Опис

Політичні процеси є породженням різноманітних інтересів і концентрують різноспрямовані впливи, ініціатори та суб’єкти яких переслідують загальні чи специфічні цілі. Методологія їх пізнання, особливості застосування механізмів впливу на політику становлять ядро предметного інтересу політичного менеджменту. Ці питання формують проблемну структуру пропонованого навчального посібника, в якому розкрито суть і завдання аналізу політики, принципи, моделі і комунікаційні аспекти політичного менеджменту.
Адресований студентам вищих навчальних закладів. Прислужиться всім зацікавленим у пізнанні природи, характеру політичних процесів і методів впливу на них.

Зміст

1. Основи політичного менеджменту

1.1. Сутність і функції політичного менеджменту
1.2. Становлення менеджменту як основи політичного управління
1.3. Організація — основний суб’єкт політичного менеджменту

2. Державний менеджмент

2.1. Особливості державного менеджменту
2.2. Становлення державного менеджменту
2.3. Менеджмент державного адміністрування (адміністративний менеджмент)

3. Менеджмент державної політики

3.1. Сутність державної політики
3.2. Засоби державної політики

4. Аналіз політики

4.1. Сутність аналізу політики і основні підходи до нього
4.2. Практичні аспекти аналізу політики
4.3. Моделі аналізу політичної проблеми як основа політичного менеджменту
4.4. Розв’язання політичної проблеми як вибір альтернатив
4.5. Стратегічне планування як елемент аналізу політики
4.6. Здійснення та оцінювання політики

5. Комунікаційний процес у політичному менеджменті

5.1. Комунікаційні аспекти менеджменту
5.2. Вироблення та презентація рекомендацій
5.3. Особливості політичного менеджменту і комунікації у кризових ситуаціях

Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника (“Політичний менеджмент” Шульга М. А., Зубчик О. А.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Основи політичного менеджменту

1.1. Сутність і функції політичного менеджменту

У науковій літературі термін «політичний менеджмент» уживають у кількох значеннях: соціальний інститут, який впливає (і взаємодіє) на політико-правове життя сучасного суспільства, масову та індивідуальну свідомість населення, структуру влади, політичну діяльність громадян; сукупність людей (менеджерів), які професійно зайняті політичною діяльністю в сучасному ринковому демократичному суспільстві або ж мають реальні механізми впливу на формування політики завдяки наявності у них політичних, економічних, психологічних, організаційних та інших важелів влади; дисципліна, яка комплексно вивчає політичні, економічні, організаційно-технологічні, правові, психологічні аспекти й механізми управління політичною діяльністю в суспільстві; мистецтво політичного управління і регулювання, зміст якого полягає в розробленні, використанні, вдосконаленні відповідних методів, засобів, технологій та інших факторів впливу на політичні процеси і відносини.

Політичний менеджмент — система управління політичними процесами, основою якої є аналіз тенденцій політичного розвитку з метою передбачення його наслідків та вироблення рекомендацій для політичного керівництва й забезпечення їх реалізації в політичній практиці.

Залежно від спрямування можна виокремити менеджмент зовнішнього середовища (менеджмент організаційної політики), та менеджмент внутрішнього середовища (менеджмент організації), який, у свою чергу, охоплює менеджмент організаційного будівництва та менеджмент організаційного розвитку. Залежно від характеру організації розрізняють державний менеджмент, зовнішнім аспектом якого є менеджмент державної політики, а внутрішнім — менеджмент державного адміністрування, та менеджмент недержавної організації, передусім політичної партії, зовнішнім та внутрішнім аспектами якого відповідно є маркетинговий менеджмент та корпоративний менеджмент. Вирізняють менеджмент політичного рішення, який фактично є основою всіх видів менеджменту.
Політичний менеджмент — це багатоплановий поведінковий процес, спрямований на вироблення та реалізацію стратегії політичного суб’єкта (держави, партії, лідера) з врахуванням змін, які відбуваються в політичній сфері зокрема та в суспільстві загалом.
Сутність політичного менеджменту полягає в безпосередньому розгляді, прийнятті та втіленні в практику політичних рішень. Займається цим спеціалізована група людей (політична і правляча еліти), яка хоче домогтися необхідної поведінки членів суспільства за допомогою правових норм, засобів заохочення, умовлянь, маніпуляцій тощо.
Політичний менеджмент розв’язує такі завдання:
— формулювання та ранжування важливих довгострокових цілей, які відповідають вимогам політики та інтересам політичного суб’єкта;
— оцінювання та критичний розгляд шляхів досягнення цілей, враховуючи зовнішні та внутрішні умови (чинники) середовища, в якому перебуває політичний суб’єкт;
— вибір, прийняття, реалізація та контроль політичних рішень в умовах існуючої політичної системи та з адаптацією до змін.
Функції політичного менеджменту — планування, організування, мотивування і контролювання — перебувають у нерозривному зв’язку.
Планування, тобто формулювання цілей та способів їх досягнення дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та ймовірного розвитку, а також про найефективніші способи досягнення визначених цілей.
Організування полягає в побудові внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих працівників, які задіяні в процесі досягнення цілей об’єкта.
Мотивування слугує для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для забезпечення виконання працівниками своїх обов’язків стосовно об’єкта управління та суспільства загалом. Функція мотивування інколи деталізується й характеризується як керівництво та управління кадрами.
Контролювання полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їхньої структури цілям організації і т. д. Результати контролювання використовують для вироблення нових управлінських рішень та коригування раніше схвалених організаційних заходів.
Крім цього, існує також розширене тлумачення функцій менеджменту, за якого вони охоплюють:
1) планування — процес визначення того, що можна очікувати від кожної структурної одиниці організації чи людини та які кроки слід здійснити для досягнення поставлених цілей;
2) організування — процес вироблення структури діяльності та структури персоналу, необхідних для досягнення поставлених цілей;
3) підбір кадрів — процес відбору, навчання та підвищення кваліфікації персоналу, необхідний для виконання роботи та досягнення поставлених цілей;
4) навчання — процес розвитку та вдосконалення індивідуального професіоналізму персоналу з метою належного виконання ним поставлених завдань;
5) керівництво — процес спрямування, нагляду та мотивації персоналу для досягнення кінцевих цілей;
6) лідерство — процес такого впливу на людей, який спонукає їх діяти належним чином;
7) комунікацію — процес налагодження передачі інформації між окремими структурними одиницями та людьми;
8) мотивацію — процес спонукання членів організації до виконання певних дій;
9) оцінку — процес вимірювання та аналізу рівня роботи своїх підлеглих;
10) заохочення — процес вираження визнання індивіду за докладені зусилля та поведінку, який має за мету підтримку високого рівня продуктивності;
11) спрямування поведінки підлеглих за допомогою відповідних порад з метою зміни поведінки в інтересах організації.
Політичний менеджмент як система управління політичними процесами охоплює: маркетинговий аналіз кон’юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу «політичного товару», організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичне забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв’язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства.
Політичний менеджмент охоплює систему управління політичною сферою суспільства на основі використання форм, методів і технологій правового менеджменту та політичного маркетингу. Він передбачає безпосередній розгляд, ухвалення та втілення в життя політичних рішень.
За порушення суб’єктом або об’єктом політики правових норм (законів, постанов, указів та інших нормативних актів) керівна група вдається до санкцій: звільнення з роботи, заборона на професії, обмеження певних прав, обструкція в засобах масової інформації, судове та адміністративне переслідування. Крім санкцій, керівна група використовує і засоби заохочення: доступ до матеріальних благ і послуг, популяризація в засобах масової інформації та ін. Такі види впливу на громадськість часто застосовують для розколу суспільних груп, які не поділяють домінуючих норм поведінки, моральних цінностей, оцінок суспільно-політичної ситуації.
Політичний менеджмент забезпечує політичного суб’єкта методами координації та інтегрування видів діяльності, які можуть бути диверсифіковані, засобами прогнозування та адаптації до політичних змін, які відбуваються у політичному середовищі, зв’язком між розробленням та реалізацією стратегії.
Політичний менеджмент тісно пов’язаний із процедурою прийняття політичного рішення. Політичне рішення в процесі формування проходить такі головні етапи: аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення; розроблення рішення (проекту, програми); затвердження результату розробки й прийняття його до виконання; здійснення ухваленого рішення; вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.
Необхідними умовами прийняття правильного політичного рішення є компетентність, інформованість, знання громадської думки. Зміст самого рішення залежить від суб’єктів влади, засобів масової інформації. Структура політичного рішення охоплює суб’єктів влади, експертів, засоби масової інформації.
Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарно-бюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.
На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демократичні політичні режими мають чітко визначені процедурні правила прийняття політичних рішень. Вони зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.
Залежно від характеру змін в поведінці політичного суб’єкта виокремлюють кілька моделей політичного менеджменту — реакційну, активну спеціальну, активну систематичну та пасивну.
Реакційна модель характеризується застосуванням методів менеджменту в умовах динамічних змін. Особливості цієї моделі — це мінімізація стратегічних змін в умовах стабільності зовнішнього середовища. Проте реакційне керівництво жодним чином не має бути пасивним, в конкурентному оперативному плані воно може бути енергійним, агресивним, ефективним.
Активна спеціальна модель характеризує прийняття політичних рішень на основі чітких прогнозів майбутніх тенденцій, загроз та можливостей середовища. Ця модель політичного менеджменту найбільше підходить в умовах середовища, що постійно розвивається.
Активна систематична модель може бути застосовна в умовах, коли швидкість змін перевищує швидкість реакції політичного суб’єкта.
Для пасивної моделі характерно зайняття суб’єктом очікувальної позиції. Її застосовують в умовах нестабільності зовнішнього середовища.
У сучасному політичному процесі значення політичного менеджменту постійно зростає. Це спричинило його більшу професіоналізацію та диференціювання. Натепер виокремлюють такі основні види політичного менеджменту, як іміджмейкінг, політичний брендинг, виборчі (електоральні) технології, технології політичних союзів, менеджмент політичних конфліктів, політичне лобіювання.
Іміджмейкінг (індивідуальний чи корпоративний) як вид політичного менеджменту — це створення образу, іміджу державного, політичного діяча та управління ним з певною метою. Політолог зосереджує зусилля на формуванні образу конкретного політика, створюючи доброзичливе ставлення до нього широких верств населення. Політичний брендинг — формування бренду та управління ним — полягає у ефективному донесенні до масової свідомості символів, значень, образів, з високим ступенем їхнього впізнання, здатних відповідно до цілей суб’єкта політико-технологічного управління згуртовувати, об’єднувати людей або, навпаки, роз’єднувати їх на конкуруючі групи. Виборчі (електоральні) технології — це системна діяльність, організування передвиборчої кампанії. Технології політичних союзів — це управлінська діяльність, метою якої є розв’язання поставлених завдань за тісної участі політичних союзників та опонентів. Менеджмент політичних конфліктів — пошук шляхів і засобів зниження політичного протистояння і політичної напруженості в суспільстві, пошук точок дотику у поглядах політичних опонентів. Політичне лобіювання — цілеспрямована діяльність з метою впливу на владу (уряд, парламент) для ухвалення певного нормативно правового акта або рішення.
Види політичного менеджменту можуть різнитися за цілями, які ставить перед собою суб’єкт. Однак цей поділ політичного менеджменту є досить умовним. На практиці один і той самий суб’єкт вирішує різні проблеми, наприклад, створює впізнаваний, зрозумілий населенню образ політичної організації і одночасно формує імідж сильного, компетентного політичного суб’єкта – лідера. Крім того, виокремлення видів діяльності дало підставу для класифікації політичного менеджменту за професійною ознакою — на аналітичне забезпечення політичних кампаній, політичне рекламування, інформаційне забезпечення політичної діяльності (політичний PR), іміджмейкінг як роботу консультантів з політиком з метою корекції його поведінки, спічрайтінг — написання текстів виступів для політика, організація і проведення масових політичних акцій. Наведений перелік видів не є вичерпним. Народжуються нові професії — ньюзмейкер (творець подій, новин чи інформаційних приводів), спін-доктор (організатор пропагандистської кампанії, спрямованої на зниження ролі негативної для політичного діяча інформації). Рішення завдань в межах кожного виду потребує зусиль спеціалістів з різних областей. Наприклад, у формуванні іміджу політика беруть участь вчені-аналітики, психологи, візажисти, спічрайтери, фахівці PR, організатори публічних акцій, рекламісти. Такий функціональний поділ праці характерний для всіх видів політичного менеджменту. Підвищення інтересу до політичного менеджменту обумовлено звуженням можливостей силового подолання проблем у сфері політичних владних відносин, утвердженням цінностей і принципів правової держави, ідеологічного і політичного плюралізму, поваги до прав меншості, свободи опозиції, толерантності. Ефективність політичного менеджменту, в т. ч. і державного управління має досягатися на основі засобів, які забезпечують виконання прийнятих рішень без репресивних інструментів.

1.2. Становлення менеджменту як основи політичного управління

Витоки політичного менеджменту, який активно почав розвиватися у ХХ ст., закорінені у класичному менеджменті. Сучасні науковці по-різному тлумачать термін «менеджмент»: як процес планування, організування, мотивування та контролювання, необхідний для досягнення цілей організації; особливий вид діяльності, який перетворює неорганізований натовп на ефективну цілеспрямовану та продуктивну групу; досягнення цілей організації шляхом планування, організування, лідерства (керівництва) та контролю над організаційними ресурсами (Р. Л. Дафт); соціальний та технічний процес використання ресурсів, впливу на людські дії та сприяння змінам для досягнення цілей організації; процес планування, організування, приведення у дію та контролю організації з метою координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного досягнення завдань; інтеграційний процес, завдяки якому повноважні особи формують, усталюють та керують організаціями в процесі відбору та досягнення цілей, що стоять перед ними; координування людських та інших ресурсів з метою розв’язання поставлених організаційних завдань та ін.
На їх основі можна запропонувати комплексне визначення менеджменту.

Менеджмент — управлінська діяльність спрямована на різноманітні ресурси, змістом якої є планування, організування, мотивування та контроль, спрямовані на формування і ефективне досягнення цілей організації.

Загалом у зарубіжній літературі використовують п’ять основних значень терміну «менеджмент»: завдання, що визначає функції управління, які охоплюють постановку цілей, прийняття рішень та контроль за їх виконанням; орган управління у вигляді сукупності засобів, що реалізують функції управління; спільнота професіоналів, що займаються виконанням функцій управління; особливе вчення чи сукупність концепцій (організаційних, технічних, економічних, психологічних), у т. ч. й управління персоналом; менеджмент як соціальний інститут, що відповідає потребам певної частини населення, престижна сфера діяльності.
Отже, можна визначити менеджмент як управлінську діяльність, спрямовану на досягнення цілей організації, яка здійснюється стосовно різних видів ресурсів, зокрема людських. Змістом цієї діяльності є процес планування, організування, мотивування та контролю, спрямований на те, щоб сформувати та досягти цілі організації через інших людей. Стислим визначенням менеджменту може слугувати положення С. Паркінсона про те, що менеджмент означає не самостійне виконання роботи, а вміння працювати за рахунок інших. Таке визначення можна вважати узагальненням основних підходів до його вивчення. Серед них вирізняють: підхід із позицій виокремлення різних шкіл (школи наукового управління, школи адміністративного управління, школи людських стосунків та ін.); процесний підхід, в межах якого менеджмент постає як безперервна серія взаємопов’язаних управлінських функцій, первинними серед яких є планування, організування, мотивування та контроль; системний підхід як спосіб мислення, згідно з яким керівники повинні розглядати організацію як сукупність взаємозалежних елементів (люди, структура, завдання і технологія), які орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах мінливого зовнішнього середовища; ситуаційний підхід як з’ясування придатності різних методів управління певним ситуаціям з метою найефективнішого досягнення цілей.
Поняття «управління», «менеджмент» та «адміністрування» не тотожні. Згідно з О. Шелдоном («Філософія управління»), управління охоплює три види діяльності: адміністративну, яка зосереджена на виробленні корпоративної політики, координації фінансів, виробництві, розподілі та встановленні меж організації і контролю адміністратора; менеджментську, що спрямована на виконання політики в межах, визначених адміністрацією для розв’язання завдань, що поставлені перед організацією; організаційну, тобто процес, який комбінує працю, виконувану індивідами чи групами людей, у такий спосіб, що формулювання їх обов’язків забезпечує найбільш ефективне, систематичне, позитивне та скоординоване використання їх знань та вмінь. Адміністрація формує дирекцію (вище керівництво), менеджмент — управляючих, організація — апарат. Адміністрація визначає організацію, менеджмент її використовує; адміністрація ставить завдання й орієнтована на цілі, менеджмент бореться за їх виконання за допомогою різних засобів. Сфера компетенції адміністрації окреслена виробленням загальної політики і особливостей поведінки в економічному, соціальному та політичному середовищі, складанням щорічного бюджету, інвестиціями тощо. Менеджмент — це різновид оперативного мистецтва з його повсякденними рішеннями, які стосуються здійснення політики. Тобто адміністрація пов’язана зі стратегією, а менеджмент — з її тактикою. К. Ходжкінсон у книзі «Філософія лідерства» з цього приводу зазначає, що під адміністрацією слід розуміти аспекти, пов’язані з формулюванням цілі, ціннісними проблемами та людським компонентом організацій, а менеджментом — вирішення більш рутинних питань, які визначаються й програмуються за допомогою кількісних методів.
Б. Пірсон тлумачить адміністрацію як сукупність моральних, соціальних та політичних аспектів управління підприємством, а менеджмент пов’язує з технічною стороною управління. У вітчизняній літературі зберігається тенденція до розмежування цих понять. Вважають, що менеджмент у вузькому сенсі цього слова стосується сфери управління виробництвом (як матеріальним, так і духовним, не поширюючись на сферу політики, де більш коректним буде вживання терміну адміністрування), а також безпосередньої організації роботи з досягнення (але не розробки) поставлених цілей (Г. Щокін). У цьому сенсі російський вчений А. Попов зазначав, що менеджмент є однією із форм управління, а саме управлінням соціально-економічними процесами шляхом і в межах підприємницької корпорації чи акціонерної компанії. Адміністрування, вважає Г. Щокін, у вузькому його розумінні стосується розроблення та постановки цілей, визначення політики організації. Поняття «менеджмент» тут підпорядковане поняттю «адміністрування» й означає виконавчу, оперативну діяльність, спрямовану на реалізацію поставлених цілей, розробка яких є прерогативою адміністрації. Менеджмент, зазначає Г. Щокін, у широкому його розумінні є тотожним поняттю «соціальне управління» й означає науку та мистецтво управління людьми. Соціальне управління охоплює два рівні: адміністративний, де відбувається розроблення і визначення політики, та власне управлінський, тобто виконавчий, спрямований на технологічну організацію об’єкту управління. Ці рівні пов’язані між собою за допомогою менеджменту як науки про управління людьми та мистецтва керівництва (безпосереднього управління) ними. Менеджмент забезпечує не лише досягнення цілей, а й їх визначення та формулювання, оскільки організує не лише роботу виконавців, — як членів, так і не членів цієї організації (окремих осіб, груп людей, інших організацій) чи певних органів (менеджмент людських ресурсів, менеджмент виборчої кампанії, маркетинговий менеджмент тощо), а й створює певні передумови для роботи тих, хто ці цілі розробляє та приймає як програмні (аналітична робота, консультування, менеджмент прийняття рішень, менеджмент правлячої команди тощо).
На користь «законодавчої», а не лише «виконавчої» місії менеджменту свідчить і т. зв. стратегічне планування (стратегічний менеджмент), змістом якого є сукупність програм, принципів, методів та прийомів, за допомогою яких вище керівництво планує розвиток організації на середньострокову чи довгострокову перспективи. На підтвердження правомірності розмежування понять «менеджмент» та «адміністрування» донедавна наводили той факт, що адміністратору, зазвичай, належить вищий організаційний статус в управлінській ієрархії, а менеджер посідає середній чи навіть нижчий рівень у системі нагляду та відповідальності за поточними справами організації.
Загалом менеджмент охоплює три основні аспекти: хто ким управляє (інституційний аспект); як здійснюється управління та як воно впливає на людей (керівників, підлеглих та сторонніх стосовно даної організації); чим здійснюється управління (інструментальний аспект). З огляду на це менеджмент постає як сукупність впливу на певних осіб і певні органи за допомогою особливих інструментів і методів з метою досягнення цілей організації. Звідси випливає основна проблема менеджменту — як досягти цілей організації, щоб при цьому її члени та суспільство загалом були задоволені її діяльністю.
Попередником сучасної теорії та практики менеджменту прийнято вважати т. зв. індустріальний менеджмент, змістом якого була організація фабричної праці на основі самостійної відповідальності персоналу з метою отримання якомога більшої віддачі від праці робітників. Основними постулатами цієї історично першої форми менеджменту є машинна праця і розподіл та економіка спеціалізації. Індустріальний менеджмент досліджували такі теоретики як Ч. Беббідж, Е. Юр, Г. Таун, Г. Меткалф та Х. Мюнстенберг.
Наприкінці ХІХ ст. виник науковий менеджмент, яскравими представниками якого були Ф. Тейлор, подружжя Гілбертів, А. Файоль, А. Стоун. Згодом менеджмент людських відносин активно розвивали М. Фолет, Е. Мейо та ін.
Теорію мотивації розробив А. Маслоу, а мотиваційно-гігієнічну теорію — Ф. Херцберг. Д. Макгрегор став автором концепції «теорія х» та «теорія у». Цікавими вважають і здобутки «японської моделі» менеджменту.
Американський дослідник Дж. Шелдрейк вважає, що менеджмент початку ХХІ ст. має зважати на таке: людина — це найбільша цінність для самої себе, а захист її інтересів — головна функція держави, а бізнес повинен піклуватися про благополуччя особи, причому не лише матеріальне, а й духовне; діяльність господарських організацій здійснюється в інтересах людей, при цьому на сучасному рівні техніки та технології — часто не в інтересах групи, нації чи народу, а окремої особистості; досягнення цілей організації здійснюється через людей, від їх ставлення до того, що вони роблять, безпосередньо залежить результат. При цьому як позитивні, так і негативні результати є наслідком діяльності, бездіяльності чи наміру конкретного робітника чи групи людей. Ця проблема особливо актуальна у сфері політичного менеджменту, оскільки він стосується всіх членів суспільства без винятку.