Теорія міжнародної економічної політики («Академвидав»)

Філіпенко А. С.

Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2013
Обсяг – 216 стор.
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Теорія міжнародної економічної політики зосереджена на осмисленні наукових засад взаємозв’язків, які виникають між державами під час обміну товарами та послугами, здійснення інших форм зовнішньоекономічних зв’язків, а також механізмів та інструментів, які при цьому використовують. Вона озброює людину розумінням глибинної сутності цих надзвичайно складних процесів і є ключем до пізнання принципів, методів та форм реалізації міжнародної економічної політики у сучасній глобальній господарській системі. Ці питання висвітлено у пропонованому навчальному посібнику, у якому детально розкрито загальні засади міжнародної економічної політики, світогосподарське середовище як її осередок, теоретичні основи міжнародної торговельної політики, політики в галузі факторів виробництва та у сфері сприяння економічному розвитку.
Адресований студентам вищих навчальних закладів. Корисний буде фахівцям-практикам, усім, хто цікавиться міжнародними економічними процесами.

Зміст

1. Загальні засади теорії міжнародної економічної політики (МЕП)

1.1. Сутність, структура і функції наукової теорії МЕП
Наукова теорія як основа МЕП
Діалектика національної і міжнародної економічної політики
Економічні цілі та інструменти як основа МЕП

1.2. Методологічний і теоретичний дискурс МЕП

1.3. Онтологія МЕП
Сутність, принципи і структура МЕП
Генеза МЕП
Теоретичні виміри міжнародної координації економічної політики
Основні форми міжнародної координації економічної політики

1.4. Міжнародна політична економія як теоретична основа МЕП

2. Світогосподарське середовище міжнародної економічної політики

2.1. Генетично-структурні виміри та основні елементи світового господарства

2.2. Ринкова структура світового господарства

2.3. Основні суб’єкти МЕП

2.4. Форми прояву суперечностей світового господарства в МЕП

2.5. Особливості МЕП у ієрархічній системі міжнародних економічних відносин

3. Теоретичні основи міжнародної торговельної політики

3.1. Основні види та принципи міжнародної торговельної політики

3.2. Економічні наслідки застосування торговельних інструментів

3.3. Тарифні методи регулювання міжнародної торгівлі

3.4. Нетарифні важелі впливу на зовнішню торгівлю

3.5. Особливості МЕП у сфері торгівлі послугами

4. Міжнародна економічна політика в галузі факторів виробництва

4.1. Основи теорії міжнародного переміщення факторів виробництва

Рівновага на міжнародному ринку факторів виробництва
Сучасні теорії міжнародної трудової міграції

4.2. Міжнародна інвестиційна політика

4.3. Міжнародна міграційна політика

5. Теорія міжнародної політики сприяння економічному розвитку

5.1. Економічний розвиток як глобальна проблема сучасності

5.2. Принципи, цілі, засоби та методи сприяння розвитку на міжнародному рівні

Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника (“Теорія міжнародної економічної політики” Філіпенко А. С.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Загальні засади теорії міжнародної економічної політики (МЕП)

1.1. Сутність, структура і функції наукової теорії МЕП

Міжнародна економічна політика (МЕП) зумовлюється і детермінується економічною політикою, яку ті чи ті країни намагаються впроваджувати. Вибудовується міжнародна економічна політика, як і економічна політика загалом, на основі певної наукової теорії.

Наукова теорія як основа МЕП

Економічна політика послуговується теорією як формою наукового пізнання, що охоплює сукупність абстрактних пізнавальних уявлень, ідей, понять, концепцій, які обслуговують практичну діяльність людей.

Наукова теорія (грец. theоria — розгляд, міркування, вчення) — система достовірних знань про дійсність, яка описує, пояснює, передбачає явища, процеси, зв’язки тощо конкретної предметної галузі.

Теорія дає змогу отримати знання, істинність якого перевірена практикою, забезпечує вивчення об’єкта пізнання в його внутрішніх зв’язках та цілісності, пояснює різноманітність існуючих фактів і може передбачити існування нових, ще невідомих.
У сучасній філософії і методології науки виокремлюють п’ять основних елементів теорії:
1) вихідні засади (фундаментальні поняття, принципи, закони, рівняння, аксіоми тощо);
2) ідеалізований об’єкт (абстрактна модель суттєвих властивостей і зв’язків досліджуваних предметів, наприклад «абсолютно чорне тіло», «ідеальний газ», «homo economicus», «Робінзон», «вартість» тощо);
3) логіка теорії (сукупність певних правил і способів доведення, спрямованих на пояснення структури і зміну знання);
4) філософські установки і ціннісні фактори;
5) сукупність законів і тверджень, що випливають як наслідки із засад конкретної теорії відповідно до її принципів.
Помилковим є ототожнення теорії і науки, оскільки між ними існує багато суттєвих відмінностей. Якщо теорія протиставляється (хоч і відносно) практиці, то наука поєднує і теорію, і практику. Теорії можуть змінювати одна одну, деякі з них стають «морально» застарілими, інші з’являються, а наука завжди залишиться однією й тією самою. У межах певної науки нерідко співіснують, конкурують кілька наукових теорій, які пропонують різноманітні методи і практичні рекомендації, зокрема економічні теорії.
Структура цілісної наукової економічної теорії, як правило, складається з таких розділів: структура предмета дослідження; закони функціонування теорії; класифікація різновидів предмета дослідження; генезис і розвиток теорії.
Основним і найважливішим елементом наукової теорії вважають принцип (лат. рrіпсіріит — начало, основа), що органічно пов’язує інші елементи в єдине ціле, у струнку систему, вихідний пункт теорії; те, що становить основу певної сукупності знань.
У науковій теорії принцип є стрижнем, навколо якого синтезуються всі її поняття, судження, закони тощо, розкриваючи, підтверджуючи і розвиваючи його. Він є головним, визначальним у фундаменті теорії і підпорядковує собі всі інші її елементи. Сукупно всі вони теоретично всебічно і глибоко обґрунтовують принцип, створюючи єдину струнку систему конкретної теорії.
Кожна теорія, як правило, формується на основі кількох принципів різного рівня спорідненості, які не повинні формально-логічно суперечити один одному. Принцип меншого рівня спорідненості конкретизує принцип більшого рівня спорідненості.
Наприклад, сучасний американський дослідник українського походження Н. Менк’ю (Манків) сформулював такі десять економічних принципів, що становлять основу сучасного господарського поступу:
1) суспільний вибір в умовах обмеженості ресурсів;
2) порівняння витрат і благ альтернативних варіантів дій;
3) отримувані граничні блага мають перевищувати граничні витрати;
4) будь-яку економічну програму необхідно розглядати з погляду не лише її безпосереднього впливу на результати чи поведінку людей, а й непрямого впливу, що виявляється через стимулювання;
5) обмін товарами дає змогу кожній людині спеціалізуватись у тій сфері діяльності, в якій вона є найвправнішою. Країнам спеціалізація й міжнародна торгівля забезпечують більший приріст національного продукту за незмінних затрат праці;
6) фірми, домашні господарства взаємодіють на ринку на основі інформації про ціни та особистої зацікавленості, пристосовуючись до попиту і пропозиції й відповідно координуючи свою діяльність;
7) рівень життя населення зумовлений здатністю країни виробляти товари і послуги;
8) рівень інфляції в економіці залежить від кількості грошей в обігу;
9) державне втручання в економіку виправдане, якщо воно спрямоване на забезпечення ефективності та соціальної рівності;
10) зміна обсягу державних витрат, ставки податків та кількості грошей в обігу дає змогу впливати на рівень інфляції і безробіття.
Порівняння цих принципів з принципами економічного розвитку, сформульованими двісті і більше років тому економістом Адамом Смітом (1723—1790) та його послідовниками, доводить, що за багатьма аспектами вони співвідносні з сучасним трактуванням економічної структури. Це засвідчує як єдність і неперервність історичного процесу, так і наявність суттєвих відмінностей між різними епохами й людськими цивілізаціями.
Першою працею, в якій були сформульовані економічні принципи, став твір англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1924), «Принципи економікс» (1890).
Кожний елемент теорії, кожне її положення мають бути обґрунтованими, науково доведеними. Гіпотези (припущення), ймовірні висновки і неперевірені дані не завжди можуть бути елементами теорії.
Неодмінними умовами спроможності теорії є внутрішня замкнутість її як системи, що відображає конкретну сферу дійсності, логічна стрункість, тобто внутрішня несуперечливість. За цієї умови у ній не можна істотно змінити жодного її елемента, не порушуючи загальної системи. Логічної стрункості теоретичної системи досягають за допомогою мінімізації (лат. тіпітиs — найменше) теорії — добору мінімальної кількості понять, що утворюють основу нової теорії.
Науковій теорії властиві багато важливих функцій, основними з яких є такі:
— пояснювальна функція, що полягає у розкрит-
ті зв’язків між ще не з’ясованими фактами, явища-
ми, подіями, процесами, закономірностями дійсності (об’єктами наукового пояснення) і вже відомими й поясненими, а також із явищами (процесами, закономірностями), які зумовили їх. Усе це дає змогу усвідомити місце об’єктів пояснення у системі природних, суспільних взаємозв’язків і законів, з’ясуванні особливостей ситуації, розкриття мотивів, причин певних процесів, явищ, подій;
— передбачувальна функція, за допомогою якої наукова теорія дає змогу окреслити на основі наукових знань тенденції подальшого розвитку пояснюваних явищ, передбачити майбутні події, виникнення нових, невідомих явищ, що має важливе значення і для діяльності людей, і для наукового пізнання;
— синтезувальна функція, що полягає у розкритті закономірних зв’язків між частинами й елементами теоретичної системи, яка дає змогу визначити принципово нові відношення та інтеграційні якості, які властиві теорії як цілісній системі на противагу частинам і елементам теорії або простій їх сукупності;
— методологічна функція, яка допомагає не тільки синтезувати, організовувати, інтегрувати в єдину логічно струнку систему знання людей про навколишню дійсність, а й розвивати, удосконалювати їх, поповнювати теоретичний арсенал науки новими даними, що досконаліше і глибше розкривають досліджувані явища, їх найважливіші закономірності;
— практична функція, оскільки теорія є не тільки потужним засобом розвитку наукових знань, а також науковою і методологічною основою практичної діяльності людей.
Класифікація наукових теорій має умовний характер. Належність теорії до певного типу визначається переважанням відповідних методів наукового дослідження. Водночас кожна з теорій, як правило, використовує всю наявну в науці на конкретний період її розвитку сукупність засобів пізнання.
Об’єктом економічної теорії є історично визначена господарська система, що має три взаємопов’язаних компоненти — загальнолюдський, що уособлює генетичні основи психології; етнічний, який відображає укорінені навички, традиції, культуру; глобально-фазовий, що втілює хвилеподібне просування і поширення досягнень світової матеріальної культури. Відповідно й економічна теорія фактично має три виміри: загальнолюдський (мікро- і макроекономічна теорія ринку, що, по суті, як відзначив Р. Коуз, є суспільно-біологічною теорією вибору); етнічний («національна економія», зокрема, який підпорядковує ринкові принципи національним інститутам (німецька історична школа); історико-стадіальний (п’ять формацій Маркса, шість стадій зростання У. Ростоу).
Економічні теорії як основа економічної політики послуговуються відповідними поняттями (економічними категоріями) і охоплюють, як правило, такі елементи: вихідні передумови (аксіоми, постулати); теоретичні моделі; теоретичні твердження, або висновки (закони теореми, гіпотези, передбачення і т. д.); свідоцтва правдоподібності (істинності) теоретичних висновків чи умови перевірки гіпотез (верифікація).

Діалектика національної і міжнародної економічної політики

Розвиток економічної політики започаткувався в епоху із часу виникнення держави і класів. Уперше теоретично узагальнив фундаментальні поняття економічної політики та держави італійський філософ Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він розглядав політику як емпіричну науку, яку можна перевірити практикою. На його думку, в основі політики — не християнська мораль, а інтереси та сила.
Меркантилізм, що розвивався протягом XVІ—XVIII ст., формував економічні концепції політики як системи цілей, визначальних принципів, політичних стратегій та інструментів впливу в процесі боротьби національних держав за отримання самостійності. За цим підходом на перший план виступили національні інтереси держави, її могутність як головна мета економічної політики. Уже з часів меркантилізму простежується тісний взаємозв’язок між національною та міжнародною економічною політикою.
Насау Сеніор (1790—1864) сформулював тезу про фундаментальні відмінності між економікою як наукою і як мистецтвом, що в сучасному розумінні трактують як позитивну та нормативну економіку у національному і міжнародному вимірах.
Вагомий внесок у визначення предмета економічної політики зробив англійський економіст Джон Стюарт Мілль (1806—1873), який зазначав: «Наука є зібранням фактів; мистецтво — комплексом правил чи директив до виконання. Мова науки полягає у твердженнях типу: «Це є» або «Цього немає»; «Це відбувається» або ж «Цього не відбувається». Мова мистецтва (політики. — А. Ф.) полягає у твердженнях типу: «Робіть це», «Уникайте того».
На початку ХІХ ст. у межах німецької історичної школи (М. Вебер, В. Зомбарт, Ф. Ліст та ін.) зародилося уявлення про національну економіку та національну економічну політику. Так, німецький економіст Фрідріх Ліст (1789—1846) на перше місце ставив національні інтереси, які треба реалізувати у міжнародному середовищі на принципах довгостроковості національної економічної політики. При цьому він наголошував на необхідності розвитку національних економік через їхню відкритість та інтеграцію з економіками інших країн. Винагороду від зростаючої інтернаціоналізації він вбачав лише за умов сильної політичної та економічної системи влади, яка зможе захистити національні інтереси.
Праця англійського економіста Джона Кейнса (1883—1946) «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936) ознаменувала початок кейнсіанської революції, яка викликала значні зміни в теорії економічної політики. Вона започаткувала новий підхід до аналізу макроекономічних зв’язків і відповідно макроекономіку як самостійну галузь в економічній науці, зокрема міжнародну макроекономіку.
Кейнсіанські та посткейнсіанські підходи ґрунтуються на концепції невизначеності та обмеженої раціональності, за якою монетарні, фінансові інструменти мають забезпечувати безпечний для навколишнього середовища розвиток і оптимальне використання обмежених ресурсів. Вони відіграють координаційну, а не вирішальну роль при визначенні пріоритетних напрямів міжнародної економічної політики.
Теоретичні аспекти діалектичного взаємозв’язку внутрішньої та міжнародної економічної політики другої половини ХХ ст. розглянуто в працях В. Ойкена, Я. Тінбергена, К.-Е. Боулдінга та ін. Для сучасної економічної політики характерно посилення економічної ролі держави внаслідок здійснення антикризових та антиінфляційних заходів, регулювання зовнішньоекономічної діяльності тощо. Форми і методи економічної політики багато в чому залежать від стану економіки, поєднання ринкового саморегулювання з державним втручанням, особливо за умов ринкових помилок, «неспроможності ринку», адже економічна політика розвивається в певному середовищі.
Економічна політика на міжнародній арені покликана виражати передусім національні інтереси та інтереси різних прошарків суспільства, особисті інтереси та потреби його членів.
В економічній політиці розрізняють цілі, інструменти та інститути. Цілями економічної політики є: поліпшення життєвих стандартів населення, забезпечення повної зайнятості, підтримання цінової стабільності, досягнення справедливого розподілу доходів, скорочення бідності. Серед її інструментів виокремлюють монетарну (наприклад, встановлення офіційного обмінного курсу) та фіскальну (визначення рівня державних витрат та податків) політику. Інститути здійснюють ринкове регулювання з допомогою ефективних політичних інструментів, до яких зараховують формальні (правила, закони, конституції) та неформальні (норми поведінки, звичаї та інші моральні обмеження).
Розрізняють три основні функції економічної політики, які виконуються в межах міжнародної економічної системи: аллокацію ресурсів з можливістю їхнього альтернативного використання (капітал, освічена та неосвічена робоча сила, технологія, земля тощо); макроекономічну стабілізацію (повна зайнятість, цінова стабільність та ін.); перерозподіл доходу між агентами чи регіонами (прогресивна податкова політика, соціальні трансфери).
Згідно з методологією економічної науки економічну політику поділяють на мікроекономічну, пов’язану з державним регулюванням ринків і галузей, та макроекономічну, спрямовану на досягнення загальних економічних цілей. В межах цієї широкої кваліфікації існує детальніший поділ за цілями економічної політики або інструментами, що використовуються в процесі її здійснення. Залежно від часового діапазону дії, тривалості періоду, на який розраховано заходи, розрізняють короткострокову та довгострокову економічну політику. Довгострокова політика характерна для відносно сталих умов економічного життя. Це дає змогу окреслити лінію поведінки на тривалий період і більш-менш дотримуватися її. Нестійкість економічних процесів, непередбачуваність внутрішніх і зовнішніх умов здійснення господарської діяльності змушують віддавати пріоритет короткостроковій економічній політиці, за якої спрямованість економічних дій розрахована приблизно на рік чи навіть на декілька місяців.
Використовуючи методологічні та теоретичні критерії економічної науки сучасна німецька школа економічної політики розрізняє такі її види, які є основою МЕП: позитивна теорія економічної політики; нормативна теорія економічної політики; політика пропозиції; політика попиту; кооперативна економічна політика (держава, роботодавці, профспілки). Метою міжнародної економічної політики є удосконалення ефективності розподілу ресурсів; максимальна доцільність їх використання у макроекономічному масштабі і досягнення стабільності цін.
За характером засобів, які застосовуються в економічній політиці, вона може бути реформаторською (зміни економічних форм), якісною (зміни в структурі) або кількісною (зміна значень інструментів). Реформаторська політика спрямована на трансфомацію економічної системи від одного соціально-економічного стану до іншого. Завдання якісної політики, як правило, полягає в пошуку оптимуму шляхом прийняття альтернативних рішень. Кількісна політика здебільшого спрямована на зміну чисельного значення деяких економічних перетворень для задоволення певних цілей. Прикладами кількісних змін є: створення монополії там, де раніше існував конкурентний ринок, чи, навпаки, зникнення існуючої до цього монополії; запровадження митного союзу; націоналізація промисловості чи певної кількості галузей промисловості та ін. Прикладом зміни, яка може бути охарактеризована як якісна, але водночас і як певний вид кількісної політики, вважають запровадження безплатної системи освіти замість платної. Ця політика може вважатися кількісною, оскільки певна «ціна» була зниженою до нуля.
Завдяки економічній політиці визначаються деякі елементи економічної поведінки організованих груп (профспілок, сільськогосподарських та промислових організацій тощо) та окремих індивідів. Так, під час переговорного процесу щодо вступу України до СОТ та підготовки Угоди про співпрацю з ЄС урядові кола широко залучали до співпраці професійні об’єднання (промисловців, аграріїв, фінансистів та ін.). У найуживанішому значенні поняття «економічна політика» асоціюється з діяльністю уряду.
Процедура формування чи створення економічної політики полягає в плануванні, тобто розробленні прогнозу та розгляді наслідків від можливих змін у засобах економічної політики, оцінюванні можливих результатів і виборі її інструментів.
Визначення оптимальної політики зводиться до вибору серед обмеженої кількості альтернатив. Особливо це стосується країн — членів міжнародних інтеграційних об’єднань. Найбільший вплив внутрішньої економічної політики на міжнародну проявляється під час політичних та економічних ділових циклів. Між політичним діловим циклом і циклом економічної політики існують такі відмінності: вони мають різну часову протяжність і приводяться в дію різними факторами. Для політичного ділового циклу таким фактором є мотив перевиборів, отже, джерело циклу закладено в поведінці самих політиків. У циклі економічної політики цикл обирають не згори, а знизу, оскільки його рушійною силою є діяльність типових для господарства інвесторів (колективних та індивідуальних). Політики в межах цього циклу тільки реагують на об’єктивні умови, спричинені необхідністю вдаватися то до активної, то до пасивної політики.