Соціальна педагогіка (“Академвидав”)

80,00 грн.

Безпалько О. В.

Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2014
Обсяг – 312 стор.
Формат – 150×220 мм (60х90/16)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Людина вростає в соціум і утверджується в ньому завдяки осягненню себе як особистості, розвитку навичок індивідуальної та групової взаємодії, цілеспрямованому вихованню. Теоретичні засади соціального виховання, його методологію, ефективні практики, роль у цьому процесі соціальних інститутів досліджує соціальна педагогіка. Здобуті завдяки її вивченню знання є підґрунтям формування майбутніх фахівців соціальної сфери. У пропонованому навчальному посібнику розкрито теорію, методологію, практичні підходи, досвід і проблеми соціального виховання особистості за різних умов і в різних середовищах.
Для студентів вищих навчальних закладів. Прислужиться фахівцям соціальної сфери, науковцям, усім, хто цікавиться питаннями соціального виховання.

Зміст

1. Теоретичні засади соціальної педагогіки

1.1. Соціальна педагогіка як галузь педагогічної науки
1.2. Парадигми і теорії соціальної педагогіки

2. Соціальне становлення особистості

2.1. Соціальне середовище як чинник становлення та розвитку особистості
2.2. Соціалізація особистості як суспільно-педагогічний феномен
2.3. Сутність і зміст соціального виховання дітей та молоді
2.4. Соціальна дезадаптація дітей та молоді

3. Особливості соціально-педагогічної діяльності

3.1. Зміст і структура соціально-педагогічної діяльності
3.2. Професійний портрет соціального педагога
3.3. Розвиток особистісного потенціалу у процесі соціально-педагогічної діяльності
3.4. Соціальна профілактика як напрям соціально-педагогічної діяльності
3.5. Зміст і завдання соціальної реабілітації
3.6. Соціально-педагогічна підтримка дітей та молоді
3.7. Волонтерство в соціально-педагогічній діяльності

4. Сім’я як соціокультурне середовище розвитку особистості

4.1. Сім’я в системі інститутів соціального виховання
4.2. Характеристика різних типів сімей
4.3. Зміст і форми соціально-педагогічної роботи із сім’єю

5. Соціально-педагогічна робота з різними категоріями дітей та молоді

5.1. Діти, які опинилися в складних життєвих обставинах
5.2. Соціально-психологічний портрет дітей з особливостями психофізичного розвитку
5.3. Інтеграція у суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку
5.4. Cоціальна реабілітація дітей з інвалідністю
5.5. Соціально-педагогічна робота з профілактики насильства щодо дітей
5.6. Характеристика підлітків із делінквентною поведінкою та форми соціально-педагогічної роботи з ними
5.7. Соціально-педагогічна робота з неповнолітніми в установах пенітенціарної системи

6. Соціально-педагогічна діяльність соціальних інституцій

6.1. Територіальна громада як простір соціалізації особистості
6.2. Загальноосвітній навчальний заклад як інститут соціального виховання
6.3. Заклади соціального обслуговування дітей та молоді
6.4. Неурядові організації в системі соціально-педагогічної діяльності

Тестові завдання
Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника (“Соціальна педагогіка” Безпалько О. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Теоретичні засади соціальної педагогіки

1.1. Соціальна педагогіка як галузь педагогічної науки

Соціальна педагогіка як відносно молода галузь гуманітарного знання сформувалася на початку ХХ ст. Більшість дослідників пoв’язує її появу із зусиллями німецького філософа Пауля Наторпа, який у 1899 р. в книзі «Соціальна педагогіка. Теорія виховання волі на основі спільності» (перше російськомовне видання вийшло у 1911 р.) як предмет соціальної педагогіки окреслив «соціальні умови освіти і освітні умови соціального життя». Звернувшись до ідей відомих німецьких педагогів Адольфа Дістервега та Іоганна-Генріха Песталоцці, він наголосив на тому, що теорія виховання має зважити на передумови життя особистості в спільноті, при цьому йдеться не лише про стосунки між окремими людьми, а про людську спільність в її різноманітних формах — від сім’ї до громади та держави. За твердженням П. Наторпа, «поняття соціальної педагогіки означає визнання того факту, що виховання індивіда у всіх аспектах обумовлено соціальними причинами, так само як і надання людиноорієнтованої спрямованості суспільного життя залежить від відповідного цій спрямованості виховання осіб, які мають брати участь у цьому житті».
З часу оприлюднення соціально-педагогічних ідей П. Наторпа минуло більше ста років. За цей період соціальна педагогіка як галузь педагогічної науки пройшла непростий шлях розвитку від отримання офіційного визнання до розроблення методологічних засад (соціально-педагогічних теорій, концепцій, тезаурусу, принципів тощо). Особливо активізувався цей процес у середині 90-х років ХХ — на початку ХХІ ст., що супроводжувалося появою різних поглядів на сутність, об’єкт, предмет і завдання соціальної педагогіки.
Зокрема, російські науковці соціальну педагогіку розглядають як педагогіку соціальної роботи (В. Бочарова); галузь загальної педагогіки, яка фокусує увагу на питаннях соціального виховання у процесі соціалізації (А. Мудрик, Ю. Василькова, М. Плоткін); міждисциплінарну науку, що вивчає особливості соціалізації особистості у різних сферах соціального середовища (М. Галагузова, В. Нікітін); комплексну інтегративну науку про використання педагогічного потенціалу соціуму з метою гармонізації стосунків суб’єктів соціального середовища (В. Загвязинський, І. Ліпський, Л. Мардахаєв); теорію соціально-педагогічної підтримки дитинства (О. Іванов, Л. Оліфіренко).
Науковці української школи соціальної педагогіки також неодностайні у визначеннях соціальної педагогіки. Так, І. Звєрєва, яка одна з перших в Україні дала визначення соціальної педагогіки, вважає її як наукою про закономірності й механізми становлення і розвитку особистості у процесі освіти та виховання у різних соціальних інститутах.
А. Капська пропонує сукупне визначення соціальної педагогіки як: галузі наукових знань і практичних дій, спрямованих на суспільне виховання, формування просоціальних позицій дітей та дорослих, нейтралізацію впливу на них негативних чинників; складника загальної педагогіки, що розкриває значення конкретних соціокультурних умов середовища, їх вплив на педагогічний процес і виконує роль посередника між соціальним середовищем та окремими галузями наук; галузь виховання, що досліджує соціальне виховання як соціальний інститут. Однак найбільш науково виваженим є визначення, подане у науковому паспорті «спеціальності 13.00.05 соціальна педагогіка», що окреслює поле її наукових розвідок.

Соціальна педагогіка — галузь педагогічної науки, яка вивчає особливості соціального виховання, виховні можливості соціального середовища й умови соціалізації особистості, розглядає закономірності взаємодії та взаємозв’язку особистості у мікро- та макросоціумі.

Соціальна педагогіка наголошує, що лише вся сукупність умов і впливів, у яких відбувається розвиток людини — сім’я, школа, засоби масової інформації, інші соціальні інститути, різні мікросередовища, культурні традиції тощо, — у взаємодії детермінує процес соціального формування особистості. Тому визначення, організація та використання всього виховного потенціалу соціуму для соціалізації індивіда є основним змістом цієї наукової галузі.
У результаті аналізу наведених визначень можна зробити висновок, що ключовими дефініціями для соціальної педагогіки є соціальне виховання та соціальне середовище. Тому доцільно розглядати сутність соціальної педагогіки як галузі педагогічного знання, спираючись на сучасні парадигми соціального виховання, які обумовлені динамічністю, суперечностями сфери життєдіяльності особистості, що ускладнюють процеси набуття соціальності людиною у сучасному соціумі.
Методологічною основою в новій парадигмі соціального виховання є положення про те, що людина — продукт соціальних відносин, а відповідно виховний процес є соціально детермінованим, оскільки до нього долучені всі форми соціального буття (фактори чи агенти соціалізації) — сім’я, школа, церква, засоби масової інформації, громадські організації, спільноти, інші соціальні інституції тощо. Усі вони задіяні у формуванні соціальності людини, яка виявляється на рівні світосприймання, світоглядному рівні, рівні практичної діяльності та взаємодії в соціумі. Соціальність вважають однією з ключових характеристик індивіда, яка відображає його здатність бути членом суспільства і є результатом соціального виховання, а процеси у соціумі — домінантою соціальності. Отже, соціальне виховання актуалізує проблему розмаїття суб’єктів виховної діяльності. Усі вони є носіями різної соціальності, що обумовлює в сучасних умовах розширення змістового контексту виховання загалом за рахунок осмислення їх ролі та місця у соціальному становленні індивіда.
Соціальне виховання відбувається у соціальному середовищі. У сучасних соціокультурних умовах соціальне середовище розглядають як сукупність різних сфер, які досить часто «перетинаються», доповнюючи одна одну, а іноді й компенсуючи відсутність потрібних впливів. Наразі соціальне середовище — це не лише існуюча суспільно-економічна система, сукупність різних груп (сім’я, референтна група, колектив тощо), соціальних інституцій, безпосереднє оточення особистості, а й віртуальні агенти соціалізації (Інтернет, соціальні мережі, блоги тощо). Тому соціальне виховання має бути орієнтоване на розвиток соціального потенціалу дитини, оскільки в сучасних умовах вже не можна обмежитися лише засвоєнням людиною суспільно визнаних норм і правил, соціального досвіду, необхідно поєднати їх з індивідуальними, соціально прийнятними потребами і запитами особистості, які обумовлені особливостями її індивідуальності та умовами життєдіяльності у певному середовищі.
Означені підходи дають змогу уточнити об’єкт та предмет соціальної педагогіки, трактування яких нині є також неоднозначним та дискусійним. Об’єктом соціальної педагогіки наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. російські та вітчизняні науковці найчастіше називали: процес розвитку людини в соціумі під впливом сукупності соціальних взаємодій (Г. Філонов, Л. Мардахаєв, 1998), людину як члена соціуму (В. Нікітін, 2002), взаємодію людини і соціального середовища (І. Ліпський, 2004), дітей та інших осіб, які потребують підтримки у процесі соціального розвитку (О. Іванов, 2010), координацію та особливості впливу соціальних явищ, процесів та відносин на соціальне функціонування дітей та молоді (А. Капська, 2008).
Предметом соціальної педагогіки вважали: процес соціального виховання особистості, дослідження виховних сил суспільства (А. Мудрик, 1999), педагогічні аспекти соціального становлення та розвитку особистості, набуття нею соціального статусу (В. Нікітін, 2003); закономірності процесу засвоєння індивідом соціального досвіду та включення індивіда у систему суспільних ролей, прав, обов’язків (Л. Нікітіна, 2003), закономірності взаємодії людини та соціального середовища (І. Ліпський, 2004); виховання людини в соціумі (А. Капська, 2008). З урахуванням викладеного вище об’єкт соціальної педагогіки можна визначити як процес набуття людиною соціальності під впливом сукупності соціальних явищ, процесів та відносин. Відповідно предметом соціальної педагогіки є соціальне виховання особистості у різних сферах суспільного життя.
Завданнями соціальної педагогіки як галузі педагогічного знання є:
— вивчення виховних можливостей різних соціальних інституцій у формуванні компонентів соціальності особистості (соціальної активності, соціальної компетентності, соціальної позиції, соціальної мобільності тощо);
— обґрунтування умов самореалізації та самоактуалізації особистості в різних умовах соціального середовища;
— визначення шляхів запобігання соціальній дезадаптації особистості у різних мікросоціумах;
— розроблення технологій соціально-педагогічного захисту та підтримки представників різних груп дітей та молоді у процесі соціального виховання;
— визначення шляхів взаємодії різних соціальних інституцій у соціальному вихованні особистості.
Соціальна педагогіка виконує такі функції:
1) теоретико-пізнавальну функцію, що полягає в аналізі соціально-педагогічних процесів, поясненні причин різноманітних соціальних проблем, розробленні наукових підходів щодо підвищення рівня ефективності соціального виховання та різних видів соціально-педагогічної підтримки особистості;
2) прикладну функцію, пов’язану з розробленням різноманітних способів удосконалення соціально-педагогічного впливу на особистість, створення оптимальних умов для її соціалізації та мінімізації негативних факторів впливу соціального середовища.
У соціальній педагогіці як самостійній галузі педагогічної науки певною мірою вже сформована понятійно-термінологічна база (тезаурус) на основі загальних, запозичених та власних понять.
Соціальна педагогіка як інтегративна наука спирається на результати досліджень інших наук, із яких вона запозичує ту інформацію, що необхідна для всебічного пояснення соціальних феноменів, які нею вивчаються. З огляду на такий підхід більшість науковців вважає, що соціальна педагогіка має насамперед тісні міждисциплінарні зв’язки з педагогікою, психологією, соціологією, правом, спеціальною педагогікою тощо.
Найтісніше соціальна педагогіка пов’язана із загальною педагогікою, це означає, що в її полі зору перебувають ті самі процеси та явища, які вивчає педагогіка, але вони розглядаються у специфічному аспекті. Соціальна педагогіка виокремлює в процесах виховання та освіти ті складники, які пов’язані з залученням особистості до суспільного життя, тому вона ґрунтується на педагогічних теоріях: регулювання та реалізації освітньо-виховними засобами процесу соціалізації та ресоціалізації людини; впливу на педагогічний процес конкретних соціокультурних умов; педагогічної підтримки дитинства.
Психологія допомагає зрозуміти психологічні особливості особистості чи групи, що, в свою чергу, є підґрунтям для розроблення різноманітних форм та методів соціально-педагогічної діяльності.
Соціологія розкриває особливості становлення, функціонування та розвитку соціальних спільнот, соціальних груп та взаємостосунків між ними.
Економіка дає змогу соціальній педагогіці розглядати економічні процеси як причини певних соціальних проблем, визначати їх вплив на розвиток соціально-педагогічної діяльності, її матеріальне забезпечення.
Cоціальна педагогіка зважає на особливості політичних явищ та процесів для визначення змісту соціальної політики щодо дітей та молоді, соціального виховання та характеристик процесу соціалізації особистості.
Право допомагає відстоювати інтереси дітей та молоді в соціально-педагогічній діяльності на основі державних та міждержавних правових документів.
Спеціальна педагогіка сприяє соціальній педагогіці у розробленні змісту та форми соціальної підтримки дітей з обмеженими функціональними можливостями на основі знань про психофізіологічні особливості дітей з особливостями психофізичного розвитку.
Менеджмент дає змогу організувати соціально-педагогічну діяльність на управлінських засадах, що можуть забезпечити оптимальну ефективність практичної роботи фахівців.
Етика визначає основні морально-етичні вимоги до професійної діяльності соціального педагога.
Отже, соціальну педагогіку можна характеризувати як науку, що вивчає соціальний розвиток особистості на різних етапах її життєдіяльності, педагогічні технології, методи, спрямовані на підвищення його дієвості, виховання людини з урахуванням особливостей її соціального оточення та індивідуальних можливостей, а також педагогічні можливості середовища життєдіяльності особистості та його вплив на її соціалізацію.

1.2. Парадигми і теорії соціальної педагогіки

Важливим аспектом соцiальної педагогiки є вивчення факторів впливу соціуму на особистість, поєднання їх в оптимальну систему соціального виховання, що забезпечує суспiльству необхiдний соціально-педагогічний ефект. Саме це зумовлює інтенсивний розвиток парадигм соціальної педагогіки як сукупності методологічних, світоглядних, наукових, управлінських та інших настанов, що сформувалися історично і прийняті у науці як зразок, норма, стандарт подолання проблем. Виокремлюють два етапи розвитку парадигм соціальної педагогіки.
Перший етап пов’язаний зі становленням соціальної педагогіки як самостійної галузі педагогічних знань (перша половина ХХ ст.). Базовими для нього були: соціально-педагогічна парадигма П. Наторпа, парадигма соціальної допомоги Германа Ноля і Гертруди Боймер.
Так, один із основоположників соціальної педагогіки П. Наторп розглядав її як напрям інтеграції виховних сил суспільства з метою підвищення культурного рівня народу. Вiн уважав, що виховання народу не є ізольованим завданням, а має бути поєднане з усім народним життям. У парадигмі Г. Ноля і Г. Боймер основне завдання соціальної педагогіки визначалося як надання допомоги вразливим дітям, здійснення профілактики правопорушень неповнолітніми тощо. Г. Ноль вважав, що для реалiзацiї iдей соцiальної педагогiки потрiбні спецiально пiдготовлені фахівці. Він значно розширив сфери соцiальної педагогiки, вийшовши за межi сiм’ї та школи. На думку Г. Ноля, використання термiна «соцiальна педагогiка» стосується таких сфер, як робота в дитячих садках та яслах, молодіжних клубах, робота з правопорушниками, професiйне навчання безробiтних, церковна діяльність тощо.
Г. Боймер розглядала соцiальну педагогiку як один з iнструментів соцiальної полiтики. На її думку, слово «соціальний» у словосполученні «соцiальна педагогiка» означає спрямованiсть педагогiки на соцiалiзацiю дiтей вiдповiдно до їхніх потреб i безвiдносно до матерiального стану та статусу їхнiх батькiв. Г. Боймер визначила такі основні напрями соцiально-педагогiчної дiяльностi: виявлення причин (полiтичних, культурних, економiчних тощо) соцiальних проблем і наслiдкiв їх впливу на сiм’ю та окремих осіб; забезпечення «лiкувальною» допомогою дiтей, якi мають труднощi у навчаннi та розвитку, корекція поведінки особистості.
Наприкінці ХХ ст. в соціальній педагогіці починають інтенсивно розвиватися такі парадигми:
— когнітивно-інформаційна парадигма, що ґрунтується на необхідності передання дитині максимальної кількості накопичених людством знань, умінь і навичок. Бажання, потреби особистості дитини при цьому, як правило, не враховуються;
— особистісна парадигма, в якій головним є не інтелектуальний, а емоційний і соціальний розвиток дитини. Дитину розглядають як особистість, котра сама може вибирати такий шлях освіти, який допоможе їй досягнути найкращих результатів. Основне завдання соціальних педагогів за цього підходу — допомогти дитині якомога ефективніше взаємодіяти з навколишнім світом. Вимоги до дітей при цьому підході не можуть бути жорстко фіксованими;
— особистісно-соціальна парадигма, сутністю якої є інтегрування персоналізованих (особистісних) стосунків, у яких характер та інтенсивність розвитку дитини залежить від її особистісних якостей та системи соціально орієнтованих стосунків, формою організації яких є певні групи, що пов’язані з соціумом різними залежностями. Формування та розвиток особистості обумовлюється єдністю її індивідуальності (персоналізовані стосунки) та соціального становлення (система соціально значущих взаємозв’язків);
— компетентнісна парадигма, започаткована із когнітивно-інформаційної, але розглядає результат освітнього процесу не як систему знань, умінь і навичок, а певний набір ключових компетентностей, без яких неможлива діяльність сучасної людини в інтелектуальній, суспільно-політичній, комунікаційній, інформаційній та інших сферах. Основними компетентностями, на формування яких має бути спрямована соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю, мають стати: соціальні компетентності, пов’язані з оточенням, життям суспільства, соціальною діяльністю особистості (здатність до співпраці; вміння розв’язувати проблеми в різних життєвих ситуаціях; комунікативні навички та навички взаєморозуміння; вміння функціонувати в соціально гетерогенних групах; активна участь у житті громади; вміння визначати особисті ролі в суспільстві тощо); мотиваційні компетентності, пов’язані з інтересами, індивідуальним вибором особистості (навички адаптуватися та бути мобільним; бажання змінити життя на краще; вміння робити власний вибір та встановлювати особисті цілі тощо); функціональні компетентності, пов’язані з умінням оперувати знаннями та фактичним матеріалом (здатність ефективно використовувати мову та символи, знання й інформаційну грамотність у різних ситуаціях).
Оскільки соціальна педагогіка є мультидисциплінарною наукою, вона ґрунтується на відомих теоріях психології, філософії, соціології тощо, зокрема мотиваційно-потребовій теорії А. Маслоу, теоріях соціального научіння А. Бандури, Д. Роттера, життєвих навичок Дж. Ботвіна, трансакціональній теорії стресу та копінгу Р. Лазаруса, теорії прив’язаності Дж. Боулбі, культурологічних теоріях тощо.
Американський соціальний психолог Абрахам Маслоу (1908—1970) одним із перших вибудував систему потреб особистості за принципом ієрархії у вигляді п’яти рівнів: фізіологічні потреби; потреба в безпеці й добробуті; потреба в любові (належності комусь); потреба в повазі; потреба в самореалізації (самоствердженні).
Згідно з теорією Маслоу, п’ять основних видів потреб формують певну ієрархічну структуру, яка, як домінанта, визначає поведінку особистості. Учений стверджував, що потреби кожного наступного рівня стають актуальними для індивіда лише після того, як задоволені попередні запити. А. Маслоу поділив потреби людини на первинні (вроджені) і вторинні (соціально набуті) й охарактеризував процес заміни первинних потреб вищими. Отже, за А. Маслоу, потреба стимулює особистість до розвитку й повноцінного функціонування.
У теорії соціального научіння канадського психолога А. Бандури (1925) соціальний розвиток людини розглядають як надбання нею нових форм реакцій шляхом наслідування поведінки інших людей або спостереження за ними. Американський психолог Джеймс Роттер (1916—1993) зазначав, що основним типам поведінки можна навчитися в соціальних ситуаціях і це пов’язано з потребами, які вимагають задоволення через взаємодію з іншими людьми.
Отже, у соціально-когнітивних теоріях наголошується на взаємодії та взаємовпливі середовища, поведінки та особистісних характеристик людини. У цьому особливе місце належить когнітивним процесам, які забезпечують самоконтроль та самоефективність особистості. Середовище чи оточення впливає на особистість певною мірою, але і особистість теж змінює середовище. Провідна ідея цих теорій полягає у тому, що людина має бути поінформована про поведінкові патерни, ставлення в суспільстві до несхвалюваних форм поведінки, суспільно визначені способи стримування, осуду та заборони асоціальних проявів. Тобто набуті особистістю знання та установки є необхідною умовою керування власними вчинками. Механізмами цього є особистісний досвід, вербальне переконання та приклад інших, які мотивують людину до певних дій. Усвідомлення самоефективності додає людині впевненості у здатності організувати свої думки, почуття, поведінку у позитивному напрямі, наприклад позбавлення фобій, хімічних залежностей, стабілізації психофізіологічного потенціалу особистості, зміни стилю життя тощо.
У когнітивній теорії стресу та копінгу Р. Лазауруса наголошується на підтримці балансу між вимогами середовища та ресурсами, які задовольняють ці вимоги. Копінг-стратегії розглядаються як способи управління стресом, прийняття виважених рішень особистістю у кризових ситуаціях. Копінг-ресурсами, що підсилюють адаптаційний потенціал особистості, в цій теорії визначено соціальну підтримку, соціальні взаємозв’язки, Я-концепцію, емпатію, локус-контроль та інші психологічні конструкти.
В останні десятиліття у соціальній педагогіці активно розвивається теорія життєвих навичок Дж. Ботвіна. Життєві навички — це навички особистісної поведінки та спілкування. Вони допомагають людям контролювати і спрямовувати свою життєдіяльність, вносити зміни в оточення. На думку Дж. Ботвіна, основний набір життєвих навичок містить такі компоненти, як творче та критичне мислення, прийняття відповідальних рішень, стресостійкість. Цей підхід ґрунтується на положеннях теорії соціального научіння А. Бандури, у якій соціальний вплив на особистість розглядається як провідна детермінанта її становлення.
Важливими для соціальної педагогіки є соціологічні теорії, зокрема теорії соціалізації та культурологічні. Так, теорії соціалізації охоплюють питання цілеспрямованого впливу соціуму на особистість, різноманітності взаємодії особистості із соціальним середовищем, регуляції механізмів цієї взаємодії, відтворення досвіду попередніх поколінь у процесі саморозвитку особистості, соціального становлення особистості в конкретному соціокультурному середовищі як певного соціального типу.
Своєрідним методологічним підґрунтям соціально-психологічного розвитку особистості є теорія прив’язаностей англійського психіатра Джона Боулбі (1907—1990) та його послідовників М. Ейнсворт, В. Фалберга. Вони довели важливість для повноцінного розвитку дитини, формування її ідентичності встановлення прив’язаностей між дитиною і батьками чи особами, котрі їх замінюють, забезпечення зв’язку, стабільних і тривалих стосунків дитини і дорослих.
У своїй теорії Дж. Боулбі вперше довів зв’язок прив’язаності, адаптації і виживання дитини. Одним із центральних понять теорії прив’язаності є «робоча модель», на основі якої будується взаємодія дитини зі світом. Така модель охоплює модель «власного Я» і близької людини, при цьому сприйняття себе визначається сприйняттям об’єкта прив’язаності. Щоб розвиватися, дітям потрібна стимуляція та взаємодія з боку дорослих, адже саме в дорослих, які ставляться до них з увагою, вони вчаться пізнавати світ. Дж. Боулбі запровадив у науковий обіг поняття «сепарація», яку трактують як ситуацію довготривалого розлучення дитини з матір’ю або іншими людьми, які її заміщують. Вчений виокремив три стадії реакції на розлуку з матір’ю: протест, відчай та відсторонення. На стадії протесту дитина відмовляється змиритися з ситуацією; на другій стадії, котра починається через декілька годин або діб після першої, дитина втрачає надію та затихає; на третій стадії дитина починає пошук нового об’єкта прихильності. Дж. Боулбі визначив два види прихильності: прихильність до матері, котра дає дитині почуття безпеки, надійність і визначає специфіку вторинної — встановлення стосунків з іншими людьми. Глибокі емоційні зв’язки зі значущими людьми є життєвою потребою для кожної людини, особливо для дитини. Дітям просто необхідно відчувати і переживати прив’язаність. Від неї залежать їхні почуття безпеки, власної гідності, емпатії, розвиток совісті, логічного мислення, здатності контролювати свої емоції, навички адаптації тощо.
Психологічний процес, протягом якого в дитини розвиваються зв’язки в ході циклу «збудження — розслаблення», описала англійський психотерапевт Віра Фалберг (1934—1991). Якщо батьки чи дорослі реагують послідовно і постійно на потреби дитини, вона вчиться довіряти їм і почуває себе в безпеці, що призводить до розвитку самоповаги і самооцінки. Дитина, в якої сформована прив’язаність, нормально розвивається, вчиться розрізняти власні почуття і почуття інших, мислить логічно, зміцнює соціальні зв’язки, довіряє оточуючим, стає впевненою в собі, менше заздрить, проявляє любов і ніжність до інших. Натомість порушення прив’язаності може негативно впливати не лише на соціальні контакти дитини, здатність розуміти почуття інших, але й на емоційний, соціальний, фізичний, розумовий розвиток загалом.
Теорія прив’язаності ґрунтується на таких положеннях: діти потребують стабільних і позитивних стосунків, що ґрунтуються на любові; їх відсутність призводить до затримки розвитку дитини; забезпечення гармонійного розвитку дитини можливе лише в сім’ї; якщо стабільні, хороші стосунки налагоджені, дитина здатна частково відновити втрачене в розвитку. Отже, теорія прив’язаності змінила уявлення про потреби дитини, адже стало зрозуміло, що найважливішою потребою є перебування дитини разом із особою, яка стабільно піклується про неї, проявляючи при цьому емпатію, ніжність, любов.
Інший представник цього напряму американський психолог Ерік-Хомбергер Еріксон (1902—1994) розробив положення щодо взаємодії матері і дитини, використовуючи терміни «базова довіра-недовіра до світу». Він стверджував, що саме у перший рік життя у дитини розвивається параметр соціальної взаємодії, позитивним полюсом якого є довіра, а негативним — недовіра. Ступінь почуття довіри у дитини залежить від міри турботи про неї. Якщо її недостатньо, то у дитини виробляється недовіра, підозрілість до світу та людей як закономірний результат відсутності материнської близькості та турботи.
Отже, нині соціальна педагогіка розвивається, враховуючи пріоритети кожної парадигми та різноманітні теорії, відпрацьовує можливості їх оптимального поєднання.

Запитання. Завдання

1. Ідеї якого вченого стали підґрунтям для розвитку соціальної педагогіки?
2. Запропонуйте визначення соціальної педагогіки.
3. Укажіть об’єкт і предмет соціальної педагогіки.
4. Які завдання постають перед соціальною педагогікою як галуззю педагогічної науки?
5. Поясніть, чому соціальна педагогіка є інтегративною галуззю педагогічної науки.
6. Які групи понять виокремлюють у соціальній педагогіці?
7. Доберіть кілька визначень соціальної педагогіки з різних навчальних посібників та зробіть їх порівняльний аналіз.
8. Розкрийте взаємозв’язок соціальної педагогіки із психологією, соціологією, правом, спеціальною педагогікою.
9. Які етапи виокремлюють у розвитку парадигм соціальної педагогіки?
10. З’ясуйте, на які парадигми спирається соціальна педагогіка.
11. Укажіть, якими психологічними теоріями послуговується соціальна педагогіка?
12. Які соціологічні теорії використовують у соціальній педагогіці?