття — оформленість, то філософія Лао-цзи, навпаки, зі світла поринає в темряву, від буття втікає в небуття.
Причини протилежності західного і східного типів мислення, способів зображення людини та її існування закорінені в тих соціальних зв’язках, відносинах, у яких існує індивід і які визначають спосіб його укорінення у світі. Основою соціальних організацій Китаю, Єгипту, Індії, інших східних цивілізацій став економічний чинник — розмежування права власника і користування власністю. А давній грек, беручи участь у житті полісів, творив не тільки навколишній предметний світ і свої відносини з ним, а й самого себе.
Нині відбувається зближення Заходу і Сходу у філософії і всіх сферах життя, діалогічність стає не тільки методом пізнання, а й способом існування. Логіка історії примусила Європу сприйняти Схід як рівноправного партнера, намагатися пізнати логіку сталості і традиціоналізму суспільств Сходу, осмислити причини його успіхів. А суперечності суспільств Сходу спонукають до зближення із Заходом.