Опис

Зоогеографія досліджує особливості і закономірності поширення тварин у біосфері, зоогеографічне районування, а також вплив на ці процеси чинників зовнішнього середовища. Сукупність фундаментальних і актуальних для нинішнього часу знань про основні засади зоогеографії, зоогеографічне районування суші, Світового океану, континентальних водойм і територій України містить пропонований навчальний посібник.
Адресований студентам вищих навчальних закладів. Прислужиться фахівцям-практикам і всім, хто цікавиться особливостями розселення тварин у біосфері.

Зміст

1. Загальні засади зоогеографії

1.1. Зоогеографія як наука
1.2. Фактори середовища і їх роль у поширенні та існуванні тварин
Умови існування та поширення тварин у морі
Основні біотопи моря та їх тваринне населення
Умови існування і поширення тварин у прісних водах
Типи озер за температурним режимом та кормовими умовами
Умови існування тварин у проточних водах
Умови існування тварин у солоних та солонуватоводних водоймах
Умови існування тварин на суші
Основні рослинні формації суші та відповідні їм угруповання тварин
1.3. Типи ареалів і їх картографічне зображення
1.4. Особливості розселення організмів
1.5. Загальна характеристика фауни
1.6. Фауногенез
Типи фауногенезу
Особливості острівних фаун

2. Зоогеографічне районування

2.1. Зоогеографічне районування суші
Царство Палеогея
Царство Неогея
Царство Нотогея
Царство Арктогея (Голарктика)
2.2. Зоогеографічне районування Світового океану
2.3. Зоогеографічне районування континентальних водойм
2.4. Зоогеографічне районування України

Додатки

Тварини Ефіопської та Мадагаскарської областей
Тварини Індо-Малайської області
Тварини Неотропічної і Антильської областей
Тварини Австралійської і Новозеландської областей
Тварини Палеарктичної області
Тварини Неарктичної області

Тестові завдання
Література

Уривок із навчального посібника ( Сологор К. А. , Омельковець Я. А. “Основи зоогеографії”) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Загальні засади зоогеографії

1.1. Зоогеографія як наука

Збереження та раціональне використання ресурсів біосфери неможливе без детального знання її структури та функцій. Оскільки біосфера — це глобальна планетарна екосистема, її вивченням насамперед займаються такі біологічні науки, як ботаніка, зоологія, мікробіологія та екологія, що досліджує взаємовідносини організмів із середовищем їх існування. Однак біосфера неоднорідна. Території суші та акваторії відрізняються як за видовим складом живих організмів, так і за їх щільністю, що зумовлено комплексом кліматичних та географічних чинників. Тому з’ясування особливостей біосфери неможливе без біогеографії — науки, яка поєднує методи біології та географії, зосереджена на дослідженні закономірностей географічного поширення тварин і рослин та їхніх угруповань, характеру фауни і флори різних територій. Зоогеографія є невід’ємним складником біогеографії.

Зоогеографія — наука, предметом якої є особливості та закономірності поширення тварин на земній кулі.

Ця наука тісно пов’язана з систематикою, палеонтологією, екологією, географією рослин і рештою галузей біології, а також палеогеографією, ландшафтознавством та іншими галузями фізичної географії, історичною геологією, деякими гуманітарними науками (історією, археологією, етнографією та ін.).
Людей завжди цікавив вплив кліматичних, ландшафтних географічних умов на проживання тварин. Це було зумовлено не лише пізнавальними потребами, а й суто практичними. Однак найбурхливіше зоогеографія розвивалася в другій половині ХІХ ст. Інтерес вчених до неї активізував вихід у світ праці англійського природодослідника Чарльза-Роберта Дарвіна (1808—1882) «Походження видів» (1859), у 12-му і 13-му розділах якої він виклав свої погляди на питання географічного поширення організмів. Суттєво вплинула на розвиток зоогеографії праця англійського дослідника Філіпа Латлі Склетера (1829—1913). На підставі ретельного вивчення поширення птахів він встановив, що у процесі історичного розвитку на планеті сформувались великі території зі специфічними фауністичними комплексами, які відрізняються за складом тварин і мають власну історію. Ці території, що нерідко займають цілі материки, називають зоогеографічними областями. Фундаментом еволюційної зоогеографії вважають працю англійського дослідника Альфреда Рассела Воллеса (1823—1913) «Географічне поширення тварин».
У Росії багато відомостей про поширення тварин було зібрано ще в ХVІІ ст. Величезний фактичний матеріал про розподіл тварин територією країни накопичили дослідники у ХVІІІ ст. Важливу роль у цьому відіграли російські академічні експедиції С. Крашеніннікова, І. та С. Гмеліних, П. Палласа, І. Лепьохіна та ін.
У ХІХ ст. було досягнуто значних успіхів не лише в накопиченні матеріалу, а й у його узагальненні (К. Бер, О. Міддендорф, Е. Еверсман, Ю. Семашко, М. Северцов, Г. Радде, М. Мензбір, пізніше П. Сушкін, А. Семенов-Тянь-Шанський та ін.). Загальні принципи зоогеографії розробили Б. Нікольський, В. Станчинський, Н. Бобринський, В. Гептнер, Я. Бірштейн, І. Пузанов та ін.
Зоогеографія покликана не лише виявляти закономірності географічного розповсюдження тварин і фауністичних комплексів, а й з’ясувати причини змін розподілу організмів планетою.
Одним із основних об’єктів зоогеографічних досліджень є ареал видів і таксонів вищого рангу. Інформація про видовий склад тварин у межах фізико-географічного регіону дає змогу отримати уявлення про його фауну, що теж є важливим об’єктом зоогеографії. Об’єктом вивчення цієї науки є також екологічні угруповання організмів — біоценози, до складу яких належать види цієї фауни.
Предмет дослідження зоогеографії становлять взаємозв’язки між фауною і географічним середовищем і чинники впливу на них.
Ареали (лат. area — площа, простір) — області поширення таксону, наприклад виду. Таксоном (грец. taxis — порядок, розміщення) називають групу організмів, об’єднаних на основі загальноприйнятих методів класифікації та пов’язаних між собою певним ступенем спорідненості, достатньо відокремлену від інших груп, для того щоб їй можна було призначити таксономічну категорію певного рангу — вид, рід, родина тощо.
Біоценози (грец. bios — життя і koinos — загальний) є історично сформованими стійкими сукупностями популяцій рослин, тварин, грибів та мікроорганізмів, що пристосовані до спільного проживання на однорідній ділянці території. Складниками біоценозу є фітоценоз (стійке угруповання рослинних організмів), зооценоз (сукупність взаємопов’язаних видів тварин) та мікробіоценоз (сукупність мікроорганізмів).
Кожен вид, що належить до біоценозу, має екологічну нішу — просторово обмежену частину середовища (території, акваторії), в межах якої можливе його існування в природі. Поняття «екологічна ніша» характеризує не стільки фізичний простір, де можна виявити вид, а й (що значно важливіше) ступінь спеціалізації організму (популяції), його функціональну роль в біогеоценозі, комплекс його біоценотичних зв’язків (тобто це не «адреса» виду, а його «професія»). «Місце проживання» не тотожне «екологічній ніші», воно позначає територію з певними абіотичними умовами, де можна виявити досліджуваний вид тварин («адреса» виду).
Ділянку земної поверхні (суші чи водойми) з однорідними умовами існування, яку займає біоценоз, називають біотопом (гр. bios — життя і грец. topos — місце). Біоценоз і біотоп разом утворюють біогеоценоз — однорідну ділянку земної поверхні з певним складом живих організмів (біоценоз) та умовами середовища існування (біотоп), об’єднаними обміном речовин і енергії в єдиний природний комплекс.
Межі біоценозу встановлюють за фітоценозом, який має легко розпізнавані ознаки (наприклад, соснові ліси легко відрізнити від букових чи ялинових). Крім того, фітоценоз є найважливішим структурним компонентом біоценозу, оскільки визначає видовий склад зооценозу та мікробіоценозу. Отже, видовий склад тварин безпосередньо залежить від характеру рослинності.
Зоогеографію зазвичай поділяють на реєстраційну (описову), порівняльну і каузальну (причинну). Ці напрями відповідають основним етапам вивчення будь-якого фауністичного комплексу (опис складу і структури фауни, порівняння з фауною інших територій, розкриття причин та закономірностей формування і розвитку фауністичного комплексу).
Наука про поширення тварин послуговується як загальнонауковими методами, так і спеціальними, основними з яких є картографування, статистичний метод районування, метод синперат, растрове картографування, методи оцінювання схожості форм.
Одним із основних методів зоогеографії є картографування (грец. chartes — карта і graphо — пишу), тобто відображення на географічній карті закономірностей просторового розміщення тварин, фауністичних комплексів та їх зв’язків із географічним середовищем. Нанесення на карту всіх відомих точок перебування певного виду дає змогу виокремити територію, яку заселяє цей вид, тобто його ареал.
Статистичний метод районування полягає у поділі території на регіони з однаковою кількістю ендеміків (грец. endemos — місцевий) — таксонів, представники яких мають порівняно обмежені ареали.