НА МЕЖІ. Суїцидальний дискурс українського модернізму (“Академвидав”)

60,00 грн.

Нестелєєв М.

Рік видання – 2013
Обсяг – 256 стор.
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

У монографії на основі психоаналітичної методології проінтерпретовано автодеструктивні мотиви в українській літературі доби модернізму, передусім у прозі В. Підмогильного, М. Хвильового та Г. Епіка.
Адресована історикам і теоретикам літератури, всім, хто цікавиться психологічною інтерпретацією явищ життя і творчості.

Зміст

Психоаналіз самогубства як літературознавча проблема

1. СУЇЦИДАЛЬНИЙ ДИСКУРС УКРАЇНСЬКОГО ДЕКАДАНСУ І РАННЬОГО МОДЕРНІЗМУ

1.1. Самогубство і декаданс
1.2. Суїцидальні образи в ранньому модернізмі

2. СУЇЦИДАЛЬНІСТЬ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 20—30-Х РОКІВ ХХ СТ.

2.1. Самогубство як психологічний фактор в українській художній реальності
2.2. Психосемантика автодеструкції в прозі українського «втраченого покоління»
2.3. Меланхолійний аспект суїцидального дискурсу

3. САМОГУБСТВО В ЖИТТІ І ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

3.1. Психобіографічний аспект творчості М. Хвильового
3.2. Романтична візія суїцидальних мотивів у новелістиці письменника
3.3. Тотальність мотиву смерті в замкненому просторі («Повість про санаторійну зону»)

4. СУЇЦИДАЛЬНА ОБРАЗНІСТЬ У ПРОЗІ ГРИГОРІЯ ЕПІКА

4.1. Психобіографічний аспект творчості Г. Епіка
4.2. «Суїцидальний еквівалент» у ранніх творах Г. Епіка
4.3. Парасуїцидальний мотив безґрунтянства у повісті «Без ґрунту»
4.4. Особливості характеротворення комуніста-суїцидента в романі «Перша весна»

5. СУЇЦИДАЛЬНА ТЕМАТИКА У ТВОРАХ ВАЛЕР’ЯНА ПІДМОГИЛЬНОГО

5.1. Психобіографічний аспект творчості В. Підмогильного
5.2. Суїцидальність у ранній неореалістичній прозі В. Підмогильного
5.3. Деструктивна образність у романі «Місто»
5.4. Психосемантика «логічного» самогубства в «Повісті без назви»

МОДЕРНІЗМ І МОДЕРНІСТЬ СУЇЦИДАЛЬНОГО ДИСКУРСУ
ЛІТЕРАТУРА

Уривок із монографії (“НА МЕЖІ. Суїцидальний дискурс українського модернізму” Нестелєєв М.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

Психоаналіз самогубства як літературознавча проблема

Самогубство є складним соціально-культурним і психологічним феноменом, який своєю незрозумілістю завжди викликав змішане почуття зацікавлення і страху. Смерть у суїциді виразно антропологічна, це акт остаточної самоідентифікації, тому самознищення втілює абсолютне значення смерті. Уявлення про смерть як межу реалізації «людського проекту» (Ж.-П. Сартр) активно наснажує художні й філософські вияви буття особистості. Осмислити небуття люди намагалися ще за часів перших цивілізацій, визначаючи ті різноманітні взаємозв’язки особи в суспільстві, що передбачають сукупність її поведінкових реакцій. Поширеною моделлю поведінки, художні інтерпретації якої існують здавна, була суїцидальна. Одним із періодів людської культури, коли суїцидальні мотиви посідали провідне місце, був модернізм, зародження якого наприкінці ХІХ ст. збіглося з появою психоаналітичної теорії.
Психоаналітичний метод у літературознавстві — це метод трактування художніх явищ за допомогою теорії потягів і теорії підсвідомого віденського психотерапевта З. Фройда. На початках літературні факти в психоаналізі відігравали лише ілюстративну роль, а згодом багато літературознавчих методологій стали використовувати фройдівські поняття та ідеї, нерідко тенденційно переосмислюючи їх. Різні аспекти психоаналітичного трактування літературної творчості висвітлювало багато авторів: І. Григор’єв [31], І. Єрмаков [55], А. Гамбургер [23], Г. Блум [11], Ш. Мурон [226], Д. Ранкур-Лафер’єр [146], І. Смирнов [155] та ін. У сучасному українському літературознавстві психоаналітичну теорію репрезентують праці Соломії Павличко [125], Тамари Гундорової [36], Ніли Зборовської [63; 64], Марії Моклиці [111], Галини Левченко [92], Олени Бідюк [8], А. Печарського та ін. З тематикою смерті у психоаналітичній науці завжди пов’язана тематика безсмертя. Згідно з З. Фройдом, у свідомості людини присутнє розуміння смерті, а підсвідоме прямо пов’язане з переживанням вічності, безсмертя. Танатологічно-іммортальна проблематика 20—30-х років, особливо яскраво виражена у прозі М. Хвильового, дає змогу збагнути рекреаційну модель, запропоновану письменником. Віра у вічність світобудови не лише пом’якшувала автодеструкцію М. Хвильового, а й надихала його на творче пізнання. Іммортальність як зворотний бік потягу до смерті на прикладі прози «розстріляного відродження» аналізують Г. Хоменко [196; 197], а також О. Пашник [128; 129], яка досліджує модернізм крізь призму реалізації універсалії безсмертя.
Психоаналіз як літературознавча методологія дає змогу пояснювати автодеструктивні явища в художніх текстах. В Україні є праці, які дають психоаналітичне тлумачення різним виявам автодеструкції (наприклад, монографія Надії Тендітної «Естетика смерті у прозі Є. Пашковського та О. Ульяненка» [162]), однак психоаналітичної інтерпретації суїцидального дискурсу ще не здійснювали в українському літературознавстві. Близькі до цієї тематики психоневрологічний етюд І. Бірштейна про В. Гаршина [10], стаття Б. Тихолоза про Е. Хемінгвея [163] та монографія Дж. Бермана про американських письменників [220], проте в цих працях не проаналізовано українських митців. Тему «письменник і суїцид» висвітлено у книзі Дж. Лечмена [224], а також у науково-популярному виданні Г. Чхартішвілі [206], де досліджено «літературіцид» (за висловом поета А. Рембо). Однак праці Г. Чхартішвілі бракує єдиного критерію в поясненні акту самознищення і властива певна тенденційність у доборі матеріалу (до самогубців зараховано, наприклад, російських письменників С. Єсеніна і Л. Добичина, хоча на це немає вичерпних підстав; окрім того, не названо жодного українського автора).
У класичному психоаналізі теоретичне розроблення проблеми самогубства започаткував З. Фройд працею «Сум і меланхолія» (1916). Він довів існування складної наддетермінації мотивів, не пов’язуючи їх у єдину концепцію. Серед провідних мотивів суїцидальної дії З. Фройд назвав: заклик (у розумінні волання про допомогу), помсту, самоідентифікацію, самопокарання, символічне виконання еротичного бажання тощо. Згодом до проблеми суїцидального вибору він додав мотив потягу до смерті, який виникає у психіці людини внаслідок розшарування, розколу потягів (інстинктів життя й інстинктів смерті). Сам З. Фройд не раз мав справу з проблемою суїциду, зокрема у своїй психобіографії. Так, у 1885 р. у листі до своєї нареченої він написав, що давно вирішив позбавити себе життя, якщо доля їх розлучить. У 1898 р. З. Фройд втратив свого пацієнта, який скоїв самогубство. Окрім цього, як зауважує Х. Хензелер, «проблема суїциду присутня в усіх історіях його хворих» [195, с. 97]. Отже, закономірно, що вже в 1916 р. З. Фройд розробив класичну психоаналітичну теорію самогубства, у якій відчувався модерний дух часу.
Згідно з психоаналізом, мотиви суїцидального вчинку не ідентичні явним причинам, тобто існує відмінність між причинами, які виникають у свідомості самогубця, і тими спонукальними силами, які він здебільшого не усвідомлює. Тому в психоаналізі було розмежовано свідомі й підсвідомі детермінанти суїцидальної дії і зосереджено зусилля на тлумаченні неусвідомлених причин суїцидальної дії чи суїцидального бажання.
Уперше психоаналітичну інтерпретацію самогубства до літератури модернізму З. Фройд застосував у 1915 р. Об’єктом психоаналізу стала модерна драма Г. Ібсена «Росмерсхольм» (1886), яка починається зі згадок про суїцид Беати Росмер, дружини пастора Іоганнеса Росмера, явними причинами якого стали її безпліддя й ревнощі до Ребекки, коханки чоловіка. Ребекка, у свою чергу, досягнувши бажаного (пастор погоджується взяти її за дружину), погрожує своєю смертю й відкидає пропозицію. З. Фройд цю жіночу ситуацію витлумачує як «крах від успіху» [172, с. 240]. Подвійне самогубство Іоганнеса й Ребекки у фіналі драми свідчить про загрозу конфлікту усвідомлених і неусвідомлених бажань для психіки і загалом про знаковість цього конфлікту в модернізмі.
Закономірно, що актуалізація суїцидальних і парасуїцидальних настроїв у художній семіосфері доби модернізму спонукала до адекватної інтерпретації, якою і виявився психоаналіз. Літературний тип епохи модерну, тобто соціально-культурне відображення характерних рис людини початку ХХ ст. в образній системі художньої творчості, виростаючи з егоцентричного стилю декадансу як передмодернізму, шукає сенс життя в історично нестійкому часі, у пору кардинальних політичних і суспільних змін. О. Сурова, досліджуючи людину в культурі модерну, поміщає її у філософський контекст таких мислителів, як
Ф. Ніцше, З. Фройд, Ж.-П. Сартр і К.-Г. Юнг, які по-новому визначили цінність і трагічність буття особистості в ХХ ст. [159]. Проблема життя і смерті, межової ситуації і долі, розвинута А. Камю й екзистенціалістами, виникає передусім у психокультурологічній парадигмі порубіжжя й, відповідно, у європейському літературному дискурсі 20—30-х років ХХ ст. І. Смирнов, автор психоісторії російської літератури, написаної за допомогою «психоаналітичної мови опису» [155, с. 4], також пов’язує активізацію суїцидальних мотивів із модернізмом. Загалом використання психоаналітичних концепцій у літературі, на думку О. Сурової, ґрунтується на центральному методі З. Фройда — «свідомій реконструкції шляху від артефакту до прихованої за ним закономірності, шлях від симптому до причини» [159, с. 237], що в художній творчості проявляється у відтворенні письменником психологічної мотивації вчинків персонажів, зокрема поширеному поясненні їх підсвідомими інтенціями. Виникнення суїцидальних мотивів у художній творчості, з погляду психоаналізу, прямо пов’язане із психобіографією автора.
Сучасний російський психотерапевт В. Єфремов позаклінічний матеріал (епістолярну спадщину, окремі моменти біографії відомих особистостей, художню літературу) під час вивчення загальної суїцидології «вважає не лише можливим, але й доцільним» [56, с. 15] з огляду на те, що творча особистість спроможна достовірніше виявити неусвідомлені мотиви, які викликають суїцидальну ситуацію. Поєднання аналізу художніх творів з нехудожніми матеріалами (психобіографією авторів, листами, щоденниками, спогадами тощо) мотивоване самим об’єктом дослідження, який можна визначити як розцентрований (неструктурований) дискурс. Необхідність інтерпретації цього дискурсу надає однакової цінності і видатним художнім текстам, і маргінальним, а також документам, історіям життя, і врешті має сформувати об’єктивну й вичерпну картину суїцидальної проблематики як об’єкта художньої творчості, письменницького самопізнання та пізнання національної історії.
Для дослідження психобіографії письменника доби модернізму в контексті його творчості доцільно застосувати проективний самоаналіз — психоестетичну стратегію побутування художнього твору в ракурсі зв’язку «автор — текст». Американський славіст-літературознавець Д. Ранкур-Лафер’єр так визначає зміст цієї стратегії: «Переживання письменників передаються за допомогою різних прийомів, метафор, метонімій і персоніфікуються в характерах вигаданих героїв» [147, с. 131]. У такому розумінні текст — це спроба (усвідомлена чи неусвідомлена) аналізу автором власного Я за допомогою образної проекції різнопланових особистих конфліктів та ідей. У психоаналітичному аспекті важливість конструктивного самоаналізу
Карен Горні пояснює тим, що він може стати «одним із специфічних засобів, які слугують розвитку особистості» [198, с. 325], тоді як неусвідомлений самоаналіз здебільшого не є конструктивним фактором самовдосконалення. Із цим пов’язана також проблема, чому не кожний акт проективного самоаналізу стає феноменом літературної довершеності та геніальності. Словенський психоаналітик С. Жижек пропонує перефразувати це так: чому не кожен епілептик стає Ф. Достоєвським? На його думку, тут має значення саме «радикально непсихологічна символічна мережа» [59, с. 151], яка і надає аксіологічної важливості художнім явищам. Тобто в дію вступають критерії рецептивної стратегії, нерозривно пов’язані зі змістом літературної політики, зокрема, це стосується й українського модернізму.
Психобіографії українських митців доби «розстріляного відродження», розглянуті в контексті їхньої творчості, особливо важливі для усвідомлення типових суїцидальних мотивів у негативній соціальній ситуації. Так, аналіз убивства інтерналізованого об’єкта (України, матері) є спільним типом суїцидальної психодинаміки, властивої, наприклад, М. Хвильовому, а парадоксальне самоствердження ослабленого Я у персонажів В. Підмогильного належить до характерних виявів феномена самогубства в цьому часі. Запровадження психобіографії як концепції полягає в синтезі креативного аспекту буття автора в психічній та об’єктивній реальності, а також рецептивного аспекту його буття в літературі й дійсності, що сприяє адекватнішому поясненню визначальних екзистенційних ситуацій митця й загалом розумінню суїцидального дискурсу в українському модернізмі.
Застосування настільки багатозначного й місткого терміна як «дискурс» спонукає до чіткішого його визначення, зокрема й стосовно тексту. Згідно з В. Михайленком, текстом називають «переважно абстрактну, формальну конструкцію, …а дискурсом — різні види її актуалізації, які розглядаються з позиції процесів мислення» [107, с. 240]. Суїцидальний дискурс, один зі складників модерністського дискурсу, передбачає зображення навмисного самоушкодження зі смертельним фіналом чи різного роду спроб автодеструкції, що пов’язано з несвідомим виявом автором власних руйнівних потягів-бажань (зокрема, і потягу до смерті). Отже, адекватно витлумачити суїцидальні вчинки персонажів допомагає звернення до психобіографії письменника, а це мотивує до застосування екстралінгвістичних (прагматичних, соціокультурних, психологічних) засобів для розуміння літературних фактів. Така інтерпретаційна модель якраз і визначається широким побутуванням феномену дискурсу [4, с. 136]. При цьому позамовні чинники дають змогу іноді вичерпніше й достовірніше відтворити екстенсивне вживання суїцидальних мотивів у творах навіть митцями, які не завершили життя самогубством.
До суїцидального дискурсу належать передусім типові фантазії про самогубство або його мотиви, зокрема:
— убивство інтерналізованого об’єкта;
— автоагресія;
— спокутування або самопокарання;
— помста, розплата;
— сублімаційне вивищення агресивності;
— бажання опанувати ситуацію, стати активним суб’єктом;
— вербальна реалізація факту, що емоційно здійснюється в символічному просторі;
— пошук еротичного контакту через ризиковану гру на межі життя та смерті;
— бажання симбіотичних відносин, самозречення;
— оновлення, умовне відродження життя;
— психобіографічні факти, що вказують на можливість суїциду та ставлення до нього, як, наприклад, у психобіографії самого З. Фройда.
Мотив як найпростіша оповідна одиниця, яка «образно відповіла на різні запити первісного розуму або побутового спостереження» [19, с. 500], окреслює психологічну важливість становлення й розгортання сюжету як комбінації мотивів. Суїцидальний мотив у літературному сюжеті — це змалювання суїцидальних бажань чи дій персонажів із метою самознищення, спрямованих на розв’язання конфлікту агресії, особливо поширеного в українській прозі доби «розстріляного відродження».
Суїцидальний дискурс у літературі досліджено також на основі процесів семіотизації образів самогубців (у маргінальних деталях твору) і семантизації смерті (у нав’язливих мотивах, наявних у тексті). Він безпосередньо не є характеристикою літературного стилю, а радше сферою художнього висвітлення смислових феноменів дійсності, які в різні історичні моменти набувають особливих форм і виявляють різний ступінь символізації свого вираження.
Застосування класичного психоаналізу поряд з ідеями психоаналітиків ХХ ст. для інтерпретації суїцидального дискурсу цілком виправдане, оскільки З. Фройда вважають засновником саме психологічного пояснення самогубства (М. Зотов [66, с. 59]), а неофройдисти розвинули психоаналітичну теорію суїциду. Наприклад, представник гуманістичного психоаналізу Е. Фромм пояснював автоагресивний акт за допомогою поняття «аномія» (стан суспільного безладу), актуалізував соціологічний аналіз у суїцидології, започаткований Е. Дюркгеймом. Американський мовознавець Дж. Каллер зазначав, що Ф. де Соссюр у лінгвістиці, Е. Дюркгейм у соціології та З. Фройд у психології кардинально революціонізували науку ХХ ст., встановивши вчення про людську поведінку на нову базу [221, с. 15]. Основне їхнє сукупне радикальне нововведення, на його думку, — та епістемологічна передумова, що «для живих істот суспільство — це первинна реальність» [221, с. 86], а соціальні факти — першочергові. Якщо роль З. Фройда й Е. Дюркгейма в дослідженні суїцидального дискурсу очевидна, то щодо Ф. де Соссюра важливо те, що його методологію, поєднавши з фройдівською, розробляв і застосовував представник структурного психоаналізу Ж. Лакан.
Філософ М. Мамардашвілі так охарактеризував сутність психоаналітичного методу: «Психоаналіз має справу з тими явищами, які є завжди в мові і ніколи — поза нею. Або явища такі, які є разом із мовою та її осмисленням» [99, с. 386]. Інтерпретація несвідомого як «не-словесного», а свідомого як «словесного» дуже важлива для розуміння всіх феноменів, пов’язаних зі словом, а тому — і з літературою. Проектовані перипетії психічного життя автора у творі — це і вимовляння свого симптому / неврозу, і спосіб аналізу світу за допомогою аналізу самого себе. А процес фантазування, враховуючи його сублімаційну функцію, можна пояснити як спосіб упорядкування світу сугестивною силою слова, що вміщує позитивний заряд звільненої енергії, здатної структурувати об’єктивну реальність на матеріалі реальності психічної.