Жар думок. Лірика Євгена Плужника як художньо-філософський феномен (“Академія”)

50,00 грн.

Токмань Г. Л.

Рік видання – 2013
Обсяг – 224 стор.
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Літературна діяльність видатного поета, представника «розстріляного відродження» Євгена Павловича Плужника дала непроминальну художньо-філософську лірику, сповнену болю за людське серце, що агонізує в байдужій і жорстокій юрбі. Його поезія — імпресіоністичний світ самотньої, закоханої і світлої, іронічної душі, непримирливо спрямованої за межу сірих днів. Своєрідною інтерпретаційною подорожжю ним є пропонована монографія.
Адресована дослідникам творчості Є. Плужника, викладачам і студентам-філологам, усім, кого вабить світ Слова.

Зміст

Думка, народжена як поетичний образ

1. ЄВГЕН ПЛУЖНИК: ІСТОРІЯ ЖИТТЯ І ДІАЛОГУ З ЧИТАЧЕМ

1.1. Доля багатогранного таланту
1.2. Історія осмислення художньо-філософського феномену лірики Євгена Плужника

2. СПРОБА ХРИСТОЛОГІЧНОГО ПРОЧИТАННЯ ЛІРИКИ ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА

2.1. Гуманізм Є. Плужника — «абстрактний», «пасивний» чи християнський?
2.2. Образ серця: діалог із філософією П. Юркевича
2.3. Проблема теодицеї в поемі «Галілей»
2.4. Ідучи К’єркегорівським шляхом

3. ВІТАЛІЗМ ОБРАЗНО-СОФІЙНОЇ ДУМКИ ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА

3.1. Загадка ліричного героя Євгена Плужника
3.2. Життя всупереч власному ordo amoris
3.3. Таїна життєвого пориву
3.4. Кохання того, хто «хиливсь додолу»

4. СПЕЦИФІКА ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИХ МОТИВІВ ЛІРИКИ ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА

4.1. Смерть — найбільший злочин і найважливіший чинник існування
4.2. Доторк до позасвіту
4.3. «Дні» Євгена Плужника
4.4. Наодинці із життям, собою та своєю свободою
4.5. «Квадрат» Євгена Плужника
4.6. Дивні дзиґарі: невблаганність і гра часу
4.7. Творчість як «марний труд без цілі»
4.8. Мистецтво мовчання

5. ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ ЛІРИКИ ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА

5.1. «Розрита» і «занедбана» могили: діалог Євгена Плужника з Тарасом Шевченком
5.2. Майстерність вірша та образу
5.3. Місце Євгена Плужника в саморозвитку мистецтва

Світ душі, яка стояла на грані

Література

Уривок із монографії (“Жар думок. Лірика Євгена Плужника як художньо-філософський феномен” Токмань Г. Л.) надано виключно для ознайомлення. Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

Думка, народжена як поетичний образ

Євген Плужник — поет глибокої думки і яскравої емоції, йому чужі як холодний розмисел, так і почуття, які не заторкують розуму. Його художня свідомість спрямована у внутрішній світ людини, а саме — в унікальний найсокровенніший простір (гайдеггерівське «хто»), який оприявлюється в діалогах із зовнішнім світом (часом, простором, людьми), християнськими та художніми цінностями, самим собою. Є. Плужник часто порушує філософські, «прокляті питання», свободу відповідати на які зреалізує й уважний читач, адже сам поет мав мужність не боятися її тягаря, тож щиро й мудро промовив «своє, не казане ніким».
Лірика Євгена Плужника — це думка, народжена як поетичний образ, тому «софійність» і художність у його вірші роз’єднати неможливо. Це думка про власні унікальні розмисли і почуття, візії і трансцендентні переживання, дрібниці побуту і віру, що зачіпає загальні таємниці буття, однаково важливі для всіх, — тому його лірика близька передусім до екзистенціальної філософії. Це думка, яка має свої витоки в серці, а не в холодній свідомості, вивищує «вірю» над «знаю», любов над ненавистю, святість над торгом, тож при читанні Плужникової поезії алюзійно актуалізується Біблія. Це думка, яка відступає перед таємничою, невпорядкованою, несподіваною силою життя, що нею можна тільки дивуватися й захоплюватися, про що свідчать віталістичні мотиви в ліриці поета. Це думка настільки відважна в інтенції, що сягає власних меж, за якими переходить у мовчання або парадокс.
Осягнути лірику Є. Плужника дає змогу осмислення її як феномену, тобто змісту феноменологічного досвіду. За Е. Гуссерлем, рефлексуючи, людина сприймає вже не самі предмети, а суб’єктивні переживання, в яких вони усвідомлюються, — феномени: «Ні світ, ні суще взагалі, ні будь-який можливий рід не входять “ззовні” в моє “Я”, в моє свідоме життя. Все зовнішнє є те, чим воно є в цьому внутрішньому і отримує своє справжнє буття, свою самовідданість і своє потвердження всередині цього внутрішнього — своє справжнє буття, яке належить саме внутрішньому як полюсу єдності в моїх (а також інтерсуб’єктивно в наших) дійсних і можливих різноманітностях» [236, с. 67]. У феноменологічному досвіді «домислюване» і «дане» не розрізняються: у ньому нема нічого «домислюваного», що не було б «дане». Саме в точці їх зіткнення і з’являється зміст феноменологічного досвіду — феномен.
Феномен лірики Є. Плужника потребує аналізу в двоєдиному, художньо-філософському плані, де предметом розмислу буде поетика — художня специфіка творів, система робочих принципів автора, але не ізольовано, а у зв’язку з філософською думкою поета. З огляду на це поетику розглянуто відповідно до рівнів, виокремлених Г. Клочеком: «поетика художніх компонентів, поетика окремого літературного твору, поетика окремого письменника (індивідуальна поетика), поетика окремого жанру, поетика літературної течії, напряму» [158, с. 14]. Мистецьки виражену філософську думку Є. Плужника проаналізовано на засадах, сформульованих І. Бичком: «…філософське знання має свою специфіку, яка полягає в його плюралістичному («поліфонічному»), діалогічному і водночас толерантному стосовно інших (відмінних) точок зору характері. Зазначене дає змогу розглядати філософію як “мудрість”, як знання “софійного” (від грец. “софія” — мудрість) типу… Філософія виступає в ролі своєрідного вміння “вчити мислити”, вміння читати “поліфонію смислів” тексту (а не лише буквальний смисл), вміння творчо, нестандартно, неповторно мислити» [218, с. 4].
Теоретичною основою дослідження обрано рецептивну естетику, яка ґрунтується на ідеї, що твір виникає, реалізується тільки в процесі «зустрічі», контакту літературного тексту з читачем, який завдяки «зворотному зв’язку» впливає на твір, визначаючи конкретно-історичний характер його сприйняття й буттєвості. Отже, основним предметом вивчення рецептивної естетики є рецепція — «сприйняття літературних творів читачем або слухачем» [193, с. 127]. До джерел рецептивної естетики зараховують герменевтику, що спирається на «філософію життя» В. Дільтея і феноменологію Е. Гуссерля, празький структуралізм, російську формальну школу 10—20-х років ХХ ст., соціологію літератури [193, с. 126]. У теоретичному інструментарії застосовано також психолінгвістичну теорію літератури О. Потебні, зокрема його міркування щодо властивості мистецтва: особливість його дії на людину порівняно з дією природи та співіснування в кожному художньому творі протилежних якостей — визначеності й нескінченності обрисів [190, с. 31].
Дослідження ґрунтується на ідеї В. Ізера про динамічний характер літературного твору, про те, що його екзистенція починається із зустрічі в одній точці часопростору тексту і читача. «Ця можливість реалізації твору, — на думку В. Ізера, — динамізує його природу, що є передумовою ефектів, які викликає твір. Якщо читач використовує різні перспективи, запропоновані йому текстом, для того щоб визначити зв’язок між зразками і «схематизованими думками», він надає творові руху, і цей процес завершується пробудженням зворотньої реакції у читача» [190, с. 263].
Для дослідження лірики Є. Плужника використано «суб’єктивну» методику феноменологічної філософії і психології. М. Гайдеґґер так образно охарактеризував її: «А читати — хіба не те саме, що збирати: збирати себе, збиратися — для того щоб сприймати несказане в сказаному?» [220, с. 256]. Провідним методом аналізу обрано «вибудовування смислу», яке відбувається поступово, при читанні художнього тексту, коли інтерпретатор вносить свої передсуди в процес його розуміння, читач дає свої «відповіді» на «питання» твору в процесі комунікації [193, с. 26—27]. Також застосовано елементи міфологічного, компаративного і формального методів аналізу тексту.
За жанровою природою Плужникова лірика переважно філософська, що доведено у монографії на основі критеріїв, визначених літературознавцем Елеонорою Соловей [198]. Проблемним є питання про тип і системність філософування поета. Є. Плужник не належить до авторів, творчість яких називають «нетермінологічним» філософуванням, позаяк вона, окрім термінології, має всі ознаки фахового філософського пізнання світу. Його лірика входить у поле художньо-філософських творів, про які Елеонора Соловей зазначає: «Але частіше це в літературі — самим життям спричинені і знову в життя повернені — засобами мистецтва — конкретні “філософії людського існування”, що являють своєрідний художньо концентрований досвід, своєрідне “позанаукове пізнання” і можуть бути враховані філософською наукою, співвіднесені з нею, але ніяк не можуть бути нею замінені» [198, с.20]. Отже, доцільно, не ототожнюючи поетично-філософський розмисел і науку, простежити паралелі між думкою у Плужниковому вірші і положенням філософської теорії мислителя, підтверджуючи їх текстуально.
У власній поетичній філософії людського існування Є. Плужник прагнув до системності — саме прагнув, бо наукова система мистецтву не притаманна і не потрібна, натомість шлях до неї є доланням, драмою, художньою енергією, розвитком, що зацікавлює читача і спонукає його до власних духовних мандрів. Елеонора Соловей зазначає: «Найбільше ж художньо-філософські твори виявляють сполученість свою із філософією як світоглядом, як “життєрозумінням”, єдністю свідомості, знання (розуміння) і самосвідомості, як внутрішнім тяжінням знання, досвіду, життєвих цілей та принципів до синтезу, до системи, до цілісного світосприйняття» [198, с. 20]. Проводячи паралелі між Плужниковою лірикою і напрямами у філософії, можна визначити, у якій саме сфері художнього розмислу поет найбільше наблизився до пошукованої системи. При цьому увагу варто зосередити на дослідженні розвитку художнього розмислу, поетовому шляху до цілісного бачення світу і себе в ньому. Цей шлях доцільно розглядати у єдності філософської думки, яка викристалізовується в ліриці, та поетики — образності, стилю, віршування.
Творчість Є. Плужника непроминальна, незглибима для співтворення читачем смислів, для індивідуального та інтерсуб’єктивно загальнонаціонального само- і світорозуміння. Поетів вираз «жар думок» найвлучніше виражає інтелектуально-емоційну напругу Плужникової лірики, діалог із якою триває.

1. Євген Плужник: історія життя і діалогу з читачем

1.1. Доля багатогранного таланту

Українська поезія має давні витоки, вона талановита, різноманітна і багатогранна, проте часто «незручна» можновладцям. Її автори писали всупереч провідним (насаджуваним) суспільним тенденціям — щодо змісту, мови, поетичної форми. Таким «незручним» поетом був Євген Плужник: він не брав участі у творенні радянського ідеологічного міфу в 20—30-ті роки, його творчість не вписувалася в цей міф, тому автора, живого і мертвого, було надовго відлучено від читача. Плужник щиро, без амбіцій прагнув сказати «хоч щось своє», для чого, власне, і вигадано суб’єктне Я лірики. Він мав людську і творчу самоповагу, тож не відмовлявся від свого Я і не пристосовувався. А позаяк був обдарованим митцем, інтелектуалом, то художні світи його віршів близькі будь-якій людині спільних із ним цінностей, бо допомагають відкрити нові можливості власного Я читача — зрозуміти внутрішній світ і світ довкола. Він виявив свій талант передусім у ліриці, виступив також як драматург і романіст, був перекладачем, лексикографом, літературним редактором, укладачем антології.
Народився Євген Павлович Плужник 26 (14) грудня 1898 року в слободі Кантемирівці Богучарського повіту Воронезької губернії. Там, в історично Слобідській Україні, формувалася його національна самототожність. Батько походив із селян Полтавської губернії, землі не мав, заробляв успішно працюючи у фірмі, що торгувала сукном і вовняними матеріалами. Мати — з Воронежчини, із заможної родини, турботлива і дбайлива. Вона хворіла на сухоти, померла молодою, залишивши кількох дітей. Найменшому, Євгенові, тоді минуло 7 років. Дітьми і господарством стала опікуватися літня самотня родичка. Батько прагнув дати синам і дочкам не лише середню, а й вищу освіту, піклувався про них.
У гімназійні роки Є. Плужник навчався своєрідно: він не регулярно відвідував або й зовсім ігнорував заняття, які його не цікавили, проте любив історію і літературу, багато часу проводив у бібліотеках і кінотеатрах. Батько терпляче спрямовував сина до науки: коли його відраховували, переводив з гімназії до гімназії, з одного міста до іншого (Воронеж, Богучар, Ростов, Бердянськ…), винаймав квартиру «зі столом», — і врешті 1918 року, по десятьох роках навчання, хлопець одержав атестат. Він ґрунтовно опанував скарби світової культури, виробив естетичний смак, почав віршувати російською мовою.
1918 р. Плужники переїхали на Полтавщину, де протягом двох років сухоти забрали життя Євгенових сестри, батька і брата. У революційну добу він учителював на Миргородщині — викладав мову і літературу, організував театральний гурток. Як слушно зазначає дослідник Леонід Череватенко, «самому Є. Плужникові його театральне минуле придасться ще, коли він працюватиме над власними п’єсами»[230, с. 19].
Інтерес і здібності до театрального мистецтва виявилися й у студентські часи. Від 1921 р. Є. Плужник жив у Києві, де вже здобували освіту старші діти Павла Плужника. Найбільше його підтримувала сестра Ганна. Через соціальне походження (не пролетарське і не селянсько-незаможницьке) він не міг вступити до Київського інституту народної освіти (КІНО), тож спочатку навчався у Київському ветеринарно-зоотехнічному інституті, а потім, облишивши не припалу до душі науку, у Київському музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. Тут Є. Плужник мав перспективи: був відзначений як студент із самобутнім сприйняттям мистецтва, здатний до оригінальної інтерпретації твору. Проте прагнення самому творити художній текст стало визначальним для нього, і він раптово залишив курс. Після цього Є. Плужникові довелося працювати в різних сферах — і просто заробляючи на прожиття, і набуваючи філологічних знань та навичок: продавав газети, учителював, редагував письменницькі тексти, укладав словник ділового мовлення і поетичну антологію, перекладав. Були й періоди безробіття, напівголодного існування з гострим переживанням непотрібності суспільству не лише власної творчої енергії, а й духовних цінностей загалом.
Із Київським музично-драматичним інститутом пов’язана й історія Плужникового кохання, адже саме тут навчалася його обраниця Галина Коваленко, здобуваючи другу, після історичної в КІНО, вищу освіту. Л. Череватенко, ґрунтовно дослідивши писемні і переважно усні свідчення про поетову долю, зазначає, що їхні стосунки складалися парадоксально і драматично. Оточена увагою численних шанувальників, які могли стати вигідною партією, Галина закохалася саме в Євгена — гарного, високого, стрункого, чорночубого й такого дивного у словах і вчинках. Був мовчазний або саркастично-іронічний у лаконічних репліках, ніяк не домагався уваги, не упадав, не приховував свого безробіття, безгрошів’я, безхатченства (мешкав у сестри), міг без пояснень зникнути на кілька місяців — і переміг. Драма ж полягала в тому, що парубок знав про своє захворювання на сухоти і відкрито застерігав кохану, відмовляли й подруги, але вона вирішила: «Помиратимемо разом». Вони побралися 1923 р., і це був саме той шлюб, який укладається на небесах.
Галина Коваленко стала для поета, може, головним сенсом життя, найбільшою цінністю, тією, заради кого варто було видряпуватися зі страшних урвиськ, що в них кидала його доля і тоталітарна антилюдяна влада: нападів недуги, бідності, політичних утисків і репресій. Вона розуміла, з ким звела її доля, першою відчула чоловіків талант, незвичайність, тож не тільки вірно кохала, а й підтримувала, залучала його, делікатного й скромного, до кола київських літераторів, спонукала публікувати результати творчої праці.
Є. Плужник почав друкуватися 1923 р. Перші опубліковані у пресі вірші були підписані псевдонімом «Кантемирянин» і мали переважно публіцистичний характер. Л.Череватенко віднайшов історію появи першої Плужникової поетичної збірки «Дні»: дружина тайкома віднесла зшиток з віршами Юрієві Меженку, не назвавши йому автора. Провідний книгознавець і авторитетний літературний критик був захоплений справжністю й оригінальністю коротких текстів, написаних невідомим Україні поетом, і сприяв тому, щоб він повірив у себе, дописав і уклав збірку, подав її до видавництва. А перед тим були успішні виступи з декламаціями на зібраннях письменницьких угруповань, зустрічі з читачами, входження в літературне буття Києва.
Колеги по перу стали частими гостями у помешканні Плужників. Жило подружжя в кімнаті комунальної квартири на шостому поверсі будинку, розташованого на розі вулиці Прорізної і Михайлівського провулку. Побутували скромно, проте гостинно: чаюванням та цікавою бесідою зустрічали відвідувачів, серед яких були товариші по літературній організації («Ланка», потім «МАРС») — В. Підмогильний, Г. Косинка, Д. Фальківський, Б. Антоненко-Давидович, приходили М. Бажан, В. Сосюра, М. Рильський, П. Тичина.
Григорій Косинка, за спогадами його вдови, Т. Мороз-Стрілець, вважав Плужника поетом талановитим, своєрідним, людиною сердечною, делікатною, чемною [125, с. 118]. Плужник читав свої твори: «трохи співуче, що надавало віршам приємної музикальності»; не хотів бути таким, як більшість, наполягав на збереженні власного поетичного обличчя — «…нехай знають лице поета!» [125, с. 126].
Є. Плужник увійшов у літературу передовсім як талановитий поет. Збереглося приблизно160 його віршів і лірико-філософські поеми «Канів» та «Галілей». Цей кількісно невеликий спадок — коштовний здобуток національної культури: високохудожні тексти є філософічними й емоційними, зображують історичну конкретику і позачасові візії, містять дрібниці побутування і трансцендентні осяяння, виражають таємничу силу життя і вічні цінності.
Перша поетична збірка Плужника — «Дні» — вийшла 1926 р. До неї автор не вмістив ранні вірші публіцистичного характеру, надруковані в періодиці, а також не призначені для друку (т. зв. «хатні») твори інтимної лірики.
Епіграфом «Днів» узято рядки з вірша П. Тичини «Скорбна мати»: «Як страшно! Людське серце / До краю обідніло». Є. Плужник солідаризувався з автором, бо його ліричний герой так само є людиною, яка зберегла християнську духовність і карається знелюдненням інших. Поет виразив переживання й осмислення свого часу: революційних та воєнних років, перших літ більшовицької влади, доби НЕПу. В емоційній палітрі домінує біль — від убивств, безробіття у місті, голоду на селі, нищення української ментальності, загалом — від знецінення людини. У Я ліричного героя борються розуміння реальності як антилюдяної дійсності і намагання повірити в гуманне майбутнє, що колись її виправдає.
Провідними у збірці є мотиви насильницької смерті та існування людини-свідка, серце якої вражене нею. Низку віршів у збірці називають «розстрільним циклом» (Л. Череватенко). Г. Косинка, у творчості якого теж зображено лихоліття революцій, воєн, повстань, своєрідно охарактеризував літописну майстерність Є. Плужника: «Да, жодний каратель так не розстріляє, як Євген Павлович уміє!» [230, с. 40].
Поет створив високохудожній образ «днів» — мистецьке втілення людського існування. Назва його першої збірки в контексті творів, що до неї ввійшли, прочитується як життя в предметному світі — бездуховному, жорстокому, часом абсурдному. Водночас «дні» Плужника, завдяки самозаглибленню ліричного суб’єкта, його вірі, спрямовані за межу actualitas, у буття.
У літературній організації «Ланка» (згодом «МАРС») Плужник увійшов до когорти талановитих особистостей, які поважали свободу творчості й керувалися критеріями художності. Т. Мороз-Стрілець у спогадах написала про спільні естетичні принципи та манеру спілкування в організації: «За єдиний творчий критерій визнавали писати правдиво, просто і так, щоб твори були зрозумілими якнайширшому колу читачів, тобто без формалістичних надмірностей, характерних для літератури того часу… Телефонів не було, але друзі завжди знали, хто над чим працює, бо “крутилися” всі біля Золотих воріт, у скверику біля фонтана. Збиралися, коли хтось з товаришів мав щось нове, навіть ще й не викінчене, — любили почути думку ще в процесі роботи над твором. А коли автор мав намір опублікувати завершену річ, тоді її обов’язково обговорювали. Ніхто з групи не подавав твір до друку, не прочитавши його попередньо на “Ланці” — “Марсі”» [125, с. 157—158]. Плужників талант високо цінували М. Рильський, М. Зеров, М. Бажан, шануючи його за освіченість, культуру, правдивість, іронічність.
Напружений ритм творчого життя поета нагло переривали напади хвороби. У липні 1926 року раптом горлом пішла кров. Після тривалого лікування, всупереч твердженню лікарів про швидкий і неминучий летальний кінець, Плужник повернувся до творчості, переживаючи нове відчуття — «життя вдруге». Кохання до дружини, народження віршів, сприймання днів стало загострено ціннісним. Сучасний літературознавець Л. Скирда зазначає: «Відтоді і назавше його життя підлягало суворому режиму: літо на Полтавщині (у родичів дружини), осінь — у Криму (Біюк-Ломбат, Сімеїз, Кореїз, Гаспра), весна — на Кавказі (Сухумі, Гульріпш)…» [186, c. 17]. Він напружено працював, відкрито жив. Творча лабораторія була прихована від стороннього ока: виношував вірш подумки, виробляв, крокуючи, його ритм, доводив текст до мінімального обсягу і граничної виразності — лише по тому швидко записував. Відразу першою збіркою засвідчив сформований творчий почерк — оригінальний, водночас філософськи глибокий та емоційно щирий.
1927 р. вийшла друком друга збірка — «Рання осінь», остання надрукована за життя автора. Вона засвідчила еволюцію автора. Український літературознавець В. Базилевський вважає, що «Плужник “Ранньої осені” різко відрізняється від Плужника “Днів”. …Щось зрушилося в його свідомості, устоялося, лягло в “надійні береги”. Поменшало окличних знаків …майже зник пуант, урівноваженішим стало письмо, щезло з лексикону слово біль, натомість з’явилися інші — спокій і нудьга» [8, с. 5]. У збірці тісно пов’язано мотиви буденного існування і смерті (не як насилля, а як неминучої можливості). Осмислено екзистенційний час, передано враження від зовнішнього простору, виражено духовні цінності суб’єктного Я лірики. У «Ранній осені» вперше з’явилася мариністика, подорожі у просторі поєднано з мандрівками у часі, проте переважає позачасовий філософічний погляд на існування людини, нації, людства.
Після збірки «Рання осінь» Є. Плужник спробував свої сили в прозі. Він написав роман «Недуга», який вступає в діалог із творчістю В. Підмогильного і водночас є своєрідною рецепцією-суперечкою із З. Фройдом. Твір містить глибинну філософську тезу-запитання про внутрішній драматизм кохання, який неможливо подолати повністю.
Роман «Недуга» вперше вийшов друком 1928 р., був схвально зустрітий читачем, тому наступного року перевиданий. Критика не підтримала прозового дебюту Є. Плужника, бо переважно шукала в його нових творах більшовицьку ідеологію. Наприклад, В. Державин відзначив проблеми «міського роману» і висловив сподівання на інтенсивне зростання авторової «письменницької свідомості». Екзистенційну проблематику твору критика не вважала ані мистецьки цікавою, ані актуальною.
Недугою для головного героя роману Івана Семеновича Орловця стало кохання: він, директор радянського заводу, пролетар за соціальним походженням, закохався в оперну актрису, буржуйку Ірину Завадську. Несподівано впізнавши в Кармен на оперній сцені панянку зі свого минулого, яка колись вразила його вродою і гордістю, він увійшов до товариства, що збиралося в неї вдома, і став свідком її драматичного кохання до спеца — інженера Сквирського.
Роздуми і дискусії про кохання становлять основний зміст твору. Інтелігент Сквирський акцентує в теорії З. Фройда суто гуманне, людське — ідею сублімації: «Ти не жени, мов той звір за самицею лісом, бо ти ж складніший за того звіра, бо в тобі елементарний половий потяг в тисячі надбудовочок сублімований, бо кожен твій стрибок у тій гонитві бурею в твоїй психіці вибухає…» [152, с. 63—64]. Письменник намагається знайти межу між тваринним і суто людським у взаєминах статей.
У романі порушено гендерну проблематику: красуня Ірина Завадська викриває чоловічий сексуальний потяг, як від початку споживацький, зневажливий, позбавлений духовності. Звертаючись до Орловця, в душі якого відродилося юнацьке захоплення, вона не вірить у його сердечність і кидає звинувачення в тваринності всьому чоловіцтву: «Та й ви, Орловець, всі ви, чоловіки, хоч і які різні, в цьому тепер однакові: всяка жінка для вас — проститутка. Тільки до одних ви підходите просто й грубо, витрачаючи на це мінімум часу і по можливості — мінімум грошей; а до инших — забарніше… Але ж в обох випадках однаково: добившись свого, відходите ви так же легко й спокійно, як і не добившись, — шукати иншої. Молодші з вас називають це гордо «вільним коханням», старші — нишком — «розпустою»; але ж усі вихваляють пристрасть…» [152, с. 123]. Завадську обурює не сама чоловіча пристрасть, а її бездуховність, нав’язування жінці.
Є. Плужник іронічно ставився до захоплення свого товариша В. Підмогильного теорією З. Фройда. Плужників герой вважає, що потяг до жінки не тільки не можна спинити вольовим зусиллям, а й не можливо, у самім собі спостерігши, зрозуміти! Літературознавець Раїса Мовчан визначила подвійну роль жінки в існуванні головного героя роману «Місто» Степана Радченка: «Кожна нова його жінка — це не лише сходинка в здоланні міста. Український Растіньяк хапається за жінок, рятуючись від своєї фатальної самотності в чужому для себе середовищі, що ніколи не стане йому рідним» [120, с. 428]. У романі Є. Плужника «Недуга» Завадська також відіграє подвійну роль, проте інакшу: вона приваблює чоловіків як вродлива і талановита жінка-зірка, і водночас почуття, яке вона викликає, настільки сильне, що стає поштовхом до творення ними індивідуальних філософій кохання.
У «Недузі» висвітлено екзистенційний вибір особистості у питаннях інтимного життя. Кожний герой творить власну філософію кохання — і невідомо, яку з них поділяє автор. Так, Сквирський гармонізує кохання і пристрасть, наголошуючи на апріорності в людині любові: «Щоб покохати жінку, треба полюбити її як людину. Шукати в жінці людину — це суть кохання; в нім ріжність статей тільки підкреслює одність єства. …Кохання — це шукання і вибір; пристрасть — це стихія і випадок. В коханні кожен з нас вибирає когось з-поміж тих, до кого він може палати пристрастю» [152, с. 129]. Він заперечує як ідеалістичне («святая святих», поезія, екстаз), так і елементарне («полове питання») розуміння кохання. Проте власний же заклик «Випробуй себе, зваж, розваж!» втілює в негуманні експерименти над душею закоханої жінки.
Закликом свідомо і красиво будувати особисте життя проблема щасливого кохання в романі не вичерпується — то було б надто прямолінійно для Плужника. Для його героїв кохання — це драма й боротьба. Шлях до правдивої любові лежить через постійне вслуховування в себе, в обраницю, навіть через ненависть до неї. Розв’язання конфлікту завершується парадоксом: щоб стати справді близькими, закохані самі призводять до розлуки, пожертви, зради, завдаючи собі та іншому великого болю. Ті ж, хто переживав лише пристрасть, зцілюються від цієї недуги.
Роман Є. Плужника почасти висвітлює моральні хиби непівської доби в підрадянській Україні, зокрема розбіжність між проголошуваним новим світом для всіх і дійсним існуванням кожного в сірості, нудоті й бруді. Тема морального (аморального) обличчя непу була однією з провідних в українській літературі 20-х років ХХ ст., проте в центрі уваги романів «Недуга» Є. Плужника і «Місто» В. Підмогильного — ширша, філософсько-психологічна тематика, тісно пов’язана з теорією З. Фройда. Якщо В. Підмогильний акцентує на підсвідомому прагненні людини до влади (кохання є лише тимчасовою допомогою або перешкодою на шляху Степана Радченка), то Є. Плужник зосереджується на філософії кохання. Читача будь-якої історичної доби зацікавлять дискусії героїв «Недуги», їхні спроби знайти відповіді на «прокляті питання» потягу людини до іншої статі.
Іншою гранню таланту Є. Плужника була кіно- і театральна драматургія. Тексти двох його кіносценаріїв і першої п’єси («Болото») загублені. Збереглися три його п’єси, дві з них (прозові «Професор Сухораб» і «У дворі на передмісті») були надруковані в 1929 р. Третя ж (віршована «Змова у Києві») у повному обсязі побачила світ тільки 1989 р.
Автор хотів побачити свої п’єси на сцені, особливо вірив у сценічний успіх трагікомедії «Змова у Києві», читав її акторам і режисерам, був підтриманий ними: Кость Кошевський брався поставити п’єсу у київському Театрі ім. І. Франка. Після авторського прочитання твору в Харкові, на квартирі В.Підмогильного, її схвалив Лесь Курбас, захопившись ідеєю вистави у театрі «Березіль». Проте жоден із Плужникових драматичних творів не побачив світла рампи. Тоталітарний режим знищував усе, що виходило за межі його ідеологічних настанов і містило хоч якусь долю незалежної критичної думки. Л. Череватенко слушно відзначив: те, що п’єси Є. Плужника не побачили світла рампи, зашкодило розвиткові вітчизняного театру, адже твори містять «певні серйозні відкриття — не лише тематичні, а й стилістичні» [233, с. 8].
Є. Плужник знав і любив театр, певний час учився сценічної майстерності. У п’єсах порушив складну проблему зіткнення політичних і моральних цінностей, акцентувавши на виборі індивіда. Автора мучила невідповідність між очікуваннями інтелігенції від нового устрою суспільства і реальністю, його персонажі прагнуть гармонії між гуманістичною етикою і радянською політикою, проте не знаходять її — відтак тихо іронізують. Усі три п’єси завершуються тим, що герої, позиція яких найбільше асоціюється з позицією автора, мовчать. Вони в безвиході, їм нічого сказати, адже вони не в змозі нічого змінити.
У драмі «Професор Сухораб» жорстоку правду про аморальність доби проголошує Борис, колишній військовий, а нині безробітний професорів син: «Час уже зрозуміти, що життя змінилося! Да! Що воно не лишило місця для інтелігентського прекраснодушія. Тепер зубами видирай собі шматок!» [152, с. 191]. Дійові особи говорять кожна свою правду про 20-ті роки ХХ ст. — саме доба в аспекті моральної атмосфери є головним героєм п’єс Є. Плужника. Кожний із персонажів щось додає до її портрету, і кожна риса є правдивою, хоч ця правда часто страшна. Гідного місця у зовнішньому просторі немає, «загаявся — на гній для інших підеш». Тому діти професора влаштовуються в житті поза мораллю: Борис сидить на шиї у батька і пиячить, учителька Алла без любові йде заміж за безкультурного непмана, Володимир «моститься в партію», Василь розкрадає гроші в кооперативі, де працює.
У тексті чимало насмішок, які Є. Плужник і сам вигадував, і збирав з уст народу. Наприклад, частівка, що її співає молодий інтелігент, показує низький рівень фахової освіти в радянській вищій школі і так само низький рівень заробітної плати спеціалістів:

Чай гарячий, чай кип’ячий,
Переварена вода,
Нині спец не відріжняє
Самовар од верблюда! [152, с. 225].

Професор Сухораб не може прийняти перемін у моральній атмосфері свого дому і йде з нього. Його мовчазна хода завершує твір і є багатозначною: куди він іде — невідомо, а от від чого — автор показав яскраво і безжально правдиво.
У п’єсі «У дворі на передмісті» філософське тлумачення проблеми кохання, запропоноване в романі «Недуга», поступається місцем моральному, конкретно-історичному: ідеться про занепад моралі у підрадянській Україні доби непу. Пафос залишається тим самим, що й у романі, — апріорність любові.
Жанр твору «У дворі на передмісті» автор визначив як «комедія», певно, у тому ж сенсі, у якому А. Чехов назвав комедією свій «Вишневий сад». Один із дворів на передмісті є моделлю суспільства, хворого економічно і морально. Бідність, відсутність надії на самореалізацію штовхають маленьку людину на аморальні вчинки. Кинута у своєму розпачі суспільством напризволяще, вона пускається берега, нехтує народною і християнською мораллю. Стару мораль влада заперечує як буржуазну, а нова не може вирости без коренів; порожнеча на ціннісно-екзистенційному рівні особистості — основна проблема, порушена драматургом.
Твір цікавий історіями кохання, які проживають його численні герої. Вони всі знають одне одного — родичі, сусіди, тому психологічні лінії перехрещуються, кожне почуття і його вияв упливає на іншу людину, щось змінює не тільки в закоханій особі, а й в інших.
Як і в поемі «Галілей», у п’єсі автор художньо констатує: влада грошей поширюється на індивідуальну свідомість, стає на перше місце в ціннісній особистій ієрархії, духовні вартості знецінюються — у просторі душі відбувається духовна катастрофа. Молода людина хоче жити достойно, мати добробут. Безробіття або жалюгідно мала платня за працю її принижують. У п’єсі багато побутових деталей. Є. Плужник репрезентував неореалізм, зобразивши реальне життя маленької людини як переплетіння буденних дрібниць і душевних трагедій. Красуня Тереза, яка співає, ходячи по дворах з батьком-катеринником, каже закоханому в неї парубкові: «Не цілуватися хочу я — жити! А де те життя? Коли? Я на день виспівую тридцять копійок, у тебе штани та сорочка… Злидні! Злидні!» [152, с. 242].
Соціальна напруга не вичерпує проблематику п’єси, вічні питання любові постають перед її героями і залишаються без відповіді, як вічні загадки людства. Почуття, на шляху якого стоїть моральний обов’язок, тамує в серці Ольга, яка доглядає смертельно хворого чоловіка, хоча вже давно думає про іншого. Любов шляхетна, але не здійснена, без пристрасті, не витримала випробування часом, — Подільський чотири роки самовіддано платонічно кохав Ольгу, але після смерті її чоловіка зрозумів, що почуття вичахло й згасло. Кохання залізничника Степана ображене зрадою дружини: пристрасть-мана до молодого гульвіси, перукаря Вольдемара, на якийсь час затулила Марії весь світ — і зникла, поламавши життя, зганьбивши перед чоловіком, дочками, оточенням. Гра в любов — захоплення Вольдемара, який кохається з Марією і залицяється до її юних дочок. Ці та інші психологічні колізії художньо досліджено у п’єсі на сюжетних лініях, кожна з яких є окремою love storу. Жодна з історій не має щасливого кінця, висока взаємна любов пішла з цього двору. Образ катеринки, яка зламалася і почала звучати різко й неприємно, символізує цю втрату: зникла музика, зникло кохання.
Є. Плужник покладав великі надії на сценічне майбутнє своєї віршованої трагікомедії «Змова у Києві». У центрі твору проблема екзистенційного вибору українського інтелігента у межовій історичній ситуації, коли кожний опинився в трикутнику: «фатальний цей трикутник — соціалізму, нації і Я». Цю саму проблему художньо досліджував В. Винниченко у драмі «Між двох сил», сконцентрувавши в ній історичні події, історіософські роздуми, порогові почуття. Жанр трагікомедії, до якого вдався Є. Плужник, передбачає сміховий погляд на людину, водночас складник трагі- втілюється в екзистенційну і загальнонаціональну безвихідь, у якій опинилась, одурена світлими гаслами більшовиків, українська людина і нація загалом. П’єса не має позитивного героя: соціальну справедливість, національні цінності, свободу особистого Я неможливо було гармонізувати в реаліях радянської республіки. Розколота інтелігенція в розколоту трагікомічну добу, коли пафосність високих слів навіть не ховала чорних справ, а відкрито сусідила з ними, — предмет художнього дослідження поета-аналітика.
Автор у свідомості читача не ототожнюється з жодним героєм, в уста кожного персонажа Є. Плужник укладає частку правди про час і українську людину в ньому. Ця правда втілюється в дошкульні віршовані фрази, які містять сконденсовану, гостру, науково точну думку — психологічного, філософського, політологічного, соціологічного змісту. Він, наче лікар-діагност, констатує хвороби суспільства, а її збудника має шукати читач — і простої однозначної відповіді на це питання автор не передбачає. Тому п’єса викликала й досі викликає суперечливі оцінки.
Герої твору розвінчують один одного, безжально б’ючи по найболючішому. У фарсовій формі представлено всі мрії українців — про національну і соціальну справедливість, демократію і моральне суспільство, а також історичні спроби їх здійснити. Є. Плужник бачить зовнішні щодо простору української нації причини невдач, проте найбільше йому болить (а біль викликає в нього як художника сумну посмішку) те, що основним джерелом історичного фіаско нації, якого вона зазнала в його час, є національна психологія, ментальність.
Глузливі, самовикривальні для українців рядки містять певну правду, абсолютизовану за законами трагікомічного жанру. Так, Валентина дорікає рідній творчій інтелігенції, зокрема й чоловікові-художнику Кирилові:

Жовто-блакитні слинтяї!
Де діло ваше? Де діла твої? [152, с. 306].

Кирило так само різко говорить їй, зрадниці сімейних і національних ідеалів, про моральне обличчя «нової, звільненої радянської жінки»:

Дайош-берьош? Крой, Ваня, бога нет!?
Що нам мораль…безглузда і прогнила [152, с. 308].

Дошкульно й фахово висміяно поета, що відмовився від своїх переконань і жваво заходився оспівувати «комуну, патос, трактор, колектив, // Щоб перекреслити колишній свій актив — // Сонети, писані в жовто-блакитнім дусі» [152, с. 287].
Естетичний принцип драматурга: хоч би з чиїх вуст лунало правдиве слово, воно все одно залишається гіркою правдою. Один із найогидніших персонажів «Змови у Києві» пристосуванець Кисличка — «украинец, но с русскою душою» — дошкульно критикує ліву поезію: «Немає гірш, // Як вголос прочитати лівий вірш! // Іржавої каструлі деркіт чути! // …Хіба там мова? Жах! Хіба там рими? Клякса!» [152, с. 387]. Помітив він і загальну тенденцію розвитку радянської поезії: «Поет що гірший, то лівіший» [152, с. 378]. Вустами цього несимпатичного персонажа Є. Плужник пророкує долю всієї національної інтелігенції: «Жизнь образуется… а нам дадут по шапке!» [152, с. 357].
«Передовий» інженер Петренко і робкори (робітники-кореспонденти) постійно борються з кимось, радянські ідеологічні заклики відображають офіційну лінію тодішньої влади на підозру, пошуки ворога, агресивність. Цілком серйозно комсомольський ватажок проголошує: «Хто проти пляну, той є проти мас!» [152, с. 332]. Задушлива і вбивча суспільна атмосфера політичних репресій, правового нігілізму, тоталітаризму виявляються у творі яскравими фразами-насмішками: «Та де ж, скажи, немає ГПУ?» [152, с. 309]; «А заберут, так, может, мы втроем // Такого там со страху наплетем, // Что Соловков покажется нам мало!» [152, с. 386]. Соловецький табір не раз згадано у творі, що звучить як лихе передчуття самого автора, бо він, як і його герої, вів із читачем небезпечну розмову: «Але ж розмова довга: // Почнеш у Києві, кінчиш на Соловках» [152, с. 350]. Примітивізм і нелюдяність збільшовичених мас висміяно відкрито у висловах старих інтелігентів і підтекстово — у гаслах «передової молоді» («Рабочему хорош паек теперь! // — А саме? // — Весь СССР» [152, с. 317]).
Питання мови — одне з центральних у п’єсі: щодо нього Є. Плужник виступив послідовником М. Куліша, зокрема його «Мини Мазайла». Зневага до рідного слова, нівечення української мови, позірне корисливе тимчасове її використання мають комічні прояви і водночас свідчать про національну трагедію. Фраза державного службовця Єремєєва: «Я и служу, а с мовой не знаком» [152, с. 359] — на жаль, залишається актуальною і нині. Наразі не зникла й зверхність до українців із боку частини російської інтелігенції, яка почувається в Києві, як удома, живучи з гаслом: «Софии Киевской не отдадим!» [152, с. 365]. Повчальним для українців є й такий діалог Алдошкіна і Єремєєва:

Ведь их, украинцев, народ иль не народ,
А миллионов тридцать здесь живёт…
— Да по статистике их, может быть, и тридцать,
А припугни — и трёх не наберёшь! [152, с. 365].

Галичанин Карут репрезентує європейський погляд на культурне життя Києва і відзначає дисгармонію: «Одне лиш в мові тут мене вражало: // Багато пишуть, а говорять мало» [152, с. 346].
Весь текст п’єси побудовано як взаємовикриття персонажів, що разом утворює переконливу картину історичної доби. Є у творі й ілюзія поета (або тільки його героїв — хто зна) про можливість в УРСР змін на краще — у культурі, економіці, суспільній моралі. Проте основними залишаються звинувачення. Найбільша провина часу і людини маси в ньому, за Є. Плужником, — безсердечність. Комуніста Петренка, який довів до самогубства брата коханої жінки, зруйнував родину і потому відмовився від коханої, бо вона бачила в ньому «чоловіка, а не комуніста», запитують: «А серце є у вас, чи ні?» [152, с. 402]. У всіх історичних зламах, державних розбудовах, політичних трикутниках Є. Плужника передусім хвилювало питання маленького людського серця, ставлення до нього. Саме ця екзистенціально-гуманістична аксіологія прочитується як метатекст жорсткої до всіх політичних сил, саркастичної трагікомедії «Змова у Києві».
Отже, Є. Плужник зробив оригінальний внесок у розвиток української драматургії. Він написав правду про життя в УРСР: персонажі-антикомуністи (наприклад, галичанин Карут у «Змові у Києві»), засуджені «передовими» героями, викладають свої погляди на соціальну та національну несправедливість радянської влади цілком слушно, їхні опоненти так само переконливо висловлюють правду про незгуртованість, слабкість, а то й угодовство та відступництво творців української національної революції. Стилістичною окрасою «Змови у Києві» є афористичні вислови — гостро актуальні, дошкульно іронічні, мудрі в передбачливості, несподівані в парадоксальності. Написаний у віршованій формі, цей твір реалізував потужне драматургічне обдаровання Є. Плужника, яке почасти виявила і його лірика.
Є. Плужник виявив свій талант і як перекладач, редактор, лексикограф, укладач антології. Задля заробітку і водночас реалізуючи свої знання та пошанівок щодо російської літератури, він перекладав її українською: «На початку 30-х років, — зазначає Л. Скирда, — незважаючи на важку хворобу, літературна діяльність Є. Плужника значно активізується, розширюються її горизонти: він перекладає українською мовою “Невський проспект” М. Гоголя, “Похлібці”, “Злодії” А. Чехова, “Діло Артамонових”, “В. І. Ленін” М. Горького, текст кінофільму “Тихий Дон”, а також третю книгу М. Шолохова під тією ж назвою; разом з Ф. Якубовським упорядковує “Антологію української поезії”; співробітничає на щойно побудованій Київській кінофабриці тощо» [186, с. 17—18]. Л. Череватенко завважує, що таке різноманіття видів творчої діяльності було значною мірою вимушеним: «Адже за вірші йому платили копійки, та й друкувався нерясно», — хоча тут же наголошує на небайдужому, фаховому, творчому ставленні Плужника до перекладацької та укладацької діяльності. Відомо, що він переклав «Одруження» М. Гоголя, «Дитинство» й «Отроцтво» Л. Толстого, проте вони не були опубліковані. Надруковано було Плужникові переклади повісті Я. Кальницького «Острів попелястих песців» та оповідання І. Кіпніса «Зруйновані гнізда». Своєчасним і важливим для розвитку української мови і практики мовлення був укладений спільно з В. Підмогильним словник «Фразеологія ділової мови», який двічі вийшов друком — 1926 і 1927 р. [230, с. 62—66]. Заробляв на життя також редагуванням, зокрема опрацював «Роман міжгір’я» І. Ле, суттєво виправивши авторський текст.
Третя збірка лірики — «Рівновага» — була завершена 1933 р., але побачила світ значно пізніше, вже по смерті автора — 1943 р., закордоном в 4-му томі «Українського Засіву», 1948 р. — окремою книгою в німецькому Аугсбурзі. Вона посилює онтологічно-філософський струмінь поетової лірики, розвиває віталістичні мотиви, що набувають нового сенсу і мистецького втілення. На думку Л. Скирди, «за зовнішніми зв’язками — природа, поезія, книга, любов — стоїть дублююча їх, але на вищому спіральному оберті, система філософських роздумів [186, с. 97] — про існування і смерть, час і простір. Збірка містить внутрішні діалоги ліричного героя з душею; цикл з парадоксальним зображенням усесвітньо відомих культурологічних явищ; інтимну лірику екзистенціального наповнення.
Поет планував четвертою укласти збірку віршів-портретів, поміж яких було б чимало іронічних, а п’ятою — збірку про кохання, проте більшовицька каральна машина не дала йому здійснити творчі задуми.
Доля Євгена Плужника трагічна. Працюючи над збіркою «Рівновага» та драматичними творами, на початку 30-х років він уже очікував свого арешту. У листопаді 1934 року заарештували Г. Косинку і Д. Фальківського — друзів-літераторів. 11 грудня подружжя Плужників мало переїхати до першої власної квартири, у новому будинку РОЛІТ (робітників літератури). 1 грудня в Ленінграді застрелили С. Кірова, що стало для влади приводом для масових репресій та грубого порушення прав людини у судочинстві. 4 грудня Плужники довго не спали, захопившись літературною роботою, лягли запівніч. Біля під’їзду зупинилася машина. Євген Павлович, почувши шум автомобіля, сказав: «Це по мене», — і почав одягатися. Зайшли троє, пред’явили ордер на арешт, здійснили трус. Л. Череватенко відтворив ту фатальну подію так: «Коли процедуру закінчили і можна було вже йти, Є. Плужник несподівано попросив дозволу побути ще трохи вдома: він хоче попрощатися з кімнатою. Ті, що прийшли по нього, перезирнулися, але дозволили. Євген Павлович сів на свою канапу і похилив обличчя в долоні… Так він просидів декілька хвилин. Йому не заважали. Потім Є. Плужник підвівся і промовив: “Я готовий”. І поцілував дружину» [230, с. 87—88].
Співавтор дослідження «З порога смерті: Письменники України — жертви сталінських репресій» (К., 1991) В. Мельник зазначає: «Ордер на арешт Є. Плужника і трус у його квартирі був виписаний 4.ХІІ.1934 року. Але ще 2 грудня уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, в якій Плужник звинувачувався в тому, що він “є членом контрреволюційної організації, був зв’язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації з підготовки терактів”. На підставі всього цього робився висновок, що “перебування його на волі є соціально небезпечним”, а тому Є. Плужник підлягає “утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС”» [116, с. 367].
У січні 1935 року письменників з різних міст України (Києва, Харкова, Полтави та ін.) доставили до спецкорпусу НКВС у Києві як учасників розгалуженої підпільної контрреволюційної організації. У цій сфабрикованій справі в ролі звинувачених були Є. Плужник, В. Підмогильний, М. Куліш, Г. Епік, Г. Майфет та ін. Б. Антоненко-Давидович, якого затримали пізніше, пригадав «очну ставку» з Плужником, під час якої слідчий М. Хаєт брутально розмовляв з поетом і вдарив його по обличчю.
27—28 березня того ж року відбувся судовий процес виїзної Військової комісії Верховного Суду СРСР. Суд над 17 звинуваченими тривав одну ніч — з 22 години 27 березня до 5 години 28 березня — у колишній церкві Інституту шляхетних панянок, що був перетворений на Республіканський НКВС. Вирок — усім найвища міра покарання — розстріл, який було замінено найтривалішим терміном ув’язнення у спецтаборах — 10 років. Є. Плужник сприйняв заміну розстрілу на тривале ув’язнення як надію на життя, мріючи коли-небудь таки повернутися до коханої дружини.
У Соловецькому таборі, де поет відбував покарання, спочатку сидів у загальній камері. В умовах тісноти, задухи, антисанітарії, холоду дійшов до крайнього виснаження і був переведений до табірного лазарету. Одержував з України посилки з теплим одягом і продуктами. Писав листи — теплі, світлі, самоіронічні, обнадійливі. Останній лист був написаний чужою рукою — під диктовку, сам же знесилений Плужник тремтячим пером дописав одну фразу, адресовану дружині: «Присягаюсь тобі, я все одно виживу!» [116, с. 368]. Листа отримали 29 лютого 1936 р. , а пізніше дізналися, що Євгена Павловича не стало 2 лютого, у день народження його товариша В. Підмогильного, якого розстріляли пізніше — в 1937 р.
Є. Плужник помер у лазареті внаслідок загострення туберкульозу. І. Гришин-Грищук переказав спогади санітара-українця М. Тайги про останні дні поетового життя. За ними, 2 лютого 1936 року Євген Павлович попросив принести води: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру» [31, с. 418]. Занурив долоні в миску з принесеною крижаною водою, помалу омив своє лице, затримав руки біля очей, наче прагнув щось найголовніше оживити й зафіксувати в уяві. Не поспішаючи, витерся полтавським рушником. Ліг, сховав руки під ковдру, випростався і склепив повіки. Санітар-земляк старанно вкрив його до самого підборіддя і на хвилинку вийшов: треба було миску з водою винести. А коли повернувся, поет уже не дихав.
Віршів, які Є. Плужник написав у таборі, досі не знайдено. Не відомо, де саме його могила на зрівняному із землею соловецькому цвинтарі.
4 серпня 1956 р. постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Є. Плужнику скасовано і справу припинено «за відсутністю складу злочину» [116, с. 368]. Проте арешт Плужникових творів у СРСР тривав ще десять років, до 1966 р., було заборонено і будь-які їх дослідження.
Історія життя Є. Плужника — це частина історії колоніальної, тоталітарної України ХХ ст., водночас його творча біографія — яскравий вияв оригінального, національного таланту. Прагнення творчої самореалізації він здійснював у щирому слові, образно виражаючи власну думку і переживання, інтуїтивне осяяння і раптове враження, почуття і світобачення. Поетові було заради чого боротися за життя: кохання і творчість допомагали вистояти у цій боротьбі. Короткий вік, мученицька смерть є наслідком злочину, вчиненого державою СРСР. Постать Євгена Плужника увійшла як в історію української літератури, так і в перелік жертв сталінських репресій 30-х років ХХ ст.