Історичні коди у творчості Михайла Грушевського (“Академія”)

50,00 грн.

Янкова Н. І.

Рік видання – 2013
Обсяг – 160 стор.
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Наукове і художнє осягнення української минувшини — ключові аспекти спадщини Михайла Грушевського як історика, фольклориста, етнографа, публіциста, белетриста, драматурга і літературознавця. Він умів бачити в історичних фактах інтереси і пристрасті, тріумфи і трагедії людей. Розпізнавав у їхніх прагненнях і вчинках історичну зумовленість і необхідність. Цим і приваблюють його літературно-художні, публіцистичні та літературознавчі праці. Комплексне їх дослідження у внутрішніх взаємозв’язках і в контексті тогочасних ідей допомагає збагнути своєрідний світ і непересічну цінність його наукових і творчих надбань. До такої думки підводять застосований у цій монографії пізнавальний шлях, наявні в ній судження і висновки.
Адресована літературознавцям, історикам і всім зацікавленим у пізнанні багатогранної творчості Михайла Грушевського.

Зміст

Між двома музами

1. ШЛЯХ У БЕЛЕТРИСТИКУ

2. ІСТОРІОСОФСЬКІ ГЛИБИНИ ПРОЗИ

3. ІСТОРИЧНІ ТРАГЕДІЇ — НОВА ІПОСТАСЬ ДОСЛІДНИКА

4. ПРО ЛІТЕРАТУРУ, ЛІТЕРАТІВ І ЇХ ЧАС

Творчі злети мудрого пера

Література

Уривок із монографії (“Історичні коди у творчості Михайла Грушевського” Янкова Н. І.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

МІЖ ДВОМА МУЗАМИ

Український літературний процес порубіжжя ХІХ—ХХ ст. позначений розмаїттям естетичних систем, художніх моделей світу, розлогим спектром стильових напрямів, течій, жанрових утворень, репрезентованих більш чи менш відомими нині письменниками. Однак дотепер залишаються постаті, які очікують на заслужене поцінування свого доробку. З-поміж них осібне місце посідає Михайло Сергійович Грушевський — політичний діяч, історик, літературознавець, публіцист, фольклорист, етнограф, соціолог, белетрист, чий внесок в історію української науки та культури здобув не лише загальнонаціональне, а й міжнародне визнання.
М. Грушевський — науковець європейського рівня, спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю та фундаментальністю, йому належить до двох тисяч праць з історії, соціології, літературознавства, етнографії, фольклору. Проте до цього часу неповною мірою досліджено його белетристику, публіцистику, епістолярний доробок. Насамперед він увійшов у вітчизняну історію як аналітик, автор фундаментальної «Історії України-Руси», афористично названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу ввібрала кращі здобутки тогочасної світової та національної науки і стала стрижневою ідеєю українського відродження. Михайло Грушевський — фундатор дослідницьких та освітніх установ і організацій, які сформували цілу епоху у вітчизняній історіографії, громадський і державний діяч, один із лідерів національно-демократичної революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу та гіркоту поразки, але до кінця життя залишилися вірними ідеї самоствердження свого народу.
Домінантою націєцентричного державотворення М. Грушевського виступає концепція соборності українських земель. Його тривала інтелектуальна праця у Галичині й Наддніпрянщині стала втіленням духовного єднання західних і східних теренів України. Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обґрунтована ним ідея суверенності українського народу. Стверджувати, що М. Грушевський завжди був радикальним самостійником, було б порушенням історичної правди. Його погляди визначались конкретно-історичними обставинами і сформувалися не відразу, зазнали суттєвої еволюції через подолання автономістських та федералістських ілюзій. Про це свідчать Універсали Центральної Ради, які написав В. Винниченко за активної участі М. Грушевського.
Становлення демократичної Української держави також було однією із засад ідейних переконань М. Грушевського. Він довів, що розвиток суспільства, попри всі перешкоди, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада в державі повинна належати особам, демократично обраним народом, щоб працювати задля добробуту країни, спиратися на волю більшості. Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність базуватиметься на принципах демократії та закону.
На сьогодні відомі вагомі дослідження історіософічної (Я. Грицак, Я. Дашкевич, О. Пріцак, В. Смолій, В. Сохань, Л. Винар), літературознавчої (М. Ільницький, Б. Романенчук, Г. Семенюк, О. Астаф’єв, Ю. Ковалів, П. Кононенко, Г. Бурлака, Н. Малютіна), фольклористичної (Л. Дунаєвська) спадщини М. Грушевського, однак літературознавчі студії про нього як письменника здебільшого принагідні. Дослідники висвітлювали лише окремі аспекти його творчості. Критика (О. Білецький, С. Єфремов, І. Нечуй-Левицький, Д. Чижевський) акцентувала в його творах переважно посутні думки та містичні первні. Щоправда, І. Нечуй-Левицький, віддаючи належне письменницькому талантові М. Грушевського, радив йому створити історичний роман, «обмалювавши який-небудь період нашого давнього життя» [98, с. 236].
Із сучасних дослідників найґрунтовніше прозу М. Грушевського розглянув М. Ільницький, слушно підкреслюючи наявність у ній «історичної пам’яті», глибинних пластів духовної історії, національних характерів, закорінених в архетипи світовідчуття [79, с. 178—182]. Попри те його літературна творчість досі потребує значно глибшого вивчення, адже корелює зі становленням масштабної історіософської концепції видатного вченого і посіла безперечно осібне місце в літературному процесі свого часу.
У статті «Михайло Грушевський — белетрист» В. Шевчук слушно зазначає: «Як белетрист Михайло Грушевський далеко не оцінений, про його прозу не знайдете нічого в наших історіях літератур. І це цілком несправедливо, бо проза історика — цікаве й небуденне явище. Звісно, він не міг не творити історичного оповідання, при тому переконливо вивіреного, з документальною основою («Ясновельможний сват», «Неробочий Грицько Кривий»), яке ретельно й предметно відтворює ті чи інші сторінки з нашого минулого. З другого боку, М. Грушевський немало писав і про сучасне собі життя… […] його проза культурна, я б сказав, певною мірою навіть вишукана і творилася в питомих формах його часу. Але вона була затемнена, скажемо відверто, для очей його сучасників надзвичайно активною і високорезультативною науковою роботою, а згодом упала в невідь, як і вся його багатотомна наукова продукція» [130].
Еволюція світогляду М. Грушевського невіддільна від його белетристики. Від літературної творчості він перейшов до студій над українською історією та історією української літератури, хоча ніколи не втрачав зв’язків з письменством і літературознавством. Творчість, як згадував Михайло Сергійович в автобіографічному нарисі, відображала його міркування, настрої, образи, якими не міг поділитися в своїх наукових і публіцистичних працях. Ідейною домінантою, що поєднувала літературні твори М. Грушевського з науковою та громадською діяльністю, є високий патріотизм. У роки юності письменство було для нього єдиним засобом служіння українському народові, пізніше додалася історіографія, а згодом — політика.
Літературна діяльність — важливий епізод його творчої біографії. У цьому сфокусувалася одна з істотних властивостей української ментальності порубіжжя ХІХ—ХХ ст. — її літературоцентризм. Писемна словесність означала тоді значно більше, ніж суто мистецтво, була синонімом культури загалом, відповіддю на основні питання буття. Тому й у наукових працях М. Грушевський залишається літератором — і за блискучою стилістикою, і за драматургічною конфліктністю розгортання думки. Його науковий доробок продовжує давню традицію європейської історіографії, яка до ХІХ ст. зберігала нерозривну єдність із літературною творчістю, була специфічним літературним жанром (останнім представником цієї науково-публіцистичної школи вважається британський історик і письменник Т. Карлейль). Можливо, надійде час і для вивчення літературних особливостей наукових праць М. Грушевського, принаймні для цього існують об’єктивні підстави: їх стиль завдячує багато чим літературній діяльності, має виразну художньо-публіцистичну своєрідність.
Белетристичні твори М. Грушевського різноманітні за тематикою і художньою манерою. У багатьох аспектах вони є художніми, публіцистичними та науково-історичними, ці еклектичні «пласти» постають не розрізненими, а в органічній єдності, хоча іноді переважає якийсь один із них (публіцистичний — в оповіданні «Бех-аль-Джуґур», науково-історичний — у художньому нарисі «Вихрест Олександер»). Проте белетристика М. Грушевського, хоч і не мала помітного успіху, сприяла новим літературним пошукам, репрезентованим І. Франком, Лесею Українкою, М. Коцюбинським та ін. Його літературна спадщина розширювала тематичні обрії українського письменства кінця ХІХ — початку ХХ ст. (насамперед завдяки творам з життя інших народів — арабів, італійців, німців, євреїв), прищеплювала новаторські художні прийоми на межі синтезу прози, публіцистики та науки. Цей шлях виявився перспективним у становленні літератури межі століть.
М. Грушевський перетворив свої літературні студії на системну лабораторію аналізу художнього мислення, ґенези літературного образу й цілісного твору. Логіка наукової думки, засвідчена унікальним за різноманітністю доробком, напевно, була несприятливим фактором для власне літературної творчості. Давалося взнаки те, що він надавав перевагу праці вченого, присвятивши себе науковій діяльності, вправно синтезувавши в цій царині весь спектр свого обдаровання. У теоретичному осмисленні літератури дослідника цікавить, як він сам неодноразово наголошував, «аналіза внутрішнього змісту й естетичних домагань» творчості українського народу. То не було самоціллю автора, який «рішив приложити особливі старання для того, аби естетична і психологічна сторона старої творчості якнайживіше виступили у огляді» [43, с. 247—248], щоб роботою «вияснити і оживити в громадській свідомості неперервність історичного розвитку нашого народу» [43, с. 248].
Нині, коли вже повернули значний масив культурних пам’яток нашого народу, потрібно нагадати і про художні твори визначного вченого, повернути їх українському читачеві, адже вони зберегли донині своє естетичне й пізнавальне значення. Різноаспектність запропонованого аналізу відкриває можливості для створення цілісної моделі такого художнього феномена, як проза та драматургія М. Грушевського.